War and nationalism

«Війна на горизонті»: інфраструктурна вразливість прифронтових громад Донбасу

1369
Рябчук, Анастасія
Author's articles

О десятій ранку мій нічний потяг із Києва прибув до Костянтинівки — невеликого промислового міста з населенням у 70 тисяч мешканців. До 2014 року це була лише коротка зупинка на шляху з Києва до Донецька, але зараз це остання станція, яку обслуговує поїзд і яку в народі охрестили «поїзд Київ-Війна». (Існує навіть документальний фільм із такою назвою, де зображено людей у потязі — від військових до внутрішньо переміщених осіб та волонтерів гуманітарних місій.) 

Міжнародна громадська організація доручила мені провести польові дослідження у двох прифронтових селах. Мій водій уже чекає мене на пероні в синьому жилеті з логотипом організації. Виїжджаючи з міста й прямуючи на південь до Ясинуватої, ми перетинаємо перший блокпост. 

«Це лише поліція. На цій трасі до Ясинуватої та Донецька їх буде ще два, але вже військові. Насправді є ще три, але через третій нам в'їзд заборонено»

Майже одразу прошу водія зупинитися, захоплена красою навколишніх пейзажів. Виявляється, ми проїжджаємо через природний заповідник «Клебан-Бик». «Знадобився певний час, щоб цей заповідник розмінували. Тепер знову безпечно — гляньте туди, на всіх тих рибалок! А влітку тут можна поплавати або зробити шашлик».

 

Заповідник «Клебан-Бик»

Краєвид на заповідник «Клебан-Бик» із траси «Костянтинівка — Донецьк»

 

Роблю кілька знімків і помічаю, що це не стереотипний образ Донбасу: «Я не очікувала побачити таку природну красу. Думала, що тут тільки вугільні шахти та важка промисловість. Але тільки погляньте на всі ці простори та широке блакитне небо!» Водій усміхається: «О, але були й шахти, й промисловість! Там, далеко на горизонті, бачите чорні пагорби? Це терикон від Горлівської шахти. А ця магістраль? Раніше можна було доїхати до Донецька за пів години. Було так багато машин». Він робить паузу й зітхає: «Зараз усе це залишається по той бік, і ми відрізані від усього».

У цьому блозі я досліджую концепцію горизонтів у зоні бойових дій. Я розглядаю, як жителі прифронтових громад Донецької області взаємодіють із горизонтами, що залишаються зафіксованими на лінії розмежування, постійно нагадуючи їм про те, що знайомі географічні, економічні та соціальні зв'язки розірвані, що зараз «все залишається по той бік» і вони «відрізані від усього». Своє польове дослідження я провела у двох селах колишнього Ясинуватського району, за 5–10 км від передової лінії та приблизно за 20 км від Донецька.

 

Прифронтове село

Краєвид прифронтового села з мого дослідження

 

Зростаючи, я дізнавалася, що горизонти позначають для нас межі того, що ми можемо бачити, але не межі світу. Що коли ми рухаємося вперед, горизонт рухається з нами: те, що видавалось недосяжним, тепер легше осягнути. Що можна «розширити кругозір» і поглянути на горизонт як на запрошення для дослідження та участі. Саме поняття горизонтів було політично заангажованим, захопливим та оптимістичним, навіть утопічним. Але, коли я дивлюсь на терикони Горлівської шахти, це сприйняття раптом руйнується. Тут горизонти сумні й важкі. Вони позначають втрати, а не можливості. Вони закривають простір, а не відкривають його.

Мешканці села проводять мені невеличку екскурсію й теж вказують на горизонт. Терикони Горлівської шахти зараз ще ближчі, менш ніж за 15 км на схід. «Багато наших чоловіків їздили туди на роботу. Але шахту підірвали, затопили. І все одно вона лишилась по той бік».

 

"Тут горизонти сумні й важкі. Вони позначають втрати, а не можливості."

 

З іншого боку, за 15 км на південний захід, видно дим Авдіївського коксохімічного комбінату. Це недалеко від аеропорту Донецька, розбудованого до Євро-2012, але повністю зруйнованого 2014 року. Лісок біля села був улюбленим місцем для полювання, пікніків та шашликів. Але зараз полювання заборонено (відстріл можна сплутати з порушення режиму припинення вогню), й «усе одно там можуть бути міни». Залізничний переїзд заблокований. Якби ми пройшли трохи далі, то побачили б зруйнований залізничний міст.

 

Покинута станція

Покинута платформа із залізничною колією, засипаною гравієм для перекриття руху поїздів

 

Я вражена, побачивши, що все так близько, але недоступно. На перший погляд, це звичайне українське село, але всі мої інформанти згадували про колись динамічні виробничі мережі, частиною яких вони були. За переписом 2001 року, Донецьк був п’ятим за населенням містом в Україні, де проживало близько мільйона осіб. Але якщо врахувати його передмістя й сусідні містечка, він, найімовірніше, був другим після Києва містом, де мешкало понад два мільйони жителів. Численні менші міста й навіть села, подібні до тих, які я відвідувала, утворювали промислову мережу, зосереджену на видобутку вугілля та важкій промисловості. 

 

"Прифронтові громади за 10–20 км від Донецька стали ізольованими географічно, економічно та соціально."

 

На Донбас припадало 16% ВВП та 25% українського експорту, тож війна мала значні наслідки не лише для регіону, а й для всієї України. Занепад економіки був пов’язаний із руйнуванням промисловості, автомобільних доріг та залізничних мереж, а також із неможливістю отримати доступ з українського боку до цих промислових об’єктів через нові внутрішні «кордони». Коксохімічний завод в Авдіївці — єдине промислове підприємство в околицях сіл, яке залишається з української сторони. Але тепер, коли поставки вугілля обмежені (адже багато шахт залишаються в контрольованих сепаратистами регіонах), завод також не може працювати на повну потужність.

 

Вибоїни, утворені танками

Вибоїни, утворені танками та іншими важкими військовими машинами, що проїжджали селом

 

Мешканці менших містечок та сіл їздили до Донецька та сусідніх міст не лише працювати, а й для доступу до більшості соціальних інфраструктур, таких як лікарні, центри адміністративних послуг, вищі навчальні заклади тощо. Крім того, у багатьох міських жителів були родичі та дачі в сусідніх дачних кооперативах, тоді як літні сільські жителі підтримували зв’язок зі своїми дітьми в містах, доглядали онуків під час літніх канікул і передавали мішки з картоплею та банки з консервацією. Ці зв’язки були несподівано розірвані 2014 року. Прифронтові громади за 10–20 км від Донецька стали ізольованими географічно, економічно та соціально.

 

Пересувний магазин

Пересувні продуктові магазини — звичне явище в ізольованих прифронтових громадах. Мешканці можуть попросити привезти потрібні речі, а також можна отримати продукти в кредит. Імена людей та суми боргу записуються в спеціальний блокнот

 

Почуття географічної «відрізаності» та вразливості в інфраструктурному плані посилюється постійними адміністративними змінами. Оскільки великі міста залишалися з іншого боку, то український уряд намагався змінити кордони для нових адміністративних одиниць. У моєму дослідженні обидва села були примусово приєднані до Очеретиного (міста з лише 4 тисячами жителів [у десять разів менше, ніж у Ясинуватій] і малим адміністративним досвідом). 

Селяни все ще не впевнені, хто за що відповідає й куди звернутися, якщо у них є якісь потреби чи запитання. Наприклад, вода та електроенергія для більшості поставляється з Авдіївки, але центр надання адміністративних послуг був перенесений в Очеретине (хоча чимало людей навіть не знали про його існування). Лікарня в Авдіївці видається ближчою, але чомусь хворих відправляють у Костянтинівку, яка знаходиться далі. Людині, можливо, доведеться поїхати до трьох або чотирьох різних міст, щоб вирішити одне й те ж адміністративне або соціальне питання.

 

Зона польових робіт поруч із Донецьком. Ця карта — колаж із файлу Вікіпедії, ліцензована Creative Commons Attribution-Share Alike 4.0 International

 

Коли я заходжу в місцеву поліклініку, де працює лише одна медсестра й раз на тиждень проводить консультації приїжджий сімейний лікар, то помічаю, як всередині холодно, навіть у сонячний квітневий день, коли на вулиці більше ніж +20°: «Якщо так холодно тепер, що відбувається взимку?» 

«Ми просимо наших пацієнтів заздалегідь повідомити нас, що вони планують приїхати, особливо якщо з немовлятами та маленькими дітьми. Таким чином, у нас буде достатньо часу, щоб знайти трохи вугілля та прогріти кімнату». 

У новоствореному районному центрі Очеретине є одна машина швидкої допомоги, але місцева лікарня занадто мала й не має лікарів, тому пацієнтам часто доводиться їздити до Костянтинівки. Автомобіль швидкої зупиняється біля блокпосту та чекає на наступну машину з міста, щоб забрати пацієнта та доставити його до лікарні. 

«Іноді ми чекаємо цілу годину, поки швидка доїде до нас. Краще взяти машину й поїхати до лікарні самостійно, але це коштує шістсот гривень. Не всі мають ці гроші, адже місячна пенсія становить дві тисячі гривень».

Навіть якщо люди знаходять машину, то часто не знають, куди їхати й до кого звернутися: «Раніше наша сімейна лікарка знала всіх фахівців у Донецьку, Горлівці та Ясинуватій. Вона могла направити нас до тієї чи іншої лікарні, знаючи, що в них найкращі лікарі. Але зараз вона каже:“Не знаю, до кого вас направити, усі лікарі або залишаються по той бік, або переїхали до Харкова, Дніпра чи Києва…”».

Фрагментована система охорони здоров’я — яскравий приклад того, як соціально-економічний контекст у прифронтових громадах визначається порушеннями наявних раніше зв'язків. До них належать транспортні мережі (для особистих поїздок на роботу або за сімейними обставинами, транспорт для забезпечення економічної діяльності), економічні мережі (робочі місця, що «залишаються на окупованих територіях» або ж втрачені внаслідок знищення промислових об’єктів), інфраструктурні мережі (адміністративні та соціальні служби, зокрема охорона здоров’я) та соціальні зв'язки з родиною та друзями. Такі зв’язки давали людям відчуття порядку та безпеки, що «все працює, як механізм», й вони знають алгоритми дій у різних життєвих ситуаціях.

 

Центральна площа села

Центральна площа одного із сіл з дитячим майданчиком, театром під відкритим небом та пам’ятником невідомому солдату

 

Центральна площа села (якщо її можна так назвати), яку нещодавно відремонтували за ініціативи місцевих жителів, узагальнює їхні прагнення до безпечних громадських місць, де вони можуть брати участь у соціальних та політичних заходах. Дитячий майданчик, де діти можуть гратися, виявився одним із головних пріоритетів для жінок — на подив донорів, які думали про більш нагальні потреби. «Нам необхідний простір, де ми можемо сидіти й спілкуватися, поки наші діти безпечно граються, бо в іншому разі ми застрягаємо вдома цілими днями...»

 

"Усі селяни, з якими я спілкувалася, наполягали на тому, що їхнє село «ожило» саме завдяки цій площі, а також школі та поліклініці."

 

Мешканці села також високо оцінили літній театр із рядами лавок — простір, де вони можуть збиратися на концерти школярів та місцевого жіночого хору, проводити зустрічі з представниками громади чи церковні збори. Поруч із дитячим майданчиком та літнім театром встановлений пам’ятник радянському солдату зі словами «Ніхто не забутий, ніщо не забуто», на який вказують жителі села, коли говорять про війну, що триває.

Усі селяни, з якими я спілкувалася, наполягали на тому, що їхнє село «ожило» саме завдяки цій площі, а також школі та поліклініці. Тож, хоча реформа децентралізації пропонує «оптимізувати» такі об’єкти інфраструктури та об’єднати їх у більшу школу чи поліклініку в центральному та найбільшому селі громади, мої інформатори наполягають на тому, що економічна ефективність — це не єдине питання на порядку денному. 

Боротьба за збереження школи, клініки та площі — це як політичні вимоги, так і передумови для політичної участі. Інфраструктура — не просто перелік основних потреб вразливих груп у прифронтових громадах (як це часто представляють звіти уряду та НДО), а простір, де люди можуть конструктивно взаємодіяти зі світом як соціальні та політичні агенти. 

Отже, руйнування мереж — це набагато більше, ніж перелік промислових та інфраструктурних об’єктів, що залишаються зруйнованими або недоступними через війну. Йдеться про інфраструктурну вразливість, яка призводить до відчуття роздробленості, звуження як просторового, так і часового горизонтів. Немає сенсу дивитися так далеко за горизонт у бік Донецька, бо туди вже не дістатися. Немає сенсу стратегічно планувати на довгострокову перспективу, бо це вимагатиме певних інвестицій у крихку та невизначену місцевість, яких не хочуть або не можуть зробити ні держава, ні НДО, ні окремі особи. Як зазначають Володимир Сгібнєв та Лела Рехвіашвілі у статті про пострадянську інфраструктуру 2021 року «Одна модерність втрачена, інша недоступна — оспорювана пострадянська інфраструктура»:

Після розпаду Радянського Союзу сильне скорочення фінансування, неправильна приватизація, неналежне технічне обслуговування та широкомасштабна депопуляція призвели до значних збоїв у транспорті, водопостачанні, опаленні, електроенергії чи охороні здоров’я. Розпад Радянського Союзу означав порушення інфраструктури, побудованій на припущенні політичної — а отже, технологічної — єдності… Регіональні конфлікти на кордонах призвели до перерізання складних залізничних, трубопровідних та електричних мереж. І все ж, мабуть, найбільш істотним є перехід від централізованого інфраструктурного режиму до індивідуалізованих, фрагментованих та слабких систем, що позначився на стосунках між громадянами та державою.

 

Зруйнований будинок на Донбасі

Будинок, зруйнований під час обстрілів…

 

Відремонтований будинок на Донбасі

…та сусідній дім, відремонтований завдяки співпраці Міністерства з надзвичайних ситуацій та гуманітарних НДО. Оскільки для відшкодування збитків недостатньо ресурсів, то зусилля з надання допомоги неминуче спрямовуються на те, що визначено «найнагальнішою потребою»

 

Відносини між громадянами та державою можна охарактеризувати як «латання дірок». Це конкретні невеликі зусилля, якими можна керувати (і де можна отримати допомогу НДО), де держава може «поставити галочку» та написати звіт, щоб показати, що хоча б щось було виправлено: наприклад, було встановлено п’ять нових колодязів. Звісно, цього недостатньо: вода зникає в спекотні літні місяці, страждають урожаї, і Міністерство надзвичайних ситуацій мусить доставляти питну воду до вразливих груп (разом із приватними постачальниками по одній гривні за літр для тих, кого не вважають уразливими). Але п’ять нових колодязів краще, ніж нічого, принаймні ми можемо повідомити про деякі вдосконалення.

 

Колодязь у селі

Новий колодязь, нещодавно встановлений у селі на донорські кошти для громадського використання

 

Вхід до сільської ради зараз доступний для людей на інвалідних візках. Хто піде перевіряти, чи користувалися ним коли-небудь двоє літніх чоловіків, які мешкають за кілька кілометрів від сільської ради? Немає громадського транспорту, не кажучи вже про спеціальний транспорт для людей з обмеженими фізичними можливостями, або рівних доріг з твердим покриттям, якими можна було б пересуватися селом на візку. Але громада виконала нові вимоги щодо доступності, надіслані з Києва.

 

Сільська рада

Вхід до будівлі сільради, доступний для людей на інвалідних візках

 

Декілька брошур про запобігання домашньому насильству лежать на столі біля входу до будівлі сільради. Чи є в селі поліцейський, відповідальний за розгляд справ про домашнє насильство? Де знаходиться найближчий притулок для жертв? Чи вірять люди, що справді можливо «розірвати коло», як сказано в листівці? Але була інформаційна кампанія, роздавали листівки, фотографували.

 

Брошури про домашнє насильство

Брошури про попередження домашнього насильства біля входу до будівлі сільської ради

 

Гуманітарні зусилля такі ж роздроблені та безсистемні, з довгими списками вразливих груп. Хто цього разу претендуватиме на допомогу? «Чому люди похилого віку отримують усе? Незабаром вони зможуть відкрити магазини у своїх будинках і продавати консерви та предмети гігієни!» «О, але матері-одиначки ніколи не йдуть із порожніми руками! Схоже, краще приховувати чоловіка й удавати, що у вас його немає!» «Чому вони встановлюють це дурне правило, що треба бути старшим за 60 років? Я також маю інвалідність, то яка різниця, що мені 57? Хіба я маю менше потреб, аніж вони?»

 

"Відносини між громадянами та державою можна охарактеризувати як «латання дірок»."

 

Успіх вимірюється звітами про цільову допомогу: замінені вікна бібліотеки; відремонтований дах дитсадка; новий велосипед соціальним працівникам для доставки продуктів самотнім людям похилого віку; візит приїжджого лікаря для здачі аналізів крові та проведення УЗД.

 

Велосипед для соціальних працівників

Соціальні працівники з гордістю оглядають новий велосипед: «Це здійснення нашої заповітної мрії!» 

 

Я беру до рук диктофон і ставлю перше дослідницьке запитання від імені гуманітарної організації, яка прислала мене сюди: «Які потреби є найбільш нагальними у вашій громаді?» Але мені ніяково питати таке, бо це ще більше звужує горизонти можливого. До «вашої громади» — малого однорідного простору, який люди можуть осягнути й частиною якого можуть бути (на відміну від ворожого великого світу). Це запитання звужує вимоги до «найнеобхіднішого»: що ми можемо спробувати виправити відразу, щоб усе не розвалилося. Але не просіть про роботу, про громадський транспорт, про відновлення ваших звичних зв'язків, про ширше політичне бачення. Це все виходить за рамки нашого проєкту, тому думайте точково, думайте, що реалістично, думайте про наші обмежені ресурси, думайте про війну на горизонті…

Текст, фото: Анастасія Рябчук

Переклад: Анастасія Чеботарьова за публікацією: Ryabchuk, A., 2021. “'War on the horizon': fieldnotes on infrastructural vulnerability in frontline communities of the Donbas". In: Emptiness. Available 29.06.2021 at: [link].

Share