Памяти Джулиано Мер-Хамиса
Лагерь беженцев Дженин на Западном берегу реки Иордан получил широкую известность после вторжения армии Израиля в апреле 2002 года. Тогда израильтяне проводили военную операцию возмездия на оккупированных палестинских территориях. Официальным поводом для действий военных послужили теракты, организованные силами палестинского сопротивления в нескольких городах Израиля.
Когда штурм лагеря Дженин был завершен, выяснилось, что с палестинской стороны погибли 27 комбатантов и 22 гражданских лица. Израиль потерял 23 военнослужащих. Согласно отчету организации Amnesty International, в ходе операции в Дженине и Наблусе израильские военные совершили военные преступления, которые включали незаконные убийства, отсутствие обеспечения медицинской и гуманитарной помощи, уничтожение домов и собственности (иногда с находящимися в них гражданскими лицами), отключение электро и водоснабжения гражданскому населению, пытки и другое жестокое и негуманное обращение, произвольное помещение под арест, использование палестинских гражданских лиц в качестве «живых щитов». По характеристике Amnesty International, «Армия обороны Израиля действовала так, как будто главной целью было наказать всех палестинцев».
В апреле 2002 года сотни зданий в лагере были разрушены. Хотя в течение девяти лет многие дома были восстановлены, лагерь остался похожим на серый и унылый каменный мешок. По сравнению с ним сам город Дженин выглядит процветающим оазисом. В лагере растет уже четвертое поколение беженцев, многие из которых мечтают покинуть это место. Джулиано Мер-Хамис, израильско-палестинский актер, режиссер и активист движения за мир, поселися в лагере Дженин добровольно. 4 апреля 2011 года его расстреляли в собственной машине у входа в «Театр Свободы», одним из основателей которого он был.
Джулиано Мер-Хамис родился в Назарете в семье матери-еврейки Арны Мер и отца – палестинского араба Саливы Хамиса, активного члена Коммунистической партии Израиля. Его мать, Арма, была известной левой активисткой. Она организовала театральную группу в Дженине во время первой Интифады, начавшейся в 1987 году. Мер-Хамис снял документальный фильм «Дети Арны», посвященный работе его матери. Лента рассказывает историю созданной ею театральной группы для детей-беженцев, чья жизнь была разрушена израильской оккуппацией. Организованная ею театральная труппа формировалась из детей и подростков Дженина, помогая им выражать свою повседневную фрустрацию, злость, горечь и страх.
Мер-Хамис снимал детей, участвовавших в постановках театра, с 1989 по 1996 годы. Впоследствии большинство из них погибли как солдаты и смертники во время второй интифады и после нее. В 2002 году во время штурма Дженина было разрушено и здание театра.
После смерти Арны в 1994 году Джулиано продолжил ее работу. В 2006 году совместно с бывшим лидером палестинского сопротивления Закарией Зубейди (в юности он играл в труппе первого театра Дженина) и израильским художником Дрором Фейлера Мер-Хамис основал «Театр свободы». Они хотели заниматься просвещением детей и молодёжи, живущих в лагере беженцев в Дженине. Сам Мер-Хамис сказал о театре: «Мы хотим создать культурный центр, который будет расширять права и возможности, приносить знания детям Дженина».
Прежде чем перебраться в лагерь Дженин, Джулиано Мер-Хамис сделал успешную карьеру в кино, снявшись в десятке фильмов. Свою известность он использовал для поддержки радикального лагеря мира в Израиле. Часто участвовал в антивоенных и левых демонстрациях, показывал свои фильмы активистам и делился своим видением ситуации.
Мер-Хамис не был пацифистом. В одном из интервью, после того как его признали виновным в нападении на правого активиста во время демонстрации, он заявил, что оправдывает насилие в случае, если оно направлено на полицейских, расистов, нацистов и израильских правых.
Не удивительно, что сразу после убийства правые израильские СМИ поспешили объявить, что Мер-Хамис «за что боролся, на то и напоролся», что актер, якобы, никогда в сущности не выступал за мир и т.п. Информационный израильский сайт «7 канал» снабдил сообщение о гибели актера заголовком «Доигрался». Некоторые правые фанатики в комментариях злорадствовали по поводу того, что это убийство – «хороший урок левым тварям» и «защитникам прав палестинцев». Или: «Очень хорошо, что его лучшие друзья отправили его в другой мир, где я надеюсь, он будет отдуваться вечность, за тот вред, который он нанес».
Деятельность Джулиано Мер-Хамиса не нравилась не только правым израильтянам, но и многим радикальным палестинским исламистам. Ему неоднократно угрожали религиозные фанатики, считавшие его театр проводником отрицательного западного влияния, «коррумпирующего» детей Дженина.
Власти Палестинской автономии официально предъявили обвинение в убийстве Мер-Хамиса боевику «Бригад аль-Акса» Муджахеду Канири. Нянька, которая находилась в машине Мер-Хамиса, трижды положительно идентифицировала Танмири в ходе следственного эксперимента. Свидетельница запомнила лицо убийцы перед атакой — после нее он надел маску и сбежал с места преступления. Танмири провел в израильской тюрьме минимум пять лет за торговлю оружием. Некоторые палестинские источники утверждают, что Танмири присоединился к ХАМАСу. Другие говорят, что он был «независимым». Представители движения ХАМАС заявляют, что арестованный по подозрению в убийстве является активистом движения ФАТХ и не имел никаких связей с ХАМАСом. В свою очередь, представитель сил безопасности Палестинской автономии подтвердил, что Муджахед Канири когда-то был членом ФАТХа, но позже переметнулся в ХАМАС. Сам подозреваемый отрицает свою причастность к убийству.
Джулиано Мер-Хамис похоронен на кладбище кибуца Рамот Менаше рядом с могилой своей матери.
Виталий Атанасов
ВІН ЗНАЄ ТІЛЬКИ СТРАХ І БІЛЬ
Із Джонатаном Станчаком розмовляють Йоанна Райковська та Артур Жмієвський
Артур Жмієвський: Почнімо з театру. Відколи він існує?
Джонатан Станчак: 2005 року я познайомився із Закаріасом Зубайді, а в лютому 2006-го відбулося офіційне відкриття Freedom Theatre [1]. Невдовзі я оселився в таборі для біженців у Дженіні.
Розкажи трохи більше про себе, про історію і мету театру. Яка твоя функція?
Я – менеджер театру, відповідаю за проекти, фінанси та кадрові питання. Моя мати ізраїльського походження, а батько з Польщі, з Чапліц, що неподалік Єлєньої Ґури. Я народився у Швеції. За фахом я медбрат. Кілька років працював дитячим вихователем. Мене завжди непокоїла політична ситуація в Ізраїлі, і я міркував, що міг би в ній змінити.
Улітку 2005 року я зустрівся на Західному березі із Закаріасом Зубайді [2], одним із небагатьох уцілілих акторів першого театру в Дженінї [3]. Саме він надихнув мене на сприйняття театру як стратегії опору. Ми розмовляли про завдання й результати театральної діяльності. Старий театр у Дженіні надавав сили місцевій спільноті та формував її лідерів. Закаріас розповідав і про своє бажання відбудувати театр.
Ці ідеї визрівали в мені, аж доки ми з Юліано – сином Арни Мер Хаміс – та Закаріасом нарешті наважилися відбудувати театр. Починаючи з нуля, витрачаючи свій час і гроші, заохочуючи долучитися до нас інших – жителів Дженіна та добровольців з усього світу, ми почали будувати наш Freedom Theatre. Ми хотіли продовжити діяльність Арни Мер Хаміc [4] і боротися за свободу біженців із Дженіна. Як боротися за допомогою культури й мистецтва? Спершу треба зрозуміти, які чинники формують наше життя. Якщо збагнеш це, можна змінювати життя, можна втілювати власне бачення хорошого суспільства. І так ми доходимо до питання ідентичності палестинців. Їхня культура, сама її основа, понівечена окупацією. А саме культура дає змогу формувати ідентичність особистостей, об’єднує людей і творить сильне суспільство. Від початку окупації метою ізраїльтян було встановлення тотального контролю не лише над територією, а й над думками людей. Вони хотіли й хочуть ними маніпулювати. І їм це вдалося. Було створено фізичні перешкоди у формі контрольнопропускних постів, мурів і військових зон по всьому Західному Березі та в Секторі Гази, а також психологічні бар’єри. Люди бояться одне одного і воюють між собою.
Брати проти братів застосовують зброю, роздану окупантами.
А навіщо вони воюють між собою? У них немає спільної мети?
Апатичне суспільство, яке не впливає на власну ситуацію, у якому панує страх за безпеку дітей, родини, урешті-решт спрямовує цю апатію назовні. Симптом цього – поновлення кланових поділів і чвар: клан воює проти клану, родина проти родини. Це спричинено апатією та неспроможністю управляти своїм життям. Змучені люди самі знущаються з інших людей – це видно по таборі в Дженіні. Традиційна родинна ієрархія розпалася, батько вже не здатен утримувати родину й почувається приниженим. Чоловіки втрачають віру в себе, а їхні діти кидають каміння в ізраїльські танки,переконані, що вони сміливіші за своїх батьків. Коли ті не здатні контролювати дітей, вони вдаються до насильства – і так навчають дітей насильства. Жінки, матері поводяться так само. Це порочне коло, поглиблюване ізраїльською окупацією.
Міжнародна гуманітарна допомога – джерело корупції, деякі люди змушені йти на співпрацю з Ізраїлем, стають інформаторами. Ніде не почуваєшся в безпеці, люди гинуть від куль у власних будинках, бо снайпери стріляють по вікнах. Батьки не спроможні захистити власних дітей. Діти приречені на болісний досвід.
Ця ситуація триває вже так довго, що глибоко прогризла суспільну тканину. І навіть попри це в цьому суспільстві є енергія й сила. Але їм потрібне місце, де вони могли б розвиватися. Потрібна сцена, на якій вони могли б зіграти, матерія, яку вони могли би перетворювати, і форма, якої вони могли б набути. І я вірю, що це дає саме театр. Він є формою, екраном, сценою, де актори можуть ділитися своїми історіями й досвідом. Зараз група наших дівчат, які вивчають журналістику, випускає газету. Якось вони запитали у свого викладача: «Про що ж нам писати?
Адже в таборі нічого не відбувається!». «Як це? Адже щоночі табір контролює армія»,– відповів він. А вони на це: «Так, але це нормально!». Їхні власні історії для них надто звичайні, надто нормальні, щоб розповідати. Але це ненормально, що армія щоночі обшукує табір, що в кожній родині хтось загинув, що в кожній родині хтось сидить у в’язниці. Близько 80 % жителів табору були хоч раз заарештовані.
Цим людям треба дати силу й спосіб, як про це розповісти. Дівчата мають зрозуміти, що примушування їх до одруження, утримування в домі, ніякої радості в житті – це ненормально.
Як місцеві діти ставляться до ситуації в країні?
Я не можу говорити від їхнього імені, але наведу приклад. Коли діти грають у палестинців та ізраїльтян, вони охочіше грають роль єврея, бо він завжди перемагає, і в нього більший автомат. Іврит вони сприймають як мову, кращу за свою рідну, і хочуть його вчити. Євреї – це люди, які досягли більшого. Палестинці переймають частину ізраїльських взірців, адже втрачають власну традицію. Вони переймають те, що доходить до них через ізраїльські медіа. Ці знедолені люди хочуть бути в ролі ката, адже саме він стає їхнім ідеалом.
Люди уявляють собі якесь майбутнє?
Вони живуть лише поточним днем. Коли немає змоги керувати теперішнім, а отже, і формувати майбутнє, навіщо боротися, навіщо прокидатися вранці? Ця ситуація триває вже так довго, що люди втратили мету, якої хотіли би досягти, не знають, куди прямує їхнє життя.
Які нині настрої серед жителів Дженіна? Що залишилося від другої інтифади? Ти казав, що окупація породжує екстремізм.
Палестинці сприймають другу інтифаду як програш, воєнну поразку. Думаю, інтифада була певною альтернативою, способом дії в неможливій ситуації. Сьогодні вже немає ідей щодо ведення боротьби, немає і прийнятної мирної пропозиції. Мета Ізраїлю – збереження статус-кво і «тиші» на міжнародній арені.
Ізраїль і далі провадить політику загарбання палестинської території та водночас стримує дискусії щодо утворення палестинської держави. Усередині суспільства панує порожнеча, люди не знають, що станеться, чекають. Підозрюю, буде третя інтифада, ще кривавіша й важча за дві попередні.
Це означає, що люди говорять про майбутнє повстання?
Вони не кажуть про це на вулиці, але іншого сценарію я не можу собі уявити. Це точно станеться впродовж найближчих п’яти років. Між інтифадами є час на пошук мирних рішень. Проте, оскільки досі жодного рішення так і не знайшли, суспільство змушене вдаватися до інших методів опору. А це означає збройне повстання. Якщо ситуація не зміниться, вибухне третя інтифада, але цього разу палестинці наткнуться на мур, який оточує і ділить їхню землю, а ізраїльтяни зустрінуть на своєму шляху набагато краще озброєних палестинців.
Ізраїльські військові частини входять у Дженін?
Так, майже щоночі. Часто це спеціальні загони. Їхні представники носять цивільний одяг. Вони інфільтрують суспільство, шукають у місті різних людей. А якщо знаходять, то вбивають або заарештовують.
Розкажи про проблему колабораціонізму серед палестинців.
Ізраїльтяни щороку масово заарештовують чоловіків віком близько шістнадцяти років, яких потім допитують і змушують співпрацювати. Вони їх шантажують: «Якщо не будеш нашим інформатором, ми скасуємо твій дозвіл на роботу в Ізраїлі, заберемо право на медичне страхування в сестри, подовжимо вирок твого брата ще на десять років» тощо. І тоді вони починають співпрацювати. Я певен, що колабораціоністи є й серед людей, яких ми знаємо.
Повернімося до розмови про театр. Ми бачили фільм Arna’s Children, який розповідає про найтрагічніший для театру період, коли більшість акторів були вбиті чи загинули як смертники.
Арна народилася в єврейській, сіоністській родині на півночі Ізраїлю. Замолоду вона служила в ізраїльських спеціальних військах [5], але під час етнічних чисток у Палестині після 1948 року вона долучилася до палестинського руху опору. Вона стала педагогом і приїхала в табір для біженців у Дженіні. Почала тут працювати, застосовуючи малювання як творчу форму експресії та терапії. Вона запровадила нові методи навчання в місцевих школах. Замість постійного биття учнів, доки вони не засвоять інформації. Вона відкрила чотири клуби, куди могли приходити діти, навчала вчителів. У певний період її програма під назвою «Захист і освіта» охоплювала півтори тисячі дітей.
1993 року вона дістала премію Right Livelihood Award, яку називають альтернативною Нобелівською премією, а гроші, отримані від цієї премії, вона передала на відкриття театру в Дженіні. Цей перший театр розмістився в будинку матері Закаріаса Зубайді. 1995 року Арна померла від раку. 2002 року відбулася інвазія в Дженін, ізраїльська армія знищила частину табору, зокрема театр. Архів театру зник, а більшість акторів загинули. Убито й одних із найближчих друзів Арни – брата й матір Закаріаса Зубайді. Матір Закаріаса застрелив снайпер у її власній квартирі.
Крім Arna’s Children, я бачив іще показуваний тут фільм про дітей, які тепер грають у театрі. Вони казали: «У майбутньому я хочу стати акторкою. Я хочу стати актором, бути відомим» і так далі. Це звучало так само, як початок Arna’s Children. Але більшість акторів того театру загинули. Яке майбутнє дітей, якими ви зараз опікуєтеся?
Мене засмучує ця схожість, бо, можливо, на цих дітей чекає схожа доля. Ми не вчимо їх насильства, але не кажемо їм, що не можна відповідати насильством тим, хто їх утискає. Ми вчимо їх, як говорити, стоячи перед натовпом, як рухатись, як працювати в групі, як бути почутим іншими. Те, у якому контексті вони застосують ці вміння, уже від нас не залежить. Ми навчаємо дітей бути вільними особистостями, щоб у момент вибору вони зуміли зробити його самостійно. Якщо вони матимуть силу для опору – на нашу думку, це нормальний перебіг речей. Вільна, здорова людина не сидить тихцем, коли хтось паплюжить її життя.
Я єврей, моя родина пережила Голокост. Єврейські герої часів Другої світової війни, яких ми досі згадуємо, зважилися чинити спротив катам. Так само відбувається з людьми тут, із жителями Дженіна – вони мусять мати відвагу. Вона потрібна тоді, коли поширюєш інформацію, яка заперечує панівну пропаганду, і коли береш до рук зброю для опору.
Дітям у театрі ми даємо силу, яка дасть їм змогу зробити вибір. Не зрозумійте мене хибно, ми рішуче проти вбивства цивільного населення, терористичних актів чи нападів на ізраїльське населення.
Як ви плануєте розвивати театр?
Ми плануємо заснувати більший, сучасніший театр. Наступного року хочемо відкрити трирічну театральну школу. Ми хочемо, щоб наші актори могли здобути післядипломну освіту у Швеції або Німеччині. Ми налагоджуємо співпрацю з іншими театрами світу, щоб наші учні могли показати себе світові.
Хто навчає цих дітей? Хто їхні викладачі?
Кількість людей, які можуть навчати тут акторської майстерності, обмежена, у нас небагато грошей, сюди важко дістатися. Можна доїхати лише до Єрусалима, але на шляху багато ізраїльських контрольно-пропускних пунктів. Зараз у нас працюють іноземні волонтери і викладачі з Палестини та Ізраїлю. Зголошується чимало охочих, тому ми намагаємось якнайефективніше використати час, поки вони з нами.
Цього року ми дали сімдесят вісім вистав, які зібрали майже п’ятнадцять тисяч глядачів. Це вже щось! П’ятнадцять тисяч людей у театрі біженського табору в Дженіні! Ці люди передивилися все, від Лондонського цирку до монологів Франсуа Абу Салема про Бейрут 1982 року.
Freedom Theatre – це єдиний театр північніше Рамалли. Ми стали культурним центром півночі. Несподівано з’ясувалося, що в таборі для біженців у Дженіні, який вважався одним із найбільш постраждалих від насильства місць на Західному березі, люди можуть мати культуру.
Ізраїльтяни якось підтримують театр?
Серед нас є ізраїльтяни: хоч для них це й складно, та вони нам допомагають. Колись ми нелегально провели на виставу сімох ізраїльтян. Це зона А, ізраїльтяни не мають права сюди заходити [6].
То діяльність театру допомагає жителям Дженіна вижити в поточній ситуації?
Щоб допомогти людям вижити, їм дають їжу. Але виживання означає, зокрема, і залишатися творчою особистістю. Тому ми допомагаємо вижити духовно. Культура. Адже культура відповідає на основні потреби людей.
Чи ти згоден, що в Європі культура прикрашає наше життя, а тут, у Дженіні, просто допомагає вижити?
Те, що ти сказав про Європу, не відповідає істині. Зазвичай ми не усвідомлюємо, що для того, щоби бути людьми, нам потрібна культура. Культура об’єднує людей, активізує суспільство, є його двигуном. Я бачу, як Freedom Theatre виробляє суспільну енергію, як робить спільноту сильнішою. Тут єдиний альтернативний вихід – автомат. Тому це не можна порівнювати з європейською ситуацією. Там немає солдатів, які стріляють, стоячи на порозі твого дому.
На початку розмови ти казав, що тебе надихнув Закаріас Зубайді та його розуміння театру як форми опору.
Ми мислимо аналогічно. Людина – це тіло, розум і дух. Дух найсильніший, він дає нам енергію творення, розум переробляє ідеї так, щоб вони могли втілитися. А тіло їх задіює. Я зрозумів, що слід зосередитися на тренуванні духу й розуму, і саме це можна робити за допомогою культури.
Закаріас Зубайді – солдат. Що він мав на увазі, кажучи, що театр має бути формою опору?
Театр має допомагати людям розвивати власну версію самих себе, замість приймати як власні накинуті зовні форми й сюжети. Особливо тут, де люди дослухаються до позицій, проголошуваних радикальними ісламістськими політичними рухами, які використовують це середовище розпачу для пропаганди своїх програм.
Поглянь, як музика й танець об’єднують людей, як їх об’єднує традиція та історія. Партизанів у Колумбії об’єднали і спільна політична мета, і пісні про їхню боротьбу. Для наших акторів театр – це спільна мета. Для створення сильного політичного руху, руху опору, треба мати сильну ідентичність. А культура – спосіб зміцнення ідентичності.
Як це відбувається на практиці? Шістнадцятирічний юнак приходить у театр. І що далі?
Можна сказати, щоденне насильство призводить до того, що люди тут – і діти, і дорослі – стають жертвами й почуваються ними. Бути жертвою означає і втрату змоги розпоряджатися власним життям. Якщо за допомогою театру ми хочемо створити нову ідентичність, відмінну від ідентичності жертви, ми маємо зробити так, щоб люди стали свідоміші того, що відбувається довкола них, як поводитися в групі, щоб знайти спільні завдання.
Досить перевдягтися в принцесу – і ти нею станеш. Ти можеш поводитися так, як вона, і раптом світ для тебе сповільнюється. Це світ уяви, на який ти маєш уплив, який ти можеш змінювати. Ми розповідаємо дітям історію про Зіґфрида й дракона. Згодом вони можуть вибрати, ким хочуть бути – Зіґфридом чи драконом. Вони розігрують сцену, граючи роль грізного, владного дракона. Та от виходить актор, який грає Зіґфрида, і вбиває монстра. Це досвід, який вони, можливо, на той момент переживають уперше. Це неймовірна влада, можливість управляти реальністю, бути героєм і вбити дракона. Такий досвід – це початок творчого, дорослого життя. Вони починають бачити можливості зміни, працюють у групі, пізнають потенціал, який містить у собі спільна робота. Вони усвідомлюють, що завдяки спільній меті й роботі кожному стає краще.
Чи має ваш театр формувати особистості?
Так, але головне завдання – творення «колективного розуму». Ми не прагнемо «самореалізації особистості» в європейському чи американському розуміннях. Палестинці – це колективне суспільство. Це громада, що спирається на систему зв’язків і родини. Ми не хочемо перетворювати її на індивідуалістичне суспільство, пов’язане з капіталістичним баченням світу. У театрі ми прагнемо реалізувати колективність – завдяки зміцненню особистостей.
А які ще методи ви застосовуєте?
Театр сягає самої сутності людини, її прагнення шукати значення. Ми застосовуємо театр як терапію. Психодрама – це спосіб оздоровлення через повернення до внутрішніх конфліктів і страхів. Їх розігрування дає змогу врешті-решт на них зреагувати. Нас надихає, зокрема, Авґусто Боал і його Театр пригноблених [7].
Група молодих людей може зіграти таку сцену: учень, якого запитує вчитель, відповідає неправильно. І вчитель його за це б’є? Але чи можливе інше завершення? Тренер дає акторам завдання зіграти сцену ще раз, але цього разу, замість ударити учня, учитель обговорює з ним проблему. А потім діти вибирають краще рішення.
Ви намагаєтеся замінити дію, наслідки якої є згубними, іншою дією.
Творчий театр створює такі альтернативи реальності, бо звертається до уяви.
Театр показує уявні ситуації. А як ваші актори поводяться в реальних умовах?
Вони живуть у світі, де принижують їхніх матерів, вони ходять до шкіл, де їх б’ють. Але ці молоді хлопці, які тинялися по вулицях, билися на ножах, раптом записуються в театр. Для театральної роботи з текстом вони мають уміти читати й писати. Несподівано ці вміння стають для них важливими. Вони починають помічати зв’язки між речами. Випускні іспити в школах стають для них важливими, адже вони хочуть вступити в театральну школу. Хочуть почуватися вільними, мати вибір. Жінки теж отримують інші перспективи, крім переїзду з кухні батька на кухню чоловіка.
Я вірю, що наша діяльність має довготривалий ефект. Щоби побачити поступ, треба мати багато терпіння та впертості – інакше результат буде нетривалий. Особливо в цьому самотньому суспільстві, годованому брехливими обіцянками, сповненому сподівань і постійних розчарувань. Тому завдання театру дуже важливе. Ми показали, що є якийсь вихід, якийсь вибір, і ми допомагаємо ним скористатися. Якщо нам не вдасться, це буде доказом того, що альтернативи немає.
Тоді тутешнім людям залишиться тільки релігія в її найнебезпечнішій формі, що вимагає послуху, не сприймає прагнень особистості й творчого мислення.
Чи Freedom Theatre є політичним?
Так. Театр не може не бути політичним. Культура не може бути аполітичною. Мета нашого театру політична. Особливо тут, у місці, де навіть промовляння слова «привіт» просякнуте політичним змістом.
Чи театр у Дженіні бореться з окупацією?
В офіційних повідомленнях та в щоденній діяльності ми виступаємо проти ізраїльської окупації. Ми вважаємо, що вона є найбільшою перешкодою для самореалізації палестинського суспільства. Саме окупація призвела до того, що діти прокидаються серед ночі, у батьків немає роботи, бізнесмени змушені закривати фірми. Але наша безпосередня мета – не боротьба з окупацією.
Ми ламаємо бар’єри, які окупація створює між людьми. І таких, як ми, дедалі більше. Зрештою нас буде стільки, що сформується громадський рух. Адже боротьба з окупацією – це завдання людей, яких вона найбільше зачепила. Саме ця молодь колись виведе палестинців із окупації.
Наша мета віддалена. Дитині треба десять років, щоб чогось навчитися, щоб вийти на сцену і змінити перебіг подій. Плоди цих дій виявляються в майбутньому. Це як сидіти у в’язниці, маючи тільки ложки для копання тунелю. На шляху до свободи неможливо скоротити дорогу. Скорочення дороги означає боротьбу зі зброєю в руках – без стратегії та підтримки, без усвідомлення мети й проекту майбутнього світу. Тут таке рішення означає, що одного дня снайпер поцілить у тебе. Для творення політичної свідомості та політичної мети треба діяти у тривалій перспективі.
Отже, ви готуєте цих людей, своїх акторів, до майбутньої політичної діяльності?
Так, ми щоразу виразніше це усвідомлюємо.
Чи ти плануєш колись повернутися до Ізраїлю?
Насправді я ніколи не жив у Ізраїлі. Крім родини, мене з тим суспільством нічого не пов’язує. Географічно та історично Ізраїль – це гарне й цікаве місце, але з точки зору ізраїльської релігії та політики ізраїльське суспільство не має чого мені запропонувати. Думаю, воно втратило свою ідентичність. Єврейськість було втрачено після появи держави Ізраїль. Юдаїзм, послаблений Голокостом, жевріє десь у Європі. Сьогодні цілковито домінує ізраїлізм. Мілітаристський, індивідуалістичний і короткозорий.
У мене є ще кілька запитань, але ти не мусиш відповідати на всі. Може, річ у тім, що ми, європейці, маємо перед євреями такий великий і неоплатний борг, що мусимо виправдовувати окупацію Західного берега й Гази? І війни з Ліваном… Чи бути євреєм сьогодні не означає сховку, до якого люди тікають від відповідальності за мілітаристську політику Ізраїлю? Тепер Ізраїль мусить долати результати мислення про державу в національних категоріях, із наслідком перетворення всього суспільства на солдатів, із фактом усезагального прийняття насильства, зі створеною собою ж мілітаризованою демократією, з демократією надзвичайного стану. Що ти про це думаєш?
Що таке єврейська держава? Що відбувається, коли ця ідея розвивається та втілюється суспільством, яке завжди перебувало під тиском? Єдиний спосіб, у який ця держава може себе визначити, – це постійна зовнішня загроза. Тому вона мусить постійно її створювати, щоби підгодовувати страхом своїх громадян. Це як роками бита дитину, яка постає перед фактом дорослого життя і мусить взяти відповідальність за інших, за власних дітей.
Такий дорослий знає тільки страх і біль, знає тільки насильство – це його єдина мова. Такий сьогоднішній Ізраїль – бита змалку дитина, яка мстить іншим у дорослому житті. Ізраїльські школи переконують учнів, що світ проти них, хоче їх знищити. У мілітаризованому суспільстві вже змалку стають солдатами. У Швеції продається жувальна гумка разом із маленьким коміксом. В Ізраїлі теж, але тут гумка називається «базукою» [8].
В одному з ізраїльських коміксів є сценка, у якій мама звертається до сина, ктoрий слухає плеєр: «Не слухай музики надто голосно, бо пошкодиш слух, утратиш бали на медкомісії, і тебе не візьмуть у штабну частину». Дитина має дбати про слух не заради навчання в школі чи бажання грати на гітарі, а щоб колись стати офіцером.
За такою логікою ізраїльської реклами, мобільні телефони існують для того, щоб солдат міг зателефонувати своїй дівчині з армії. Це суспільство солдатів – у цьому я не маю сумнівів. Часом я замислююся, хто ж насправді керує Ізраїлем – цивільний уряд чи армія?
Дженін, грудень 2007 року
