War, nationalism, imperialism

Володимир Святий: «чьих будешь?» Частина 2. Реакція

30.01.2017
|
Василь Явір
9705

Василь Явір

З першою частиної статті можна ознайомитись за посиланням

Встановлення пам’ятника Володимиру в Москві створило для українських ЗМІ та публіцистів чудовий привід черговий раз «помірятися історіями» й довести собі, які нечесні, підступні, «неісторичні» «вони» і які свідомі, правдиві та споконвічні «ми». Різко негативна реакція на появу пам’ятника в російській столиці була продемонстрована й на найвищому рівні – з вуст Президента України 1.

Воєнний конфлікт завжди породжує сприятливі умови для розвитку агресивних взаємовиключних історичних дискурсів у кожній країні-учасниці. Історія традиційно є ефективним мобілізаційним ресурсом. У цій ролі вона спирається на старі, добре перевірені стереотипи й на примітивні інстинкти розмежування «свого» й «чужого»: ось ми, ось вони; ми – добрі, вони – погані; це – наше, то – чуже. Така історія не потребує рефлексій і не терпить спроб відстороненого аналізу.

У часи конфліктів найбільш затребуваними стають спрощені версії національної історії, загострюється увага до «героїчних тем», а сучасне протистояння переноситься у віддалене минуле, починаються пошуки «історичних витоків» конфлікту, здійснюються спроби описати «віковічне протистояння». Лінія фронту розтинає минуле, причому кожна сторона намагається перетягти на свою «територію» якомога більше його ласих шматків. Противники починають твердити, як написано у «Слові о Полку Ігоревім», «се – моє, а се – теж моє». У таких обставинах тяганина з приводу «що чиє» зовсім не дивна.

Дискурс «вкраденої історії» сьогодні в Україні особливо поширений і втілений у численних публікаціях та телевізійних проектах. У професійних істориків він, звичайно, викликає іронічну посмішку, оскільки є продуктом суто пропагандистським і не має нічого спільного з науковим поглядом на минуле. Але водночас його популярність говорить про успіх українського національного проекту (і про його незрілість також). Люди сприймають за очевидність те, що сто років тому могло здатися новинкою та дивацтвом навіть нечисленному прошарку української інтелігенції. Російська громадськість початку ХХ ст. могла б назвати концепцію Михайла Грушевського «крадіжкою історії», і з не меншими підставами. Адже вчений відрізав від «звичайної» російської історії давньоруський період та оголошував його частиною української історії, відмовляючи росіянам у праві вважати цю спадщину «своєю». Цей учений, як такий собі академічний Робін Гуд, фактично забирав Київську Русь у «заможного» російського історичного наративу й віддавав її «бідній» українській історії.

«Битва за Володимира» полягає здебільшого в запереченні будь‑якого зв’язку князя з Росією або землями, де пізніше виникла Московія. Робиться це, на перший погляд, за допомогою історичних аргументів. Наполягають на тому, що в рік «хрещення Русі» (близько 988) Москви ще не було, а Володимир був київським (а не московським) правителем. А отже він не міг хрестити Москву й Росію, й пам’ятник йому нема чого ставити в «Білокам’яній». Проте ліквідація одного історичного міфу відбувається шляхом створення іншого, протилежного. Якщо Володимир не міг хрестити Москву/Росію, то, значить, він хрестив Україну. «Якщо не, то» типовий прийом для доведення ідеологічних тез, підсилений «вибірковим анахронізмом». Заперечуючи існування Московії/Росії наприкінці Х ст., стверджується існування тоді України, хоча обидва поняття однаково недоречні для доби Володимира.

Окрім великих сюжетів, зачіпають різного роду «деталі». Наприклад, звертають увагу на «зросійщення» правопису імені Володимира. При цьому використовують принцип: «знаєте, як у них називають наше пиво? – піво!». Мовляв, нема чого українського Володимира обзивати «Владіміром», у літописах бо ім’я князя пишеться не «Владимиръ», а «Володимиръ». Проте як у цьому, так і в інших випадках залишається тільки бажати підвищення якості історичної пропаганди. Зокрема, варто зауважити, що більшість списків літописів, де збереглася начебто «українська» (а насправді просто східнослов’янська повноголосна) форма імені князя, походять із території Московії 2. Так само дотепно, що на монетах Володимира, які карбували в Києві за його життя, стоїть саме «російська» (насправді старослов’янська неповноголосна) форма «Владимир».

 

У відповідь на активне російське прославлення Херсонеса як місця хрещення Володимира, в Україні почали звучати голоси, ніби, ймовірно, князь хрестився насправді не там, а в Києві. І знову позицію обирають не на основі спокійного розгляду джерел, а просто «на противагу», хоча обидві протилежні версії походять із одного джерела – «Повісті врем’яних літ», написаній у Києві на початку ХІІ ст. Її автор переконував читача, що князь хрестився в Корсуні, але згадував якихось «невігласів», котрі вважають, що це сталося у Києві або Білгороді. До речі, непогана ідея для Білогородської сільської ради, що під Києвом, зі стимулювання туризму. Навіть пам’ятник Володимиру там уже є.

Кожен «аргумент» у «привласнювальній» риториці легко втрачає свою гостроту або взагалі спростовується в рамках наукового дискурсу. Проте наукова критика історико-ідеологічних конструктів має суттєві обмеження й часто виявляється непродуктивною. Академічна історія звертається до раціо, тоді як ідеологічна історія зачіпає передусім перед- чи дораціональний рівень свідомості. Можна з успіхом викривати недостовірність тверджень про минуле в історичних романах. Але вони в силу свого жанру взагалі не повинні відповідати критеріям достовірності. У нашому випадку більш виправдано зосередитися на аналізі тенденцій історичної політики й побудови національних наративів.

Спостереження за українською реакцією на вшанування Володимира в Росії в черговий раз показують, що набагато легше й простіше діяти за принципом «сам дурень». Це відбувалося й відбувається на всіх рівнях суспільства, проявляється в поведінці окремих осіб та державних інституцій. На жаль, найчастіше в таких випадках починають заперечувати фактичні деталі замість того, щоб поставити під сумнів увесь спосіб мислення, який їх використовує. Адже відомо, що той самий факт може набувати протилежних значень, залежно від рамки інтерпретації, куди його включено.

Хрестоматійний приклад – досвід антинорманістів. Дуже спрощено кажучи, їх обурило твердження, ніби нормани відіграли ключову роль у появі давньоруської державності тому, що слов’яни «не були здатні» до державотворення. Замість того, щоб відкинути ідею про природну здатність / нездатність народів до політичної творчості 3,покоління людей заперечували помітну роль та навіть присутність норманів у Східній Європі ІХ-Х ст. За подібною логікою в радянській науці довгий час намагалися «не помічати» готів у Північному Причорномор’ї II-IV ст., тому що факт їхньої присутності в цьому регіоні використовувала нацистська пропаганда.

На цьому тлі стає очевидною небезпечність буквалістської, «фактологічної», критики російського історичного міфу. Вступаючи в полеміку про деталі, ми непомітно переймаємо дискурс опонента, потрапляємо в пастку, бо фактично визнаємо його правомірність. Грубо кажучи, усі висловлювання зі змістом «Володимир – наш!» виявляються не просто вторинними щодо російської історико-ідеологічної риторики. Вони ще й ставлять «українську сторону» в програшне становище, роблячи залежною від історичної політики сусіда.

Українське вухо й око дратують будь‑які російські офіційні висловлювання та акції на тему Київської Русі. В них традиційно вичитують наперед готові смисли, сприймають за однозначно антиукраїнські дії та, часто не розбираючись у суті, парирують прийомами, відомими в часи Грушевського й в ситуації народження української національної ідентичності. Але якщо облишити дражливі російські мантри про «единый народ», «общего отца», «общий корень» чи «общую купель», можна побачити цікаві й важливі зміни в, здавалося б, непорушній історичній схемі.

Упродовж останніх років для російської публіки Київ ставав чужим (для багатьох – відверто ворожим), а Україна – «іншим простором». Поряд із «панруською», «возз’єднавчою» тенденцією в настроях простежується й зворотна – розмежування історичного простору.

За останнє десятиліття великі наукові сили було кинуто на дослідження ранньої історії, археології та епіграфіки Новгорода, Ладоги, Володимиро-Суздальського регіону та Москви. Академічна й громадська увага зсунулася на «російські» території середньовічної Русі 4. Історія новгородсько-ладозької землі, а також тема взаємодії слов’ян і норманів активно популяризується через книжки, публіцистику, документальні й художні фільми, виставки та фестивалі. Зокрема, влітку 2016 р. пройшов історико-культурний фестиваль «Старая Ладога – первая столица Руси» 5.

У громадській думці росіян створюється образ «докиївської» Русі, тривалого періоду в 150 років – до початку Х ст., коли з’являється київський осередок русів. А якщо порахувати до розбудови Києва Володимиром, то взагалі вийде майже 250 років. У цей час руська історія відбувалася переважно на півночі, на територіях нині підконтрольних Російській Федерації. Дещо пізніше, з середини ХІІ ст., згідно з реанімованою «звичайною схемою» російської історії, столицю Русі було «перенесено» з Києва до Володимира в Суздальській землі 6.

У такий спосіб «київський період» історії домонгольської, тобто давньої, Русі виявляється лише одним із трьох, і то не першим. Епоха столичності Києва виглядає поодиноким «відступом», після якого центр Русі «знову повернувся» на північ. Київ маргіналізується. Навіть нашуміле уникнення терміну «Киевская Русь» (із заміною на «Древнерусское государство») йде в річищі цієї самої тенденції витіснення Києва з російської історії.

Утім, варто утриматися від обурення щодо «приниження» Києва. Навпаки є привід зрадіти. Російський історичний наратив усе менше претендує на Київ та «південноруське» минуле, сепарується від нього. То може треба йому допомогти чи принаймні не заважати?

За хвилею висміювань нового пам’ятника, його творців та замовників ми не помітили важливої речі – Володимир роздвоївся. Один Володимир – «український», київський князь із виразними вусами та тризубом 7. Другий – «російський», без тризуба, з бородою і без підкреслено київської прив’язки.

 

 

Проблема української реакції на московський пам’ятник Володимиру – ексклюзивний підхід до історичних персонажів. У нашому випадку працює така логіка: якщо Володимир наш, то не може бути одночасно чиїмось теж. А чому б ні? Чому різні спільноти не можуть по‑своєму вшановувати того самого діяча, звертатися по‑своєму до тих самих подій та історичних епох? Як не дивно, але пред’явлення виняткових прав на Володимира працює якраз на користь ідеї «братерства і єдності народів», оскільки заважає розділити історичні простори України та Росії, а також вибудувати їхні автономні наративи. І зовсім не страшно, що в цих наративах можуть фігурувати ті самі постаті в різних образах, виконуючи специфічні функції. Страшно, якщо ми самі ще не можемо повністю відчепитися від «східного сусіда» й самостверджуємося тільки в історичній тяганині з «іншим».

 


Notes:

Порошенко назвав відкриття пам’ятника князю Володимиру в Москві спробою "гібридного" привласнення історії Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/society/1612661-poroshenko-nazvav-vidkrittya-pamyatnika-knyazyu-volodimiru-v-moskvi-sproboyu-gibridnogo-privlasnennya-istoriji.html Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/society/1612661-poroshenko-nazvav-vidkrittya-pamyatnika-knyazyu-volodimiru-v-moskvi-sproboyu-gibridnogo-privlasnennya-istoriji.html

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/society/1612661-poroshenko-nazvav-vidkrittya-pamyatnika-knyazyu-volodimiru-v-moskvi-sproboyu-gibridnogo-privlasnennya-istoriji.html

1. Порошенко назвав відкриття пам’ятника князю Володимиру в Москві спробою "гібридного" привласнення історії.: [link]

2. Правопис цього імені, особливо другої основи, насправді сильно різниться: Володимиръ, Володимѣръ, Володимеръ, Владимеръ.

3. Але зробити це вони навряд чи могли, навіть якби хотіли, бо ця ідея тоді домінувала в німецькій історіософії, що задавала тон історичних уявленням усієї Центральної та Східної Європи.

4. Наприклад, [link]; [link]

5. http://xn——5cdababbrilq9b9aj7bhoklirgs1i8jna.xn--p1ai/

6. У 2007 р. у місті Володимир навіть відкрили пам’ятник Володимиру Святому на святителю Федору на честь «850-летия переноса столицы Руси из Киева во Владимир» (1157-2007).

7. Цей образ якнайкраще втілено у пам’ятнику в Торонто. Князя представлено з вусами, а на одязі, на рівні живота, зображено тризуб.

Share