Як бійці на фронті «Black Sabbath» слухали: дзеркало війни у фільмі «War Note»

  • 12 January 2021
  • 1448
Як бійці на фронті «Black Sabbath» слухали: дзеркало війни у фільмі «War Note»

Сашко Протяг

Навесні 2020 року відбулася прем’єра стрічки Романа Любого «War Note». Як вказано на офіційному сайті фільму, він створювався з «будь-яких відеозаписів бійців, добровольців та військовослужбовців, знятих у військовий час, аби розповісти світові про те, що відбувається».

Фільм отримав спеціальну відзнаку на фестивалі документального кіно про права людини «Docudays», переміг на харківському фестивалі «Meetdocs» і в цілому мав позитивні відгуки. Наприклад, у травні 2020 року на сайті детектор.медіа кінокритик і член експертних комісій Держкіно й УКФ Ярослав Підгора-Гвяздовський вказав у фільмі на «ракурси, гідні “Принца Аравійського” чи “Порятунку рядового Раяна”». В його рецензії також стверджується, що «це вже більше ніж документальне кіно. Це фізіологічне, матеріальне свідчення, підтвердження існування свідка й НАДрежисера, який творить реальність».

 

Роман Любий. Джерело: Docudays

 

Далі від фестивалів та культурних інституцій і ближче до війни фільм теж сприйняли з чималим ентузіазмом. У грудні 2020 року на показі в Маріуполі глядачі та глядачки говорили про фільм як про щось надзвичайне, що вдалося розгледіти у буденному житті бійця на фронті, як про найважливіший фільм цьогорічного фестивалю «Docudays». Один із глядачів відзначив, що фільм варто було б подивитися всім у місті, «щоб не було таких результатів виборів». (В Маріуполі на місцевих виборах 34% голосів набрала ОПЗЖ і майже 8% — Партія Шарія, які асоціюються з проросійськими настроями в суспільстві.) Тож фільм у чомусь сприймається як звинувачувальний коментар щодо мешканців Східної України, як спосіб нарешті довести помилковість їхніх переконань. Режисер, присутній на показі, пояснив, що такої мети в нього не було, що лише фільмом нікого ні в чому не переконаєш. Але майже через рік після прем’єри немає жодних сумнівів, що фільм став помітною віхою в розвитку української документалістики та її взаємодії з мілітаризмом. А останній зараз — це основна тема й головний двигун розвитку українського документального кіно, бо значна частина робіт останніх років так чи інакше пов’язані з війною на Сході України.

 

"Фільм у чомусь сприймається як звинувачувальний коментар щодо мешканців Східної України, як спосіб нарешті довести помилковість їхніх переконань."

 

Make films... and war: історія явища

Бажання бійців показати все як є на війні не є чимось новим. Вони почали знімати свою справу, щойно це стало технологічно можливо. Приблизно тоді, коли й режисери змогли витягнути обладнання зі студій на вулиці, спочатку в Монреалі, потім у Парижі на початку 1960-х. Такі можливості в багатьох аспектах і визначали явище «нової хвилі» в кінематографі того часу. Кіно стало менш формальним, більш спонтанним і уважнішим до реальності. В книзі письменниці Мікели Ронг «Я не робила це заради вас» (Michela Wrong «I didn’t do it for you») є, наприклад, згадки про бійців Народного фронту визволення Еритреї, які в 1970—1980-х знімали документальні фільми, намагаючись осмислити свою боротьбу за незалежну комуністичну країну. З кінця 1960-х існував кінематографічний підрозділ у палестинській воєнізованій політичній організації ФАТХ. З палестинськими фільммейкерами та фільммейкерками зустрічався й співпрацював навіть Жан-Люк Годар, але значна частина відзнятих матеріалів пізніше зникла. Звісно, що підхід фіксувати все як є може дуже відрізнятися. «Все як є» може цікавити не лише правдоборців, але й виробників контенту, більше схожого на реаліті-шоу. У 2010-ті роки гіперреалістичність польових зйомок на фронті вже стала об’єктом інтересу каналу «Діскавері», який створив п’ятисерійний документальний фільм, що повністю ґрунтувався на матеріалах з гоу-про камер 101-ї повітрянодесантної дивізії США, розташованої в Афганістані.

 

Кадр із Silvered Water, Syria Self-Portrait


Метод використання аматорських відзнятих матеріалів із дешевих камкордерів або телефонів теж не є чимось новим, зокрема й щодо військових дій. Однією з разючих робіт, зроблених у такий спосіб, є «Silvered Water, Syria Self-Portrait» («Срібна вода. Автопортрет Сирії»). За словами режисерського колективу, операторами фільму були 1001 свідок війни в Сирії, найчастіше прості громадяни та громадянки, які  доступними засобами фіксували жахіття та брутальність війни. Хоча фільм був названий «Автопортретом Сирії», це радше автопортрет країни, майже знищеної війною, коли живі вже давно не пам’ятають поіменно всіх загиблих. Насилля настільки повсюдне й буденне, що діти змалечку мусять знати, які саме перехрестя треба перебігати якомога швидше, щоб не отримати кулю від снайперів. В кадрах «Автопортрету Сирії» дуже складно вловити портрети операторів та операторок. Досить часто вони буквально втікають від об’єкта зйомок, і що більше розмазані пікселі по екрану, то більше надії, що від «автопортрету» вдалося втекти.

 

"«Все як є» може цікавити не лише правдоборців, але й виробників контенту, більше схожого на реаліті-шоу."

 

Навів зброю чи камеру? Особливості фільму «War Note»

Фільм Романа Любого «War Note» є за задумом чимось іншим. Велику роль у ньому відіграє не лише документування війни, але й техніка побудови фільму, яку режисер називає «портретом без портрета». В інтерв’ю «Радіо Свобода» він каже: «Портрет людини складається з того, на що він навів камеру, що він каже і що він робить». На офіційному сайті це пояснюється детальніше: «Поступово, кліп за кліпом, можна побачити життя цих людей, дізнатися дещо про їхню роботу, сім’ю, про їхні інтереси, погляди на життя, дещо зрозуміти про країну цих людей». Війна працює своєрідним дзеркалом, де прості щоденні дії використовуються як мазки пензликом і штрихи олівцем. Щоби глядачі змогли побачити тих, хто це дзеркало тримає перед собою. Режисер наполягає, що це була така концепція — обмежитися поглядом бійців, показати, чим є війна саме для них. 

 

Кадр із «War Note»

 

У фільмі «War Note» бійці домовляються з противником, щоб забрати тіла загиблих. Міняють одне живе тіло на два мертвих. Просять пошукати уважніше на тій вулиці біля того будинку, бо знають, що він загинув саме там. Бійці просто сплять і їдять. Навіть читають вірші й знімають на відео богомола в бур'янах. По-братанськи зневажливо ставляться до іншого бійця, котрий знімає тут якусь хуйню на пам'ять. Гойдаються на гойдалці, розрулюють глюк із мінометом, з якого треба стріляти в противника. Потім закривають своїм тілом цивільне населення від обстрілу «сепарів». Коли люди втікають, то в їхньому будинку слухають залишені вініли «Black Sabbath» і тусять, ніби це якийсь артхаус. «War Note» дійсно іноді нагадує художній фільм, стилізовано знятий на гоу-про камери. Сайт фільму теж описує весь проєкт несподівано емоційно піднесеною мовою, ніби якийсь романтичний твір: «Герої поринають у специфічний, аномальний вимір, де більшість ані людських, ані Божих законів не діють. Діють інші закони. Тут інші цінності, інші жарти, інше сприйняття прекрасного, інша мораль, інші тривоги. Смерть тут завжди поруч»

 

"Дуже цікаво, чи були спроби повернути програвач і платівки тим, хто втік із тієї артхаусної хати, яка потрапила у фільм?"

 

У фільмі ніколи не виникають розмови, заради чого треба воювати. Ніхто не розмовляє про цінності та про що йдеться на цій війні. І так все ясно: це просто «нотатки з війни», які може зрозуміти будь-хто. Просто треба трохи адаптувати контент і не «грузити» міжнародну спільноту місцевими назвами. Але якщо це просто нотатки з війни, то чому лише цих бійців? Тому що немає знайдених ютубів про захист цивільного населення по той бік фронту? Чи немає ютубів про те, як бійці з того боку зависають у хатах зниклого цивільного населення? Чому немає відосів цивільного населення? Тому що їм заборонено знімати військових? Але водночас вони не можуть відмовитися бути в кадрах військових, бо тоді на них чекатиме підвал (як у фільмі Беати Бубенець «Політ кулі»)? Чи через те, що в принципі їхні воєнні нотатки будуть про щось геть інше?

 

Кадр із «War Note»

 

Під час розмови з режисером на показі в Маріуполі, з'ясовується, що саме невикуплені права на композицію «Black Sabbath» у фільмі заважають далі просувати фільм в кінотеатрах і в Європі, бо вони коштують 7 тисяч євро. Для чого його треба просувати в Європі, спитаєте ви? В описі фільму на сайті «Docudays» сказано, що фільм є «спробою показати і можливістю побачити, що відбувається на порозі Європи у 2015 році очима безпосередніх учасників подій». І без «Black Sabbath» у фільмі ніяк не можна, бо це особлива атмосфера і, як сказав режисер на показі в Маріуполі, «культурний гачок». Дебальцеве нікому нічого не каже у світі, а «Black Sabbath» скрізь слухають, і «тому нас зможуть зрозуміти». Справді, чому б не звернутися до кліше маскулінних розваг — класичного хард-року як ідеального саундтреку до авантюрної мілітарності. 

 

Кадр із «War Note»

 

Дуже цікаво, чи були спроби повернути програвач і платівки тим, хто втік із тієї артхаусної хати, яка потрапила у фільм? Цікаво також, чи треба питати в цивільних дозволу на зйомки їхнього житла, якщо вони з нього втекли? Або ж на використання зображення у фільмі у дівчини, якщо її в момент зйомок закривали спиною від обстрілу? Якщо ми в титрах наприкінці фільму вказуємо в чорних рамках тих операторів, які загинули під час роботи над фільмом, то чи треба вказувати — теж у чорних рамках — жертв їхнього мінометного обстрілу, який став частиною кіновиробничого процесу?

 

Постскриптум

Кількома роками раніше, ніж прем’єра фільму «War Note», на Ютубі з’явився п’ятигодинний архів «Смотреть войну». Ця робота змонтована анонімним режисером із сотень відео, знятих цивільними та бійцями по обидва боки фронту протягом перших років війни на Сході України. На відміну від «War Note», «Смотреть войну» зосереджується на проблемності інтерпретації побаченого/зафільмованого на війні. «Смотреть войну», за Марком Скотіні, «не намагається підтвердити переконання у сфері реальності, а радше існує для того, щоб ставити під сумнів задокументоване та самі переконання». Адже відоси, зняті на телефон, цінні не тим, що вони фіксують все як є, а тим, що ставлять під сумнів ідею фіксації «всього як є». Архівування не спрощує питання про «всю правду». Цінність архіву радше полягає в збереженні неспростовної непростоти. 

 

Кадр із «War Note»

 

Тепер гоу-прошне й лоу-файне «все як є» стає своєрідним спецефектом нового різновиду мистецтва на замовлення, яке обслуговує «громадянське суспільство» й «демократичні цінності». Бідні зображення ніби наближають нас до бажаної правди, додають переконливості документальним фільмам, які ми дивимося. Нарешті, все виглядає не так, як в кіно! 

Але для того, щоб дискутувати про ці фільми, ми маємо досить обмежений набір допустимих громадських позицій. Цитата із сайту фестивалю «Docudays»: «Журі вирішило не оцінювати War Note у конкурсі й виокремити його, адже будь-який фільм про війну в Україні дуже важливий, найбільш важливий, і це не підлягає обговоренню». Отак і написали: не підлягає обговоренню. Цікаво, чи бійці слухали ту платівку «Black Sabbath» із самого початку? У першій пісні є такі рядочки:

Politicians hide themselves away
They only started the war
Why should they go out to fight?
They leave that all to the poor, yeah
Time will tell on their power minds
Making war just for fun
Treating people just like pawns in chess
Wait till their judgment day comes

Політики ховаються по закутках.
Вони лиш розпалили війну.
Чого б їм на ній воювати?
Ця доля хай лишається біднякам.
Та час прийде й по їхні владні уми,
Що розпалюють війни задля розваг
Що граються людьми, наче пішаками.
Чекайте, настане і ваш судний день.


 

Читайте також:

Убийство (без) свидетелей. Фильмы «Лай собак вдалеке» и «Донбасс» – два способа говорить о войне (Александр Земленит)

Сексуальные преступления как оружие войны. Украина в медиапроекте «Zero Impunity» (Александр Земленит)

Цивільні жертви війни на Донбасі та пам’ять про них (Тарас Білоус)

Leave a Comment

Support us

Blogs

Facebook

Хто потурбується? Недитячі проблеми дитсадків в Україні

  • Хто потурбується? Недитячі проблеми дитсадків в Україні

Our partners