Шарлотта Слей
Якщо запитати філософськи налаштованих дослідників (принаймні в англомовному світі), чому наука працює, вони майже завжди посилатимуться на філософа Карла Поппера (1902–1994) для виправдання своєї діяльності та пояснюватимуть, що наука не передбачає остаточної відповіді на будь-яке питання, а задовольняється спробами спростувати твердження. Як стверджують попперіанці, наука — це невблаганна машина для розвінчання неправди.
Юні роки Поппер провів у Відні серед ліберальної інтелігенції. Його батько був юристом і книголюбом, а також близьким другом сестри Зиґмунда Фройда Рози Ґраф. Ранніми інтересами Поппера були музика, столярство та філософія освіти, але 1928 року він здобув ступінь доктора психології у Віденському університеті. Коли він зрозумів, що академічна робота за кордоном дозволяла залишити дедалі більш антисемітську Австрію (бабусі та дідусі Поппера були євреями, хоча він сам був хрещений як лютеранин), то кинувся писати свою першу книжку. Її опублікували під назвою Logik der Forschung (1935), або «Логіка наукового дослідження», і в ній він запропонував свій метод фальсифікації. Поппер писав, що процес науки полягав у висуванні гіпотез та наступних спробах їх спростувати. Ви повинні розробити експеримент, щоб спробувати довести помилковість вашої гіпотези. Якщо експерименти її спростовують, ви маєте від неї відмовитись. Поппер говорив, що в цьому полягає велика різниця між наукою та псевдонаукою: остання намагається захистити себе від спростування через довільні зміни своїх теорій. А наука — це все або нічого, зроби або помри.
Карл Поппер
Поппер попереджав учених, що хоча експериментальні дослідження можуть наблизити вашу гіпотезу до істинності шляхом підтвердження, ви ніколи не можете (і не повинні) заявляти про свою правоту. За логікою індукції, ви ніколи не назбираєте нескінченну кількість доказів, необхідних, щоб бути впевненими у всіх можливих випадках, тому краще вважати сукупність наукових знань не стільки істинною, скільки ще не спростованою або тимчасово істинною. Після публікації своєї книги Поппер обійняв посаду викладача філософії в Університеті Нової Зеландії. Здалеку він спостерігав за перемогою нацизму в Австрії і розпочав роботу над політичною книгою «Відкрите суспільство та його вороги» (1945). Незабаром після Другої світової війни він переїхав до Великої Британії, де залишався до кінця життя.
"Протягом десятиліть попперіанство залишається популярним серед вчених, попри його потенційно шкідливі побічні ефекти."
Попри привабливу простоту теорії фальсифікації, її швидко розвінчали філософи, які показали, що це неприйнятний спосіб розуміння науки. Вони відзначали, що у будь-якій реальній експериментальній установці неможливо виділити для спростування жоден окремий елемент гіпотези. Але протягом десятиліть попперіанство залишається популярним серед вчених, попри його потенційно шкідливі побічні ефекти. Чому так сталося?
Першою звернула увагу на філософію науки Поппера група біологів, які на початку 1930-х років заснували Клуб теоретичної біології та багато років зустрічалися в Оксфордському університеті, на домашніх вечірках в Сурреї, а згодом і в Лондоні. Поппер відвідував клуб як до, так і після війни, коли вони займалися питаннями теорії еволюції та встановленням зв’язків між різними біологічними дисциплінами. Зокрема, у передвоєнний період еволюційна біологія була (залежно від того, як на неї дивитися) або надзвичайно складною, або надмірно заплутаною. Красиві теорії менделівської генетики, де дискретні характеристики успадковувалися за результатом підкидання хромосомної монети, змагалися за право пояснити еволюцію з таємничими статистичними описами генетичних якостей, які постійно оцінювалися серед популяцій. Тим часом провідне світило клубу Джозеф Генрі Вуджер сподівався знайти точний філософський спосіб роз’яснення горезвісного розмитого біологічного поняття «органіцизму». Можливо, пояснювальна точність Поппера могла б допомогти у всьому розібратися.
Фото надано авторкою. Джерело: Aeon
Вражає той факт, що найбільшими прихильниками Поппера стали біологи та польові дослідники: австралійський нейрофізіолог Джон Екклс, новозеландський метеоролог Кларенс Палмер, австралійський ґрунтознавець Джеффрі Ліпер, навіть австрійсько-британський фізик Герман Бонді, який займався теоретичною космологією. Інакше кажучи, саме вчені, чиї теорії найменше підлягають спростуванню в лабораторних умовах (за методом Поппера), звернулись до Поппера за підтримкою. Це дивно. Імовірно, вони шукали певного епістемологічного обґрунтування своїх досліджень. Якщо ширше поглянути на цю таємницю, ми можемо відзначити «заздрість до фізики», яку іноді приписують польовим дослідникам ХХ століття — відносна зневага, з якою вони зіштовхнулися як в наукових, так і в громадських колах. Здавалося, що Поппер пропонував порятунок від цієї біди.
У Клубі теоретичної біології був молодий чоловік на ім’я Пітер Медавар, який теж любив філософію. Незабаром після Другої світової війни Медавар пішов працювати в лабораторію, де досліджували трансплантацію тканин. Тут він розпочав зіркову кар’єру в галузі біологічних наук, а 1960 року спільно з Френком Бернетом отримав Нобелівську премію з фізіології та медицини «за відкриття набутої імунологічної толерантності». У кількох своїх книгах для широкого кола читачів та в лекціях імені Джона Рейта на BBC 1959 року він постійно приписував успіх науки Попперу, ставши найвидатнішим попперіанцем. (Зі свого боку, Річард Докінз називав Медавара «головним представником “Вчених” в сучасному світі» й позитивно висловлювався про фальсифікацію.) У радіолекціях Медавар представив фірмову філософію «здорового глузду» Поппера й дуже чітко пояснив, як навіть гіпотези про генетичне майбутнє людства можуть бути перевірені експериментально в рамках попперівського підходу. 1976 року Медавар забезпечив Попперу його на той час найвище визнання – членство в науковому Королівському товаристві Лондона, яке рідко отримували не науковці.
"Ми маємо захищати деякі теорії заради можливості рухатися вперед."
Одночасно з цими подіями троє філософів поставили під сумнів засади попперіанства. Вони стверджували, що коли експеримент не підтверджує гіпотезу, причиною може бути будь-який з елементів фізичної чи теоретичної установки. Жодне окреме спростування ніколи не можна вважати запереченням теорії, бо ми завжди можемо сумлінно висловити допоміжну гіпотезу, щоб захистити теорію: можливо, виведені лабораторні миші були недостатньо спорідненими для отримання генетичної однорідності; можливо, хімічна реакція відбувається лише у присутності певного каталізатора. Ба більше, ми маємо захищати деякі теорії заради можливості рухатися вперед. Як правило, ми не робимо висновку, що спростували усталені закони фізики, а припускаємо, що наш експеримент був помилковим. Але попперіанців це не зупинило. Чому? Що вони бачили в теорії фальсифікації Поппера?
Пітер Медавар
2013 року історик Ніл Калвер стверджував, що членів Королівського товариства приваблювали не так епістемологічні правила дослідження Поппера, як його філософський шик. Протягом 1960-х років вони потерпали від дискусії про «дві культури», яка представляла їх як претензійних техніків у порівнянні з поважними творцями високої культури. Філософія була корисною культурною зброєю, що могла дати відсіч, бо демонструвала спорідненість із мистецтвом. Зокрема, розповідь Поппера про те, що відбувається в дослідженнях до фальсифікації, була добрим захистом «культурних» якостей науки. Він називав цей етап «припущенням», актом уяви. Медавар та інші вчені наголошували на винятковій ролі наукової творчості, щоб підтримати культурну вагомість своєї справи. Для них Поппер мав цінність не як автор теорії фальсифікації, а як захисник вільного тлумачення.
"Справжні вчені, в попперівському розумінні, відмовлялися від будь-якої політики, заперечували існування всякої істини."
Хоча дискусія про дві культури й здавалася важливою її учасникам, це була лише буря в інституційній склянці. Протягом 1950-х і 1960-х років, коли «Логіка наукового дослідження» Поппера стала доступною англійською мовою (The Logic of Scientific Discovery, 1959), над науковцями збиралися хмари, які загрожували змити не лише посуд Королівського товариства. В суспільній свідомості науковець перетворювався на небезпечну постать, злодія, відповідального за атомну бомбу. Втілення цього стереотипу запропонувала стрічка Стенлі Кубрика «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу» (1964), де Пітер Селлерс незабутньо зіграв одразу декілька ролей, зокрема й божевільного науковця. Останній вдарив прямо по попперівських ідеалах: доктор Стрейнджлав був невиправним нацистом, який діяв у військово-промисловому нервовому центрі «вільного світу». Тож образ персонажа відбив реальні історії нацистських військових злочинців, ввезених до США в ході операції «Скріпка» для сприяння зусиллям у Холодній війні – проєкт з відбілювання репутації нацистських учених, розкритий газетою The Boston Globe ще 1951 року.
Кадр із фільму «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу»
На цьому тлі епістемічна скромність попперівської концепції науки справді приваблювала. Справжні вчені, в попперівському розумінні, відмовлялися від будь-якої політики, заперечували існування всякої істини. Вони не намагалися пізнати атом, а тим паче — виграти війни. Вони просто намагалися спростувати твердження. Як висловився Медавар у «Надії на прогрес» (1972):
«Злого вченого не можна сприймати серйозно... Однак є безліч злих філософів, злих священників і злих політиків».
Фальсифікація також була способом заявити про особисту скромність. 2017 року в інтерв’ю для проєкту «Усна історія британської науки» кристалограф Джон Геллівелл збентежено заперечив думку про те, що його заслугою могла бути будь-яка революційна «зміна парадигми» в науці (термін, який увів сучасник Поппера Томас Кун), коли він започаткував новий метод візуалізації білків та вірусів. Натомість він описав свою роботу в термінах простого методу фальсифікації.
"Під час Холодної війни лише наївний науковець міг не усвідомлювати важливості джерел фінансування та наслідків своїх досліджень."
Однак скромність однієї людини може бути відмовою від відповідальності іншої. Більш критичний погляд на зв’язок між Поппером та Стрейнджлавом дозволяє побачити, що фальсифікація пропонує своїм прихильникам звільнення від моральної відповідальності. Вченого ніколи не можна звинуватити в підтримці недоброї справи, якщо його дослідження не націлені на підтвердження істини. Сам Поппер заявив, що наука — це, по суті, теоретичне заняття. Проте під час Холодної війни лише наївний науковець міг не усвідомлювати важливості джерел фінансування та наслідків своїх досліджень. Наприклад, Медавар добре знав, що його власна галузь імунології походить безпосередньо від спроб пересадки та трансплантації шкіри пораненим Другої світової війни. До того ж він прекрасно знав про велику кількість людей, над якими ставили досліди (зокрема, про використання гільйотинованих злочинців у Франції). Це заняття не завжди було не етичним, але, безумовно, далеко не теоретичним.
Мікроскопічні слайди, що показують розвиток пересадженої тканини, взяті з ранньої роботи Пітера Медавара. Люб'язно надані Бібліотекою Веллкома. Джерело: Aeon
Попперівська відмова від відповідальності стала в пригоді одній із найбільш суперечливих наук ХХ століття — євгеніці. Для виправдання євгеніки Медавар без вагань говорив про можливість звільнення науки від моральної відповідальності. Ця тема лягла в основу його лекцій на BBC та подальших виступів. Він наводив витончений аргумент, розділяючи науку євгеніку на два типи. Медавар гостро засуджував «позитивну» євгеніку з її прагненням створити досконалу расу, бо вона була (а) нацистською і (б) мала неспростовну наукову мету — тобто суперечила попперівському підходу за двома пунктами. Це давало можливість Медавару висловлювати підтримку «негативній» євгеніці, навмисному запобіганню зачаття носіїв генетичних захворювань. Медавар стверджував, що ця справа була суворо науковим (тобто попперівським) питанням і не належала до етичних проблем. Це був підступний аргумент.
"Відокремлення науки від етики було й залишається інтелектуально недалекоглядним рішенням."
З попперівською нетерпимістю до так званої «семантики», Медавар відкидав занепокоєння, що євгенічне слово «пристосованість» передбачає судження про те, хто «пристосований» бути частиною суспільства. Натомість Медавар стверджував, що це слово було лише зручним ярликом для ідеї, цілком зрозумілої еволюційним біологам. Звичайні люди не повинні турбуватися про наслідки використання терміна; головне, що вчені мали про нього чітке уявлення. Наука лише наводила факти; рішення було за потенційними батьками. На перший погляд, це звучить невинно — та й Медавар аж ніяк не був поганою людиною. Але таке відокремлення науки від етики було й залишається інтелектуально недалекоглядним рішенням. Припустити можливість ситуації, коли потенційні батьки роблять досконалий та вільний ліберальний вибір, — означає надати необґрунтованої неупередженості науковим фактам. Насправді економічні та політичні чинники можуть вплинути на рішення батьків. Більш крайній приклад дозволяє чітко усвідомити суть справи: якщо науковець пояснює ядерні технології войовничому деспоту, але залишає на розсуд диктатора етичний вибір їхнього використання, ми не сказали б, що вчений діяв відповідально.
Протести проти примусової стерилізації в США
Коли Медавар готував свої лекції про «майбутнє людства», він припустив, що біологічну «пристосованість» краще розуміти як економічне явище:
«Це, по суті, система ціноутворення на багатства організмів у валюті потомства: тобто з погляду чистої продуктивності розмноження».
Встановлення зв’язку між прихованою рукою природи та нібито неупередженими рішеннями ринку стало популярною інтерпретацією теорії Поппера. Насправді його найбільшими шанувальниками поза спільнотою вчених природничих наук були економісти. У Лондонській школі економіки Поппер був близьким колегою теоретика неолібералізму Фрідріха Гаєка. Він також навчав майбутнього мільярдера Джорджа Сороса, який назвав свої Фонди відкритого суспільства (раніше «Інститут відкритого суспільства») на честь найвідомішої книги Поппера. Разом із Гаєком і кількома іншими однодумцями Поппер заснував Товариство Мон Пелерін, щоб сприяти маркетизації та приватизації у світі.
Призначення Поппера членом Королівського товариства ознаменувало кінець потужної традиції соціалістичного керівництва в британській науці, що почалася в 1930-ті роки з плеяди талановитих та суспільно активних дослідників (Джона Дезмонда Бернала, Джона Бердона Сандерсона Голдейна та інших), яких 1978 року історик Ґері Верскі охрестив «видимим коледжем». Справді, Поппер зустрічався з багатьма з них під час своїх довоєнних візитів до Клубу теоретичної біології. Поки вони відточували свою складну науку у відповідь на філософську критику Поппера, він цілком міг загострити свої антимарксистські погляди проти їхнього бачення соціалізованої науки — можливо, навіть особисто проти представників цього руху. У «Відкритому суспільстві» Поппер пов’язав політизацію науки біологами з антифашизмом. Наука й політика були пов’язані, але не так, як стверджували соціалісти. Натомість наука була особливим прикладом загальних ліберальних цінностей, які можна плекати лише за відсутності тиранії.
Після війни науковці видимого коледжу, віддані ідеї національного будівництва, брали активну участь у багатьох сферах державного, освітнього та суспільного життя. Попперіанці їх ненавиділи. У книжці «Шлях до рабства» (1944) Гаєк попереджав, що вони були «тоталітаристами серед нас», які планують створити марксистський режим. Він стверджував, що вони не повинні втручатися в суспільне життя й мають прийняти, що їхні лабораторні дослідження не мають жодного зв’язку із соціальними питаннями.
Джордж Сорос і Карл Поппер, 1990 рік
Винесення управління за дужки, як це пропонував Гаєк, було не більш можливим в науці, ніж в економіці. Найбільший міф неолібералізму полягає в тому, ніби він являє собою нейтральну політичну перспективу — дотримання принципу невтручання, — хоча насправді його підтримують за допомогою агресивної пропаганди бізнесу та придушення організації трудящих. Отже, хоча суспільна діяльність Сороса зробила багато добра у світі, вона фінансується за кошт економічної активності, успіх якої залежить від систематичного обмеження дискусій та пригноблення людей. А наявність відомої філософської історії про цей різновид неолібералізму, яка порівнює його з (попперівською) наукою, зовсім не шкодить.
"Уявлення про те, що наукові теорії розробляють в умовах відкритої конкуренції, не враховує той факт, що дослідницькі амбіції та вибір фінансування визначають як велика, так і мала політика."
Під час роздумів та дискусій про Поппера важливо усвідомлювати ризик підживлення антисемітизму. Поппер врятувався від нацистської ненависті, коли в 1930-х роках залишив Австрію. Сьогодні Сорос є жертвою антисемітських нападок, які були б смішними, якби не історія та реальна загроза продовження насильства, в якому вони вкорінені. Нам слід пам’ятати біографічні причини, з яких Поппер просував відкрите суспільство та намагався викупити гріхи науки, вчинені нацистськими дослідниками. Проте оманливе — іноді навмисне, іноді несвідоме — ототожнення фашистської та соціалістичної науки як ворогів попперіанства викликає значно менше симпатії.
Аналогія між наукою та відкритим ринком суттєво змінює наше розуміння діяльності вчених. Уявлення про те, що наукові теорії розробляють в умовах відкритої конкуренції, не враховує той факт, що дослідницькі амбіції та вибір фінансування визначають як велика, так і мала політика. Існує причина, чому більший науковий прогрес був досягнутий у винайденні ліків проти хвороб багатих, ніж у лікуванні бідних. Ба більше, успіх наукової кар’єри, який формує подальші плани досліджень, коли людина стає лідером у своїй галузі, — це питання, яке сильно залежить від гендера, раси, класу та особливих потреб.
Вчені відмовилися від попперівського розмежування між наукою і етикою в Science for the People (цей випуск від 1974 року). Люб'язно надано Бібліотекою Веллком. Джерело: Aeon
Деякі недобросовісні дослідники навіть застосовували попперівський підхід, щоб стати саме тими «злими вченими», існування яких Медавар заперечував. У своїй книзі «Торговці сумнівами» (2010) історики Наомі Орескес та Ерік Конвей описують, як наприкінці ХХ століття вчених з США та Великої Британії кооптували як лобістів тютюнових компаній, щоб поставити під сумнів дослідження, які виявили зв’язок між курінням і раком. У рамках попперівської теорії не можна було довести жодного такого зв’язку; і цей простір для сумнівів безжально експлуатували виробники тютюну. Потім багато тих самих вчених пішли працювати на лобістів викопного палива та критикували науку про антропогенні зміни клімату. Навіть короткий пошук в інтернеті дозволяє знайти приклади використання попперіанства кліматичними скептиками. У відео на YouTube від 2019 року «Альянс за чисту енергію» (який на сайті DeSmog Blog вважають організацією, що фінансується за кошт нафтових компаній) звертається до «легендарного філософа науки Карла Поппера». Центральне твердження групи: «Щоб знати, чи може теорія бути істинною, повинен бути спосіб спростувати її. На жаль, багато вчених зі зміни клімату, ЗМІ та активістів ігнорують цей наріжний камінь науки». Водночас професори визнаних університетів пишуть наукоподібні статті для лібертаріанського, неоліберального та «кліматично скептичного» Інституту Катона й стверджують, що «еволюційна епістемологія Поппера фіксує... суть науки, але теперішня поведінка кліматичних вчених є далекою від неї». Такі автори зазвичай працюють у галузях економіки та політики, а не природничих наук; їх не турбує критика вчених, а сумнівна й застаріла філософія науки Поппера їм цілком підходить.
Хоча Гаєк та інші стали яскравим прикладом небезпечності попперіанства, існували вагомі причини, чому люди з добрими намірами дотримувалися простої моделі скептичної науки. Не в останню чергу ця філософія поєднувалася з меритократичним наративом повоєнної науки: уявлення про те, що наука більше, ніж будь-яка інша дисципліна, підходить для успішних робітничого та середнього класів. Потрібна особлива освіта та виховання, щоб зрозуміти естетику завершеності або опанувати математичне доведення, але будь-яка розумна дитина може знайти в чомусь недоліки. Якщо це і є наука, то вона відкрита для всіх, незалежно від їхнього соціального класу. Це була меритократична мрія освітян у 1950-х роках: Британія за взаємної підтримки стала б культурно сучасною та інтелектуально науковою.
Ця мрія призвела до зворотного ефекту. Уявлення про те, що наука означає фальсифікацію, завдало великої шкоди не тільки науці, але й добробуту людства. Воно нормалізувало недовіру як основну умову створення знань, одночасно встановивши недосяжні та нереалістичні стандарти заняття наукою. Кліматичні скептики вимагають точних прогнозів, які неможливо зробити, але хапаються за будь-який аномальний показник та стверджують, ніби той спростовує всю сукупність результатів досліджень; противники вакцинації використовують неможливість будь-якого остаточного підтвердження безпечності вакцин для підтримки своєї руйнівної діяльності. У цьому сенсі попперіанство має багато за що відповісти.
Переклав Павло Шопін за публікацією: Sleigh, S., 2021. "How Popperian falsification enabled the rise of neoliberalism". In: Aeon. Available at: [link].
Читайте також:
Що таке постнормальна наука і як вона може допомогти розбудові справжньої демократії (Жером Реймонд Равец)
Марксова открытая критика: почему марксизм не догма (Джон Беллами Фостер)
Теоретический статус марксизма (Дуглас Порпора)
