Андрій Коряковцев
Пострадянське суспільне тіло кровоточить радянською кров'ю та дихає повітрям ідей радянської епохи. Історія СРСР досі є точкою опори сучасної політики. Всякий сплеск громадянської активності в Росії (і не тільки) загострює до неї інтерес. Причина тому одна: проблеми, що породили радянське суспільство, не розв’язані досі.
Але радянську епоху можна завершити теоретично, припинивши з нею боротьбу. Для цього необхідно пройти тонким лезом історичного аналізу, не впадаючи ні в апологетику, ні в шельмування. Однак у висловлюваннях про СРСР часто виражається політико-ідеологічна установка, а не прагнення пізнати суспільство, виходячи з його власних закономірностей. Історія є служницею двох ідеологій: лібералізму й неорадянізму. В обох випадках радянське суспільство порівнюють із нинішнім, оцінюючи його не за його власними мірками, а за мірками того суспільного устрою, який є результатом його розпаду. Це пов'язано з тим, що інтерпретації радянського суспільства насправді є реакцією (позитивною або негативною) на самоназву радянського суспільства («соціалізм»).
Історичний процес ставиться на голову, коли відправною точкою для узагальнень слугують форми суспільної свідомості, а не суспільні відносини, що існують об’єктивно. У цьому прийомі стільки ж пізнавальної цінності, як у тому випадку якби китаєзнавці стали виводити деспотизм імператорського Китаю з того, що піддані Піднебесної усвідомлювали себе як ті, що живуть під небом.
Те, що необхідно довести й вивести (природа суспільних відносин в СРСР), видається вже за доведену передумову дослідження, а суспільство зображується як створене за чиїмось задумом-планом. У підсумку виходять однобічні теоретичні конструкції. Апологетика відтворює погляд радянського керівництва на СРСР як на «робітничо-селянську державу», в якій реалізована «громадська», або «загальнонародна», власність. Критичні теорії різноманітніші: концепції «тоталітаризму», «спотвореної робітничо-селянської держави», «азійського способу виробництва», «східної деспотії», «нічийної», «феодальної» або «державно-капіталістичної» власності. Всі вони зводяться до твердження, що радянське суспільство мало класово-ієрархічну структуру та було засноване на приватній власності партдержноменклатури (М. Джилас, М. Восленський та інші). Але неясно, чому та як відтворювалася в ньому подібна структура й приватна власність, а також у чому їхня специфіка; неясно, як із ними співвідносилися панівні форми суспільної свідомості, протилежні їм. Апологетика й критика правильно схоплюють якісь сторони радянського суспільства й доповнюють одна одну. Але вони зовсім не відбивають його в цілому як результат боротьби та практики реальних суспільних сил.
Тому перша складність, із якою зіштовхується дослідник радянського суспільства: з чого починати його аналіз? Він не може почати з опису панівних ідеологем і обговорення характерів провідних особистостей та стосунків між ними, але не може вчинити як Маркс, який розпочав вивчення капіталістичного способу виробництва з аналізу властивої йому форми суспільного продукту, з товару, «клітинки» суспільного устрою, з абстрактного. Ми не будемо повторювати помилку Олександра Зінов'єва, що довільно взяв за таку «клітинку» фрагмент соціальних відносин «комунальність» або «комунальний колектив», що протистоїть товарним відносинам. «Клітинка», досліджена Марксом, – товар – містить у собі в «згорнутому» вигляді не просто суспільство, а суспільний спосіб виробництва. Дуже привабливо було б постулювати якийсь унікальний «радянський спосіб виробництва», пов'язати його з нетоварним соціалізмом і виявити властиву тільки йому форму суспільного продукту, відмінного від товару, а потім, розгортаючи зміст цієї форми, показати анатомію радянського суспільства. Але річ у тім, що ми про «радянський спосіб виробництва» із самого початку не знаємо нічого, крім суперечливої емпірії, ні на рівні його вихідної «клітинки», ні на рівні похідних від неї суспільних форм. Узагальнювальні поняття нам якраз належить знайти, тим паче що ми домовилися не відносити це суспільство до посткапіталістичного суспільства тільки на підставі його самосвідомості. Значить, нам не підходить метод сходження від абстрактного до конкретного. Не маючи достатніх підстав для того, щоб почати з абстрактного, ми змушені спертися на конкретне. В цьому випадку конкретне означає сукупність безпосередньо даних різноманітних фактів суспільного життя («суспільно-визначене» (Маркс)), обумовлених попереднім соціальним розвитком. Оскільки ці факти не зрозумілі (не приведені до свого поняття), вони постають ще як багатогранна Емпірія, що суперечить собі.
Недолік немарксистського радянознавства полягає саме в тому, що воно починало свої дослідження з відомого, вже зрозумілого, очевидного, без кінця відтворюючи його і кружляючи в одних і тих самих тавтологіях. Тому воно не залишало ґрунт ідеології. Наука ж починає з незрозумілого, але конкретного, безпосередньо даного в спогляданні й уявленні, й далі аналізує його з усіх доступних боків. Мета цього аналізу – виокремлення абстрактних моментів емпіричного матеріалу, що суперечать один одному. Завдяки фіксації суперечності вдається сформулювати теоретичну проблему, а, як відомо, правильна постановка проблеми містить у собі її розв’язання, подальший розвиток знання. Відштовхнувшись від конкретного, опосередкованого, різноманітного, того, що суперечить собі, наука через абстрактне приходить до узагальнення, до конкретного поняття, до істини – до нового рівня конкретності.
Наукове дослідження не зводиться до «підйому від абстрактного до конкретного» (до якого Олександр Зінов'єв та Евальд Ільєнков звели науковий метод Маркса), але містить зустрічний рух, причому так, що перше є результатом другого. Обидва рухи, за Марксом (Маркс 1980: 37-38), відносяться один до одного як послідовні етапи пізнавального процесу. Вони є сторони єдиної логіки пізнання, що збігається, як зауважив Ленін, з матеріалістичною діалектикою. Правильно, що «Логіка "Капіталу"» полягає в застосуванні «до однієї науки логіки, діалектики й теорії пізнання ... матеріалізму» (Ленин 1973: 301), але слід мати на увазі, що Маркс використовує їх з урахуванням специфічних наукових завдань і особливостей досліджуваного матеріалу. Він міг дозволити собі почати аналіз капіталізму з абстрактного, оскільки спирався на розвинену науку про капіталізм, але він ні в якому разі не починав науку про нього. Іншими словами, йому не треба було доводити, що перед ним – саме капіталізм, а не що-небудь інше.
Тому «Логіка "Капіталу"» аж ніяк не тотожна «сходженню від абстрактного до конкретного». Маркс спеціально обумовлює необхідність відрізняти «спосіб дослідження» (зворотний рух) від «способу викладу» (Маркс: 21). «Логіка "Капіталу"» аж ніяк не протистоїть логіці Grundrisse, «Німецькій ідеології» або рукописів 1844 року, а спирається на неї й продовжує її. «Дослідження повинне детально освоїтися з матеріалом, проаналізувати різні форми його розвитку, простежити їхній внутрішній зв'язок», тобто почати рух у межах конкретної емпірії. «Лише після того, як ця робота закінчена, може бути належним чином зображений дійсний рух» (Маркс: 21).
Межі діалектичної форми викладу задаються «дійсним вихідним пунктом» пізнання – конкретною емпірією, з якою, зрештою, має співвідноситися вироблене в результаті дослідження узагальнення: «Індивіди, що виробляють у суспільстві, – а отже, суспільно-визначене виробництво індивідів, – такий, природно, вихідний пункт» (Маркс 1980: 17). Такий метод дослідження дійсно є «прямою протилежністю» гегелівської діалектики, точніше її «містифікованого боку» (Маркс: 21) і містить антропологію як рух від соціального до індивідуального.
Що стосується «сходження від абстрактного до конкретного», то Маркс цілком чітко визначає його як «лише <курсив наш – А. К.> той спосіб («nur die Art»), за допомогою якого мислення засвоює собі конкретне, відтворює його як духовно конкретне» (Маркс 1980: 38). Але в цьому не може полягати єдина мета людського мислення.
Розглядаючи радянську епоху, ми можемо констатувати, що протягом неї зберігалися й відтворювалися в тих чи інших формах елементи старого способу виробництва: гроші, банківська система, ринок (в різних соціально-юридичних статусах) тощо, одним словом, все, що слугує виразом товарно-грошових відносин. Але в той самий час радянська суспільна свідомість, принаймні у формі державної ідеології, прямо претендувала на те, щоб їх перевершити. Навіть при поверховому погляді на радянське суспільство ми, ледь почавши його аналіз, натикаємося на суперечність між суспільною практикою та суспільною свідомістю й на суперечність у самій суспільній практиці. Це дозволяє сформулювати проблему радянського суспільства: воно ще залишалося капіталістичним і вже не було таким.
Суперечність ця міститься в самій точці відліку радянської історії – в Жовтневій революції. Вона стала спробою виштовхнути суспільство за межі капіталістичного розвитку, але її діячі вимушено відтворили елементи капіталізму у своєрідній формі. Все розпочате більшовиками перероблення соціальних зв'язків – це одні суцільні суперечності в їхній практиці між намірами та можливостями. Роздача землі селянам, спроба демократизувати управління виробництвом, встановивши «загальний облік і контроль» – і спроба тотального одержавлення. Визнання незалежності прибалтійських республік й вторгнення в Польщу. Декрет про сільгоспподаток від 30.10.1918 року – прообраз майбутнього продподатку, який поклав початок непу, і посилення хлібної монополії. Адміністративний деспотизм Троцького і його ж записка про неп. Апологетику «воєнного комунізму» й неп розділяють тижні!
Ці суперечності свідчать про те, що в ситуації, в якій перебували більшовики, не вони вже панували над обставинами, а обставини панували над ними як непізнана дійсність, що стихійно розвивається. Це непізнане абстрактне, що немовби гасало над їхніми головами, було істотним, визначальним моментом їхньої конкретної практичної діяльності. Тільки цим можна пояснити суперечливість їхньої практики, успадковану наступними поколіннями радянського керівництва й суспільства в цілому. Ці обставини, вкорінені в соціально-історичному контексті, містили істину їхньої революції. Історичний зміст Жовтневої революції визначали соціальні процеси, що виходили за межі російських. Що це за процеси – тема окремого дослідження.
Посилання:
Ленин, В. И., 1973. «План диалектики (логики) Гегеля». В: Ленин, В. И. Философские тетради. Москва: Издательство политической литературы, с. 297–302.
Маркс, К., 1980. Экономические рукописи 1857–1861 гг. (Первоначальный вариант «Капитала»). В 2-х ч. Ч. 1. Москва: Политиздат.
Маркс, К., 1960. «Капитал». В: Маркс, К., Энгельс, Ф. Сочинения. Т. 23. Москва: Издательство политической литературы.