ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЦЕЗАРИЗМ

  • 16 December 2013
  • 2998
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЦЕЗАРИЗМ

Переклав Андрій Рєпа

Коли 12 жовтня минулого року Європейському Союзу вручили Нобелівську премію миру, що то було — гірка іронія, заохочення чи епітафія? Такий вибір бентежить, адже саме тоді Європейський центральний банк та брюссельська комісія розгорнули бюджетну війну проти багатьох своїх країн-членів… У будь-якому разі, в світлі останніх подій варто повернутися до роздумів про природу політичного режиму ЄС.

«Коли ми кинемо кристал на підлогу, він розіб’ється, проте не довільно, а розпадеться за властивими йому лініями розколу на фрагменти, обриси яких, хоч і невидні, вже були визначені наперед структурою кристала». Так Зиґмунд Фройд у 1930-х роках 1  говорить про людей із душевними недугами, але це зауваження цілком прийнятне й до недуг політичних. Одна з найпримітніших серед них — Європейський Союз із внутрішньо тріснутою й надбитою структурою.

Економічна криза, що вибухнула 2007 року, виявила внутрішні суперечності в європейській будові. Зокрема, вона показала, що ЄС спирається на авторитарний політичний режим, здатний призупиняти демократичні процедури, покликаючись на невідкладні фінансово-економічні заходи. Так, упродовж останніх чотирьох років такі інституції як Європейський центральний банк (ЄЦБ) та Європейська комісія, що уникають будь-якого народного контролю, за активного сприяння панівних класів цих країн диктували дорожні вказівки ірландському, угорському, румунському, грецькому, італійському, іспанському, португальському, французькому та іншим народам. Угода про бюджетну стабільність, координацію та управління (так званий «Бюджетний пакт»), контроль над бюджетами країн-членів та нагляд над банками з боку ЄС продовжують цю тенденцію 2. Як охарактеризувати таку форму керування народами без їхньої участі?

Щоб зрозуміти природу нового європейського політичного режиму, слід нагадати чотири етапи, в які розгорталася криза. Все починається в серпні 2007 року. Коли найбільший французький банк BNP Paribas оголошує про замороження активів трьох своїх інвестиційних фондів, аргументуючи це тим, що нездатний їх оцінити, Європейський Союз не має жодного фінансового ресурсу, що дозволив би втрутитися: хоч спільна грошова одиниця і спричинила появу банків, що діють у масштабі континенту, контроль їхньої діяльності залишається прерогативою окремих держав. ЄЦБ впорскує значні кошти, щоб тільки уникнути суттєвої перебудови фінансової системи.

Банкрутство четвертого інвестиційного банку в світі Lehman Brothers у вересні 2008 року призводить до другого етапу кризи. Воно штовхає міжнародну фінансову систему на межу банкрутства і спричиняє скорочення кредитування (credit crunch) у великих масштабах. Уперше після Другої світової війни глобальна економіка занурюється в рецесію.

На це спершу реагує Велика Двадцятка та центральні банки головних економік світу: всі визнають необхідність запобіжних контрциклічних заходів. Під час Європейської ради 15—16 жовтня 2008 року уряди оголошують про рекапіталізацію проблемних кредитних установ і обіцяють забезпечити банківські займи. На рівні Європейського Союзу особливий вплив дістають дві установи: ЄЦБ та Генеральне управління конкуренцією (DGC). Вони стають «центром управління польотами» посеред бурі. А оскільки вони не мають електоральної легітимності, їхнє посилення зростає пропорційно до послаблення демократичності ЄС.

Третій етап: кінець 2009 року, Європа стає епіцентром глобальної кризи. Тоді розкручується пекельна спіраль: відсотки позик державного боргу країн периферії злітають угору, заходи строгої економії набувають тотального розповсюдження, зростання сповзає або вільно котиться вниз. Під час цього сум’яття суверенні країни, вставлені в обійму єдиної грошової одиниці, зазнали ризиків від фінансово-спекулятивних ударів, щойно ЄБЦ відмовився надавати будь-які гарантії.

Травень 2010 року. Перший план порятунку Греції віддає Афіни під опіку «трійки» — Міжнародного валютного фонду (МВФ), ЄЦБ та Європейської комісії. Після Греції дестабілізуються відсотки позик Ірландії та Португалії, а після них — Іспанії та Італії; це спростовує припущення, нібито Греція була чимось унікальним. Паралельно з’являється Європейський фонд фінансової стабільності (ЄФФС). Попри опір певної частини континентальної еліти, ЄЦБ розширює поле своїх прерогатив і починає викупати казначейські векселі на вторинному валютному ринку.

Такі зміни відповідали інтересам фінансів. На чолі ЄФФС стає Клаус Реґлінґ. Колишній чиновник МВФ, німецького міністерства фінансів та Європейської комісії, частину своєї кар’єри він зробив у секторі приватних фінансів, протягом 1980-х працював на Федеральну асоціацію німецьких банків, керував спекулятивним фондом (hedge fund) у Лондоні в 1999—2001 роках і виступав як приватний консультант у Брюсселі. Те саме стосується й Жака де Ларозьєра. Колишній генеральний директор МВФ, високопоставлений держслужбовець Державного казначейства Франції, потім радник Мішеля Пеберо, президента-гендиректора BNP Paribas, він очолив у лютому 2009 року експертну групу, що розробляла звіт для Європейської комісії щодо реформи європейської фінансової структури. Четверо з восьми членів цієї групи були пов’язані з фінансовими закладами: Goldman Sachs, BNP Paribas, Lehman Brothers та Citigroup.

Під час четвертого етапу, що починається в липні 2011 року, криза суверенних боргів периферії Європи поширюється на деякі країни історичного центру ЄС, як-от Італії, чий відсоток позики значно підстрибує порівняно з Німеччиною. Увесь континент знову занурюються в рецесію, а країни Півдня тим часом загнано в депресію. Водночас криза дедалі сильніше політизується. Напруження загострюється на міжнародному рівні між європейськими країнами, а особливо зокрема всередині найбільш зачеплених економічною турбулентністю суспільств: Іспанія, Італія, Португалія та Греція.

На цьому етапі визначальною виявилася роль, Інституту міжнародних фінансів (IIF). Щось на кшталт лобі великих світових фінансових установ, ця організація тиснула всією своєю вагою на представників національних урядів та ЄС. Інститут безпосередньо брав участь у перемовинах щодо реформи європейської фінансової структури; наприклад, йому вдалося провалити пропозицію щодо нового податку на банківський сектор 3.

Коли в жовтні 2011 року прем’єр-міністр Греції Йоргос Папандреу оголошує про намір провести референдум щодо нового плану допомоги, європейські уряди почуваються під загрозою. Ніколя Саркозі вперше заговорює про ймовірність виходу із зони євро для Греції. Папандреу подає у відставку; його заступає колишній головний банкір у Афінах і Франкфурті Лукас Пападімос, який очолив «уряд національної єдності».

В Італії Сильвіо Берлусконі спіткала така ж доля. Він був вимушений піти у відставку після того, як єврокомісар з економічних і монетарних питань та євро Оллі Рен адресував Італії в листопаді 2011 року листа з вимогою рішучих економічних і фіскальних реформ. На його місце став Маріо Монті, трансальпійський клон Пападемоса, Ларозьєра і Реґлінґа. Колишній єврокомісар з економічної політики Маріо Монті очолював European Money and Finance Forum (мозковий центр, що об’єднує фінансистів, політиків та університетських викладачів), також він був радником компаній Goldman Sachs та Coca-Cola.

Нездатність національних урядів опиратися цим процесам призвела до прискорення європейської інтеграції. Нова угода ставить у жорсткі рамки національну бюджетну політику, підкорюючи її покровительству Єврокомісії та інших урядовців. Принцип «суверенітет припиняється, коли припиняється платоспроможність» зводить країни, що стали під програму допомоги, до квазі-протекторатів. У Афінах, Лісабоні та Дубліні люди в чорному від «трійки» диктують, яких саме заходів треба вживати; це дуже схоже на неоколоніальні вказівки згори, яким упідлеглені країни периферії. Під тиском нової влади Франція, Іспанія та Італія вирвали на європейському саміті в червні 2012 року туманну обіцянку, що покровительство може бути послаблене в майбутньому. Але ці сподівання розвіялися як дим із нещодавніми заявами Маріо Драґі, який готовий запропонувати повну гарантію з боку ЄЦБ (очільником якого він став у листопаді 2011 року) лише в обмін на повну покору національних властей розпорядженням «трійки» 4.

Так, від самого початку кризи Європейський Союз не переставав виявляти характеристики авторитарного режиму. Легітимно обрані уряди примушують до відставки і замінюють технократами, які не мають демократичної легітимності; інституції, що їх вважають «нейтральними», як-от ЄЦБ, мають потужніші важелі впливу; зникає роль Європейського парламенту, Президент якого, німецький соціал-демократ Мартин Шульц, даремно намагається відновити визнання 5; референдуми скасовують; в ухвалення політичних рішень втручаються приватні сектори… Щоб збагнути цю антидемократичну динаміку, що єдина ладна звести нанівець соціальний рух цілого континенту, небезкорисно пригадати одного сучасника Фройда, проникливого спостерігача цивілізаційної кризи 1930-х Антоніо Ґрамші.

За твердженням цього італійського інтелектуала, під час великих криз капіталізму інституції, що залежать від загального виборчого права, як-от парламенти, відходять на другий план. І навпаки, обставини зміцнюють «відносну позицію влади (громадської та військової) бюрократії вищих фінансів, церкви та загалом усіх відносно незалежних органів громадської думки» 6. За нормальних часів усі ці інстанції охоче користуються послугами демократичних інституцій. Та не в ситуації кризи: з одного боку, властиві легітимним інституціям суперечності поглиблюються в електоральному плані, послаблюючи їхню здатність ухвалювати рішення, яких вимагає прискорення ритму політичного життя; з іншого боку, громадську думку неабияк розхитує, що створює ризик звернення до найрадикальніших розв’язків.

Таку схильність демократичних режимів до проявів авторитаризму за часів кризи Ґрамші називає «цезаризмом». У ХІХ столітті та в першій половині ХХ століття цезаристські елементи часто виникають усередині армії; скажімо, Наполеон Бонапарт, Отто фон Бісмарк і Беніто Муссоліні — три емблематичні фігури цього явища. До речі, цезаризм запозичує свою назву від харизматичного римського полководця, який, перетнувши Рубікон, стер кордон між військовим і політиком. Утім, Ґрамші передбачив, що цезарські функції можуть виконувати і невійськові: церква, фінанси, державна бюрократія. Автор «Тюремних зошитів», наприклад, констатує фрагментарну природу націй, що постали за італійського Рисорджименто в ХІХ столітті: воно відбувалося внаслідок накопичення послідовно приєднаних територій без справжнього залучення народних мас. Єдність гарантувала лише державна бюрократія, відіграючи роль цезаря, без якого відцентрові сили розкололи би ціле.

Нинішня динаміка всередині Європейського Союзу нагадує певну форму цезаризму — не військового, а фінансово-бюрократичного. Політична цілість із частковим суверенітетом, Європа може гарантувати свою єдність лише завдяки брюссельській бюрократії та структурним втручанням міжнародних фінансів у її функціонування. Так званий «поступ» шляхом інтеграції за останні три десятиліття тільки підсилює таку характеристику.

Європейський цезаризм — не така вже й новизна. Після Другої світової війни деякі недемократичні інституції в Західній Європі, серед яких конституційні суди або незалежні центральні банки, дедалі більше набирали на силі. Континентальні еліти на той час керувалися переконанням, мовляв, тоталітарні «близнюки» — нацизм і сталінізм — були продуктами «надміру» демократії, через що цю її треба захистити від власної безрозсудності 7. Від самого початку європейський проект керується логікою дистанціювання від народних мас. Але різке прискорення з 2009 року радикалізувало процес: економічно-фінансовий союз став авторитарним інструментом розв’язання економічних та суспільних суперечностей, спричинених кризою.

Ось чому вибір, що відтепер постає, більше не протиставляє продовження європейської будови поверненню до національного рівня, як у цьому нас переконують панівні ЗМІ та євроліберальні інтелектуали, а насправді ми маємо дві антагоністичні позиції: цезаризм і демократію.

Перекладено за: Vers un césarisme européen, par Cédric Durand et Razmig Keucheyan // Le Monde diplomatique, novembre 2012.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

УКРАЇНА ТА ЄС: ЧОМУ ДЕЯКІ ПРОТЕСТУВАЛЬНИКИ РІВНІШІ ЗА ІНШИХ? (Ніл Кларк)

МАЙБУТНЄ ВЖЕ ДАВНО ТРИВАЄ: Коротка історія євроінтеграції екс-Югославії (Андрея Живковіч)

ВІД КРИЗИ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ ДО ГЛОБАЛЬНОЇ КРИЗИ (Ьозлем Онаран)

Notes:

  1. Фройд, З. Вступ до психоаналізу / Пер. з нім. П. Таращук. — К.: «Основи», 1998. — С. 526.
  2. Див.: Raoul Marc Jennar, «  Deux traités pour un coup d’Etat européen  » et «  Traité flou, conséquences limpides  », Le Monde diplomatique, respectivement juin et octobre 2012.
  3. Financial Times, London, 20 July 2011.
  4. Financial Times, 7 September 2012.
  5. Le Monde, 19 janvier 2012.
  6. Antonio Gramsci, Guerre de mouvement et guerre de position, textes des Cahiers de prison choisis et commentés par Razmig Keucheyan, La Fabrique, Paris, 2012. Lire «  Gramsci, une pensée devenue monde  », Le Monde diplomatique, juillet 2012.
  7. Див.: Jan-Werner Müller, Contesting Democracy. Political Ideas in Twentieth-Century Europe, Yale University Press, New Haven, 2011.