За лаштунками жертовності: табуйовані теми жіночої міграції

4156

Олена Федюк досліджує жіночу міграцію в контексті материнства, старіння, «кризи опіки». Вона захистила дисертацію в Центрально-Європейському університеті, а зараз залучена до дослідницького проєкту в Університеті Падуї про роль агенцій із працевлаштування в міграційних процесах. Олена є режисеркою двох документальних стрічок на тему міграції й зараз працює над третьою. Ми поговорили з нею про причини й особливості жіночої міграції з України.

Як та коли ти зацікавилась темою жіночої трудової міграції?

Коли я робила магістерку зі студій про корінні народи в Америці, в моїй групі були переважно студенти з резервацій та з місцевих спільнот. Мене часто запитували: «Що ти тут робиш? Чому ти цим займаєшся?» І тоді у мене визріло рішення, що я хочу зробити щось ближче до мого соціального контексту, а не шукати себе в контекстах інших суспільств і культур. Тоді я вперше замислилась над тим, що моя родина, майже всі мої друзі та знайомі пройшли крізь різні етапи трудової еміграції, яка стала для них одним із визначальних досвідів, що сформував їх. Трудова міграція була абсолютно нормалізованим явищем й настільки великою частиною мого життя, що взагалі не видавалася темою дослідження.

 

Моя родина, майже всі мої друзі та знайомі пройшли крізь різні етапи трудової еміграції.

 

2005 року на початку докторату я зустріла надзвичайно надихаючих жінок, які саме повернулися з Італії. Там вони працювали у сфері хатньої роботи й догляду за літніми людьми. Ці жінки захоплювали підходом до досвіду міграції та активізмом. Вони створили спільноту українських заробітчан, що повертаються, — «П’єта», яка самоорганізувалася ще в Болоньї при українській греко-католицькій церкві. Це було після хвилі Помаранчевої революції. Жінки повернулися додому до Івано-Франківська з надією, що будуть потрібні в Україні.

 

Українські мігрантки

 

Цікаво, що ти зараз розповідаєш про активізм і політичну заангажованість, тоді як зазвичай про міграцію за часів незалежності говорять більше в економічних термінах.

В Україні трудову міграцію завжди дуже сильно деполітизують. У нас є соціологічний підхід чотирьох хвиль міграції, де перші три окреслюються як політичні процеси, а четверта хвиля осмислюється як суто економічна. Замовчується, що був фактично геополітичний зсув: розпався СРСР та відбулася величезна зміна глобальних політичних сил і ідеологій. Все це відкладають у бік і кажуть, що причини міграції чисто економічні. 

Можливо, тут іще є стереотипне уявлення, яким «мав би бути» активізм трудових мігрантів? Скажімо, ліві активісти дивляться передовсім на профспілки чи на самоорганізовані ініціативи мігрантів із соціалістичним порядком денним про захист трудових прав, глобальну солідарність тощо. А східноєвропейські робітники бувають скептичними до цих рухів. Можливо, їм незрозуміле саме слово «профспілки» через негативні асоціації зі словами «соціалізм» чи «комунізм».

У цьому питанні є два важливих аспекти. Що ми називаємо політичною активністю? Існує постколоніальна риторика, що в пострадянському блоці люди мають «наздоганяти Захід» в плані соціальних рухів і демократичних практик. Коли я маю таку дискусію з кимось із, скажімо, Нідерландів, то запитую: «Коли ви востаннє брали тижневу відпустку за власний кошт, щоб поїхати на протест і сім днів жити в наметі в столиці серед зими заради прагнення політичних змін, як це робили громадяни в Україні?» 

 

Помаранчева революція

22 листопада 2004 року, Майдан Незалежності, Київ

 

Що таке соціальний рух і яку форму він приймає? Це питання, яке було б дуже цікаво дослідити конструктивно, а не казати, що це «не такий рух». Багато людей, з якими я говорила під час Помаранчевої революції й Майдану в Італії, Ірландії, Угорщині, брали дуже активну фінансову та політичну участь часто в майже неможливих умовах. Але вони говорили мені в інтерв’ю: «Це не політика. Ми просто допомагаємо своїм людям». 

 

Питання політичності дуже зацьковане й табуйоване.

 

Так, пам’ятаю, як мене вразило це питання «А що є політичним?» у твоєму фільмі про паломництво заробітчан до Зарваниці («Заробітчанський шлях»). У їхній риториці відчувається спроба подавати цей рух як виключно релігійну практику. Однак священник проповідує про трудові права й корупцію. Люди це обговорюють у дорозі. Через знайому їм релігійну мову й практики вони намагаються осмислити свій заробітчанський досвід.

Питання політичності дуже зацьковане й табуйоване. Тому розмови йдуть під лейблом, що це «просто економічна міграція». Максимум — хтось скаже про національну ідентичність, хоча тут цікаво було б зрозуміти, що саме в це вкладається. 

Другий аспект, про який я хотіла сказати щодо самоорганізації мігранток, стосується самої природи домашньої праці, у якій зайнято найбільше наших жінок в Італії. Це праця, котра виконується в приватній сфері чиїхось домів. Це унеможливлює або надзвичайно ускладнює будь-яку самоорганізацію в «класичних» формах, як-от профспілки та різні суспільні рухи. 

 

Кадр із фильму Олени Федюк «Заробітчанський шлях»

 

Тож є не тільки якась «пострадянська ментальність», але й структурні умови, які уможливлюють ті чи інші форми самоорганізації?

Абсолютно, але я погоджуюсь і щодо специфіки міграції зі Східної Європи. Ми обговорювали з моїми італійськими колегами, що жінки з Латинської Америки, навіть якщо не мають відповідних документів, все одно набагато швидше створюють різні організації та долучаються до профспілкових чи політичних рухів. У колег часто лунало питання: «Чому цього не роблять жінки зі Східної Європи?». 

І що ти на це відповідала?

Для мене немає відповіді на це питання. Це початок конструктивної дискусії про те, що ми вважаємо політичним, які саме форми солідарності обираємо й чому більш класичні форми політичної організації важко пристосувати до контексту жіночої трудової міграції у сфері догляду й хатньої роботи.

 

Південноєвропейська модель опіки — в Італії, Греції, Іспанії, Португалії — передбачає опіку в межах сім’ї.

 

Можливо, це пов’язано з попереднім досвідом. Чи був у них такий досвід самоорганізації вдома? Які в них були звичні способи спротиву, відстоювання прав і солідарності? Яка політична культура? У радянський же час не було незалежних профспілок і таких можливостей для політичної самоорганізації, як у Латинській Америці. Натомість був акцент на міжособистісних стосунках, на взаємодії та питанні довіри. Це дуже добре видно у твоєму фільмі про Ольгу («Італійський щоденник Ольги»): її харизма, здатність зав’язувати контакти, екстравертний характер. Вона всіх знає та всім готова допомагати.

Але якщо повернутися до питання міграції, то чому так склалося, що українські жінки з часів незалежності працюють переважно в доглядовому секторі?

Це питання попиту на працю в певному секторі країни, яка приймає мігрантів. Південноєвропейська модель опіки — в Італії, Греції, Іспанії, Португалії — передбачає опіку в межах сім’ї. Це традиційно жіноча робота, і держава не вирішує проблему структурно, наприклад, створюючи заклади для літніх людей, а натомість фінансово заохочує, щоб ця опіка й далі відбувалася в рамках родини. Але все більше жінок хочуть приєднатись до ринку праці, де вони мають шанс заробити й бути більш економічно незалежними. Тож усі ці функції, які виконували раніше жінки в родині, почали виконуватися мігрантками.

 

 

Цікаво, що ця модель виявляється такою тривкою, навіть коли змінюються гендерні очікування щодо жінок. В одних сферах жінки ніби стають емансипованими, а в інших — ці традиційні моделі відтворюються й далі. Чи змінюються ці моделі поведінки?

Це дійсно досить тривка модель, тому що вона дуже зручна й постійно підтримується різними ініціативами з боку держави, наприклад, хвилями легалізації мігранток. Італійський уряд знав, що українці складали п’яту найбільшу міграційну групу в Італії, і 80% із них були жінки — ті, хто майже однозначно потраплять саме у сферу домашньої праці або опіки. І держава створювала квоти з прийому українок або легалізації домашніх працівниць і працівниць опіки. Це було дуже чітко видно 2008 року під час світової економічної кризи. Італія заявила, що вони будуть охороняти свій ринок праці, і в наступні роки єдиною професією, відкритою для мігрантів, стала професія домашньої працівниці. Тому за цими процесами стоїть інтерес і певне політичне бачення держави.

А які ти зміни помічала в жіночій міграції з України за останні 30 років? 

У 90-ті роки були хвилі глобально-економічних криз. В Україні вони були поглибленні розпадом Радянського Союзу й подальшими процесами в економіці. Це були складні роки, коли трудова міграція була ще дуже неформальна. Тому першим пунктом приїзду була Південна Італія, де було набагато більше простору для менш формалізованої праці. Жінки приїжджали в Італію, залишалися без документів. Вони зазвичай мали період двох-трьох років неформального статусу й не могли виїхати з країни. 

Багато жінок проходили через дуже травматичні досвіди перших робіт. Перед міграцією вони працювали в інших секторах і ніколи професійно не займалися доглядовою працею, але за 3–5 років знаходили свою професійну ідентичність як домашні працівниці. Вони вчилися встановлювати межі цієї роботи — робити не все, що попросять, а визначати умови, години праці й відпочинку, перелік завдань, за які отримують гроші. Зрештою жінки знаходили неформальні мережі підтримки серед землячок і серед італійських працедавців і могли вимагати від роботодавців легального оформлення контрактів. Потім вони переходили від дуже виснажливих форм роботи, таких як догляд 24 на 7 із цілодобовим проживанням поряд із людиною, якою опікуються, на позмінні або погодинні режими праці. 

 

Українки в Італії

Дошка оголошень на вході на ринок біля метро Ребіббія. Фото: Святослав Шевченко/Громадське

 

Але ж українки не єдині надають ці послуги. І тут цікаве питання конкуренції. Коли українки почали усвідомлювати свої права, самоорганізовуватись та передавати цей досвід новоприбулим, то що відбувалось із мігрантками з інших країн, які можливо готові працювати й у гірших умовах?

Цей ринок праці дуже расифікований і етнічно поділений. Традиційно ці роботи виконували жінки з Філіппін. Там були дійсно великі міграційні хвилі, й країна почала дуже сильно інвестували в цю міграцію. Створювали курси, видавали дипломи й посвідчення в цій галузі: курси медсестер, хатніх працівників, вивчення мов. Тож на Філіппінах відбувався зовсім інший процес, ніж у нас, де на рівні держави цих питань ніби й не існує. 

Значно раніше почалася й міграція з Латинської Америки та Африки. Але, як я вже сказала, це дуже расифікований ринок, і питання «білості», християнства, стереотипних уявлень, хто «чистий», хто «працелюбний», а хто «ледачий», відіграють велику роль. Оскільки цей ринок праці локалізований у просторі родини й дому, то ці ярлики ніби стають легітимними як «вибір сім'ї». 

 

Коронакриза показала з повною силою, наскільки незахищені хатні працівниці.

 

Але, якщо продовжити хронологію, про яку почала говорити, на початку 2000-х років відбулась певна стабілізація міграції. Робітниці здебільшого вже легалізовані, мають досвід роботи. Багато з них мігрувало з півдня Італії на північ — за кращими й більш регульованими умовами праці. Після легалізації жінки змогли повертатись додому, почали ангажувати своїх родичок і знайомих. Міграція стала більш «прицільна», люди знали й розуміли, як усе працює. Відбулась стабілізація та більш тривала міграція, але водночас вона стала більш «маятникова»: люди їхали й повертались.

Новий великий зсув відбувся з початком коронавірусу. Коли здавалось, що «невидима рука ринку» вже все стабілізувала, коронакриза показала з повною силою, наскільки незахищена ця категорія працівниць. На жаль, я не проводила сама досліджень у цей час, але я слідкувала за роботою моїх італійських колег — Франчески Віонелло та Сабріни Маркетті, які разом із колегами написали щось на зразок маніфесту про необхідність захисту хатніх працівниць і доглядальниць під час коронавірусу. Ці працівниці опинилися під найбільшим ударом — багато з них втратило роботу у локдаун. Родини або просто звільняли їх, або, навпаки, ці працівниці були «замкнені» із сім’ями, не маючи змоги ні вийти з дому, ні утримувати соціальну дистанцію з родинами, з якими жили. Звісно, вони були визнані «незамінними робітниками», які мали можливість користуватись громадським транспортом, але нічого не було зроблено, щоб гарантувати їм безпечну працю. Багато жінок захворіли на коронавірус, інші були змушені повернутись в Україну, опинившись у нестабільних ситуаціях. Це триває й дотепер, адже ніяких структурних змін не сталось, а потреба догляду тільки зросла, адже літні люди більше хворіють. 

 

Українці на кордоні намагаються повернутися додому, 27 березня 2020 року

 

Ти побіжно торкнулась питання дискусій щодо мігранток в Україні, де, з одного боку, ставиться акцент на їхній жертовності, з іншого — на відчутті провини, що вони покинули своїх дітей.

Так, «євросироти», «італійський синдром»... Мені здається, що в Україні немає серйозної дискусії про досвід і життєві перспективи цих жінок. Перше — це питання гендеру, а друге — ейджизму. Середній вік мігранток в Італію — 43–45 років. А в Україні це вік, коли жінки стають бабусями або в них уже дорослі діти. 40-літній жінці дуже складно знайти роботу. Ці жінки немов існують лише для того, щоб допомогти своїм сім’ям репродукувати: вони займаються городами, онуками тощо. 

 

Дискурс про міграцію в Україні — це традиційно дискурс ганьби.

 

Дискурс про міграцію в Україні — це традиційно дискурс ганьби. Так було починаючи з Кучми й всіх інших мужів, які замовчували будь-який голос цих жінок, їхні вимоги, заяви на права й зобов’язання держави. Бо з позиції провини важко починати говорити про свої права. Але жінки відреагували дуже сильно: вони взяли ярлик провини й перевернули його з ніг на голову. Вони сказали: так, ми залишили сім’ї, але щоб дати їм шанс у житті. Як на мене, це схоже на наративну пастку, в якій тема ідеалу материнства була використана як для створення почуття провини, так і для виправдання. Але оскільки цей ідеал домінував, то більш конструктивний діалог про трудові права й соціальний захист був неможливим.

 

 

Якщо очікується, що роль цих жінок — доглядати за онуками й старенькими батьками, то як їхня міграція змінила доглядову сферу в Україні?

Деякі схеми продовжують працювати й нині: бусами передаються макарони, сири й кава з Італії. Мігрантки беруть дуже активну участь у житті своїх сімей. Жінки, з якими я проводила дослідження, телефонували додому до п’яти разів на день. Вони знали, в яких чоботях пішла дитина в університет, яка курка здохла, яка батарея тече в хаті, що в машині зламалося. Вони знали кожну деталь і турбувались про свої сім’ї на відстані. Натомість українські родини так про них не турбувалися. Деякі з дітей, з якими я говорила в Україні, навіть не знали, де знаходиться їхня мама. Знали, що «дивиться за бабою» або «за дідом» десь на півдні Італії, але іноді не могли сказати, в якому місті. 

 

Коли жінки поверталися в Україну, вони намагалися бути супермамами та супербабусями, котрі за десять днів мали б компенсувати час своєї відсутності.

 

Коли жінки поверталися в Україну, вони намагалися бути супермамами та супербабусями, котрі за десять днів мали б компенсувати час своєї відсутності. З іншого боку, відбулася певна комерціалізація опіки, адже дуже багато жінок, які працювали в Італії, зрозуміли, що це робота, за яку можна заплатити, передати іншій людині. Багато мігранток в Італії, наймали доглядальниць, особливо за пристарілими. 

Виходить, що цей процес схожий на те, як в Італії жінки виходять на ринок праці й шукають на підміну когось для доглядової праці в сім’ї.

Так, і навіть в моїх інтерв’ю останні десять років я часто зустрічала таку думку серед жінок, що вони не хочуть повертатися доглядати за онуками. Вони кажуть: «Краще я буду посилати гроші, а ви собі давайте раду. Я маю тут професійне життя й не хочу сидіти з онуками зараз». Таких думок на початку 2000-х я не зустрічала.

 

 

Часто міграція подається як негативне явище, зокрема в дискурсі українських політиків: «Зупинимо міграцію з України», демографічні втрати, втрата робочої сили…. Але зрозуміло, що є й позитивні наслідки. Які б ти могла назвати стабілізаційні наслідки міграції для мігранток, їхніх сімей і для суспільства загалом?

Перший момент, про який говорять самі мігранти: «Де б ми зараз усі були, якби не Італія? Де би були наші діти, онуки, сім’ї, старші люди?» Через «ін’єкції» мігрантських грошей будувалась частина українського середнього класу. Звичайно, треба бути дуже критичним до того, яким чином це відбулося: інфляція, соціальна нерівність між тими, хто міг поїхати й хто не міг. Але все-таки міграція уможливила бодай якісь інвестиції у сферу освіти, медицини, будівництво, розвиток бізнесу.

 

Мігрантки стають професіоналками та годувальницями сімей.

 

Не можна забувати й про те, що відбулося в житті самих мігранток. Вони стають професіоналками та годувальницями сімей. Не можна просто закрити на це очі. Люди відкривають свої сили, навички, знаходять себе професійно. Повернення до України лякає дуже багатьох жінок саме тим, що вони не зможуть продовжувати своє професійне життя, поставлять хрест на особистому житті, будуть залежати від родини. Вони намагаються триматися цього важкого, але більш стабільного й незалежного життя якомога довше.

Ти згадувала, що мігрантки дуже емоційно пов’язані з українською сім’єю. Які це має наслідки для особистого життя, для можливості якось інтегруватися?

Українські жінки, які мігрують в Італію, часто взагалі не можуть сказати, що у них там є особисте життя й вони можуть насолоджуватись, розвиватись поза межами родини. Ця тема повністю табуйована. Йдеться навіть не про інтимні або романтичні стосунки. Жінки ніби мають жити тільки своєю родиною в Україні. А мова ж насправді про звичайну інтеграцію в суспільство, в якому ти живеш щодня. Соціальна взаємодія та інтеграція можуть давати надзвичайно багато сил і впевненості жінкам, які починають жити з нуля. Багато з них лишають дуже важкі або зіпсовані стосунки зі своїми чоловіками. І те, що вони в Італії віднаходять у собі сили почати думати про себе, свої емоційні, сексуальні та будь-які інші потреби, — це великий плюс і великий героїзм. Але всі нюанси часто абсолютно втрачаються в дискурсі жертовного материнства.

 

Кадр із фільму «Італійський щоденник Ольги»

 

Насправді ж, часто італійські сім’ї допомагають жінкам віднайти свій шлях: отримати документи, навчитися водити авто, отримати нову кваліфікацію. Це відбувається в рамках сім’ї, яка винаймає жінок, іноді — в контексті дружби чи романтичних стосунків. Ці стосунки можуть виглядати дуже нерівними з України, але з мого дослідження видається, що вони часто є дуже людяними. Буває, що вони переростають в підтримку та дружбу, яка триває роками. І я не бачу ніякої причини це табуювати.
 

Розмовляла Анастасія Рябчук

Підготовлено на основі доповіді на конференції «Після 1991: пострадянські траєкторії».
 

Share