Євгеній Осієвський
«Аноніми з усього світу полюватимуть на вас. Очікуйте масованих кібер-атак. Ми оголошуємо вам війну», — так завершувалось відеозвернення до ІДІЛ, оприлюднене хакерською групою «Anonymous». Ролик з’явився 15 листопада 2015 року, через два дні після терористичних атак в Парижі, що забрали життя 129 людей. Обіцянки було дотримано. Сутички між ісламістами та хактивістами, взаємні спроби зламати сайти один одного зі змінним успіхом тривають на просторах мережі інтернет й досі.
Людина на відео не мала обличчя. Замість нього з-під темного капюшона виглядала маска. Біле тло, тонкі риски вус та бороди, рожеві щоки, майже правильне півколо посмішки — навряд чи у світі є багато людей, які б жодного разу в житті не бачили це зображення. Стилізована личина Гая Фокса — британського терориста початку XVII століття, страченого після невдалої спроби підірвати парламент та короля Джеймса І — з кінця нульових років стала дратівливо всюдисущою. Люди одягають її під час акцій протесту та мітингів, пікетів та страйків, а ще, на жаль, під час будь-яких масових зібрань — Гелловін, Новий Рік, День міста. Втім, в деяких куточках світу цей артефакт все ж вважається досить небезпечним, щоб влада не просто забороняла маски, а й цілеспрямовано їх знищувала. Міністерство торгівлі Саудівської Аравії в 2013 році видало офіційне розпорядження, згідно з яким маски Гая Фокса належало вилучати з продажу та утилізувати. Незадовго перед цим подібну постанову прийняв сусідній Бахрейн.
Більшість людей знають, що своєю популярністю символ завдячує фільму «V означає вендета» 2005 року з Наталі Портман. Менш відомо, що ця стрічка є екранізацією культового британського коміксу, створеного у вісімдесятих одним із найобдарованіших творчих тандемів жанру десятиліття. На честь тридцятиріччя публікації оригіналу ми створили невеликий нарис біографії усміхненого протестного символу і поспілкувались з його творцями.
Витоки: світ V
По-перше, «Ві». Головного героя коміксу й фільму слід називати саме «Ві», а не «Ве» чи «В». Це відсилає не лише до двадцять другої літери англійського алфавіту, а й до латинського «vi» — «сила». Саме з цього слова починається девіз, котрий прикрашає помешкання персонажа: «Vi veri veniversum vivus vici». «Силою істини я за життя завоював всесвіт». Вислів приписують Крістоферу Марлоу, хоч він і не зберігся в тексті жодної з марлівських п’єс, що до нас дійшли. Вибір саме «V» теж аж ніяк не випадковий. Мотив таємничих та небезпечних персонажів, що використовують літеру замість імені легко відстежити до фільму «М» Фріца Ланга 1931 року, але традиція тягнеться набагато далі. Відомо, наприклад, що «Монсеньйор V» був одним із півтори сотні псевдонімів, що ними послуговувався Вольтер у своїх намаганнях обійти цензуру та уникнути проблем із французькою владою. Це вже не кажучи про найбільш очевидне покликання — дебютний роман Томаса Пінчона «V», який центральний персонаж коміксу не ховаючись читає в одній з глав.
«V означає вендета». Алан Мур, Девід Ллойд, 1988 рік
Сюжет історії розгортається у Великій Британії в альтернативних дев’яностих роках двадцятого століття (тобто, для авторів та їх читачів зразка 1988 року — у близькому майбутньому). Влада в країні належить фашистській партії «Norsefire», що заповнила вакуум впливу в Сполученому Королівстві після того, як решта світу, вочевидь, згинула у радянсько-американській ядерній війні. Вулиці ретельно вичищено від людей з неправильною сексуальною орієнтацією та відтінком шкіри, запроваджено комендантську годину. Під гаслами «Задля вашого захисту» за населенням провадиться цілодобове аудіо- та відеоспостереження. Більшу частину культури старого світу, з огляду на її ідеологічну ворожість, винищено. Серед десятка антиутопій, якими надихались автори, вони взяли найбільше від Орвелла — черги, їжа за картками, знесилююча фабрична праця, голод, марші по радіо, млосна й неуникна присутність Великого Брата.
Історія розпочинається 5 листопада 1997 року. Посеред Лондона з’являється закутана в довгий плащ фігура в масці Гая Фокса і вже на шостій сторінці підриває Біг Бен. У відповідь на запитання «Хто ти?» незнайомець назветься королем XX сторіччя та лише у третій главі скаже сакраментальне: «У мене немає імені. Можеш називати мене V». Випадок зведе його з шістнадцятирічною дівчиною на ім’я Іві Гемонд, і саме її очима читач здебільшого дивитиметься на світ «V означає вендета» та його мешканців. Незабаром стане зрозуміло, що в головного героя не просто є свої рахунки з цим іржавим тоталітарним королівством: Ві планує революцію; це особисте.
П’яте листопада у Великій Британії — Ніч Гая Фокса. Перипетії політики раннього XVII століття вже давно забулися (Фокс та його спільники були католиками й намагались відкотити назад махове колесо англіканських реформ), і у колективній свідомості залишилось лише два факти: Фокс вчинив замах на короля та зійшов за це на вогнище. Ввечері п’ятого листопада британці палять багаття, запускають феєрверки та роздають цукерки дітям. Хоча свято мало б знаменувати апогей любові народу до свого монарха та антикатолицької істерії, вседержавне поминання людини, котра намагалась вбити короля оточує дату суперечливим ореолом свята заколотників. «Коли батьки розповідали своїм нащадкам про Гая Фокса та його спробу підірвати парламент, у їхніх голосах завжди звучала нота захоплення, принаймні у місцях, де я виріс», — пізніше пригадував сценарист коміксу.
Незважаючи на все це, Гай Фокс був терористом. Так само як Ві. До кінця коміксу, події якого охоплюють трохи понад рік та містять 38 глав (назва кожної, звичайно ж, розпочинається з літери «V»), головний герой встиг підірвати ще й будівлю Олд Бейлі[1], лондонську телевежу, та кілька інших адміністративних споруд. Режим, проти якого йому доводилось вести боротьбу, абсолютно точно не викликав симпатії, але чи виправдовувало це методи V? Чи комфортно було читачу асоціювати себе з особою, що свідомо стала на шлях терору та масових вбивств? Автори часто залишали свою аудиторію з цими запитаннями наодинці, і саме етична неоднозначність, політична небезпечність коміксу (але не фільму) були однією з його найбільш разючих рис. Мабуть, саме зараз варто поставити собі питання, у яких головах могла народитись така ідея? Хто творці коміксу, на шостій сторінці якого протагоніст із запалом знищує головну культурну пам’ятку їхньої країни? Настав час познайомитись з містерами Муром та Ллойдом.
Візіонери: кілька слів про авторів
Алан Мур народився 18 листопада 1953 року в місті Нортгемптон у центральній Англії. Його батько був працівником броварні, а мати друкаркою. Сім’я жила в одному з бідних робітничих районів міста, Барроуз. Молодший Мур з дитинства захоплювався міфами, казками, та, як наслідок, коміксами. Він добре навчався у початковій школі, але після вступу до Нортгемптонської школи для хлопчиків (НШХ) в одинадцятирічному віці став одним із найгірших у класі. НШХ була порівняно престижним навчальним закладом і до неї ходили діти представників середнього класу, що пройшли спеціальний конкурсний відбір. Пізніше письменник пригадував, що лише після цього він дізнався про існування середнього класу: «До цього я думав, що є лише [такі люди як] ми і королева». Тут шляхи Мура та британської системи освіти назавжди розійшлись. Він втратив інтерес до навчання, а в 1970 році був відрахований з НШХ через прикрий інцидент з ЛСД. Після відрахування директор закладу особисто попередив керівників інших шкіл міста, що Мур становить небезпеку для «морального здоров’я» їхніх учнів.
Алан Мур, 1987 рік, Нортгемптон
Шлях до продовження навчання був закритий, тому в житті сімнадцятирічного хлопця розпочалась смуга незвичних, але не зовсім престижних кар’єр — працівник дубильні, прибиральник громадських туалетів, нарешті підрядник місцевої газової компанії. В 1974 році Мур одружився зі своєю першою дружиною Філіс. В 1978-му у них народилась дочка Ліа. Незадовго до цього, у 1977-му Алан, маючи вагітну дружину, кидає офісну роботу і повністю присвячує себе журналістиці та створенню стріпів (коротких кількасторінкових комікс-історій для газет та журналів). Багато років потому він опише свій вчинок так: «Стався до письменництва так як ти ставився б до бога. […] Воно захопить твоє життя. Здайся. Здайся з першого ж слова. Воно більше за тебе. Воно важливіше за тебе. Просто роби, що воно скаже. Навіть якщо тобі здаватиметься, що це повністю все зруйнує, роби що воно каже. […] Таким був мій досвід. Мені було двадцять п’ять, у нас з дружиною скоро мала народитись дочка. Я працював у газовій компанії. Це не була найкраща посада, але ж ми чекали на дитину. В цей момент письменництво сказало мені кинути мою роботу. І я не мав особливого вибору» (Whiston, Russell & Fruish, 2012, с. 127—128).
Письменництво не обдурило Алана Мура. У тому ж таки 1978-му його стріпи починають публікувати у місцевих («The Back-Street Bugle», «Dark Star»), а у 1979-му — загальнонаціональних («Sounds») виданнях. Мур використовує низку псевдонімів, щоб мати змогу й надалі отримувати соціальну допомогу. В 1982-му він приєднується до журналу «Warrior», для якого створює дві серії, що перетворюють його на зірку британського комікс-світу — «Marvelman» (разом з художниками Гері Лічем та Аланом Дейвісом) та вже знайому нам «V означає вендета».
Девід Ллойд
Художником серії став інший англієць — Девід Ллойд. Він теж походив із робітничого середовища й захоплювався коміксами все своє життя. Старший за Мура на три роки, він так само прийшов у індустрію в другій половині сімдесятих і приніс з собою унікальний графічний стиль — масні матові лінії, глибокі тіні, виразні еліптичні обличчя, що пасували б німецькому експресіоністському кінематографу. А ще в нього було своє бачення комікс-естетики: на сторінках «V означає вендета» не було звукових ефектів, не було «думкових бульбашок», котрі показували читачу внутрішні стани героя. Коли я зателефонував йому, щоб взяти інтерв’ю для цього тексту містер Ллойд все ще – через тридцять років після публікації – розповідав про свою творчу філософію з твердістю та запалом: «Індустрія коміксів застрягла у низці правил, у конвенціях. І виглядає так наче зрушити їх не можна. Мені хотілось, щоб комікси рухались. Звертались до ширшої публіки. “Ві” була створена саме такою, щоб достукатись до більшої аудиторії. Все в тому стріпі мало таку мету. І у нас вийшло!»
Відгомін вісімдесятих: комікси проти «Меггі» Тетчер
Дует об'єднувало не лише бажання змінити правила гри в жанрі та ставлення до своїх читачів як до «розумних дорослих людей». Мура та Ллойда об'єднувала країна, в якій вони жили у 1982 році. «V означає вендета» часто називають антитетчерівською сатирою, але таке визначення, як пояснив містер Ллойд, не до кінця відповідає дійсності: «Треба пам’ятати що ми створили історію про V у 1981—1982-му. На той час Маргарет Тетчер була при владі лише два роки. Її обрали у 1979-му, і вона ще не встигла виявити той крайній авторитаризм, який почала демонструвати приблизно з 1984-го. Коли ми писали “V”, взагалі не цілили саме у Маргарет Тетчер. Ми мали на думці бурхливий підйом праворадикальних настроїв, що відбувався у той час».
Британія сімдесятих була країною панку та профспілок. Робітничий рух, що мав значний вплив на лейбористів був активним учасником політичного процесу в Сполученому Королівстві та часто домагався реальних поступок з боку роботодавців. Взимку 1978—1979-го країною прокотилась наймасштабніша за всю другу половину ХХ століття хвиля координованих профспілками страйків. Робітники вимагали підвищення зарплатні, щоб втримати рівень життя на парах з галопуючою інфляцією. Протести охопили кілька ключових галузей економіки, країна завмерла. З легкої руки газетників події назвали «зимою невдоволення». Консервативні медіа смакували історію про страйкуючих гробарів з Ліверпуля та сміттярів, що на знак протесту перестали вивозити з Лондона відходи.
Хоча більшість страйків завершилась ще на початку весни, консерватори зуміли зобразити їх як еталон тотального хаосу. Британією розлилась хвиля правої мобілізації, яка на виборах 1979 року привела торі до влади, а у прем’єрське крісло посадила Маргарет Тетчер. На початку восьмидесятих «Меггі» ще не встигла ухвалити більшості рішень, котрі пізніше об’єднають під назвою «тетчеризм», але політичний клімат в країні був відчутно реакційним. Ось як про нього згадує Девід Ллойд: «Консерватори завжди підживлювались ксенофобськими настроями в суспільстві. Зима невдоволення викликала своєрідну праву реакцію. Це й була атмосфера, у якій Маргарет Тетчер прийшла до влади. Але водночас в Англії існував дуже потужний неонацистський рух, що називався “Національний фронт”. Нам не подобалось, що він набирає силу, та й загалом напрямок, у якому йшли справи».
Вибляклий і нетерпимий до інакшості світ «V означає вендета» був створений як карикатура, насмішка, застереження реальній Британії вісімдесятих. Британська комікс-сцена протягом всього десятиріччя й надалі залишалась вперто антиправою. Після прийняття сумнозвісної «28 статті» (тетчерівського попередника путінських законів про «гей-пропаганду») Алан Мур, на той час вже найвідоміший комікс-автор світу, створив організацію «AARGH!», що займалась збором коштів на підтримку квір-руху. Назва групи — до якої входили Ніл Гейман, Арт Шпігельман та Роберт Крамб — розшифровувалась як «Митці проти шаленої урядової гомофобії!» («Artists Against Rampant Governmental Homophobia!»). Грант Моррісон, ще один талановитий британський сценарист, чия зірка зійшла дещо пізніше, у 1998 році навіть видав квазі-автобіографічну графічну новелу «День святого Світіна» («St. Swithin’s Day») про те, як замолоду збирався вчинити на Тетчер замах.
«День святого Світіна». Грант Моррісон, Пол Гріст, 1998 рік
«V означає вендета» почав виходити у 1982-му. Вже в 1983-му антологія «Warrior», на сторінках якої він публікувався, закрилась. Серія перервалась на довгих п’ять років. Лише після того як Алан Мур почав писати успішні сценарії для американських видавців, історію Ві було перевидано десятисерійним кольоровим виданням (до цього комікс був чорно-білим, Девід Ллойд малював його у техніці чіароскуро). Перевиданням зайнялась компанія «DC Comics», власниця образів Супермена та Бетмена. Після публікації історія Мура та Ллойда теж опинилась у неї в руках. В тому ж таки 1988-му «DC» продала права на екранізацію голлівудському продюсеру.
Вихолощення: екранізація, скандал, новий початок
В середині дев’яностих історією V зацікавився маловідомий дует американських братів-режисерів, в якого на той час за спиною був лише дебютний трилер «Зв’язок». Новачків звали Ларрі та Енді Вачовскі. В 1999-му вони створили свій другий фільм, шалений успіх якого гарантував їм право знімати все, що вони забажають (Вачовскі зловживають цим привілеєм до сьогодні). 2005 року дует запустив фільм «V означає вендета» у виробництво, посадивши в режисерське крісло Джеймса Мактіга — новачка, який до цього працював асистентом режисера на зйомках «Матриці».
Думки авторів коміксу про якість сценарію розійшлися. Девід Ллойд поставився до екранізації схвально: «Для мене це потужний кінематографічний твір, але інша історія у порівнянні з оригіналом. Їй [стрічці] вдалось донести ідею Ві до дуже багатьох людей. Багато глядачів фільму потім придбали книгу». Ллойд публічно схвалив кіно та взяв участь у промо-кампанії. Точка зору Алана Мура була іншою. В середині нульових він вже мав два трагічних досвіди «співпраці» з Голівудом. 2001 року жаский та монументальний мурівський комікс «З пекла» («From Hell») — метафізичне, соціально ангажоване та історично вивірене полотно про Джека Патрача — перетворили на фільм-дефіле Джонні Деппа у світлі гасових ламп. У 2003 році з безкінечно постмодерністської, безкінечно критичної щодо образу «старої доброї Англії», безкінечно хуліганської «Ліги видатних джентльменів» («The League of Extraordinary Gentlemen») якимось чином вийшов блокбастер з Шоном Коннері і Томом Сойєром (!), після перегляду якого понад усе хотілось записатись добровольцем до Британського експедиційного корпусу і щоб надворі був 1880 рік.
Тож у 2005-му, прочитавши сценарій майбутнього фільму, Мур попросив його творців дистанціювати себе від проекту й відмовився від голлівудських комісійних. Навіть це виявилось заскладним завданням: студійні функціонери вже встигли випустити прес-реліз, що стверджував, ніби автор сценарію оригінального коміксу «схвалює» кіноадаптацію. Після тривалої тяганини ім’я Мура все ж прибрали з постерів та титрів. Втім, історія й досі викликає в автора почуття роздратування й огиди. Готуючи цей матеріал до публікації, ми спробували отримати і його коментар. У певному, виключно технічному значенні слова містер Мур нам навіть відповів:
Відповідь Алана Мура на редакційний лист з проханням про інтерв'ю, надіслана через контактну особу. Приблизний переклад: «Алан Мур відмовився від «V означає вендета», як і від більшості власних ранніх творів, права на які йому не належать. Він навіть не має примірника коміксу вдома. Всього найкращого».
Прем’єру фільму було заплановано на п’яте листопада 2005 року, Ніч Гая Фокса, чотирьохсоту річницю Порохової змови. З не до кінця зрозумілих причин її врешті перенесли на березень 2006-го. Незважаючи на це, скандал довкола позиції Мура та зміни у сценарії, стрічка непогано показала себе в прокаті, отримала переважно схвальну пресу та вже незабаром здобула культовий статус. Перші маски V поширювались у рамках промо-кампанії фільму. Але не минуло й двох років, як його «обличчя» почало з’являтись на реальних акціях протесту.
"Перші маски V поширювались у рамках промо-кампанії фільму."
Першою з них, вочевидь, була демонстрація проти Лондонської церкви саєнтології в лютому 2008-го. Знаючи про звичку саєнтологів вдаватись до судового переслідування своїх критиків, протестувальники використали маски, щоб приховати свої обличчя. Майже одночасно образ V став складовою частиною символіки глобальної хакерської групи Anonymous. До кінця нульових його взяли на озброєння демонстранти проти політики економії в Греції та інших країнах Єврозони і антиглобалісти. У 2011 році біла усмішка Ві стала обличчям руху Occupy. Коли я запитав у Девіда Ллойда, чи не «приборкала» масова культура створений ним та Муром символ, не зробила його «безпечним», художник не мав однозначної відповіді. «Кожен протестний символ є найбільш потужним на початку свого існування. Коли він лише виникає, коли стає всюдисущим. Те саме можна сказати й про маску. Коли вона вперше з’явилась, то була незвичною, новою. Потім продовжувала ширитись, поки всі не почали її впізнавати та розуміти її значення. А тоді, через якийсь час, вона стала очевидною. Так трапляється з усім. Чи втратила вона у цей момент силу? Я не знаю».
Відмінності й висновки
В екранізації «V означає вендета» знялись Г'юго Вівінг, Джон Герт та Стівен Фрай. До повного складу британської акторської збірної з інакомислення бракувало лише Тільди Свінтон[2]. Творці зберегли важливу — нестерпну, пронизливу на сторінках коміксу — сюжетну лінію про Валері, кінозірку-лесбійку, перетерту на пил жорнами концтабору Ларкгіл. Але загалом це вже була абсолютно інша історія. Світ V було нещадно діснеїзовано. У фільмі режим приховував від громадян свої злочини. Вони не здогадувались про існування концентраційних таборів, випробування біологічної зброї, звірства таємної поліції. Тому нікому з них насправді не доводилось робити вибір. Персонажам коміксу ж про все це було відомо. Вони підтримували владу, бо вважали її єдиною альтернативою голоду й хаосу. «V означає вендета» Мура й Ллойда була історію про протистояння анархії та тоталітаризму. Жодне з цих слів не звучить у фільмі Мактіга, який у найкращому разі можна вважати досить поверхневою сатирою на адміністрацію Буша періоду Гуантанамо та «Патріотичного акту».
Найбільша ж втрата екранної версії — протагоніст. V. У фільмі він виглядає як типовий герой бойовика середини нульових, який ненароком закінчив філфак і тепер чомусь час від часу цитує «Макбета». На сторінках коміксу Ві був небезпечною і темною істотою, зшитою з клаптиків культури ХХ століття. Він жив у оточенні постерів старих гангстерських фільмів з Джеймсом Кегні та комедій братів Маркс; був черевомовцем і фокусником; перетворював кожен акт помсти режиму на маленьку виставу. А ще він був чудовиськом. Вже до середини другого тому читачу ставало зрозуміло, що концтабір, де на ньому ставили досліди, спотворив не лише тіло Ві, а і його розум. V міг робити жорстокі, нечувані речі з єдиною близькою йому людиною, а потім щиро пояснити свої дії: «Бо я люблю тебе. Бо хочу, щоб ти була вільна».
Комікс не зупинявся на цьому. Вже з перших глав історії Мур та Ллойд пропонували читачу тривожну аналогію: Ві відображувався і двоївся у Адамі С’юзані, главі фашистського режиму та «лідері нації». Обоє були самотніми фанатичними чоловіками, що жили у власноруч збудованих палацах та мріяли про перебудову світу. Обоє були вбивцями. Обидва персонажі помирали на сторінках тієї самої глави, і сцени їхніх смертей були переплетені за допомогою «паралельного монтажу», одного з найулюбленіших мурівських візуальних тропів. Рано чи пізно кожен читач мав запитати себе, в чому полягала різниця між ними. Якщо така різниця існувала...
"Людина — це в першу і в останню чергу сукупність її ілюзій."
П’ята глава останнього тому коміксу присвячена дивній прогулянці. V влаштовує для головної героїні екскурсію своїм підземним лігвом. Іві ще про це не знає, але протагоніст з нею прощається; передає свої скарби. Під пісню Елли Фітцжеральд вони минають приміщення для приготування вибухівки, бібліотеку, кімнату, з якої можна під’єднатись до партійної комп’ютерної мережі, оранжерею, де V вирощує троянди. Потім потрапляють до кімнати з піаніно. Проходячи крізь одвірок, V скаже своїй супутниці: «Ти маєш зрозуміти, що знання — це ще не вся твоя спадщина. Вона містить також сміливість та віру… а ще романтику. Завжди романтику. Серед галасу повстання легко забути, за що саме ми боремось. Хіба це не танці? Надушені плечі? Зіниці, розширені пристрастю чи вином?» Різниця між Ві та Лідером С’юзаном саме в цьому.
«V означає вендета». Алан Мур, Девід Ллойд, 1988 рік
Людина — істота надлишку й ілюзії. Все, що в нас є найкращого має у собі щось від мистецтва — кохання, подвиг, творчість. Позбавлена цих декорацій, зведена до хімії процесів самозбереження та відтворення, людина стає невідрізненною від мертвої матерії. Будь-яка система, що прагне «оптимізувати» особистість, позбавити її «романтичної» надлишковості, це крок в цьому напрямку, наближення до Порожнечі. Ідеології, що вимагають мовчазного підкорення, беззаперечного виконання команд, втискують людину в роль безвідмовного реле є антилюдськими за своєю суттю. Під цим кутом зору тетчеризм та, скажімо, сталінізм говорять однією мовою й про те саме — підвищення показників, оптимізація, «запаморочення від успіхів». Саме такою є найперша істина, найбільша таємниця, найважливіша репліка коміксу Мура та Ллойда. Якщо хочеш звільнити людину, змусь її творити. Тому V ніколи прямо не відповідав на поставлені запитання, тому він завжди говорив загадками, тому надсилав громадянам фашистської Британії власноруч складені вірші замість бомб. Людина — це в першу і в останню чергу сукупність її ілюзій. За них, за привидів у наших шафах, за уявних героїв та вигадані країни треба боротись не менш запекло, ніж за право на 8-годинний робочий день чи охорону здоров’я. Як співали у старій-старій протестній пісні, революція — це не лише хліб, а й троянди.
Посилання
Whiston, D., Russell, D., & Fruish, A., 2012. "The Craft: An Interview with Alan Moore". In: E. Berlatsky, Alan Moore: Conversations. Jackson: University Press of Mississippi.