Кінотеатр «Жовтень» спалили. Як і раніше Подільський пивзавод. Як і чимало інших архітектурних об’єктів у Києві, що потрапили до рейдерського ока забудовників. Та випадок Жовтня прикметний іншим. На його згарищі, як фенікс із попелу, постав громадський протестний рух. І ось вчора, після бурхливих самоорганізованих підготувань, був його перший бій – пікет КМДА.
Одразу зазначу, що мені невідома «внутрішня кухня» новопосталого руху. Тож у своїх висновках я можу виходити лише із власного спостереження за протестом. Та оскільки події, що відбувалися там, дуже промовисті, я все одно хотів би привернути до них увагу.
Власне, вчорашній протест «Поверніть Жовтень!», навіть поза патетикою відновлення чудового кінотеатру, був зразковим прикладом того, що в соціології називають фреймінгом – способом, у який група визначає більш-менш конкретну проблему, називає її причини, пропонує шляхи подолання і мотивує мобілізацію. А точніше, це була боротьба за таке визначення. На протесті, немов за підручником, різні спікери з гетерогенного середовища присутніх розгортали фреймінги і контрфреймінги, змагаючись за першість у своєму визначенні ситуації. Праві, – як от депутат Олександр Бригинець чи журналістка Марія Лєбєдєва, – намагалися витлумачити ситуацію із «Жовтнем» як виклик для розвитку української культури перед «наступом Путіна». Також вони пропонували відновлювати кінотеатр шляхом «міноритарних інвестицій»від самих глядачів у спеціально створений для цього благодійний фонд. Ліві ж, – як от активістка Олена Шевченко чи дослідник Ігор Тищенко, – наголошували на правах ЛГБТ, адже є підстави вважати, що підпал був спробою їхнього упослідження. 1. Також їм йшлося про необхідність структурних змін в культурному менеджменті країни, що сприяв би некомерційному мистецтву. Звісно, перевагу отримував фреймінг правих. Насамперед через те, що на протесті всі залучені для вирішення ситуації можновладці були правими (лівих просто немає). А також через особливості вітчизняного публічного дискурсу, який дозволяє проводити практично будь-що під соусом патріотизму – головне, аби воно було вміщене у теги <славаукраїні!></героямслава!>. Лівим же банально бракувало власних гасел: вони або вели свої промови, сором’язливо оминаючи ці сакраментальні патріотичні теги, або зачинали «Жовтень! Жовтень!», намарно викидаючи гарячий віддих своїх емансипативних ідей в холодне жовтневе повітря. І навіть коли ліві гасла якось випадково генерувалися, як от «Жовтнева культурна революція» (здавалося би, що може бути більш вбивчо лівацьким?!), їхній сенс губився в локальних контекстах, розпадаючись на «кінотеатр «Жовтень», «українську культуру» і «Революцію Гідності». Така ось права гегемонія.
Разом з тим, я не беруся судити, провальна для лівих участь в такому протестному русі, чи ні. Це стане зрозуміло лише потім. Наразі ж можна лише констатувати, що чергова спроба підняти соціально-економічну проблематику звично наштовхнулася на праві перепони. Важливим для лівих, особливо в контексті наступного протесту 12 листопада, є інше – як ці перепони подолати? Переконаний, що це можливо зробити лише зі створенням організованої групи тиску. Групи, що не дрейфувала би, як зараз, в загальному руслі протестного руху, а ставила і реалізовувала би завдання з цілеспрямованого впливу на нього. Зокрема, такі як:
- написання лівої програми дій щодо «Жовтня» (для формулювання комплексного фреймінгу ситуації),
- створення звучних гасел і видовищної атрибутики (для ефективного донесення своїх визначень і опонування ідеологічним опонентам),
- грамотний органайзинг (для злагоджених дій і забезпечення безпеки в умовах останніх агресивних випадів від ультраправих).
Тільки так, об’єднавши права ЛГБТ і соціально-економічні питання фінансування культури у промовисту і організовану дію, ми можемо розраховувати на якийсь лівий прорив у цій справі. Тож даною заміткою я закликаю всіх лівих активістів руху #SaveZhovten та інших небайдужих до відновлення кінотеатру і просування емансипативного порядку денного в культурі, кооперуватися разом в таку організовану групу тиску.