Я не вірю у волюнтаризм в історії. Натомість я вірю в інтелектуальну строгість і вищість масових рухів над інтелектом. Оскільки ми визнаємо цю вищість, і оскільки інтелект не має безумовного пріоритету, він мусить іти шляхом, який прокладає активність мас, не дозволяючи їм стати жертвами минулих помилок та допомагаючи їм знаходити по-справжньому ефективні та демократичні форми організації. Якщо, попри все, ми як і раніше плекаємо надію вплинути на хід історії, відбудеться це в такій перспективі і тільки в ній.
Луї Альтюссер
1. Хто такі ліві активісти?
Залежно від того, кого ми матимемо на увазі під лівими — таку активність нам і варто чекати від них. Оскільки термін «ліві» став амебним і безформним, чимало авторів використовують його на власний розсуд, відносячи до нього тих чи інших людей чи організації за формальними ознаками. До лівих відносять і марксистів, і анархістів різних мастей (анархо-комуністів, синдикалістів, індивідуалістів і т.д.), і реакціонерів та ревізіоністів (сталіністів, маоїстів), і державників (частина сталіністів, кургінянці, рух «За СССР» і т.п.) і ще чимало доволі різнорідних за ідеями та цілями людей. Оскільки кожна з цих груп відрізняється від іншої (іноді полярно) — так само відрізнятиметься і їхня практика та діяльність їхніх активістів. Окрім цього, є чимало «дотичних» до лівих груп та організацій:
- антикапіталісти (Проект Венера та послідовники Жака Фреско);
- антиглобалісти;
- антифашисти;
- борці/борчині за права жінок (феміністичні організації різного толку);
- «зелені» та «екологічні» активісти;
- борці за права національних (з певними обмовками), соціальних та сексуальних меншин.
Тож кого з цього кагалу вважати лівими? Чи треба не розрізняти їх і абсолютизувати «ліву єдність»? Це буде великою помилкою — брати всіх одним скопом: таким чином ми об’єднаємо різнорідні явища не за суттєвими ознаками, а за поверховими і другорядними.
Адже що є головним для справжнього лівого? Що є керівною метою? Безумовно, це безкласове (бездержавне) суспільство, засноване на суспільній власності (відмиранні приватної власності) та на вільних стосунках між людьми (подолання невротизуючих інститутів сім’ї та авторитарної ієрархічності ). Отже, лівим ми будемо називати того, хто в даний конкретний момент своїми діями (хоч теоретичного, хоч практичного характеру) сприяє досягненню зазначених цілей. При чому не важливо, чи це буде кургінянець, чи марксист, чи «зелений». Ми, будучи послідовними атеїстами, тут послуговуватимемося біблійним принципом і будемо судити не за словами, «проте за ділами їхніми».
Саме такий підхід і є єдино правильним, без ухилів у метафізичну однобокість із наклеюванням ярликів і подальшою оцінкою вже цих ярликів, замість оцінки конкретних людей та їхньої діяльності в конкретних обставинах. Такий підхід також не абстрагується від конкретних суспільних умов, тому що в різних умовах активність також має бути різною — і біда тому активісту, який буде всюди лізти зі своєю безхитрісною та однотипною тактикою.
Таким чином, ми визначили, кого ми називаємо лівими. Але існують ще люди та організації, які мімікрують під лівих, проте аналіз їхніх думок та практики дозволяє нам зрозуміти, що ці «псевдоліві» не прагнуть та своїми діями не сприяють відмиранню держави, класів, приватної власності, сім’ї тощо. Вважаю за доцільне закріпити за такими товаришами (які насправді нам ніякі не товариші) поняття «ліваки», щоб остаточно відділити зерно від лушпиння.
Отже, далі ми будемо говорити про активність безпосередньо лівих активістів, не беручи до уваги ліваків.
2. Що їм робити?
Можна умовно розділити лівих на теоретиків та практиків. Перші здебільшого зайняті вивченням лівої та навкололівої теорії, аналізом нинішнього становища та теоретичним напрацюванням можливої практики. Другі же здебільшого зайняті «реальними справами», але насправді таке ігнорування теоретичних викладок саме по собі теж є своєрідною кастрованою, і тому — безплідною теорією.
Безумовно, немає якогось чарівного рецепту «ідеальної» тактики для лівих активістів, оскільки активність має бути множинною, багатогранною, конкретною, інакше вона просто не працюватиме. Волюнтаризм, непослідовність та сучасні дитячі хвороби лівацтва — ось основні проблеми лівого руху. Із цим стикаються, до речі чимало «зелених» активістів, які спершу загоряються проведенням пікету, встановленням агіт-поста, роздачею чи поклейкою листівок, а потім так само швидко здуваються, не розуміючи, чому ж капіталізм не щез, якщо активіст у підземці вивів балончиком: «Геть капіталізм!» або роздав сотню листівок зі схожим гаслом. Щепленням проти цього є свідоме теоретичне пропрацювання конкретної ситуації, та усвідомлення, що суспільство живе за об’єктивними законами, які від волі та свідомості однієї людини не залежать аж ніяк. Тому й ліва активність (щоб вона не перетворювалася на черговий пшик і розчарування для самих активістів) має проводитися з усвідомленням та аналізом даних суспільних умов та бути максимально пристосованою саме до цих, конкретних умов.
Аналіз цих умов дозволяє нам дійти певних важливих висновків. Лівий активіст має чітко усвідомлювати свою мету (відмирання держави, класів, приватної власності та сім’ї), інакше він буде гратися у лівацтво, тобто витрачати свої сили марно. Наступним має йти чітке усвідомлення, що ці цілі є досяжними лише за певної суспільної ситуації, яка не створиться «з сьогодні на завтра», не впаде нам з неба — ця ситуація буде спричинена мільйоном різнорідних факторів, і правильно проведена ліва активність буде лише одним із цих факторів. Далі, ліва активність має бути пристосована до конкретної ситуації та враховувати сучасні реалії. Варто пам’ятати, що не завжди та активність, яку провадили ліві активісти минулого, буде доцільною для сьогоднішнього дня. Нарешті, варто максимально урізноманітнити свою активність та не витрачати сили дарма, пам’ятаючи, що вище голови не стрибнеш.
Якщо у вас є час та натхнення вийти та замалювати червоним свастон на районі — вийдіть і замалюйте (врешті-решт, це теж певна заявлена позиція, яка показує, що комусь таки не все одно, і свастон йому муляє), але не варто вважати, що після цього бони чи фашизм/нацизм самі собою зникнуть. Якщо у вас є час та натхнення самому почитати Маркса чи тих же постструктуралістів — робіть це, таке читання буде корисним, бо ви як член суспільства, здобуваючи власні знання, робите і суспільство трішки розумнішим. Але не варто забувати, що саме по собі читання Маркса чи Дельоза не спричинить революцію. Якщо у вас є час та натхнення підтримати робітників із профспілки — підтримайте, допоможіть їм, відвідайте їхні збори (якщо вони не проженуть вас, бо робітники зараз не дуже люблять лівих), але не варто вважати, що така діяльність призведе до революційної всесвітньої стачки. Якщо є час та натхнення прибрати у сквері чи зробити велопробіг — на здоров’я… Цей список ще можна продовжувати, але суть у тому, що вся така активність буде лівацькою (при цьому необхідно лівацькою), навіть якщо активісти ставитимуть перед собою дійсно ліві, а не лівацькі цілі. Це загалом просто пояснити, якщо пригадати той факт, що суспільство (як соціальна матерія) існує та розвивається за власними об’єктивними законами, і це означає, що роль окремої людини (чи навіть малочисельної групи людей) не абсолютна, а навпаки — обмежена та детермінована суспільними відносинами та рівнем розвитку такого суспільства. Тобто ліві з об’єктивних причин не можуть провадити власне ліву активність, яка буде однозначно направлена на встановлення безкласового суспільства, заснованого на суспільній власності, на вільних стосунках та відносинах між людьми, вони вимушені провадити лівацьку (часом реформістську) практику. І дійсно, для проведення антикапіталістичного агіт-поста не обов’язково бути лівим, досить бути антикапіталістом, для підтримки робітників досить бути профспілківцем чи синдикалістом, для прибирання скверу чи інших «зелених» акцій досить еко-активістів тощо. Ліві не потрібні, бо незатребуваною є ліва практика — ми маємо констатувати це як прикру даність.
Але невже все так погано? Невже ліві «приречені» виключно на вимушене лівацтво? Як не дивно, але на сьогодні для лівих активним полем діяльності має стати не практична, а теоретична активність. Саме в цій царині ліва (а не лівацька!) активність є найбільш затребуваною, саме тут накопичено чималий емпіричний матеріал, під який майже не підведено послідовної лівої теоретичної бази. Зараз, коли Маркса чи інших лівих теоретиків вчать не через примус, а з власної вільної потреби у таких теоріях, коли з’явилася можливість критично осмислювати як викладки лівих класиків, так і емпіричний досвід (досвід СРСР, КНР чи Куби, точкові спроби лівих радикалів із РАФ, Аксьйон діректіва тощо) — саме зараз ліві мають зосередитися і працювати над цим. Альтернатив немає, бо різного роду «лівенькі» теорії (постструктуралізм, постмодернізм і тому подібні), попри чимало правильних і адекватних думок, містять також немало плутаних та еклектичних тез (ухили в ідеалізм, агностицизм чи релятивізм), тому можна сказати, що Дельоз, Фуко та інші ще чекають на власного Маркса, який вилущить цінну серцевину з їхніх горіхів.
Окрім того, було втрачено нерозривний колись зв’язок лівої теорії з передовими науковими положеннями та відкриттями, без якого будь-який теоретик перетворюється на павука-ткача власних теорій виключно зі своєї голови, а не з об’єктивної реальності. Подібний антисциєнтизм та релятивізм ліві теоретики також мають подолати без скочувань у позитивізм чи кантівський агностицизм.
Отже, лівий активіст може повністю відповідати власній сутності лише у вигляді творчості в царині лівої теорії. Це не виключає його участі в «практичній» активності, але варто пам’ятати про її вимушено-лівацький характер і про необхідність аналізу кожного конкретного епізоду такої активності та визначення необхідності такого епізоду, щоб не витрачати свої сили дарма.
