Неоліберальна ідеологія зображає будь-кого як підприємця, котрий викорисновує власну робочу силу, нема різниці, чи ти вуличний продавець тортилій у Мехіко, чи креативщик з ноутбуком у Лондоні або Москві. Домінування неоліберального капіталізму протягом останніх тридцяти років значно змінило характер праці у різних регіонах світу. У країнах капіталістичного центру відбувався демонтаж соціально орієнтованої держави та розповсюджувалися моделі гнучкої праці та нестабільної зайнятості (цей процес нарекли «флексибілізацією» та «прекарізацією») під супровід неоліберальної риторики «підприємця-для-себе», «особистості-фірми», «корпорації «Я»». На практиці це означало короткотермінові контракти, відрядну оплату праці, відмову від колективних договорів, постійну загрозу безробіття та наступ на права профспілок. У країнах третього світу у цей час зростав так званий неформальний сектор економіки 1. Працівники неформального сектору можуть бути самозайнятими виробниками, що володіють засобами виробництва, або працювати за наймом без укладання договору, або перебиватися випадковими заробітками – до того ж, це можуть бути члени однієї родини. У неформальному секторі немає соціальних гарантій, відпусток, лікарняних або вихідних. Трудові відносини у ньому ґрунтуються не на формальному договорі, а на усній домовленості або особистих зв’язках. Тривалість робочого дня подовжено, при цьому робота чергується з хиткими періодами безробіття. Процес інформалізації праці у країнах, що розвиваються, створив мільйони виключених із формального сектору економіки.
Подвійна інформалізація
Відповідно до опублікованого у 2003 році звіту ООН «Виклик нетрів», третина міського населення планети (а це мільярд людей) зараз проживає у нетрях. Автори доповіді прогнозують, що частка таких людей зростатиме. Чисельність міського населення світу вперше перевищила чисельність сільського. Скоро світове місто оточуватиме не світове село, а світові нетрі. Мільйони виключених мешкають на околицях мегаполісів третього світу у халупах, зроблених з картону, фанери, дощок та пластику. На іншому полюсі багатства та бідності знаходяться свого роду «гетто навпаки» – закриті спільноти буржуазії зі своїми магазинами, клубами та озброєною охороною по периметру. Що викликало це зростання нетрів? Майк Девіс у своїй книзі «Планета нетрів» звертає увагу на те, що зростання міської бідності прискорилося після 1975 року, коли під тиском МВФ та Всесвітнього Банку прийняли програми структурної перебудови та відмінили державний контроль над сільським господарством, що призвело до відтоку мільйонів збіднілих селян до міста. «80-ті, коли МВФ та Всесвітній Банк користувалися борговими важелями для реструктуризації економік більшості країн третього світу, були часом, коли нетрі стали неминучим майбутнім не лише для бідних мігрантів із сіл, але і для мільйонів міщан, збіднілих внаслідок примусової «перебудови»» (Davis, 2004: 18). Горезвісний соціальний ліфт опускався донизу: відбулася маргіналізація великих сегментів так званого «середнього класу» – людей з вищою освітою та державних службовців, яких звільнили. У той же час, коли зростав неформальний сектор, зарплати працівників формального сектору невпинно падали. Два людських потоки – колишніх селян та збіднілих міщан із середнього класу зустрілися та сплуталися у нетрях, що розрослися навколо мегаполісів. Усюди – у Латинській Америці, Африці, на Близькому Сході та у Південно-Східній Азії – формальна зайнятість скорочувалася, а безробіття зростало.
«Планету нетрів» можна порівняти з класичною працею Енгельса «Становище робітничого класу в Англії». Проте мільйони жителів «планети нетрів» працюють, як правило, не на фабриках та заводах, а трудяться сміттярами, рикшами, вуличними торгівцями або майструють щось дома чи у невеличких майстернях. Бурхлива урбанізація глобального Півдня аж ніяк не завжди означала індустріалізацію. «Якщо говорити про участь цих багатьох сотень мільйонів трудящих у процесі виробництва, можна зазначити, що їхня праця офіційно не зареєстрована, а також те, що вона характеризується коливаннями зайнятості та відрядною оплатою незалежно від того, чи працюють вони дома, на «потогінних» підприємствах чи самі на себе. Також їхня праця характеризується повною відсутністю будь-яких трудових угод та трудових прав, як і відсутністю колективних об’єднань… Міжнародна організація праці підрахувала, що працівники неформального сектору складають більше половини всієї робочої сили у Латинській Америці, більше 70% – у Тропічній Африці, більше 80% – в Індії (індійський уряд веде мову про більше ніж 90%)» (Бреман, 2009b).
Звісно, не всі жителі нетрів працюють у неформальному секторі, як і не всі працівники неформального сектору проживають у нетрях, але ці дві категорії значною мірою пересікаються. Збільшення нетрів (інформалізація міст) та зростання неформального сектору (інформалізація праці) у країнах третього світу – це два взаємопов’язані процеси. Ось чому «планета нетрів» – це ще і планета неформальної праці. Хто вони, зайняті у неформальному секторі – люмпен-пролетаріат, пролетаріат та деякий новий клас? Визначень безліч. Лівий уругвайський публіцист Рауль Зибекі, зачіпаючи у розмові Південну Америку, відзначає, що «виникає нова реальність – «рурурбаністична», дещо середнє, яка існує як у сільській місцевості, так і у великих містах, причому безліч людей часто переміщається між двома цими світами (Zibechi, 2010). В Індонезії подібні рурурбаністичні гібридні зони називають desakotas, утвореного від індонезійських слів desa (місто) та kota (село) (Kusno, 2010). Справа у тому, що не всім удається осісти у місті. Для тих, кому не вдалося закріпитися у міських нетрях, неформальний сектор у Індонезії – лиш тимчасовий захисток. Попит на їхню робочу силу коливається: коли вона більше не потрібна, людей виштовхують назад, до місця колишнього проживання. Таким чином між міськими та сільськими ринками відбувається постійний обмін дешевої робочої сили (Breman). (Варто зазначити, що трудова міграція – явище доволі поширене у неформальному секторі. У Південній Америці більшість нелегальних іммігрантів Аргентини, що прибувають з Болівії, Парагваю та Перу, працюють у неформальному секторі підсобними та сільськогосподарськими робітниками. Деякі з цих міграцій мають сезонний характер – так, багато нікарагуанців їдуть у Коста-Ріку, щоби працювати на кавових плантаціях або плантаціях цукрової тростини) (Desent Work…, 2002: 18).
Класичне марксистське визначення люмпенпролетаріату говорить, що це – декласовані шари, які перебиваються випадковими заробітками та злочинною діяльністю: бурлаки, жебраки, злочинці та їм подібні. Проте величезну частку населення країн периферії несправедливо називати люмпен-пролетаріатом. Неформальний сектор може мати зв’язки з кримінальною «тіньовою» економікою, але це не одне й те саме. Передусім, значна частина неформально зайнятих – це наймані працівники, як і ті, що працюють у формальному секторі. Хтось із неформально зайнятих живе працею ремісника, але завжди ризикує опинитися без джерел до існування та стати залежним від першого-ліпшого роботодавця. Колишнє селянство відходить у минуле, все більше пролетаризуючись, – опиняється у нетрях та на міському ринку праці. Через це, на нашу думку, варто вважати ці маси колишніх селян та збіднілих міщан із «середнього класу» напівпролетаризованими та такими, що пролетаризуються. Та все ж залишається відкритим питання, чи процес пролетаризації мас третього світу коли-небудь завершиться, чи ці маси так і залишаться у напівпролетаризованому стані.
Існування величезної кількості людей, позбавлених елементарних трудових прав та соціальних гарантій, треба якось виправдати. Після публікації праці Харта, тобто протягом тридцяти років неолібералізму, відбувалася нормалізація неформального сектору. Його вже вважали не за аномалію або пережиток колоніального минулого, а за прийнятну модель розвитку. Всесвітній банк був одним з головних прихильників інформалізації. Експерти міжнародних фінансових інститутів – апологети неоліберального повороту – говорили про неформальний сектор як про трамплін або залу очікування для робітників, що дає можливість коли-небудь перейти у формальний сектор економіки. А значить, і країни, які розвиваються, з часом потраплять у клуб розвинених економік! Ян Бреман піддає критиці подібні твердження: «Спираючись на свої кропіткі емпіричні локальні дослідження Індії та Індонезії, я прийшов до висновку, що важко знайти випадки подібних карколомних злетів. Та тепер побутує думка, що ринки робочої сили у бідних країнах повинні стати ще мобільнішими. Звідси походить пропозиція відмінити те, що назвали несправедливим привілеєм робочої сили, зайнятої у формальному секторі економіки. Необхідно припинити захищати маленький, але потужний авангард трудящих у країнах третього світу заради стимулювання зростання рівня зайнятості. Від уряду вимагають полегшити вільну взаємодію ринкових сил. Подібний підхід виключає введення державою схем соціального забезпечення» (Бреман, 2009a). Інформалізація міст та праці безпосередньо пов’язана з неоліберальною стратегією сучасного капіталізму, яка включає зниження витрат на соціальні видатки. І якщо мегаполіси Півдня оточують велетенські нетрі, то формальний сектор – це архіпелаг, оточений океаном неформальної зайнятості, який постійно загрожує поглинути ці острівки відносної стабільності та благополуччя.
Перуанський економіст Ернандо де Сото у своїх книгах уславляв неформальний сектор як поле діяльності природжених дрібних підприємців. Він стверджував, що саме вони є справжніми революціонерами, які ведуть боротьбу з неефективною державною бюрократією. Майк Девіс дошкульно відзначає: «Теоретики капіталізму «з нуля» на зразок невсипущого Ернандо де Сото можуть бачити у цій величезній масі маргіналізованих підсобних робітників, державних службовців та колишніх селян жвавий вулик амбіційних підприємців, які прагнуть формальних прав власності та нерегульованого конкурентного простору, але цих неформальних робітників варто вважати «активними» безробітними, які не мають іншого вибору, ніж отримувати хоч якісь кошти або пухнути з голоду» (Davis, 2004: 25). Таким чином, неформальний сектор – це не «зал очікування» і не «лабораторія неолібералізму знизу», а соціал-дарвіністське середовище проживання, у якому люди намагаються просто вижити, а не досягти успіху.
Децентралізація виробництва та відтворення ієрархій
Часто-густо те, що може виглядати як самостійне виробництво або вважатися таким, є, по суті, замаскованою формою найманої праці. Надомні робітники контактують з посередниками, які виплачують їм заробітну плату на основі відрядної роботи. Така удавана підприємницька діяльність фактично має «ознаку відносин робітника-роботодавця, що виявляється у формі оплати» (Breman). Зазвичай посередниками є більш оборудливі члени спільноти – жителі того ж кварталу або села. Робітники, як правило, подвійно залежать від наймача, оскільки він надає їм не лише роботу, але також і матеріали, і сировину. Значна частина тих, хто працює вдома, та інших неформально зайнятих колись трудилися на фабриках у неформальному секторі. В одних випадках, як у Африці, деіндустріалізація завдала дошкульного удару по місцевій текстильній та швейній промисловості. «Більша частина першопочаткового зростання у цьому секторі у 1960-х та 1970-х рр. була результатом урядової політики виробництва місцевих аналогів товарам, що раніше імпортувалися. Текстильна промисловість та виробництво одягу зросли настільки, що сектор включав 25-30% формально найнятих робітників. Коли Всесвітній банк та МВФ наполягли на тому, щоб уряди «відчинили» свої економічні системи для закордонного імпорту, втрати робочих місць були колосальними. Наприкінці 1970-х у Гані у цій галузі було зайнято 25 тис. людей; до 2000 р. залишилося лише 5 тис… Подібна картина виникає у Замбії, де у 2002 році у секторі працювало лише 10 тис., що явно контрастує з ситуацією на початку 1980-их, коли у галузі працювало близько 25 тис..» (Zeilig, Ceruti, 2007). В Ахмадабаді, який називали індійським Манчестером, звільнили одразу 150 тис. робітників фабрик. Але тут текстильне виробництво не зникло. «Зараз тканину виробляють у майстернях, устаткованих механічними ткацькими верстатами, за якими працюють по 12 годин на день замість 8, а половина прибутку відходить фабриці; швейне виробництво перетворилося на працю вдома, якою вся сім’я займається з ранку до вечора. Колись потужна профспілка зникла» (Бреман, 2009b). Так у XXI столітті відбулося повернення розкиданої мануфактури. Але якщо текстильна промисловість не зникла, то тоді очевидною метою звільнення робітників було здешевлення робочої сили. Здавалося б, фабричне виробництво більш економне у зберіганні трудових ресурсів. Однак те, що було правильним для Європи XIX століття, не працює в Індії XXI. Якщо технологічний регрес і децентралізація приносять прибуток, то великі компанії приймуть їх. Робітники, які працюють вдома, вигідні ще й тому, що, працюючи в окремих приватних домашніх господарствах, вони менше контактують одне з одним і у них повільніше формується класова свідомість. Інколи вони самі себе розглядають як дрібних підприємців.
Рохіні Хенсман демонструє цю логіку надексплуатації через децентралізацію на прикладі виробництва індійських цигарок-біді. Раніше біді виробляли на фабриках, але після того, як їх закрили у 1970-х, це стало справою жінок, які працюють вдома. Робітниці, які трудяться у невеликих майстернях і вдома, отримують через посередників замовлення від великих компаній, але при цьому можуть і не знати, на яку компанію вони, у кінцевому рахунку, працюють. Їм часто затримують заробітну плату. Проблема в тому, що важко довести, що робітниці взагалі на когось працюють – наймач завжди може сказати, що він нічого у них не замовляв. «Децентралізація виробництва дозволяє роботодавцям ухилятися від трудового законодавства, що стосується умов праці, годин роботи, оплачуваної відпустки, щотижневих вихідних та вихідних на свята» (Hensman, 2001a: 250).
Не варто думати, що неформальний сектор відокремлений від решти світової економіки. По-перше, через систему субпідряду робітники неформального сектору пов’язані з мережею світового ринку. Крім того, неформальний сектор пов’язаний із формальним сектором через мережу постачання вторинної сировини. Наприклад, сміття, яке збирають та сортують збирачі (як правило, жінки та діти), потім використовують як сировину на великих фабриках формального сектору. Різноманітні деталі, вироблені у невеликих майстернях, також використовуються на цих фабриках. З іншого боку, самі ж виробники неформального сектору часто купують своє устаткування, сировину, напівфабрикати у великих індустріальних підприємств – у тому числі транснаціональних корпорацій. У багатьох країнах периферії капіталістичної системи великі компанії наймають робітників, що працюють вдома, укладаючи субпідрядну угоду, і лише невелика з них частина працює незалежно. Робота відбувається в антисанітарних умовах, у житлових приміщеннях. Все це нагадує процеси, які описав Ленін у своїй праці «Розвиток капіталізму у Росії»: «Це здається парадоксом: зростання дрібних (інколи навіть «самостійних») промислів як вираження зростання капіталістичної мануфактури, але тим не менше це – факт. «Самостійність» таких «доморобів» абсолютно фіктивна. Їхня робота не могла би відбутися, їхній продукт не мав би навіть інколи жодної споживчої вартості поза зв’язком з іншими дрібними працями, з іншими частинками продукту. А цей зв’язок міг створити і створив лише великий капітал, що панує (у тій чи іншій формі) над масою дрібних працівників» (Ленин, 1975: 429). Неважко відзначити подібність зі становищем уявних «самозайнятих» у країнах третього світу. Тепер те, про що писав Ленін відносно Росії XIX століття, відбувається у глобальному масштабі: великий капітал зараз – це гігантські ТНК, що використовують дешеву та розосереджену по світу неформальну робочу силу. Ріст неформального сектору в поєднанні з децентралізацією виробництва сприяє збереженню та відтворенню колишніх ієрархій – не лише класових, але також і гендерних, кастових та етнічних. В Індії переважна більшість працівників неформального сектору – це ті, що знаходяться на нижчих сходинках кастової ієрархії: так звані «списочні» касти та племена, інші нижчі касти та меншини, особливо мусульмани. Їхні працедавці, як правило, є представниками вищих каст. Коли робітники прагнуть боротися за свої права, то зіштовхуються з відкритим насильством аж до вбивств.
Що стосується гендерного аспекту, то, перш за все, варто відзначити, що більшість працездатних жінок у країнах, що розвиваються, зайняті саме у неформальному секторі. Відносна кількість робітниць у неформальному секторі перевищує відносну кількість чоловіків у більшості країн (Chen, 2000: 72). У деяких країнах Африки південніше Сахари, наприклад, в Беніні, Чаді та Малі, у неформальному секторі зайнято більше 95% жінок, які працюють. В Індії та в Індонезії у неформальному секторі трудяться дев’ять із десяти жінок. У десяти латиноамериканських та чотирьох східноазійських країнах половина або більше жінок працюють у неформальному секторі (ООН 2000). Як і раніше, велику роль відіграє розрив у рівні освіти між чоловіками та жінками. Через те, що жінки менш освічені, вони частіше зголошуються на низькооплачувану та низькокваліфіковану роботу. Інша суттєва характеристика неформального сектору – широке застосування дитячої праці. Бідність успадковується – діти рано виштовхуються на ринок праці та не мають можливості відвідувати школу. Надії на те, щоб «піднятися» у формальний сектор, не справджуються. У швейному надомному виробництві, наприклад, вони змушені допомагати батькам, щоб сім’я встигла виконати замовлення. Крім надомної праці разом з батьками, діти залучаються до виробництва у майстернях, що належать невеликим фірмам. Транснаціональні корпорації на основі субпідряду віддають виробництво таким дрібним фірмам, які використовують найману дитячу працю. Проте і орієнтовані на експорт національні підприємства також використовують подібну практику субпідрядних угод.
В індійському штаті Тамілнад широко використовується дитяча праці у виробництві сірників. Тут впливові сім’ї бізнесменів керують широкою мережею, утвореною з децентралізованих підприємств-потогонок та надомників. Держава заохочує подібну практику шляхом обмежень на виробництво сірників у формальному секторі, розв’язуючи руки бізнесменам, які не дотримуються законів про працю. Незважаючи на високий рівень безробіття серед дорослих, віддають перевагу дітям, тому що їхня праця коштує дешевше (Hensman, 2001b: 10).
В Африці, окрім економічних причин, є ще одна жахлива причина, через яку діти опиняються у неформальному секторі: епідемія ВІЛу. Вона дуже вплинула на ріст неформальної економіки, надавши їй «африканської» специфіки. Усі 20 країн з найвищим розповсюдженням ВІЛу знаходяться в Африці південніше Сахари, середня тривалість життя там упала до 47 років. Дві найменш захищені групи – літні люди та діти – вимушені шукати роботу у неформальному секторі, оскільки покоління середнього віку інфіковане та зменшується (Desent Work…, 2002: 69). Але необхідно пам’ятати, що саме розповсюдження хвороби відбувалося в умовах неоліберальних реформ, частиною яких було скорочення видатків на систему охорони здоров’я. Епідемія та економічна ситуація виявилися взаємопов’язаними: бідні потрапили у зачароване коло вбозтва та хвороб, створене програмами структурної перебудови.
Підводячи підсумки, доречно згадати також слова Маркса про зв’язок системи рабовласництва на Півдні США з промисловим капіталізмом: «Бавовняна промисловість, запровадивши в Англії дитяче рабство, у той же час дала поштовх до перетворення рабовласницького господарства Сполучених Штатів, раніше більш-менш патріархального, на комерційну систему експлуатації. Взагалі, приховане рабство найманих працівників у Європі потребувало у якості фундаменту рабства sans phrase [з фр. – без застережень] у Новому світі» (Marx, 1968: 787). Динаміка капіталістичної глобалізації зміцнила традиційно важкі умови праці у неформальному секторі та призвела до його розширення. Нерівномірний розвиток, що є сутнісною рисою капіталістичної системи, створює невеликі оази високотехнологічного процвітання, але при цьому посилює старі форми залежності та гніту, прирікаючи численні регіони планети на бідність. Як і капіталізм XIX століття, у якому співіснували рабовласництво та фабрично-заводська праця, пізній капіталізм зберігає або навіть відроджує архаїчні форми праці, комбінуючи, однак, їх із сучасними методами отримання прибутку. Більше того, неформальний сектор розширюється і у країнах капіталістичного центру. В такому разі, неформальний сектор – це не якась випадкова аномалія, а невід’ємна частина сучасної капіталістичної економіки.
Шляхи спротиву
Фраґментований характер сектору перешкоджає формуванню класової свідомості робітників. Традиційні профспілкові форми організації не завжди відповідають специфіці неформальної праці. Тим не менше, відомі випадки боротьби неформального пролетаріату з різних регіонів планети. Способи та форми боротьби варіюються – від створення асоціацій, які захищають трудові права до політичної мобілізації мас «виключених». Одним з найбільш відомих прикладів організації працівників неформального сектору є Асоціація самозайнятих жінок (SEWA – Self Employed Women’s Association). Вона була створена в Ахмадабаді (штат Гуджарат) у 1972 році і швидко розповсюдила свою діяльність на ввесь штат. Членами SEWA є як самозайняті робітниці, так і ті, хто отримує платню: збиральниці сміття, крутильниці цигарок-біді, швачки (Hensman, 2001a: 254). SEWA вдалося створити гнучку структуру з кооперативами та фінансовими програмами. Всі члени кооперативів є також членами Асоціації. Кооперативи займаються доморобним промислом, виробництвом тканини, виготовленням їжі та піклуванням про дітей, полегшуючи домашню працю жінок. Також вони забезпечують робітниць додатковим джерелом прибутку, що особливо важливо для тих, хто втратив роботу. Асоціація має власні програми охорони здоров’я та освіти, вона займається вирішенням таких специфічних гендерних проблем робітниць, як проблема домашнього насильства. Звісно, у такого типу організацій, як SEWA, є свої обмеження та слабкі сторони. Подібно до традиційних профспілок формального сектору, її діяльність спрямована на вирішення локальних проблем у рамках наявної економічної системи.
У Бразилії діє Рух Бездомних Робітників – MTST. Його учасники – люди, яких капітал позбавив як постійного житла, так і постійної роботи. У самій назві організації присутня вказівка на подвійний – територіально-професіональний характер солідарності. Початково організація була фракцією в середині знаменитого Руху безземельних робітників (MST). Ядро організації утворюють вихідці з MST, лідери общин, родини, які приєдналися під час захоплень, молодь, пов’язана з радикальними марксистськими колами. Більшість учасників руху – це люди, які перебиваються випадковим заробітками, прибиральники, сміттярі, вуличні продавці, не охоплені традиційними профспілками. Вони виступають проти криміналізації бідності, вимагають проведення міської реформи, права на житло і права на роботу та захоплюють пустирі й порожні будівлі. Але крім захоплення простору, учасники руху створюють школи, бібліотеки та кооперативи зі збирання і переробки сміття (Revelli). Активісти товариства брали участь у акціях на підтримку робітників, які захопили фабрику Cipla. Це вказує на те, що вона намагаються вписати свої дії у більш широкий контекст загальнопролетарської боротьби, встановлюючи зв’язки солідарності з класичним фабрично-заводським робітничим класом.
Цікавий також приклад Болівії. Закриття шахт та реструктуризація економіки послабили болівійський робітничий рух, який на той момент не зміг чинити спротив неолібералізму. Це призвело до занепаду профспілок та зростання неформальної зайнятості (Spronk, 2003: 8). Шахтарі переселялися у Кочабамбу та нетрі Ель-Альто – міста-супутники столиці країни – Ла-Паса. Туди ж ринув потік селян із все бідніших індіанських поселень. Але з часом взаємодія колишніх селян та колишніх шахтарів породила могутню силу, що сприяла приходу до влади лівого уряду на чолі з Ево Моралесом. Цією силою були організації нового типу, які були комбінацією профспілки та соціального руху, як Федерація Робітників Кочабамби. Ця організація стала одним із центрів координації народного спротиву. Знову ж таки, як і у випадку з Індією, Бразилією та іншими країнами третього світу, ця взаємодія ґрунтувалася на вирішенні спільних проблем: браку захисту трудових прав, житлових проблем та загрози приватизації водних та газових ресурсів Болівії. Це допомогло подолати фрагментацію болівійського неформального пролетаріату, об’єднавши робітників навколо спільних вимог підвищення оплати праці, покращення умов праці як частини широкої платформи соціальних перетворень.
Попередні висновки
Як ми бачимо, боротьба працівників неформального сектору часто виходить за рамки боротьби за «право на працю». Оскільки багато неформально зайнятих проживають у нетрях, для них також важлива боротьба за простір, боротьба за «право на місто». Славой Жижек навіть вважає, що численні мешканці нетрів можуть стати основною рушійною силою революції. «Якщо принципова задача політики емансипації XIX століття полягала у тому, щоби розвалити монополію буржуазних лібералів через політизацію робітничого класу, якщо задачею XX століття було політичне пробудження селян Африки та Азії, найперша задача XXI – політизація – організація та дисципліна – «деструктурованих мас» жителів нетрів» (Жижек, 2008). З цим можна частково погодитися, не ідеалізуючи, однак, мешканців нетрів як новий революційний суб’єкт. Адже є і приклади міжобщинного насильства та підтримки неформальним пролетаріатом реакційних організацій на кшталт фашистської Шив Сени у Мумбаях та Конгресу народу одуа у Лагосі. На думку низки лівих авторів та дослідників, тільки взаємодія робітників неформального сектору з класичним промисловим пролетаріатом здатна привести до радикальної політичної мобілізації мас та поваленню, кінець-кінцем, капіталістичної системи. Між формальними та неформальними робітниками не завжди можна провести чітку межу, і вони можуть жити в одних і тих самих неформальних поселеннях. Як пишуть Зейліг та Черуті у своїй статті про пролетаріат ПАР: «Південноафриканські тауншипи та нетрі можна розглядати як місця зустрічі членів профспілок, студентів, випускників, безробітних та неофіційних торговців». Вони також зазначають, що «там, де робітничий клас дійсно існує, він грав зв’язувальну роль відносно «незліченних груп», які боролися проти неолібералізму» (Zeilig, Ceruti, 2007).
На думку Девіда Вайтхауса, неформальний пролетаріат схожий на селянство – це теж соціально роздріблена група, і тому потрібна зовнішня сила, яка організувала б його (Whitehouse, 2006). Однак на відміну від селян, у неформального пролетаріату немає власної цілі, тому його боротьба є складовою частиною боротьби всього пролетаріату і не суперечить соціалізму. Оскільки «важелі масового виробництва знаходяться у руках класичного пролетаріату», то неформальний пролетаріат як такий не здатен досягнути радикального перетворення суспільства.
У 1990-ті пострадянські ідеологи лібералізації економіки у дусі Де Сото просували ідеї самозабезпечення, рентабельності, підприємливості та боротьби з громіздкою бюрократією та державним патерналізмом. На практиці така «структурна перебудова» обернулася деіндустріалізацією, зубожінням значної частини робітничого класу та інтелігенції, десолідаризацією пролетаріату та зростанням неформального сектору. Так, Киргизстан все більше перетворюється на типову країну третього світу. На околицях Бішкека переселенці з сільської місцевості живуть у халупах із саманної цегли на захоплених землях. У цих халупах проживає більше 300 тисяч людей. «Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк та Світова організація торгівлі нав’язали Киргизстану (і багатьом іншим країнам, що розвиваються) пакет неоліберальних економічних стратегій. Не маючи достатньо сил на спротив, уряди змушені були приймати участь у цих програмах структурних перетворень в обмін на міжнародні кредити, прямі іноземні інвестиції та інші види фінансової підтримки.
Від часу здобуття незалежності у 1991 р. Киргизстан пройшов масштабну програму ліберальної маркетизації та приватизації: приватизували землю та майно, розформували колгоспи, зменшили субсидії, знизили мито на імпорт, провели лібералізацію цін на товари, зменшили державні витрати, спростили правила володіння власністю іноземцями у ключових секторах (наприклад, видобутку золота), відкрили внутрішні ринки для імпорту і встановили плаваючий курс валюти. Швидкий «перехід» до ринкової економіки негативно вплинув на киргизький сільськогосподарський сектор, а також став непрямою причиною розростання міських нетрів та захоплення земель» (Сангера, 2010). Притік людей із занепалої сільської місцевості став причиною зростання неформального сектору у столиці Киргизстану. Бідняки все «частіше опиняються у трудоінтенсивних та малоприбуткових сферах – займаються вуличною торгівлею, будівництвом, торгівлею на базарі, прибиранням та різними видами середньокваліфікованої індивідуальної трудової діяльності» (Сангера, 2010). Як можна побачити із прикладу Киргизії, логіка подвійної інформалізації праці та міського простору легко захоплює і колишні республіки СРСР. Перед лицем поточної світової економічної кризи падіння прибутків та загального зниження рівня життя, ріст неформального сектору може лише прискоритися. У той же час необхідно зауважити, що неформальна зайнятість у пострадянському просторі має свою специфіку. У Росії, наприклад, левова частка неформально зайнятих припадає на сферу торгівлі. Також для багатьох російських громадян неформальна зайнятість є вторинним джерелом прибутку, що дозволяє залишатися «на плаву». При цьому, як і у країнах периферії, межа між формальною та неформальною зайнятістю розмивається. Формальний сектор інформалізується – зайнятість у формальному секторі все більше набуває неформальних рис. Оскільки інформалізація може призвести до послаблення солідарності робітників, дана проблема заслуговує на додаткове вивчення та обговорення не лише серед дослідників, але і у лівому політичному середовищі. І тут нам, жителям напівпериферії, може стати у нагоді аналіз досвіду країн периферії світової капіталістичної системи.
Тих, хто має роботу у формальному секторі, часто зображають як «робітничу аристократію», а неформальних робітників – як небезпечних люмпенів або підприємливих дрібних бізнесменів. Ця добре знайома стратегія, яка має на меті роз’єднати пролетаріат на основі певної характерної риси, становить небезпеку для формування мереж солідарності. Різницю між виключеними та включеними треба враховувати, але не варто переоцінювати. Врешті-решт, значна частина так званих виключених так само залежить від циклів світової економіки, як і ті, хто працює у формальному секторі. Вони теж – частина пролетаріату або, в усякому разі, близькі до нього за своїм класовим положенням. Подоланню виключення у політичному сенсі може сприяти лише солідарність між робітниками обох секторів.
Буржуазія та її експерти ставляться до неформально зайнятих або як до дешевої робочої сили, або як до надлишку та баласту. Якщо приклади солідарності між трудящими неформального та формального секторів примножаться, то таке піднесення активності неформального пролетаріату спільно з іншими «гнаними і голодними» може перевернути цю схему з ніг на голову.
Посилання
Бреман, Я., 2009a. Исключения и глобализация в исторической перспективе. Диалог цивилизаций и международные отношения. М., Н. Новгород: ИД «Медина».
Бреман, Я., 2009b. Миф о глобальной «страховочной сети». Скепсис. – [link].
Жижек, С., 2008. В 1968-м структуры впервые вышли на улицы. Сделают ли они это снова? Русский журнал. – [link].
Сангера, Б., 2010. Почему так разгневаны жители киргизскихтрущоб? – [link].
Ленин, В. И., 1975. Развитие капитализма в России. У: Полное собрание сочинений. Т. 3. М.: Издательство политической литературы.
Breman, J., The Informal Sector Economy: From Problem To Solution. – [link].
Chen, M. A., 2000. Women in the Informal Sector: A GlobalPicture, The Global Movement. SAIS Review, Vol. XXI, No. 1, pp. 71–82.
Davis, M., 2004. Planet of Slums. New Left Review, 26, March-April.
Desent Work and the Informal Economy, 2002. International Labour Conference, 90th Session. – [link].
Hart, K., 1973. Informal Urban Income Opportunities and Urban Employment in Ghana. Journal of Modern African Studies, Vol. 11, № 1, pp. 61-90.
Hensman, R., 2001a. Organizing against the Odds: Women in India’s Informal Sector. Socialist Register. – [link]
Hensman, R., 2001b. The Impact of Globalisation on Employment in India and Responses from the Formal and Informal Sectors. CLARA Working Paper, 15.
Kusno, A., 2010. The End of the Peasantry and the Politics of Peri-urbanization in an Indonesian Metroplis. ARI Working Paper, 139.
Marx, K., 1968. Das Kapital. Bd. I. In: Marx, K., Engels, F., Werke. Bd. 23. Berlin: Dietz Verlag.
Revelli, F. The view from bone hill. Brazil: the squatters won’t go away. – [link].
Spronk, S., 2003. Roots of Resistance Urban Water Privatization in Bolivia: «The New Working Class», the Crisis of Neoliberalism, and Public Services. – [link].
Whitehouse, D., 2006. The fading relevance of permanent revolution. International Socialist Review, 48. [link]
Zeilig, L., Ceruti, C., 2007. Slums, Resistance and the African working class. International Socialism, 117. – [link].
Zibechi, R., 2010. Interview with Raúl Zibechi. Grain. – [link].
