«Акробатика» урізань та ідеологія «послуг»: соціальне відтворення між кризами

Дутчак, Оксана

  • 03 ноября 2020
  • 1072

Оксана Дутчак

Соціальне відтворення в «словниковому» визначенні — це «відтворення соціальних нерівностей крізь покоління». Але в критичних соціальних теоріях, зокрема в марксистському фемінізмі, є й інше значення — відтворення людей як біологічних і соціальних істот. З перспективи капіталістичної системи, соціальне відтворення — це відтворення робочої сили, здатності людей працювати й створювати додану вартість. З перспективи ж самих людей — це відтворення життя як такого. Критичний феміністичний погляд на відтворення робочої сили зміщує фокус на роль репродуктивної (доглядової, домашньої) праці як ключового процесу, котрий стоїть за відтворенням робочої сили й життя як такого, а отже — на роль жінок у капіталістичному суспільстві.

Характерною особливістю соціального відтворення в капіталістичному суспільстві є те, що воно «підпорядковане» потребам капіталу й штучно відокремлене від економіки, яка, згідно зі стандартним визначенням, є сферою виробництва та торгівлі, а також споживання. У сухих моделях традиційної економіки соціальне відтворення часто цікавить дослідників лише тому, що воно є цариною споживання й постачання робочої сили[1]. Але воно має набагато ширше значення для суспільства, а його відділення від сфери економіки та підпорядкованість її потребам є колосальною ідеологічною фікцією з реальними системними наслідками для людей, спільнот і суспільства загалом. Умовна економіка та сфера соціального відтворення є структурно взаємопов’язаними, впливають одне на одного, але так само структурно цей вплив є незбалансованим. 

 

 

У цій статті я розгляну, як проблемами соціального відтворення нехтують на рівні державної політики в періоди криз, а також як це нехтування вкорінюється в ідеологічній семантиці «послуг», закріплюючи політики вторинності соціального відтворення в міжкризові періоди. На прикладі сектору дошкільної освіти я також розгляну, як ці механізми призводять до знецінення жіночої праці й поглиблення нерівностей.

 

Підтримка соціального відтворення: «акробатика» влади в період українських криз

У період криз системна «вторинність» соціального відтворення стає особливо разючою. Вже кілька десятиліть ми живемо в суспільствах, де характерна реакція на будь-яку економічну кризу — це скорочення видатків та явна й неявна приватизація соціальних сфер — медицини, освіти, соціальної допомоги тощо[2]. Звісно, розглядання підтримки соціального відтворення крізь призму політики урізань у сфері соціального захисту, підтримки та інфраструктури — це частково те ж розведення сфери економіки та соціального відтворення. Адже й стан економіки прямо впливає на соціальне відтворення. Але воно аналітично необхідне. По-перше, таке розведення закладене в реальних структурах функціонування суспільства. По-друге, воно дає змогу оцінити державні політики, спрямовані безпосередньо на додаткову підтримку соціального відтворення. 

Подібна логіка «подолання кризи» через соціальні урізання активно використовувалася в Україні з приходом політичної, економічної та військової кризи 2014 року й погіршила становище вразливих груп, зокрема жінок. В основі цього лежить цілий комплекс державної політики, зокрема неадекватне зростання мінімальної зарплатні, а також майже повна відсутність індексації прожиткового мінімуму, який впливає фактично на всі соціальні виплати.

 

 

У період кризи, пов’язаної з поширенням коронавірусу, вторинність соціального відтворення в державній політиці також стає очевидною. Так, у розділі «Соціальна підтримка» на тематичному сайті Кабінету міністрів можна дізнатися, які прямі заходи вжила центральна влада для зменшення удару кризи по населенню. По суті, пропонуються деякі надбавки до пенсійного забезпечення (1000 грн одноразово та 500 грн щомісячно), вводиться механізм часткового безробіття, дещо збільшені субсидії (у середньому на 300 грн), заборонено нараховувати й стягувати штрафи за несвоєчасну сплату комунальних послуг, виділено додаткові кошти на вже наявні механізми підтримки, зокрема виплати по безробіттю. Додатково для ФОПів першої та другої групи[3], у яких є діти, передбачена допомога на дітей у розмірі відповідних прожиткових мінімумів. Але такої додаткової підтримки недостатньо: більшість соціальних виплат катастрофічно знецінилися в результаті «антикризової» політики після 2014 року (пам’ятаємо про неіндексований прожитковий мінімум), частка тіньової зайнятості в Україні висока, а поточна криза дуже інтенсивна. По суті, це спроби «підкинути» соціальні виплати хоч на кілька сантиметрів після кількаметрового падіння останніх років.

 

"Серед населення зростає скепсис щодо протиепідемічних заходів, обурення, поширюються порушення карантинних обмежень."

 

На тлі такої акробатики особливо гротескно виглядають «актуальні питання», які чиновники вирішили винести наприкінці розділу про соціальну підтримку в період коронавірусної кризи. Тут треба уважно слідкувати за руками. Два з трьох винесених питань стосуються оплати послуг ЖКГ. В одному пропонують оплачувати комунальні послуги онлайн та окремо зазначають, що штрафи в разі прострочених платежів нараховуватися не будуть. В другому Кабмін закликає платити за послуги вчасно, бо «зросла сума витрат на засоби дезінфекції та забезпечення засобами індивідуального захисту співробітників». Інакше кажучи, людям закидають відповідальність за забезпечення належного захисту найманих працівників і працівниць, сподіваючись мотивувати їх все-таки оплачувати послуги ЖКГ. 

 

 

Місця для багатьох інших «актуальних питань» соціальної підтримки, очевидно, на сайті не знайшлося. Як не знайшлося місця й для реальної соціальної підтримки в державній політиці. Наприклад, жодним чином не ставиться проблема різкого збільшення репродуктивної/домашньої/доглядової праці, яка ще більше заштовхується в рамки сім’ї, переважно лягаючи на плечі жінок. Не впроваджуються програми реструктуризації економіки[4] на тлі втрати роботи, закриття дрібних та середніх бізнесів, ускладнення зовнішньої трудової міграції. У всіх цих та багатьох інших питаннях влада перш за все покладається на майже безмежну (хоч і руйнівну в довготривалій перспективі) адаптивність соціального відтворення: люди змушені якось справлятися, бо хочуть вижити. Водночас серед населення зростає скепсис щодо протиепідемічних заходів, обурення, поширюються порушення карантинних обмежень: страх втрати заробітку за відсутності реальної підтримки з боку влади часто сильніший, ніж страх перед хворобою. Недовіра до влади та численні теорії змови дають змогу «раціоналізувати» непокору карантинним заходам. По-друге, надії влади звернені в бік міфічної адаптивності «вільного ринку», який нібито рано чи пізно зможе відновити економічний еквілібріум. Коли це станеться та якою ціною (зокрема для соціального відтворення), питання вторинне. І ця проблема вимушено буде вторинною, поки в репертуарі державної політики переважатимуть прості циркові трюки — урізання, «оптимізації», мінімізації втручання. 

 

Державна політика в соціальних секторах: «Що їм там потрібно?»

Додатковим викликом для соціального відтворення стали гойдалки «карантину» у сферах догляду та освіти, а також перевантаження медичної системи, яке в найближчі місяці чи навіть тижні може стати критичним. Медичну сферу варто аналізувати окремо: треба зважати на обіцяні медикам надбавки на тлі катастрофічного зростання боргу по зарплатні в секторі й великого «кадрового голоду», враховувати доплати правоохоронцям, будівництво доріг і фінансування «патріотичних серіалів» з ковідного фонду[5] на тлі закупівлі захисту, медикаментів і кисневих концентратів благодійниками. У цій статті я пропоную звернутися до іншого прикладу — дошкільної освіти, бо саме тут можна чи не найяскравіше побачити політики вторинності соціального відтворення й особливо їхній вплив на знецінення жіночої праці в міжкризовий період.

 

"Дошкільна освіта — це та сфера, доступ до якої впливає на можливість працювати для жінок з малими дітьми, на можливість мати незалежне джерело доходу."

 

Загалом соціальні сектори, особливо сфери догляду, такі як медицина, освіта та соціальна робота, є хрестоматійними в розрізі проблем соціального відтворення. Ми маємо переважно жіночі державні сектори, які фінансуються з місцевого або центрального бюджету, точніше — хронічно недофінансовуються. Дошкільна освіта — це та сфера, доступ до якої впливає на можливість працювати для жінок з малими дітьми, на можливість мати незалежне джерело доходу. Відповідно, цей сектор має визначальний вплив на соціально-економічне становище жінок, їхню незалежність та захищеність (зокрема від домашнього насильства). Поряд із питанням відпустки по догляду за дитиною проблеми доступу до дитсадків — основоположна інституційна цеглинка, яка цементує структуру соціально-економічної гендерної нерівності. 

 

 

Розвиток цього сектору є критичним для покращення становища жінок і тому, що тут 90% із більш як 300 тисяч працівників — це жінки[6]. Водночас, згідно з опитуванням, проведеним у травні 2020 року, середня зарплата працівниць дитсадків (усіх посад, зокрема й адміністрації) становить 5241 грн[7], а виховательок груп загального розвитку — 5051 грн. Одна з основних причин таких низьких зарплат — вже згадана «акробатика» соціальних урізань у вигляді замороження прожиткового мінімуму. Адже саме прожитковий мінімум (а не мінімальна зарплата) вже кілька років є основою тарифної сітки, котра визначає оплату праці в бюджетних секторах. У результаті на момент проведення опитування середня зарплата виховательок становила близько 60% від середньої зарплати в Україні. І це найгірший показник серед країн, про які є дані на сайті ОЕСР[8].

 

 

Інакше кажучи, мова йде про сектор зі знеціненою до крайності працею. Проблеми на цьому не закінчуються. Хронічне недофінансування призводить до браку дитсадків у селах, переповненості в містах, постійного браку кадрів, скорочених робочих днів (і, відповідно, ставок) тощо.

Все це зменшує доступ до дитсадків та ускладнює для молодих матерів повернення на ринок праці. Відсутність будь-яких державних субвенцій і повне перекладення фінансування на місцеві бюджети (на відміну від шкіл[9]) створюють нерівність між зарплатами працівниць, доступом до закладів та їхнім матеріальним забезпеченням[10] — у залежності від розміру населеного пункту та загальної економічної ситуації в регіоні. Все це б’є по становищу жінок, як працівниць, так і молодих матерів, особливо багатодітних, самотніх матерів, мешканок сільської місцевості та територій поблизу лінії конфлікту. За відсутністю альтернатив вони змушені пристосовувати соціальне відтворення/життя себе та своїх сімей до наявних умов – виходити на постійну роботу, у кращому разі коли дитині виповнюється два роки[11], підлаштовувати свою зайнятість під режим роботи садка, шукати допомоги в (переважно) бабусь або й відмовлятися від постійного працевлаштування, якщо ні садок, ні бабусі не доступні.

 

 

"Після завершення суворого карантинного режиму, коли дитсадки дозволили відкрити, жодної підтримки з центрального бюджету на їхні потреби не було виділено."

 

Коли садки були закриті навесні, сім’ям із малими дітьми доводилося підлаштовуватися. Якщо допомога бабусь була неможлива, то (переважно) матері змушені були залишатися з дітьми в оплачуваній чи неоплачуваній відпустці, звільнятися з роботи, залишати дошкільнят зі старшими дітьми тощо[12]. Мабуть, немає нічого неочікуваного в тому, що після завершення суворого карантинного режиму, коли дитсадки дозволили відкрити, жодної підтримки з центрального бюджету на їхні потреби не було виділено[13]. Брак ресурсів і криза на місцевому рівні призвели до того, що значну частину захисних заходів та засобів було організовано силами працівниць та сімей, чиї діти відвідують дитсадки. Окремі заклади влітку просто не змогли відкритися через відсутність коштів на організацію нового режиму роботи, а частина дітей не змогла відвідувати заклади через обмеження кількості місць та неможливість організувати додаткові групи. І це навіть не викликало особливого обурення, адже в такому режимі дитсадки працюють багато років. У багатьох містах вони просто закриваються влітку на два місяці, а деякі з них постійно працюють скорочений день. Через хронічний брак фінансування все — від методичних матеріалів і канцелярії до мийних засобів та ремонтів – повністю або частково забезпечується за рахунок коштів та часу працівниць і сімей дошкільнят. 

 

 

Зрештою, низьке фінансування дитсадків зводиться до комплексу чинників – як на загальному, так і на локальному рівнях. На загальному рівні серед цих чинників — знецінення доглядової праці в структурі суспільства, її нібито «непродуктивність» (незважаючи на ключову роль у соціальному відтворенні), «природний» обов’язок жінок забезпечувати догляд. На рівні країни до такої ситуації призводить повне перекладання фінансування сектору на місцеву владу (а частково на працівниць і сім’ї дошкільнят), соціальні урізання та «оптимізація» на рівні державної політики — як загалом, так і в якості «антикризових» заходів. Ставлення влади до сектору дуже влучно описала одна з опитаних працівниць — і ці слова можна розширити на ставлення до соціального відтворення в цілому: 

Якось же працюють, ви розумієте? Я так розумію, що вони дивляться на це — якось там ж хтось працює, діти там ходять, що їм там потрібно? Що їм там потрібно? Якось воно там буде. Поки що працюють? Нічого, що звільнилися. Інші прийдуть. Звільнилась, нічого, ще прийдуть. Скільки їх у нас — тих українців? Багато. Вони кожен рік приходять, але не на довго. Але ж приходять.

 

«Послуги» vs базова інфраструктура

На прикладі дитсадків зрозуміла загальна логіка «адаптації» соціального відтворення до потреб економіки та обставин, яка активно спрацьовує в період криз. Але й у міжкризовий період підтримка сектору та соціального відтворення цілком дотримується такої логіки. Єдина відмінність — у часи економічної стабільності та зростання дещо більше крихт (нерівномірно) перепадає на долю соціального відтворення ширших верств населення. 

У міжкризовий період вторинність соціального відтворення в державній політиці України закріплюється дискурсами «оптимізації», «грошей за дитиною/людиною», «послуг». Ця ідеологічна семантика глибоко вкорінилась у тих секторах, котрі підтримують соціальне відтворення — освіті, медицині, соціальній роботі. І саме нею обґрунтовуються реформи цих сфер.

 

"Послуга — це про момент індивідуального споживання, а не про забезпечення універсального й рівного доступу до реалізації права та соціальної підтримки."

 

Проблема в тому, що ця ідеологічна семантика, яка переносить логіку бізнесу та «ефективних ринків» на соціальну сферу, глибоко суперечить логіці соціального відтворення. Адже послуга — це те, що потрібно окремому споживачеві. І це відсуває на другий план значення соціального сектору для спільнот та суспільства загалом. Послуга – це те, що можна отримати, а можна й не отримати, якщо у вас немає грошей, влада не має на це коштів або є інші пріорітети. Послуга — це про момент індивідуального споживання, а не про забезпечення універсального й рівного доступу до реалізації права та соціальної підтримки. 

 

 

І хоча дискурс «послуг», успішно вкорінений у медичній сфері, ще не дістався до дитсадків, гроші вже «бігають» і за дошкільнятами. І в перспективі створять ті ж проблеми. «Гроші за дитиною» поглиблюють нерівності в доступі до дитсадків. Люди без місцевої реєстрації, як наслідок, обмежені в отриманні місця та змушені платити за перебування дитини в закладі. «Оптимізовані» садки не будуть доступні ще більшій кількості сільських мешканок. Конкуренція, яка нібито покращить якість «послуг» у секторі, означатиме й погіршення умов у «низькоконкурентних» закладах, поглиблюючи нерівність у становищі працівниць і молодих матерів.

Замість того, щоб, дотримуючись ідеологічної семантики, говорити про «послуги», «ринкові механізми», «оптимізацію» та конкуренцію, треба говорити про базову соціальну інфраструктуру та її значення не лише для окремих людей, а й для соціального відтворення місцевих спільнот та суспільства загалом. Лише розвиток таких закладів може зменшити нерівності в можливостях різних груп та всередині них. Наявність та стан інфраструктури — передумова доступу до її «послуг», а не навпаки. Покращення доступу до таких установ, особливо для менш привілейованих, неможливе через «оптимізацію». Конкуренція між закладами не має впливати на їхні базові спроможності підтримувати соціальне відтворення. 

У короткостроковій перспективі необхідно долати обмеження неоліберальної ідеологічної семантики та її реальних політичних втілень. Потрібно, щоб критика цих обмежень була не лише одноразовою реакцією мейнстримного дискурсу на момент кризи, а щоб вона вкорінилася в цьому дискурсі, який намагається «повернутися до нормальності».

Якщо ж говорити про системний рівень, то тут можна згадати популярне прогресивне гасло, яке знову стало актуальним через поточну кризу — «Рятуйте людей, а не економіку». Я цілком розумію його як політичний лозунг, як критику диспропорційних антикризових заходів, спрямованих передусім на порятунок фінансового й виробничого капіталу. Але якщо розглянути його критично, то тут проявляється все те ж розрізнення між економікою й соціальним відтворенням та виноситься за дужки системна залежність відтворення від економіки. Довгострокова перспектива повинна бути спрямована на переінакшення зв’язків між економікою й відтворенням, подолання диспропорційної залежності, презумпції адаптації, інакше кажучи — на системні зміни.

Матеріал написаний в рамках проєкту «Хто потурбується?» за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні

 

Читати також:

Эксплуатация заботы: коронакризис и женщины Донбасса (Нина Потарская)

Місія неможлива: досягнення гендерної рівності в умовах неоліберальної політики жорсткої економії (Оксана Дутчак)

Гендерное угнетение через призму теории социального воспроизводства (Марина Ларіна)

Гендерна нерівність та режим жорсткої економії в Україні посткризового періоду (Оксана Дутчак)

 

 


Примітки

  1.  За прикладом такого «рафінованого» розуміння економіки далеко ходити не треба. Але якщо потрібні приклади, то одним із них може бути звіт Кабміну «Програма стимулювання економіки для подолання наслідків COVID-19: «Економічне відновлення». Навіть той бік соціального відтворення, який зазвичай цікавить класичну економіку – ринок праці — зайняв 3 з 88 сторінок звіту. Сектори, які відносяться до соціальної інфраструктури, у звіті побіжно згадані в розділі, присвяченому «сектору послуг» під категорією «освіта та культура» (с. 74). Однак навіть там про державний сектор фактично не йдеться – майже всі «виклики, завдання та ініціативи», згадані в розділі, стосуються бізнесу (крім деяких пунктів про культуру та вищу освіту).
  2.  З огляду на заходи в деяких країнах, спрямовані на подолання кризи, спричиненої пандемією, є певні сподівання на зміну неоліберальних антикризових політик. Але вони достатньо обґрунтовані лише в окремих країнах центру світ-системи. В Україні зміною поки й не пахне.
  3.  ФОПи першої та другої групи — це переважно мікробізнес у сфері торгівлі, послуг населенню, дрібного виробництва та громадського харчування. Так ФОПи першої групи не мають права мати найманих працівників, а ФОПи другої групи можуть їх мати не більше 10. Максимальний річний дохід ФОПа першої групи не може перевищувати одного млн грн (до 2 квітня 2020 було 300 тис грн), а ФОПа другої групи — 5 млн грн (до 2 квітня 2020 було півтора млн грн).
  4.  Щось схоже на цілісну програму нагадує «Великого будівництва» доріг, у рамках якого уряд у квітні цього року рапортував про створення 170 тис. робочих місць та прогнозував ще стільки ж — у сфері дорожнього будівництва та супутніх сферах. Однак цей проект був запланований до початку кризи, і його навряд чи можна назвати реакцією на нові обставини. Окрім цього, уряд обіцяв створення ще півмільйона «простих» робочих місць з «невеликою заробітною платою», яка дасть людям змогу «місяць-два-три протриматися». У вже згаданому вище звіті (с. 38), окрім сектора будівництва, робочі місця пропонується створювати у сферах соціальної роботи, благоустрою, лісового господарства та в установах природно-заповідного фонду. І ще «сприяти працевлаштуванню в IT». Реалістичність, реальність та ефективність таких планів можна протестувати на статистиці зайнятості та безробіття. Безробіття між першим та другим кварталом 2020 року зросло приблизно на 200 тис., а зайнятість упала на 900 тис. Ймовірно, або цей план не був реалізований, або не був реалізований у достатній мірі, або його далеко недостатньо для стримування економічного падіння. 
  5.  Безперечно, такі витрати можна обґрунтувати власне підтримкою різних сфер, які постраждали від наслідків економічного падіння та недофінансування, а також створенням робочих місць. Однак такий розподіл коштів викликає багато запитань щодо пріоритетів у боротьбі з епідемією та наслідками. Створення робочих місць могло відбуватися через будівництво лікарень та покращення зарплат медикам, яких скорочували останніми роками та які й самі масово звільняються через низькі зарплати й високі ризики. Доплати силовикам викликають багато питань на тлі хронічних проблем із доплатами медикам, заборгованість перед якими з початку року зросла втричі й в абсолютних цифрах майже в 10 разів перевищує заборгованість у секторі державного управління, оборони та обов’язкового соціального страхування. Фінансування для медичної інфраструктури, апаратури, засобів захисту також могло б відбуватися на набагато кращому рівні. Не кажучи вже про сектори, які також перебувають під посиленим навантаженням, зокрема, соціальна робота та дитсадки. Субвенції з центрального бюджету на покращення ситуації в цих секторах взагалі не розглядалися. 
  6.  Серед педагогічного персоналу дитсадків жінок 99%.
  7.  Тут і далі — «чистими», після відрахування податків.
  8. Розрахунки на основі даних опитування працівниць українських дитсадків, а також Average annual wages та Teachers' actual salaries.
  9.  Загалом на дитсадки в середньому йде 5,6% видатків із місцевих бюджетів — менше, ніж на школи, субсидії та лікарні загального профілю, але дещо більше, ніж на ЖКГ та утримання органів місцевої влади та самоврядування.
  10.  Зокрема, між різними населеними пунктами та регіонами відрізняються доплати працівницям, кількість ставок, покриття додаткових витрат (наприклад, десь місцева влада покриває обов’язкові медичні профогляди, а десь працівниці змушені робити їх за свій рахунок). Відрізняється наявність закладів, години їхньої роботи, матеріальне забезпечення, плата за харчування тощо.
  11.  До того перебуваючи у фактично неоплачуваній відпустці по догляду за дитиною.
  12.  У випадку працівниць ситуація була різною, у залежності від політики місцевої влади. Часом вони змушені були йти в оплачувану чи неоплачувану відпустку, деколи зберігали часткову зайнятість і ходили на роботу кілька днів на тиждень (для проведення прибирання, ремонтів, паперової роботи), намагалися організовувати «дистанційні заняття» (технічними засобами для яких, звісно, їх ніхто не забезпечував), або ж їм оформлювали простій – коли зберігалося 2/3 від і так низьких зарплат.
  13.  Окремо варто згадати деякі рішення влади у період кризи, які безпосередньо вплинули на можливості місцевих бюджетів фінансувати соціальну інфраструктуру, зокрема, дитсадки. Так, у рамках політики підтримки бізнесу під час кризи, у березні 2020 року бізнес було звільнено від земельного податку на два місяці. При цьому, земельний податок складає понад 50% власних надходжень до місцевих бюджетів, відповідно, відіграє ключову роль у фінансуванні соціальної інфраструктури, зокрема дитсадків. Ймовірно влада швидко зрозуміла можливі наслідки такого кроку і вже за два тижні термін «звільнення» від земельного податку скоротили до одного місяця. Тобто половину власних надходжень, на фоні зростаючих витрат через епідемію, місцеві бюджети не отримували «лише» місяць.

Оставить комментарий