Мир — це не відсутність війни, це дар, даний силою душі.
Бенедикт Спіноза
Найкращий прояв Заходу — поза Заходом, в молодих іранських жінках, які розпускають своє волосся і гинуть за це. Найкращий прояв Європи — поза Європою, в молодих українцях, які розгортують свої прапори.
Адріано Софрі, жовтень 2022
«Коли я вмру, нехай палає все», — почувши ці слова Еврипіда, Нерон відреагував: «Нехай палає все зі мною живим!»[1]. Нерону було легше уявити кінець світу, аніж свій власний кінець. Стикнувшись з надзвичайно інтенсивною війною, розв’язаною російським диктатором проти всіх українських міст, західним лівим — крім рідкісних та хоробрих виключень — легше уявити кінець світу, аніж кінець Путіна.
Лівих критиків російської війни проти України можна розділити на три великі групи: ті, хто легітимізують російську агресію, ті, хто захищають мир та ті, хто дослівно слідують принципам реалізму в міжнародних відносинах. Ліві, які виправдовують російську неоколоніальну війну[2], не цураються використовувати антиімперіалістичні аргументи для цієї найгіршої імперіалістичної війни: вони чомусь вважають, що минулі втручання Америки мають виправдовувати теперішні дії Росії в Україні. Тому й існують різні відтінки «пацифізму» серед лівих, які виступають проти надання зброї Україні.
У 1980-х пацифісти різних країн просували роззброєння своїх національних держав, а сьогодні вони вимагають роззброєння інших, навіть якщо ці держави протидіють вторгненню та терору могутніших держав. Також зараз спостерігається парадоксальний перехід частини лівих до позицій геополітичного реалізму: західну підтримку потрібно припинити, адже тоді Україна прискорить зіткнення ядерних держав. Тобто ті, хто підтримують спротив російському вторгненню, підтримують апокаліпсис.
Ці три групи західних лівих зосереджують свою критику на українському спротиві — його позбавляють субʼєктності, зводять до сховища колоніальних упереджень та перетворюють на тиху «маленьку республіку» в передпокої історії — та на прихованому прославленні російської агресії в імʼя отнологічного антиамериканізму і страху, які зазвичай поєднуються в різних пропорціях.
На ниві антиімперіалістичного наслідування навіть була проголошена неоленіністська альтернатива між «війною та революцією»[3]. Дивна революція, яка стає на бік російського неоколоніального наративу та ігнорує український цикл боротьби й повстань останніх десятиліть, зокрема, повстання на Майдані 2013-2014 років. Аби перевернути логіку та назвати Росію меншим злом порівняно зі Сполученими Штатами, починають штучно апелювати до Латинської Америки або Глобального Півдня. Дійсно, для них США є більшим злом, аніж Росія. Однак ці аргументи зовсім не пояснюють, чому РФ має сприйматися як менше зло, ніж Захід, українцями, які є жертвами та головною силою опору в цьому збройному конфлікті.
Після негаціоністських потоків пандемії ми спостерігаємо негаціонізм антиукраїнських пацифістів. Тільки український спротив та населення повинні нести відповідальність за «економічні наслідки миру», перевертаючи відому кейнсіанську формулу[4]. Як можна забути, що однією з причин цієї війни є роззброєння українців, котрі передали свій ядерний арсенал одразу після розпаду СРСР, союзу, в якому вони брали участь так само, як і Росія? Отже, ми спостерігаємо феномен тих, хто, натрапивши на скелястий шлях до Дамаска, навернувся (або перейшов до позицій) до трансцендентності реалістичних теорій, таких як Джона Міршаймера[5], у такий спосіб відмовившись від громадянської релігії боротьби народу за свободу та демократію, як це робив Макіавеллі з малими італійськими республіками[6].
Макіавелівський захист повсталого народу, який визначає свою свободу через посередництво між масами та принцем, стає новим Гоббсівським вибаченням за страх в ім'я служби миру через підкорення українців. Такий мир насправді є містифікованим іменем для нормалізації війни. Ця уявна складність ховає в собі просту та шокуючу реальність — палку любов до державницької влади[7], яку представляє режим Володимира Путіна.
В опублікованій журналом New Left Review статті, Антоніо Негрі та Ніколас Гільйо[8] писали, що немає нічого більш небезпечного, ніж сплутати проксі-війну між ядерними державами з асиметричним конфліктом проти «держави-терориста» на благо «високих ідеалів», таких як «демократія» чи «права людини». Із самого початку Негрі та Гільйо заплуталися в фактах. Росія дійсно поводиться як держава-терорист: в Україні, окуповані це території чи ні, вони бомблять, катують і вбивають на свій розсуд; на міжнародній арені вони перетворюють зерно, газ та навіть біженців на зброю — поведінка типового терориста з геноцидальною повісткою[9].
Зважаючи на ревізіонізм головного кремлівського історика, проголошена мета Путіна - відмовити Україні в праві на існування, а її населенню у праві бути українцями та називатися українськими громадянами (тобто звільнилися від колишньої історичної метрополії). Гасло «денацифікація» не має іншої цілі, окрім знищення всіх етнічних, мовних та національних елементів серед багатокультурного й багатомовного населення Україні. Саме тому окупанти депортують тисячами українських дітей: аби їх русифікували. Врешті-решт, цей конфлікт дійсно є асиметричним, адже він відбувається між ядерною мілітарною державою та нещодавно воєнізованою Україною, чия здатність чинити опір обмежена і не співставна за засобами та методами.
Негрі та Гільйо підтверджують тези путінської пропаганди про війну між Росією та «колективним Заходом». Але виявляється, що після восьми місяців війни, приблизно 50-70 тис. військових Росії та її держав-сателітів було вбито в бою, серед них — багато представників етнічних меншин колишньої Російської імперії, в той час як НАТО не втратило жодного бійця. Протягом перших місяців війни українці мали обмежену оборонну підтримку, але змогли пережити лобовий штурм з мінімальними втратами. Вкотре макіавелівська мужність втрутилася в розрахунки реалістів та псевдогеополітиків усіх країн. Українці відбили початкове вторгнення та перемогли в битві за Київ незважаючи на асиметричність та відсутність гідної підтримки від НАТО. Військовий та національний спротив в Україні був і лишається народним спротивом[10], народною війною проти армії-окупанта, як це було у В’єтнамі у 1950-1970 роках чи в Афганістані у 1979 році, які також перемогли ядерні держави.
Віддзеркалення неоколоніальної путіністської пропаганди та хованки за неіснуючою Латинською Америкою чи за сентиментально та культурно релятивістським Глобальним Півднем[11] тільки поглиблює етичну і політичну катастрофу, в яку потрапляють ліві путіністи. В такому дискурсі знайшли себе більшість лівих, які стримано думали про глобалізацію, чарівність антиімперіалізму та теорій світової системи.
Як казав Етьєн Балібар[12], ми маємо бути на боці справедливої війни, в якій воюють українці. Зрештою реалізм не є реалістичним, оскільки він не здатен осягнути територію непередбачуваного (terra incognita), яку відкриває опір. Вражаючий колективний жест українського спротиву наново відкрив театр глобалізації поза межами суперечок між геополітичними блоками та взаємопов'язаними силами, навіть якщо це призвело до крихітного розлому чи спровокувало незначне відхилення в трендах. Але це було якісне відхилення. Загарбники цього не очікували, як і більшість союзників України, які тільки після вдалої оборони на початку почали збільшувати розмір військової допомоги, дотримуючись при цьому багатьох обмежень щодо засобів та вибору цілей.
Насправді, Негрі та Гільйо не бояться небезпечної плутанини, вони бояться небезпечної правди. Оскільки їхній аналіз ігнорує напругу ситуації, їм доводиться вдаватися до захисних механізмів, таких як розмови про порятунок людства перед обличчям ядерного жаху на благо світового миру (аргумент, який використовує путінська сторона у психологічній війні). Ефективна боротьба тих, хто воює за життя, незалежність та гідність набагато страшніша, ніж тріумф неприйнятного. Здається, вони не бояться перемоги Путіна й того, що вона означатиме для українців та інших східноєвропейців. Важко уявити собі позицію більш непристойну, ніж ця.
Підтвердження українського спротиву та будь-якої підтримки для нього, чи то від НАТО, Європейського Союзу чи від країн Глобального Півдня, є зараз фундаментальним інтернаціональним завданням, яке тримає запал нашого прагнення до інакшого можливого світу в контексті циклу альтерглобалізму. Цей світ вже постає незважаючи на жахаючу брутальність, санкціоновану лівими путіністами, в українських полях та містах.
Примітки
- ^ Светоній Транквілл, Життя дванадцяти цезарів. Книжка 6: XXXVIII - Велика Пожежа Риму. 120 н.е.
- ^ Ярослав Трофімов, Довга неприязнь Росії щодо української нації. The Wall Street Journal, 28 квітня 2022. Тарас Білоус, Самовизначення та війна в Україні. Dissent, 4 травня 2022. Тарас Білоус, Війна в Україні та Глобальний Південь, Commons.com.ua, 14 березня 2022.
- ^ Мавріціо Лаццарато в своїй останній книзі італійською про війну Росії в Україні – Guerra o rivoluzione; perchè la pace non è una alternativa, DeriveApprodi: Рим, 2022 – це є урочистий заклик проти “слабкого думання” тільки для того, щоб загрузнути в слабких абстракціях та фрагментованих узагальненнях без жодного розуміння реальності сил, залучених в це вторгнення та в спротив до нього.
- ^ йдеться про пропозицію відомого економіста Кейнса у врегулюванні мирних угод після Першої світової війни. Тоді Кейнс пропонував не стягувати великих контрибуцій з переможеної Німеччини, аби не провокувати реваншистських настроїв у німецькому суспільстві - прим. ред.
- ^ Пацифістський пастиш змішує реалізм великих держав з матеріалізмом визначеної абстракції, дві протилежні перспективи чи методології.
- ^ Нікколо Макіавеллі, Міркування про першу декаду Тіта Лівія, 1532.
- ^ “На камені повинно бути написане те, що французькі комуністи мали хорошого вчителя - Сталіна. Сталін дійсно є тим, хто повернув ідею “прогресивних” та “відсталих” народів в соціалістичне мислення. І якщо він каже про обов’язок прогресивного народу (в цьому випадку, великоросів) допомогти народам, які відстають, доганяти та обганяти їхні затримки, тоді я не знаю жодних інших намірів, окрім як колоніалістичного патерналізму.” Аме Сезер, Лист до Моріса Тореза. Жовтень 1956.
- ^ Тоні Неґрі та Ніколас Гільйо, Нова реальність?, 19 серпня 2022. Гільйо є перекладачем на французьку другої книги трилогії “Імперія” Негрі та Харндта, яка має назву Чисельність: Війна та Демократія в епоху імперії, Penguin: 2004. Автори обох статей, скоріше за все, оминули першу главу про Сімпліція Сімпліціссімуса (с.3) з крутійського роману, написаного у 1668 році Гансом Гріммельзгаузеном.
- ^ Сподіваюсь, по закінченню війни та за проведення належних міжнародних розслідувань (наприклад, щодо кількох різанин, схожих на бучанську), можна буде говорити про геноцидальну природу вторгнення. Факт геноцидальності мови загарбників є беззаперечним.
- ^ Мехрі Дракман, Покоління UA: молоді українці підживлюють спротив російській війні, Atlantic Council, 11 серпня 2022. Давід Патрікарако, Український спротив зсередини, Unherd, 9 липня 2022.
- ^ Едвард П. Томпсон критикує те, як західні європейські ліві абстрактно апелюють до відсутності у Третьому Світі бажання бачити конструктив в боротьбі Східної Європи проти СРСР та режимів-сателітів (боротьба повинна бути тільки ‘проти’ чогось). Для них вихід з полярності світу часів Холодної війни завжди буде деінде, але не на боці тих, хто повставав всередині реального соціалізму в творчий спосіб. Кінці Холодної війни. New Left Review n.182, Серпень 1990.
- ^ Етьєн Балібар, На війні: націоналізм, імперіалізм, космополітика, Commons.com.ua, 29 червня 2022.
