Повномасштабна війна Росії проти України триває вже півроку. За цей час, окрім подій на полі бою, відбулося чимало політичних дискусій, зокрема серед лівиці. У цьому тексті я зробив спробу підсумувати їх і запропонувати аргументи на користь тієї позиції, яку вважаю найкращою відповіддю на російське вторгнення як конкретну проблему і водночас частину більш широкої кризи міжнародних відносин.
Мілітаризм як антитеза колективної раціональності
Однією з найбільш вражаючих рис капіталістичної системи є контраст між величезним матеріально-технічним та інтелектуальним потенціалом, накопиченим нею, і реальним рівнем добробуту значної частини людства. Добробут я розумію не у вульгарно-економічному дусі — не як купівельну спроможність, а як надійне задоволення принаймні базових потреб, а також можливість застосовувати свої здібності до суспільно корисної діяльності. Якщо ж казати про базові потреби, то це не тільки житло, їжа, освіта тощо, а й охорона здоров’я, чисте довкілля і, зрештою, фізична безпека. На жаль, навіть з останньою складовою досі далеко не все добре. Люди, які живуть в Україні, впродовж останніх трьох років могли відчути на собі одразу два катаклізми глобального розмаху.
Кілька хвиль епідемії коронавірусу в 2020-21 роках призвели до перевищення смертності в Україні приблизно на 35% порівняно з попередніми роками, що не є ані екстремально низьким, ані екстремально високим для Європи й світу показником. Але важливо, що це засвідчило проблеми аж ніяк не національного масштабу. Передусім я відзначив би нездатність до своєчасних скоординованих на глобальному рівні дій у перші тижні після виявлення вірусу, які могли б не допустити пандемії. А країни, які все-таки зуміли втримати захворюваність майже на нулі впродовж року чи двох, зрештою відійшли від цієї політики через її складність і, за великим рахунком, безперспективність у світі, який змирився з поширенням вірусу (винятком залишається Китай, але там це подекуди супроводжується репресивними заходами, які заслуговують на свою критику).
Також варто наголосити, що й сама поява цього патогена могла бути зумовлена експансією індустріального сільського господарства, цього разу у віддалені куточки Китаю. Все це наводить на думку, що капіталістичне природокористування вкупі з політичною роздрібненістю людства здатне породжувати загрози, які призводять до безпрецедентної для мирного часу надлишкової смертності. Немає підстав для впевненості, що в осяжному майбутньому така ситуація не повториться.
Пандемія в Луганській області, січень 2021 / Фото: Євген Малолєтка
Другим катаклізмом, звичайно, є повномасштабне російське вторгнення. На відміну від пандемії, яка все-таки пов’язана з зовнішньою відносно людства загрозою, цього разу люди вже самі масово знищують одне одного. Це торжество нехтування людським життям є насамперед агресивною війною з боку Росії. Але свавілля Путіна зробили можливим, за великим рахунком, ті самі чинники, що й пандемію: короткозора політика багатьох держав і недієздатні міжнародні інституції. Причому під недалекоглядністю я маю на увазі не тільки конфронтацію Заходу з путінським режимом, а й якраз-таки його давню співпрацю з ним.
Навіть після 2014 року, попри анексію Криму (перший у Європі після 1945 року випадок, коли одна держава захопила й оголосила своєю частину території іншої держави — своєрідні «російські Судети») й визначальну роль прихованого вторгнення російської армії у війні на Донбасі, в Західній Європі розглядали Росію передусім як важливого торговельного партнера. Зокрема, Північний потік-2 було збудовано саме впродовж цих років, що було частиною німецької стратегії. На додачу, західні держави експортували чимало військової продукції до Росії. У тому, що повномасштабна російська агресія стала можливою, а серйозні західні санкції Путін вважав малоймовірними, важко переоцінити роль політиків на зразок Шрьодера й Меркель, які, своєю чергою, діяли під впливом інтересів великого бізнесу.
Російська агресія несе в собі також фундаментальну відмову від демократичних принципів. Офіційно Україні було висунуто вимогу визнати незалежність ЛНР і ДНР у межах відповідних областей, хоча доволі сумнівно, що більшість жителів підконтрольних Україні частин Донеччини й Луганщини хотіла зміни юрисдикції, тим паче воєнним шляхом. На додачу, російська армія окупувала значні території на півдні України, про статус яких місяцями не каже нічого конкретного, а місцеве населення не виявляє ознак масової лояльності й зазнає терору. І взагалі, слід іще належно осмислити те, що в ХХІ столітті фактично рішенням однієї людини може початися війна, в ході якої зруйновано цілі міста з населенням до півмільйона жителів.
Пишучи про «одну людину», я не знімаю політичної відповідальності ані з оточення Путіна, ані з активних і пасивних прибічників війни, які, схоже, становлять більшість населення Росії, ані з Лукашенка і його прибічників. Та все ж, безпосередньо це рішення Путін ухвалив особисто і, як виглядає, радився з дуже обмеженим колом осіб. І як у випадку з пандемією, світова спільнота не спромоглася виробити механізмів, які дали б змогу швидко припинити саму війну і супутні злочини — вбивства й зґвалтування, примусове вивезення людей у Росію й Білорусь, фільтраційні табори тощо. Свавілля окремих держав, особливо ядерних, дуже важко зупинити. З цією проблемою явно слід щось робити.
Війна і те, що їй передувало — це наруга ще й над кліматичною політикою. По-перше, конкретно в цьому випадку вона фінансується з прибутків від нафтогазового експорту, а покупцями російських вуглеводнів є ті самі європейські уряди, які вельми мляво декарбонізують свої економіки. По-друге, військова промисловість і армія — яскравий приклад марнотратства. Щоб виготовити й випробувати, застосувати на навчаннях і в бою всю цю сухопутну, повітряну й морську військову техніку, а також щоб створити інфраструктуру для неї, потрібно витратити колосальні ресурси, включно з викопними паливами.
Окрім матеріальних ресурсів, військова сфера поглинає й значну частину людського потенціалу. Щоб розробити літаки, танки, кораблі, підводні човни, бомби, ракети, системи залпового вогню, термобаричні снаряди, радіолокаційні засоби та інші види техніки й озброєнь, не кажучи вже про ядерну зброю, потрібна праця величезної кількості інженерів і науковців. Люди, які могли б працювати на користь життєствердних інституцій — охорони здоров’я, чистої енергетики, збереження біосфери тощо, натомість займаються діяльністю навіть не нульової, а від’ємної суспільної користі (якщо не з точки зору окремих держав, то з точки зору людства в цілому).
Звичайно, на це можна відповісти, що частина технологій, які початково мали військове призначення, згодом знайшли застосування і в цивільній сфері. Тим паче не є марними фундаментальні дослідження, які фінансуються з розрахунку на більш віддалену перспективу. Проте було б набагато краще, якби весь цей інтелектуальний і промисловий потенціал було спрямовано одразу на реальні людські потреби.
На жаль, у новітній історії виходило скоріше навпаки: життєствердні інституції як західних держав загального добробуту, так і Радянського союзу, розвивалися в комплексі з військовими потребами. Як зазначає Георгій Дерлуг’ян, держава доби модерну — це військово-індустріальна машина, складовою якої, окрім власне армії й ВПК, є система поліцейсько-паспортного контролю, податкова система, патріотична пропаганда, масова освіта й базова медицина. СРСР був особливо яскравим прикладом такої держави. Як пише той-таки Дерлуг’ян, «притаманна радянській наддержаві мілітаризація лежала в основі таких різних сфер діяльності як промисловість, академічна наука, космічні дослідження, патріотична ідеологія, національна політика, спорт, освіта, соціалізація чоловічого населення».
Звичайно, відтоді у світі дещо змінилось — наприклад, армії стали більше покладатися на контрактників, причому, як показує російський приклад, вербувати їх допомагає соціальна нерівність, через яку військова служба для декого є одним із небагатьох доступних способів заробітку. Проте й нині важливо пам’ятати, чим були держави, побудовані, зокрема, соціал-демократами й більшовиками. Це лікує від непотрібної ностальгії, зокрема, у вигляді радянофільства.
Я, звичайно, не стверджую, що соціальна держава — це погано, чи що соціальні гасла не є актуальними. Проблема лиш у тому, що відомі з історії приклади цієї соціальної орієнтованості далися зависокою ціною. Причому одна справа — дійти такого висновку на основі абстрактних гуманістичних роздумів, користуючись цією системою добробуту і перебуваючи далеко від зони застосування військової продукції. Зовсім інший життєвий досвід — обміркувати це питання, ночуючи на станції метро, яка використовується як укриття під час спроби наступу загарбницької армії на твоє місто. Тож я скоріше погоджуюсь із тим-таки Дерлуг’яном, який вважає, що соціалістам ХХІ століття належить розв’язати проблеми, окреслені антивоєнними, екологічними, та іншими рухами 1968 року.
Отже, антимілітаризм однозначно має бути стратегічним пріоритетом лівиці. Разом із тим, хочу застерегти від прямолінійних і, на мою думку, хибних висновків із цієї тези. На жаль, дуже легко впасти в наївний пацифізм або абстрактний антиімперіалізм, які ведуть до красивих, але сумнівних гасел.
Доктринерство як шлях до пасивної підтримки російського вторгнення
Для прикладу, розгляньмо статтю британського соціаліста Коліна Вілсона, яку я назвав би яскравим зразком абстрактного антиімперіалізму (інший близький термін — ухильна лівиця). Справедливо визнаючи війну в Україні російською імперіалістичною агресією, автор водночас стверджує, що контекст до неї створила політика НАТО, яка полягала в ізоляції Росії. Знов-таки слушно закликаючи боротися не проти окремих імперіалістів, а проти імперіалізму як породження капіталістичної системи, автор прагне, щоб війна ослабила й дискредитувала правлячі класи усіх імперіалістичних держав, і щоб робітництво налагоджувало міжнародну єдність. Щодо конкретики, то автор формулює такі основні вимоги: вивести російські війська з України, скасувати зовнішній борг України, впустити українських біженців у Британію без віз. Крім того, НАТО має бути розпущено, і окремо зазначено, що Британія має вийти з цієї організації.
Що не так із цим маніфестом? Перш за все, незрозуміло, яку роль відіграє вимога виведення військ. Її явно слід адресувати Путіну, але чи дослухається він до закликів британської лівиці? Щоб більш впевнено відповісти на це питання, з’ясуймо роль НАТО в зав’язуванні нинішнього конфлікту.
Дуже поширений серед лівиці погляд, що НАТО — це атавізм Холодної війни, який слід було розформувати одразу після розпаду СРСР. Натомість він не тільки не зник, а й суттєво розширився на схід, що призвело до напруженості у відносинах із Росією.
Не заперечуючи, що політика Заходу щодо пострадянської Росії могла бути й кращою, причому не тільки в безпековій, а й в економічній сфері, все-таки відзначу іншу, значно вагомішу причину російсько-української війни: імперські амбіції самої Росії.
Путін ще в 2008 році на саміті НАТО чітко висловив своє бачення України як штучного державного утворення. Подібні думки він висловив і пізніше, зокрема в 2021 році у статті про «історичну єдність» росіян і українців, а також у лютому 2022 року у промові з нагоди визнання ДНР і ЛНР. Сприйняття України як частини «історичної Росії» на практиці означає заперечення її права на існування поза російською сферою впливу. За словами канцлера Шольца, у приватній розмові незадовго до вторгнення Путін казав йому приблизно те саме — Україна й Білорусь не можуть бути суверенними державами. Схоже, Путін щиро вважає, що українці й росіяни — це «один народ», а перспективу перетворення України на державу з політичною системою, подібною до європейських, розцінює як загрозу для власного правління.
До того ж, Україна, попри не найкращі економічні показники напередодні вторгнення, є потенційно цінним активом з родючими ґрунтами, сировинними ресурсами, промисловим потенціалом (включно з підприємствами ВПК) і кваліфікованою робочою силою. Включення України в союз із Росією й Білоруссю перетворило б його на більш вагому силу в світовій політиці — в усякому разі, якби при цьому не було жорстких санкцій.
Я не беруся оцінювати співвідношення «історичних» і «стратегічно-економічних» мотивів у голові Путіна. Для мене лише важливо відзначити, що вони, схоже, в сукупності відіграють ключову роль у тому, що Путін виявився готовим так далеко зайти в боротьбі саме за Україну. Я не можу цілковито заперечити, що свою роль відіграли й міркування, пов’язані зі сприйняттям членства або зближення України з НАТО як потенційної військової загрози. Але якщо під цим мається на увазі перспектива розгортання військової інфраструктури НАТО в Україні, то виглядає дивно, що на рішення про вступ Фінляндії до НАТО в Кремлі відреагували набагато стриманіше, хоча відстань від Москви до фінляндського кордону зіставна з відстанню до українського, а від Санкт-Петербурга — зовсім рукою подати. Щоправда, є й інший аспект: з Фінляндією Росія не має територіального конфлікту, на відміну від українсько-російського спору навколо Криму.
Але тоді треба так і сказати — проблема не в розширенні НАТО, а в розширенні Росії, причому шляхом військової агресії. З іншого боку, якраз неврегульованість статусу Криму (а також Донбасу) є потужним запобіжником від вступу України до НАТО. Та й у 2008 році, ще до виникнення цих проблем, Німеччина й Франція заблокували план дій щодо членства в НАТО для України й Грузії. Тому уявлення про напад Росії на Україну як відповідь на політику НАТО виглядає сумнівним.
Словом, на мій погляд, до війни призвела не так західна експансія, як реваншистські цілі Росії на пострадянському просторі і, ширше, її претензії на статус великої держави — одного з полюсів багатополярного світу з власною сферою впливу. Навіть якщо розпустити НАТО прямо зараз, це не зупинить Путіна в Україні, а тільки полегшить йому задачу. Ось чому я, з розумінням ставлячись до звичної для західної лівиці критики НАТО й значною мірою поділяючи її, не вважаю нинішню війну слушною нагодою для нової порції цієї критики.
Є проблема і з закликами до міжнародної робітничої солідарності. Я не знаю, чи робили такі заклики британські соціалісти у 1940-41 роках, коли їхню країну атакувала гітлерівська авіація. Але як бачимо, ці заклики з’явились у дні, коли російські війська стояли в передмістях Києва, масово винищуючи там цивільне населення. При цьому геть незрозуміло, як у Росії може постати масовий антивоєнний рух, здатний зупинити війну впродовж тижнів або хоча б місяців. Та й чи є в історії такі прецеденти? Думаю, слід визнати, що з урахуванням асиметричності сторін конфлікту, потрібне поєднання українського збройного опору (саме він, а не чиїсь пацифістські гасла, врятував Київ від окупації) й антивоєнного руху в Росії й Білорусі. При цьому плоди діяльності цього руху можуть проявитися хіба що в більш віддаленій перспективі.
Вимагати від деяких держав більшої відкритості й допомоги для біженців — це правильно, але важливо при цьому поважати суб’єктність українців, а не сприймати їх як пасивних жертв. Показово, що Вілсон висловив солідарність хоробрим учасникам російського антивоєнного руху, але не знайшов таких слів для жодної групи українців.
Чому б не подбати про те, щоб якомога більшій кількості українців не довелося ставати біженцями, й допомогти Україні стримати російський наступ? Замість цього в різних маніфестах і статтях висловлюється така теза, що постачання зброї Україні сприяє затягуванню конфлікту, а то й взагалі загрожує міжнародній ескалації. За такою логікою, найкращий спосіб деескалації — це капітуляція України. Схоже, декого насправді й не засмутило б, якби Росія швидко загарбала Україну. Але прямо про це заявити — це репутаційний ризик (якщо ви все-таки не відвертий прибічник Росії), тож доводиться загортати це в гасла «за мир», не переймаючись ані конкретними умовами цього миру, ані громадською думкою в Україні. Хоча інколи західні ліві доходять аж до того, що критикують НАТО за перешкоджання Путіну здобути на Донбасі символічну перемогу, яка зберегла б йому обличчя.
Як наслідок, позиція, що мислиться як антиімперіалістична, по суті, веде до пасивної підтримки російського вторгнення. Суб’єктивно додам таке: якщо в перші тижні війни мене радувало будь-яке антивоєнне висловлення, то після кількох місяців мені важко серйозно сприймати гасла з «осудом війни», «за виведення російських військ» тощо без чіткого пояснення, як досягти цієї мети.
Часто стверджується, що замість підтримки однієї зі сторін війни, лівиця має обрати тактику революційного дефетизму, як це зробили більшовики й деякі інші сили під час І світової війни. Але, по-перше, на сьогодні маємо не світову війну, а російсько-українську. Втім, навіть у ІІ світовій війні для більшої частини соціалістів не стало проблемою підтримати антигітлерівську коаліцію, хоча її очолювала найбільша держава капіталістичного світу. В будь-якому разі, революційний дефетизм має зміст за умови, що у відповідній державі може статися революція під проводом лівих сил. На жаль, нині так не є ані в Україні, ані в Росії, ані на Заході. За цих обставин, бажати поразки України в оборонній для неї війні — вельми безвідповідально; на практиці це знов-таки одна з форм пасивної підтримки Росії.
Проти війни чи проти США?
В деяких випадках критика російського вторгнення взагалі виглядає не більш ніж риторичним реверансом. Наприклад, журнал Monthly Review ніби й засуджує війну, але пропонує аналіз, з якого фактично випливає, що її спровокувала виключно американська експансія після Холодної війни — розширення НАТО й прозахідна переорієнтація України внаслідок Євромайдану; останній розглядається як переворот, зорганізований США. Ця оптика спирається на неявне (а в інших авторів подібних поглядів — навіть явне) припущення в дусі політичного реалізму, що колишній СРСР є «природною» російської сферою впливу, втручання в яку є провокаційним і становить ледь не екзистенційну загрозу для Росії.
Несприйняття суб’єктності України тут доходить до абсолюту. Наприклад, потенційне членство або тісну співпрацю України з НАТО автори розглядають як загрозу для безпеки Росії, а появу російських військ у Білорусі просто оминають увагою. Виходить, гіпотетичні ракетні бази НАТО в Україні, при всій туманності такої перспективи, є проблемою, а реальні обстріли України, авіанальоти й сухопутний наступ російських військ з Білорусі — ні.
Як відомо, на російсько-американських перемовинах на початку року США готові були піти на обмеження на розміщення озброєнь у Східній Європі. Інша річ, що Росія насправді не була зацікавлена в компромісі, подібному до врегулювання Карибської кризи: відмову виконати максималістські вимоги, сформульовані фактично як ультиматум, Кремль використав як привід для «продовження політики іншими засобами».
Та й раніше політика Заходу щодо Росії не була настільки ворожою, як це часто змальовують. Наприклад, одразу після розпаду СРСР західні держави доклали чимало зусиль, щоб весь радянський ядерний арсенал опинився в руках Росії. Вони ж дивилися крізь пальці на брутальні війни Росії з сепаратистами в Чечні. Масові порушення прав людини — невибіркові удари по населених пунктах (у 2003 році ООН визнала Грозний найбільш зруйнованим містом світу), фільтраційні табори, розстріли цивільного населення тощо лишилися практично безкарними для російської держави.
Найпотужніша термоядерна авіабомба у світі РДС-202 / Фото: IQSA News/Facebook
Цікаво, що до вторгнення була поширена інша ідеологема — про те, що США й Британія провокують Україну на загострення, щоб потім звинуватити Росію. Коли хибність цього твердження стала очевидною, в хід пішов такий аргумент: Росія була змушена ввести війська, щоб захистити населення Донбасу від обстрілів, і, взагалі, Україна сама от-от напала б. Але знов-таки, нескладно зауважити, що це Росія ще з весни 2021 року зосереджувала чималу кількість військ на кордоні, причому не тільки в районі Донбасу. Спочатку це виглядало більше як засіб дипломатичного тиску, але ближче до кінця року це вже було справжнє приготування до нападу. І навпаки, для чинного керівництва України перемир’я на Донбасі, в цілому досягнуте в 2020 році, було одним із найбільших політичних здобутків.
Навіть якщо ми згодні, що Україна мала проявити більшу поступливість у питанні конкретизації й виконання Мінських домовленостей (чи дійсно це так — окрема тема, яку я не хочу тут зачіпати), безглуздо уявляти, що Зеленський прагнув не тільки перекреслити своє досягнення, а й піти в наступ на Донбас, знаючи, що це призведе до відкритого збройного конфлікту з Росією. Тож ситуація на Донбасі для Росії — не більш ніж привід, яким вона прикриває зазіхання на всю Україну.
Повертаючись до теми США, слід визнати, що вони тривалий час ведуть щодо України імперіалістичну політику в різних проявах — від місій МВФ і спроб частково контролювати кадрову політику до фінансування громадянського суспільства, яке в Україні має виразно прозахідне, націоналістичне й неоліберальне забарвлення.
Разом із тим, уявлення про Євромайдан як зрежисований США переворот не витримує критики. Безумовно, американські посадовці відіграли певну роль у діяльності опозиції, однак це було втручання на боці однієї зі сторін уже наявного внутрішньополітичного протистояння, яке ознаменувалося розколом еліт і масовими протестами в різних містах. Це, звичайно, не робить Майдан прогресивним з погляду лівих і не скасовує присутності там силового крила, в якому були активно задіяні ультраправі.
Важливо додати, що на жодному етапі історії незалежної України, США не розглядали можливості військового вторгнення. Це принципово відрізняє їх від Росії, яка у своїй політиці на пострадянському просторі покладається або на лояльність правлячих верхівок (переважно це авторитарні лідери на зразок Лукашенка й Назарбаєва), або на грубу силу, як в Україні в 2014 і особливо 2022 році.
Путін не тільки наважився на повномасштабне вторгнення, а й заявив у червні, що його метою є повернення «історично російських земель», як це на його думку робив імператор Петро І. Ймовірно, це натяк на анексію не тільки Донбасу, а й окупованих територій на півдні України, і цей «план Б» було запущено після провалу спроби зміни влади в Україні. В будь-якому разі, думаю, тепер варто остаточно зафіксувати висновок, що головну причину нинішньої війни слід шукати у Москві, а не у Вашингтоні. Виразні риси міжімперіалістичного протистояння мають місце, та все ж це передусім війна Росії проти України.
Аргументи на користь підтримки України
Наведу більш розгорнуте пояснення, чому я вважаю, що потрібно підтримати Україну в цій війні і домагатись якнайскорішої поразки або хоча б ослаблення режиму Путіна.
Російсько-українську війну вже можна назвати найбільшою в Європі й однією з найбільших у світі після 1945 року, причому для Росії вона є відверто загарбницькою. Особливо яскраво це видно на Херсонщині та інших територіях на півдні України, де напередодні вторгнення не фіксувалося навіть особливих симпатій до Росії, не кажучи вже про прагнення увійти до її складу. Якщо така спроба територіальної експансії виявиться успішною, це створить страшний прецедент для світової спільноти.
Методи, до яких вдається Путін, самі по собі заслуговують на увагу. Це не тільки агресія проти України з використанням військової доктрини, яка робить масові воєнні злочини практично неминучими. Це ще й шантаж світу голодом, який уже смакують кремлівські пропагандисти.
Якщо Путіну вдасться перетворити Україну на державу-сателіта Росії, то навряд чи він на цьому зупиниться — навпаки, це створить передумови для подальших актів агресії, зокрема з території України. Апетити Росії можуть поширюватись як на інші пострадянські держави, так і потенційно на держави Балтії й колишніх сателітів СРСР. Звичайно, нині важко уявити такий конфлікт, але не можна виключати, що з часом у провідних державах НАТО до влади прийдуть більш ізоляціоністські сили, які не перейматимуться захистом східноєвропейських союзників, а Росія тим часом відновить військовий потенціал, зокрема з опорою на українські ресурси й промисловість. У найгіршому разі, українців можуть використати і як гарматне м’ясо — подібно до того, як нині в ЛДНР мобілізували велику частку чоловічого населення.
Що ж до самої України, то російська агресія викликала різке відторгнення у явної більшості населення країни (принаймні в її фактичних межах станом на 24 лютого). Навіть якби Росія змогла захопити Київ і призначити маріонетковий уряд, він був би відверто нелегітимним. Натомість громадська думка в Україні ще до вторгнення була за інтеграцію до ЄС. Можливо, більшість українців мислять ірраціонально, і їх потрібно переконувати змінити думку? На мій погляд, загалом ні.
Примусове розчленування України порушить цілісність спільноти, поєднаної людськими й господарськими зв’язками. Якщо ж усю Україну буде втягнуто в російську сферу впливу, то встановиться авторитарний політичний режим, подібний до нинішніх путінського й лукашенківського. На ідеологічному рівні їхньою рисою є протиставлення буржуазним демократіям Заходу і гегемонії США, але це виразно консервативна альтернатива.
Якщо казати конкретно про путінську Росію, то «традиційні цінності», передусім гомофобія й заперечення фемінізму, проголошуються ледь не маркерами національної/цивілізаційної ідентичності, разом з імперським реваншизмом і російським етнічним націоналізмом. Під час вторгнення в Україну режим став іще репресивнішим і придушує не тільки будь-які антивоєнні виступи, а й навіть лоялістську самоорганізацію.
Показовим наслідком загострення протистояння з Заходом став вихід РФ з-під юрисдикції ЄСПЛ, хоча на думку фахівців, Європейська конвенція з прав людини позитивно впливала на правосуддя в Росії. Менш значущим, але по-своєму яскравим прикладом російської боротьби з Заходом є погроза заблокувати Вікіпедію за порушення російського законодавства (по суті, військової цензури при висвітленні російсько-української війни) і спроба замінити її на власний проєкт Руніверсаліс, причому на засадах «пріоритету традиційних цінностей», зокрема відмови від нав’язуваного Заходом (зокрема Вікіпедією) уявлення про гомосексуальність як норму. Представник парламентського комітету з інформаційної політики похвалив проєкт за недопущення спроб надати статтям «ліволіберального й заходоцентричного ухилу».
Наслідки обстрілу Слов'янська 7 вересня / Фото: поліція Донеччини
Загалом я вважаю, що встановлення в Україні режиму російсько-білоруського зразка було б вкрай несприятливим для діяльності лівиці в Україні. Тим паче, в українських умовах такий режим мав би бути ще репресивнішим, оскільки наразився б на масовий опір. Цей сценарій був би якісно гіршим, ніж поступова еволюція в бік ліберальної демократії з перспективою членства в ЄС — навіть якщо ми згодні, що сам ЄС потребує реформування або навіть розформування.
Наголошу, що в економічному вимірі я не маю надто оптимістичних очікувань від євроінтеграції. Навпаки, досить зрозуміло, що Україна залишиться далекою периферією Європи; наприклад, вона може стати її водневим придатком. Кажучи про еволюцію до ліберальної демократії, я визнаю, що нинішня Україна не дотягує навіть до цих стандартів.
Безперечно, можна навести приклади порушення громадянських свобод в Україні: позасудове закриття ЗМІ, ідеологічна цензура в питаннях, пов’язаних з СРСР (так звані закони про декомунізацію) тощо. Неможливо заперечувати й проблему ультраправого насильства. Ще більше проблем із політичними свободами й трудовими правами з’явилось у воєнний час. Крім того, пострадянська Україна — це держава, яка рухається неоліберальним шляхом і не може похвалитися розвиненою соціально орієнтованою економікою. А от для того, щоб подолати ці проблеми, слід насамперед усунути цілком невигадану зовнішню загрозу.
Вже нині видно, що завдяки війні силовики націоналістичних поглядів стали героями, і навіть символіка їхніх підрозділів стала менш маргінальною. Це свідчить не так про ідейне переродження українського суспільства, як про консолідацію перед обличчям агресора. Можливо, вона з часом спаде, якщо війна затягнеться — схоже, Путін якраз готовий до такого сценарію в надії, що Україна виснажиться й капітулює. Але навіть якщо так станеться, це не усуне передумов для реваншистських настроїв. І навпаки, якщо в Україні настане стійкий мир на прийнятних умовах, влада більше не зможе прикривати антисоціальні й антидемократичні дії гаслами протидії Росії, а актуальність націоналістичних ідей поступово спаде. Ось чому найкращий на сьогодні прояв солідарності з народом України – це допомогти якнайскоріше перемогти російських загарбників.
Звичайно, підтримка України зброєю не суперечить прагненню до дипломатичного врегулювання. Як людина, яка живе в Україні, я очевидно не хочу затяжної війни. Проблема, однак, у конкретних умовах миру. На сьогодні Росія офіційно вимагає від України значних територіальних поступок, зокрема за рахунок територій, які було окуповано вже в 2022 році або й тих, які досі залишаються під контролем України. Я не бачу інших способів змінити цю ситуацію, ніж контрнаступ української армії.
Ще одна ключова проблема — загальна довіра між сторонами. Навіть якщо буде укладено якусь угоду, не можна бути впевненим, що через деякий час Путін не вирішить знову напасти на Україну. Отже, Україні потрібні дієві міжнародні гарантії безпеки. Але ця мета явно стане більш досяжною, якщо Росія зміниться в бік більшої демократичності й меншої агресивності. Припускаю, боротьбі за таку Росію знов-таки могла б допомогти відчутна поразка Путіна в Україні. Це посприяло б і демократизації Білорусі, оскільки диктатура Лукашенка тримається значною мірою на лояльності до Путіна.
З огляду на це, заклики до мирного процесу не є виправданням відмови в постачанні зброї. При цьому не має значення, звідки надійде ця допомога. Точніше, цілком зрозуміло, що за наявних умов йдеться насамперед про держави НАТО. Але перешкоджати такій допомозі під приводом боротьби проти НАТО — нерозумно. Боротися проти НАТО потрібно там, де цей блок або його члени виступають в ролі агресора — безперечно, за останні кілька десятиліть було чимало таких випадків. Цим моя позиція відрізняється не тільки від наївного пацифізму, а й від кемпізму. Я не вважаю, що котрийсь із геополітичних таборів заслуговує на беззастережну підтримку, але звідси для мене не випливає, що в будь-якому конфлікті між ними потрібно займати доктринерську позицію «проти всіх», «головний ворог у своїй країні» або «головний ворог у Вашингтоні».
Бажання перемоги України не повинно відвертати уваги від можливих проблем. Наприклад, є серйозний ризик, що якщо Україна поверне території, втрачені ще до 2022 року, то це призведе до хвилі репресій під приводом покарання колаборантів. Чинне законодавство України трактує поняття «колабораціонізм» напрочуд широко. Наприклад, воно включає «впровадження освітніх стандартів» держави-агресора, тобто гіпотетично може матися на увазі будь-яка робота в державній системі освіти. Крім того, вже є тривожні приклади суворих вироків полоненим, яких примусово мобілізували в ДНР.
Взагалі, на мій погляд, найкращим варіантом було б дипломатичне врегулювання статусу Донбасу (а також Криму). Що робити, якщо виникне реальна можливість відвоювання територій, які станом на 24 лютого контролювалися ЛДНР, але Росія все ще не йтиме на змістовні перемовини? Думаю, в такому разі стане особливо важливо, щоб допомога Україні (військова, фінансова) і перспектива її членства в ЄС залежала від дотримання нею прав людини. Безперечно, боротьба за них буде завданням для лівиці і в самій Україні. Крім того, політика у деяких сферах, включно з мовною, має враховувати регіональні особливості.
Наслідки обстрілу Північної Салтівки у Харкові / Фото: Сергій Болвінов / Facebook
Загальне становище лівиці в умовах глобальної фрагментації
Мене як українця ця війна хвилює передусім у контексті її безпосереднього впливу на країну, де я живу. Проте не можу не відзначити ще деякі глобальні аспекти.
Очевидно, що російське вторгнення і реакція Заходу різко посилили вже й до того відчутну фрагментацію світу на геополітичні табори. Для мене це загалом негативна тенденція, оскільки на сьогодні людство стоїть перед серйозними викликами, подолати які можна тільки на світовому рівні. Натомість маємо, з одного боку, недостатньо демократичні, практично позбавлені повноважень і впливу глобальні інституції, а з іншого — жорстке протистояння між державами або геополітичними блоками.
Безперечно, в ХХ столітті конкуренція між західним і радянським таборами певною мірою стимулювала прогресивні перетворення в різних частинах світу, але вони відбувалися на засадах продуктивізму. Нині ж слід ставити задачу про швидку відмову від викопних палив, соціально справедливе скорочення споживання багатьох благ, демілітаризацію. Все це навряд чи буде можливим в умовах «нової холодної війни». Я не знаю, як вирішити цю політичну проблему, але хочу застерегти від прагнення порозумітися з Росією ціною України або інших країн. Подібно того, як у контексті скорочення парникових викидів кажуть про кліматичну справедливість, слід стежити, щоб будь-які компроміси між великими державами не ламали через коліно цілі народи, навіть буцімто заради майбутнього людства.
Сумний досвід України показує також вразливість нейтральних держав. Критики НАТО полюбляють посилатися на усну обіцянку про нерозширення цього блоку на схід в обмін на об’єднання Німеччини, нібито дану Горбачову. Але ці самі люди зазвичай не згадують ані про Будапештський меморандум, підписаний в обмін на відмову України від ядерного арсеналу, ані про російсько-український договір про дружбу, співробітництво й партнерство.
Те, що Росія в 2014, а потім і в 2022 році так грубо порушила свої зобов’язання, пов’язано не в останню чергу з впевненістю, що Україна не зможе чинити серйозного опору, а світова спільнота не буде серйозно втручатися. Аналогічно, для держав Балтії і колишніх сателітів СРСР, саме членство в НАТО є найкращим з доступних гарантій захисту від потенційної російської агресії. Саме так розширення НАТО й сприймалося в цих державах; інша річ, що як і у випадку з Україною, їхня суб’єктність часто губиться на тлі критики американського експансіонізму.
Словом, будь-які заклики розпустити НАТО і подібні блоки мають доповнюватися чіткими пропозиціями щодо того, як не підставити під удар малі держави, для яких ці блоки є передусім оборонними союзами. Це буде значно відповідальніший підхід, ніж нескінченно критикувати НАТО за розширення на схід, а віднедавна й на північ, не помічаючи цілковито окремої від нього проблеми російського реваншизму.
Пошкодження у дитячому садку, у дворі якого виникла воронка, після російських ракетних ударів по Києву вранці 26 червня. Київ, 27 червня 2022 р. Фото: AP Photo/Nariman El-Mofty
Насправді ж, думаю, потрібна глобальна програма роззброєння, за аналогією з програмою скорочення парникових викидів і радянсько-американськими договорами про обмеження стратегічних озброєнь (але цього разу багатостороння й більш широка). Вона має взяти до уваги як наявні перекоси в рівні мілітаризації, так і ті міркування, що на жодному етапі її здійснення не має виникати небезпечних дисбалансів. Навіть якщо надій на здійснення такої програми в умовах капіталізму небагато, вона може посприяти політичній мобілізації, причому на універсалістських засадах.
Насамкінець, відзначу ще одну проблему, яка стала очевидною 24 лютого: серйозну кризу експертності. Хоча російське вторгнення важко назвати «чорним лебедем», чимало суспільствознавців і аналітиків не зуміли передбачити його не те що за кілька місяців, а й за кілька днів, коли Росія вже визнала ДНР і ЛНР. Можливо, в деяких випадках це пов’язано з політичною ангажованістю, але припускаю, що не меншою проблемою є фундаментальне нерозуміння російського імперіалізму. Воно проявлялося, наприклад, в уявленнях, що Путін не наважиться пожертвувати Північним потоком або достатньо великою кількістю російських солдатів, що антиукраїнські висловлювання Путіна ще з 2008 року – це пусті слова.
На жаль, не можна сказати, що ліві аналітики зорієнтувалися в цій ситуації в середньому краще, ніж інші. Навіть коли американська й британська розвідки оприлюднили дані про намір Путіна здійснити вторгнення з метою зміни режиму, чимало соціалістів тільки дорікали західним урядам у «розпалюванні війни». Сподіваюся, цей провал стане поштовхом для суттєвого вдосконалення марксистських або інших теоретичних побудов. Це дуже відповідальна справа: інколи від неї залежить навіть не тільки політична дія, а й фізичне виживання.
Наприклад, багатьох українців вторгнення, по суті, застало зненацька, а декотрі з них навіть упродовж перших днів іще не усвідомлювали, наскільки серйозні бойові дії попереду. Можливо, комусь із них дуже допомогло б, якби вони мали доступ до якісної політичної аналітики, яка вказувала б на високу ймовірність великої війни ще за кілька місяців чи бодай тижнів до її початку. А якби авторами такого аналізу були соціалісти, це могло б посприяти зростанню авторитету лівиці. Вдосконаливши розуміння глобальних політичних процесів, можна буде більш обґрунтовано дискутувати і про власну стратегію.
