Чому політика ідентичності більш вигідна правим, аніж лівим

Шері Берман

Передмова редакції

Термін «політика ідентичності» утвердився в 1970-х роках. Він позначав практики, спрямовані на об’єднання дискримінованих та пригноблених груп навколо своїх ідентичностей (расових, етнічних, гендерних) та боротьбу за покращення свого становища.

Цією статтею ми зовсім не хочемо сказати, що треба ігнорувати специфічні проблеми й інтереси маргіналізованих груп, що вирішення цих питань варто відкласти до перемоги революції. Така інтерпретація хибна та шкідлива. Однак сама стаття, на нашу думку, корисна як для кращого розуміння політичних процесів у найсильнішій державі світу, так і для дискусії про стратегію й тактику сил, які прагнуть знищити будь-які форми пригноблення та експлуатації.

Проблема політики ідентичності в тому, що панівні класи можуть використовувати її як альтернативу до політики, орієнтованої на колективну класову дію та загальний емансипативний проект. Якщо «світова революція» 1968 року претендувала на ліквідацію панівного ладу в глобальному масштабі та в усіх сферах життя, то політика ідентичності, як наслідок її поразки, вихолостила цей універсалізм до партикуляризму боротьби ізольованих груп. Як постмодернізм спростовував «великі наративи» у філософії та суспільних науках, так і справу глобального визволення людства замінили на «гуманізацію» капіталістичної системи, зазвичай без посягань на її економічні основи.

У політичній боротьбі ресурси завжди обмежені, тому не можна уникнути питання пріоритетів. А вибір стратегії, тактики чи форми організації завжди має певні ризики й негативні наслідки. Тому важливо пам’ятати, що в боротьбі за соціальне визволення всього людства нам необхідно об’єднати навколо спільної мети людей будь-яких етнічних, расових чи гендерних ідентичностей.

Вже понад рік президентства Дональда Трампа експерти ламають голову над цими виборами та вибухом нетерпимості після них. В одному вони зазвичай погоджуються: перемога Трампа стала наслідком всеохопного расизму в американському суспільстві.

Однак дослідження ясно показують, що впродовж тривалого часу расизм йшов на спад як серед республіканців, так і серед демократів. (Погляди на імміграцію також пом'якшувалися.) Ба більше, оскільки расизм глибоко вкорінений та існує вже давно, важко зрозуміти, посилаючись тільки на нього, вибір Барака Обами й Трампа, різницю поглядів Трампа та двох попередніх кандидатів-республіканців на расові проблеми й імміграцію, повний занепад норм суспільної поведінки та коректності після виборів. (Суспільствознавці пояснюють це так: «постійна не пояснює змінну».)

Це не значить, що расизм тут ні до чого. Він дійсно має вплив. Але соціологи вважають, що це складніший процес, ніж припускає більшість експертів.

Можливо, через те, що різко зменшилася відверта нетерпимість, а ледь помітні, непрості образи залишилися, щоб зрозуміти те, як нетолерантність формує політику, ми маємо аналізувати не просто переконання, а зв’язок цих переконань із суспільними умовами. Ця особливість має важливе значення для нашого розуміння й розв’язання сучасних соціальних та політичних проблем.

Психологи стверджують: замість прямої трансформації у поведінку, упередження можуть залишатися латентними, доки їх не «запустити». У дуже цікавому дослідженні «Авторитарна динаміка» («The Authoritarian Dynamic») Карен Стеннер показує, що хоча деякі особи мають «схильність» до нетолерантності, для дій потрібен зовнішній поштовх. Як каже інший науковець, «схоже, деякі люди мають на чолі кнопку. Коли на неї натиснути, вони раптом сильно зосереджуються на захисті власної групи… Якщо вони не вбачають загрози, їхня поведінка не вибивається за межі помірної нетерпимості. Отже, ключ — у розумінні того, що ж натискає цю кнопку».

Карен Стеннер та інші дослідники переконані, що пусковий механізм «кнопки» — це загроза для групи. В межах експериментів науковці легко перемикають людей, наражаючи їх такій небезпеці, від байдужості чи навіть скромної толерантності до агресивного захисту своєї групи. Так, наприклад, Морін Крейг та Дженіфер Річсон виявили, що просте інформування білих американців про те, що невдовзі вони стануть меншістю, підвищило схильність підтримувати свою групу та обережно сприймати тих, хто поза нею. (Схожі результати показали й канадці. Хоча очевидно, що ця тенденція найнебезпечніша серед білих, які є найсильнішою групою в західних суспільствах, подібні нахили дослідники виявили в усіх групах.)

На основі таких досліджень Діана Муц не так давно довела, що акцент Трампа на таких темах, як зростання імміграції, права меншин та розквіт Китаю, висуває на перший план загрозу статусу та страхи білих американців без вищої освіти. Це провокує «захисну реакцію» — найвагоміший чинник цих виборів. Ця «захисна реакція» пояснює й низку післявиборчих расистських, ксенофобних та сексистських висловлювань, зміну традиційного для республіканців ставлення до торгівлі та інших суперечливих питань. Наразі вони утримують «загрозу» в центрі уваги, підживлюючи злість, страх та сильне бажання захистити свою групу.

Демонстрація альт-райтів у Портленді, 2017 рік

Щоб зрозуміти, чому Трампу так легко вдалось зіграти на цих настроях, треба детальніше розглянути ширші зміни в американському суспільстві. У блискучій новій книзі «Нецивільна угода» («Uncivil Agreement») Ліліана Мейсон аналізує, певно, найважливішу з них: процес соціального сортування^[1] (social sorting), що триває десятиліттями. Мейсон відзначає, що хоча американську історію пронизує расова та релігійна ворожнеча, тільки недавно цей поділ чітко вибудувався залежно від партійних симпатій. Раніше республіканців та демократів підтримували люди з різними расовими, релігійними, ідеологічними та регіональними ідентичностями. Але поступово республіканці стали партією білих, протестантів, консерваторів та селян, а демократи, відповідно, стали асоціюватися з небілими, непротестантами, ліберальними жителями великих міст.

"Тепер політичний програш означає й програш твоїх расових, релігійних, регіональних та ідеологічних ідентичностей."
 

Це розмежування за ідентичностями різко змінило виборчі ставки: раніше в разі програшу твоєї партії іншим частинам ідентичності нічого не загрожувало. Тепер політичний програш означає й програш твоїх расових, релігійних, регіональних та ідеологічних ідентичностей. (Мейсон цитує дослідження, де вказано, що протягом тижня після перемоги Обами 2012 року республіканці почувалися більш засмученими, ніж американські батьки після стрілянини в школі Ньютона чи мешканці Бостона після вибухів на марафоні.) Через це соціальне сортування прихильники обох партій продукують негативні стереотипи та навіть демонізують один одного. (Так, одне з опитувань показало, що американці менше підтримують шлюби між прихильниками різних партій, ніж міжрасові шлюби.)

Тільки-но інша партія перетворюється з опонента на ворога, перемога стає важливіша за суспільне благо, а компроміс перетворюється на анафему. Такі ситуації також приводять радше до емоційної, а не раціональної оцінки політичного курсу та фактів. Що гірше: соціологи послідовно виявляють, що найвідданіші прихильники партії, найзліші, найбільш ворожі до «чужих», політично найактивніші.

"Не треба допомагати Трампу розлючувати його цільову аудиторію."

Що це все значить для тих, хто протистоїть Трампу та хоче боротися з небезпечними політичними тенденціями, які вивільнилися за його президентства?

Короткотерміновою метою має бути перемога на виборах. Це значить, що не треба допомагати Трампу розлючувати його цільову аудиторію — активізувати почуття «загрози» та розпалювати незадоволення та гнів, що гуртують його прибічників. Для цього треба уникати тієї політики ідентичності, що підкреслює відмінності та викликає між групами антагоністичну гру^[2]. Замість цього треба підкреслювати спільні цінності та інтереси.

"Називати людину расистом, сексистом і ксенофобом — це шлях в нікуди."

Так, наприклад, Стеннер відзначає, що «всі доступні нам докази свідчать, як демонстрація відмінностей, розмови про різність та захоплення розмаїттям — це найкоротший шлях до загострення ворожнечі та запорука посилити вираження певних нахилів у демонстративно нетолерантному ставленні та поведінці. Яким парадоксальним це не здавалося б, але ми можемо обмежити нетолерантність, якщо будемо демонструвати, обговорювати та захоплюватися нашою схожістю. Нічого не надихає так на більшу толерантність, як безліч спільних переконань, практик, ритуалів, інституцій та процесів».

Це дослідження показує, що контрпродуктивно називати людей расистами, якщо вони такими себе не вважають. Хоча, безсумнівно, є справжні расисти, дослідження показують, що не всі, хто проявляють ворожість, приховують у собі крайню расову упередженість. Ба більше, як зазначає стенфордська психологиня Алана Коннер, якщо треба зменшити нетерпимість, «називати людину расистом, сексистом і ксенофобом — це шлях в нікуди. Це дуже загрозливий посил. Ми знаємо із соціології: коли люди почуваються в небезпеці, вони не те що змінитися, навіть слухати не можуть». 

Це очевидно відбилося на нещодавніх дебатах про коректність. Некоректність центральна для стратегії Трампа. Вона допомагає йому збуджувати своїх прихильників, нагадуючи, якою «згубною» та «загрозливою» є інша сторона. Оскільки це палко обговорюють ліві, доречно з’ясувати, що ж значить бути некоректним. Немає визначення демократії, що не містить у собі мирний протест та інші форми багатоголосої політичної активності. Отже, некоректність — це про форму, а не зміст. Науковці послідовно визначають, що некоректність передбачає лайку, насмішки, емоційність, мавпування та інші форми особистих нападок чи відкритого нехтування нормами суспільної моралі. Навіть поверхове використання таких тактик демократами веде до того, що Трамп отримує можливість чинити так само. Один із прихильників Трампа зазначив: щоразу, коли демократи нападають на нього, «це злить мене й змушує захищати Трампа ще сильніше». Так відбувається відчуження потенційно невпевнених виборців, що тяжіють до республіканців, а обговорення відхиляються від політики, корупції та інших суттєвих проблем.

Зрозуміло, що тут є й подвійні стандарти разом із психічним вивільненням після виверження злості та невдоволення, накопиченими за минулий рік. Таке основне обґрунтування дають некоректності. Треба зважити вплив цієї некоректності як на наступні вибори, так і на загальну життєздатність демократії. (Дослідники також стверджують, що некоректність швидко розповсюджується, породжує злість та захисну реакцію, демобілізує поміркованих людей та активізує найбільших фанатиків, підриває довіру до уряду, інституцій та вселяє зневагу до співвітчизників.)

Очевидно, що мета в довготривалій перспективі — відновлення демократії та подолання нетерпимості. Для цього абсолютно необхідне перехрещення розмежувань^[3] (cross-cutting cleavages) в громадянському суспільстві та політичних організаціях. (Доречно згадати недавні дебати про ідеологічне розмаїття та новий низовий активізм в партії демократів). Суспільствознавці вже давно зрозуміли, що здоровій демократії притаманне перехрещення розмежувань. У своєму класичному дослідженні «Суспільні вимоги демократії» («Social Requisites of Democracy») Сеймур Мартін Ліпсет зазначає: «Наявні докази свідчать, що шанси для стійкої демократії посилюються, коли групи та індивіди мають низку перехресних, політично важливих зв’язків».

Зокрема, це дослідження пов’язує перехрещення розмежувань у суспільстві з толерантністю, поміркованістю та запобіганням конфліктів. Це стосується й сучасних дебатів про політику ідентичності. Як не дивно, політика ідентичності більш переконлива та сильна для республіканців (та взагалі правих популістів), ніж для демократів, адже перша група однорідніша.

Допоки політика — це боротьба між чітко окресленими групами населення, «загрози» та звернення до групової ідентичності будуть більш корисними для республіканців, а не демократів. Найімовірніше, тому Стів Беннон^[4] ганебно зазначив, що йому завжди було мало політики расової ідентичності лівих. «Що більше вони говорять про політику ідентичностей, то я її отримую… Я хочу, щоб вони говорили про расу та ідентичність… щодня»

Крім того, американці більш розділені соціально, ніж за поглядами на проблеми: є істотне порозуміння навіть щодо таких суперечливих тем, як аборти, контроль за зброєю, імміграція та економічна політика. Сприяючи перехрещенню розмежувань та зменшуючи соціальні розбіжності, ми допоможемо появі плодотворної політики.

Наша мета забезпечити сумісність розмаїття та демократію? Якщо так, то необхідно сприяти перетинанню інтересів та ідентифікацій. Це дозволить громадянами більш спокійно сприймати відмінність інших, а отже — стати більш терпимими та довіряти один одному.

Переклала Наталка Чех за публікацією: Berman, S., 2018. "Why identity politics benefits the right more than the left". In: The Guardian. Available 7.08.2018 at: [link].