Доглядова праця надзвичайно цінна для суспільства, при цьому століттями вона переважно залишається за лаштунками, за зачиненими дверима квартир та соціальних інституцій. У світі три чверті неоплачуваної доглядової праці вдома виконують жінки та дівчата; більш ніж дві третини серед усіх професійних доглядальниць — так само жінки. Україна не є винятком: ринок праці в освіті, медицині та соціальному секторі аналогічно вкрай фемінізований. Іншими словами, у цих сферах працюють переважно жінки, а серед тих, хто надає доглядові послуги — зокрема послуги догляду вдома — жінки складають абсолютну більшість.
До Міжнародного дня боротьби за права жінок ми публікуємо матеріал, що ґрунтується на дослідженні впливу повномасштабної війни на умови праці соціальних працівниць. Це дослідження було проведене авторкою «Спільного» Наталією Ломоносовою для аналітичного центру Cedos за підтримки фонду ім. Еберта в Україні. У цьому матеріалі йдеться про умови праці соціальних працівниць, оплату їхньої роботи та те, як на неї впливає повномасштабна війна.
Де і як працюють соціальні робітниці
Починаючи з 2020 року в Україні триває реформа системи соціальних послуг. У рамках цієї реформи багато говориться про ефективність, бюджети й фінансування, стандартизацію і цифровізацію, надавачів та отримувачів. Проте варто пам’ятати, що за будь-якою термінологією стоять конкретні люди. Перш за все, це ті, хто особливо потребує соціальної підтримки — сім’ї у складних життєвих обставинах, люди з інвалідністю, люди старшого віку. Але також — і про це, на жаль, говорять найрідше — люди, завдяки щоденній праці яких і реалізується соціальна політика в Україні. Соціальні послуги, поряд із виплатами соціальної допомоги, є однією з основних форм реалізації такої політики. Вони передбачають широкий спектр можливої підтримки — від догляду за людьми старшого віку до соціального супроводу сімей, члени яких страждають від алкогольної залежності.
Реформа 2020 року базувалася на принципі розвитку «ринку» соціальних послуг, де різні надавачі — комунальні установи, приватні компанії, недержавні організації — повинні мати однакові умови для ведення діяльності та доступу до коштів місцевих і державного бюджетів, із яких їхні послуги закуповуються. Таким чином планувалося поступово відійти від повного утримання комунальних закладів та перейти до фінансування виключно наданих ними послуг. За логікою реформи, конкуренція між різними надавачами мала б сприяти покращенню якості соціальних послуг і забезпечити кращий доступ до них. Ця логіка реформування характерна і для інших доглядових секторів — медицини та освіти.
Проте, як і в інших доглядових секторах, наміри створити такий «ринок» та відповідні законодавчі передумови з різних причин поки що не призвели до динамічного розвитку приватних надавачів соціальних послуг. Наразі у відкритому Реєстрі надавачів соціальних послуг більшість зареєстрованих осіб — це комунальні установи. Саме вони надають соціальні послуги у більшості громад України, а діяльність організацій громадянського сектору та приватних компаній у цій сфері залишається обмеженою і вкрай нерівномірно розвинутою. Тож коли ми говоримо про умови праці у сфері соціальних послуг у громадах, то в переважній більшості випадків йдеться про фахівців із соціальної роботи, соціальних працівниць, соціальних робітниць, завідувачок, психологів, водіїв, які працюють у комунальних територіальних центрах соціального обслуговування (або ж терцентрах), у центрах надання соціальних послуг та центрах соціальних служб.
Соціальна працівниця спілкується літньою жінкою в Костопільській громаді, Рівненська область. Фото: rivne1.tv
У ході реформи децентралізації — подібно до того, як це відбувалося у сферах освіти та охорони здоров’я — забезпечення доступу до соціальних послуг для населення було значною мірою покладено на органи влади місцевого рівня та, відповідно, на їхні місцеві бюджети. Це призвело до загострення нерівності у доступі до соціальних послуг між громадами з різним рівнем фінансових можливостей. Оплата та умови праці можуть різнитися від громади до громади також.
Ситуація з нерівним доступом до соціальної підтримки серед різних громад, спричинена впровадженням реформи децентралізації, радикально загострилася через російське вторгнення. Повномасштабна війна негативно вплинула як на доступ населення до соціальних послуг, так і на умови праці людей, які їх надають: у прифронтових громадах, а також у громадах, що прийняли значну кількість вимушено переміщених осіб, можливості надавати підтримку істотно менші. При цьому, значна частина соціальних послуг повинна надаватися людям безпосередньо фізично, а не дистанційно — або вдома, або у громаді, де вони мешкають. Усе це суттєво впливає і на умови праці соціальних працівниць.
«Ми себе заспокоюємо тим, що у когось може ж бути гірше»: як оплачується доглядова праця
Коли ми говоримо про «бюджетний» сектор в Україні, ми, на жаль, за визначенням розуміємо, що мова йде про низькі зарплати. І саме це нерідко є головною проблемою для людей, котрі там працюють. Одні з найнижчих зарплат у бюджетному секторі — реальність соціальної сфери. Тож скільки отримують тамтешні працівниці і чому так склалося?
Так, у 2021 році, напередодні повномасштабного вторгнення, середня заробітна плата у сфері надання соціальної допомоги (заробітна плата працівниць терцентрів, центрів надання соціальних послуг, центрів соціальних служб) до оподаткування становила 10 095 грн. Для порівняння, середня заробітна плата у сфері охорони здоров’я того ж року становила 11 825 грн, а середня номінальна зарплата по Україні у грудні 2021-го — 17 453 грн. Тобто у 2021 році середня зарплата у сфері соціальної допомоги була в 1,7 раза меншою за середню по Україні.
Причина низьких зарплат у соціальній сфері, як і в бюджетному секторі в цілому, криється в державній політиці у сфері оплати праці. Базою для нарахування зарплати кожної працівниці є її посадовий оклад. Він розраховується на основі тарифних розрядів Єдиної тарифної сітки, яка вже тривалий час не переглядалася. Відповідно, купівельна спроможність зарплат, що формуються на їх основі, все більше знижується.
Окрім того, розмір посадових окладів для частини тарифних розрядів є меншим за розмір мінімальної зарплати. Причина в тому, що з 2017 року посадові оклади прив’язані до прожиткового мінімуму, а не до мінімальної зарплати, як це було раніше. Оскільки виплачувати заробітну плату, меншу за мінімальну, заборонено, роботодавець змушений робити доплати, щоб «дотягнути» її до рівня мінімальної. Зважаючи на дуже невеликий розмір посадового окладу на найнижчих тарифних розрядах, наприклад, у соціальних робітниць, які доглядають за людьми вдома, така доплата нерідко майже повністю поглинає надбавки та доплати (як-от за вислугу років, за інтенсивність праці тощо), на які працівники мають право. Відтак їхня місячна зарплата фактично дорівнює мінімальній або зовсім трохи перевищує її. Деяке покращення матеріального становища соціальних робітниць мало місце після підвищення мінімальної заробітної плати до 8000 грн, що відбулося минулого року.
Соціальна робітниця допомагає літній жінці. Фото: trybuna.sumy.ua
«Ми себе заспокоюємо тим, що у когось може ж бути гірше. А ми ще получаємо зарплату і, дякувати богу, що ми працюємо. А є люди, які залишилися без роботи. [...]»
Соціальна робітниця, місто, Дніпропетровська область
«Якби б міністерство подивилося і зробило нам розрядну сітку більше, то в нас і зарплата була б більше. Це [лише] премію, да, у нас начальство [установи] вибиває з місцевої влади».
Соціальна робітниця, місто, Чернігівська область
Наслідки реформи децентралізації — ще один фактор, який призводить до проблем з оплатою праці. З її реалізацією місцеві органи самоврядування отримали широкі повноваження, зокрема і в соціальній сфері. Оскільки вони є засновниками комунальних закладів, які надають соціальні послуги, то саме вони й виплачують зарплати із місцевих бюджетів. Останні є дуже нерівномірними за обсягами надходжень, залежать від рівня економічного розвитку громади і можуть радикально відрізнятися, зокрема, між сільськими громадами та великими містами. Наявність коштів у місцевих бюджетах прямо впливає на можливість виплачувати надбавки й доплати, створюючи різні рівні зарплат. Адже більш заможні громади можуть дозволити собі запроваджувати щедріші доплати до посадових окладів, виплачувати премії до дня соціального працівника або наприкінці року. В умовах скорочення надходжень до місцевих бюджетів з початком повномасштабної війни органи місцевої влади можуть вирішити не виплачувати деякі з таких доплат взагалі.
«Я співчуваю нашим робітникам. І ви знаєте, і в очі не можеш дивитися такій людині, тому що не можеш дати більше. Не можеш. Даєш взагалі, даєш 80% премії. Але ж воно 6-7 тисяч — це не кошти, на які зараз можна прожити. [...]»
Директорка терцентру, місто, Київська область
«Ми [...] тут перебували в нашому закладі і вдень, і вночі. Але за це нам доповнення якогось до зарплати не було. В нас ті самі оклади. Ніяких змін, ні нічних, ні інших. Да, ми на роботі [весь час] були, але заробітна плата в нас залишалася та мінімальна, яка на сьогоднішній день є по тих тарифних розрядах, які затверджені».
Фахівчиня з соціальної роботи, центр денного перебування, місто, Дніпропетровська область
Із початком російського повномасштабного вторгнення, яке спричинило економічну кризу, влада вкотре звернулася до політики «жорсткої економії»: фактичного замороження прожиткового мінімуму та мінімальної зарплати. Як і в 2014 році, ці кроки призвели до закріплення оплати праці частини працівниць соціальної сфери на рівні, близькому до мінімальної. В умовах економічної кризи це спричинило падіння купівельної спроможності, а отже, і погіршення добробуту працівниць.
Без вихідних: як зросло навантаження соціальних працівниць під час війни
Навантаження — одне з ключових питань у доглядовій праці. На відміну від традиційних «виробничих» секторів, як і низки секторів послуг, доглядова праця не піддається логіці підвищення ефективності через збільшення кількості створеного товару чи обслуговуваних клієнтів. У дитсадках, школах, лікарнях, доглядових установах і при наданні домашнього догляду якість роботи має обернену залежність від кількості людей, якими працівниця опікується. Іншими словами, що менші групи в дитсадках чи класи в школах, що менше пацієнтів на одну медсестру чи підопічних на соціальну робітницю — то кращий догляд вони можуть надати. І навпаки, зростання навантаження завжди негативно впливає на якість догляду і, безперечно, на самих працівниць.
Російське вторгнення та зміни, які воно спричинило в соціально-економічній реальності, призвели до зростання навантаження на працівниць соціальної сфери. Далі ми розглянемо, як саме це відбулося. Але спочатку варто наголосити: через вищезгадані проблеми з формуванням оплати праці в соціальній сфері збільшення навантаження фактично не вплинуло на рівень зарплат у цьому секторі.
Однією з основних причин збільшення навантаження на працівниць стало масове вимушене переміщення населення. Це додало роботи на кожному етапі: адже соціальних працівниць активно залучають до організації прийому людей у громадах, до розселення і надання різноманітної допомоги на перших порах. Окрім того, у громадах, що прийняли велику кількість ВПО, відповідно зросла потреба в доглядових та інших соціальних послугах, при цьому кількість працівниць у відповідних комунальних установах майже не змінилася, а подекуди навіть зменшилась. Особливо це відчувалося в перший рік повномасштабної війни, коли частина працівників виїхала на безпечніші території.
Люди, які втекли з різних районів Харківської області, чекають у черзі на реєстрацію в евакуаційному пункті в Харкові, 14 травня 2024 року. Фото: ROMAN PILIPEY / AFP
«Знаєте, морально було так тяжко, так було тяжко. Сотрудники виїжджали. Ну, ми осталися, з чоловіком осталися в городі. Я от це зараз розказую, в мене там все тремтить. А це ж от це ми пережили. Ну, якби, а що робити? Пішла і далі, пішла і на завтра. Хоча сиділи неділю [не виходячи з дому]. Сиділи неділю, а я пішла. А що мені робити, дитина ж їсти хоче [...]. Опять пішла. Повзла, можна так сказати. Ну, нічого, якось так ми відробили той рік. На цей рік трошечки легше».
Соціальна робітниця, місто, Харківська область
Основним чинником зростання навантаження на соціальних робітниць, що надають послуги догляду вдома, стало збільшення кількості літніх людей, які залишилися без підтримки. Їхні рідні, які раніше здійснювали догляд, були змушені виїхати через небезпеку, мобілізувалися або загинули. Найбільше навантаження зросло у прифронтових громадах, а також у громадах, що прийняли велику кількість переселенців.
Послуга з догляду вдома, залежно від індивідуальних потреб людини, охоплює широкий спектр завдань. Це може бути допомога в самообслуговуванні (наприклад, миття), супровід під час оплати рахунків, навчання користуванню технічними засобами реабілітації (наприклад, протезами), допомогу у веденні домашнього господарства — закупівля продуктів, приготування їжі, прання, прибирання тощо. У сільській місцевості до обовʼязків соціальних робітниць часто додається допомога в роботі на присадибних ділянках і ще багато іншого.
Загалом для догляду вдома, який здійснюють соціальні робітниці, існує норма навантаження — 8–10 людей на робітницю у містах і 6–8 у сільській місцевості. Проте на практиці ці показники можуть бути значно більшими. Скажімо, учасниці фокус-групових дискусій, проведених в рамках дослідження Cedos, повідомляли про фактичне навантаження у 12–14 осіб, а подекуди — навіть 16–18, тобто вдвічі більше за встановлену норму. Догляд за людьми, прикутими до ліжка, є особливо складним і фізично виснажливим. Згідно з нормами одна соціальна робітниця не повинна мати більше однієї ліжкохворої людини під своєю опікою, однак і цей ліміт часто порушується.
Окрім своїх звичних обов'язків, з початком повномасштабного вторгнення, особливо у 2022 році, соціальні робітниці та інші працівники комунальних установ, що надають соціальні послуги, були активно залучені до отримання та розповсюдження гуманітарної допомоги. Це нерідко передбачало чергування у місцях видачі допомоги та на складах, що додатково збільшувало їхнє навантаження.
Навантаження на працівниць зросло і через інші наслідки війни, не повʼязані безпосередньо з переміщенням населення. Наприклад, фахівці з соціальної роботи надають підтримку у випадках домашнього насильства, кількість зареєстрованих випадків якого, порівнюючи 2021 і 2023 роки, зросла вдвічі. Значно збільшився й обсяг роботи, пов'язаної з оформленням статусу дитини, що постраждала внаслідок воєнних дій. Окрім того, на початку повномасштабного вторгнення у багатьох громадах працівниці соціальної сфери перевіряли бомбосховища на доступність для маломобільних категорій населення та інформували людей про їхнє розташування. Насамкінець, соціальні працівниці залучені й до допомоги сім'ям ветеранів та військовослужбовців. У цій сфері кількість роботи, зрозуміло, зросла і зростатиме надалі.
Перешкоди у русі
Як і в інших країнах, в Україні соціальні робітниці, які допомагають людям вдома, постійно перебувають у русі. Їхнє місце праці розпорошене географічно між помешканнями, різною інфраструктурою і установами. Їм доводиться пересуватися між домівками, дорогою купуючи необхідні продукти чи ліки, а часом і супроводжувати людей у різні заклади. Прямі та опосередковані наслідки російського повномасштабного вторгнення суттєво ускладнили цей процес, створюючи додаткові проблеми для робітниць та збільшуючи навантаження на них.
Насправді ще до лютого 2022 року соціальні робітниці стикалися зі складнощами, пов’язаними з пересуванням в рамках своєї роботи. У багатьох населених пунктах чи між ними, особливо у невеликих містах та селищах, громадський транспорт розвинений недостатньо. Через це соціальні робітниці, особливо у сільській місцевості, часто користуються велосипедами — власними чи наданими установою, які нерідко закуповуються за кошти благодійників. Взимку ситуація ускладнюється через погодні умови і проблеми з розчищенням доріг. Деякі соціальні робітниці використовують власні автомобілі або просять про допомогу рідних, якщо потрібно доставити важкі чи об’ємні продукти. Адже більшість комунальних установ, що надають соціальні послуги, не мають на балансі справного транспорту.
Соціальні робітниці Великописарівської селищної ради з електровелосипедами, які передав благодійний фонд «Жіночі можливості в Україні», Сумська область. Комунальної установи «Центр надання соціальних послуг»
Спричинені обстрілами після лютого 2022 року руйнування транспортної інфраструктури та автопарку громадського транспорту суттєво погіршило ситуацію, особливо в прифронтових та деокупованих громадах, які довгий час перебували або й досі перебувають у зоні активних бойових дій. Обмеження роботи громадського транспорту під час повітряних тривог створює додаткові труднощі. Усі ці перешкоди тривожать працівниць, зменшують їхні можливості виконати роботу вчасно і призводять до ще більшого навантаження. Отож вони намагаються адаптуватися, зокрема, «продуктивно» витрачаючи час під час тривог, наприклад, заповнюючи чи оформлюючи папери з клієнтами в укритті.
До проблем з робочим графіком через обстріли та повітряні тривоги додається ще одна — відключення електроенергії, спричинене російськими обстрілами енергетичної інфраструктури. Без світла соціальні робітниці часом не можуть приготувати їжу для людей, за якими доглядають, не можуть допомогти їм з пранням; їм доводиться піднімати важкі сумки з продуктами пішки на високі поверхи. З огляду на ці труднощі, робітниці адаптують свій робочий процес: вони намагаються планувати свою роботу, підлаштовуючи її під графіки відключень, часто готують їжу для людей у власних домівках в позаробочий час, а інколи — ігнорують повітряні тривоги і продовжують виконувати свої обов’язки.
«Тобі важко, ти собі не можеш нічого, і ти не кинеш їх. Ну, як можна кинути?»
Робота у соціальній сфері передбачає високий рівень емоційної включеності. Особливо це проявляється у праці соціальних робітниць, які доглядають за людьми вдома.
Окрім побутових справ і допомоги по господарству, які вимагають фізичних зусиль, вони часто допомагають з особистим доглядом. У випадку прикутих до ліжка людей це є нелегким завданням. Проте догляд вдома не обмежується лише набором дій, які робітниця має здійснити, — оскільки вона доглядає за іншою людиною, то це завжди і про певний особистий зв'язок, спілкування, емоційну включеність. Якщо мова йде про одиноких маломобільних людей похилого віку, то соціальні робітниці можуть бути ледь не єдиними, з ким вони можуть поділитися своїми переживаннями і думками. З початком повномасштабного вторгнення багато людей відчували високий рівень стресу, страх, невизначеність та потребували психологічної підтримки. Саме соціальні робітниці, навіть поза робочими годинами, нерідко стають єдиним доступним джерелом психологічної підтримки і допомоги для цілої категорії населення. Для вимушених переселенців соцпрацівниці — це перші, з ким вони зустрічаються на новому місці, перші, хто надає їм емоційну та психологічну підтримку. Це часто призводить до емоційного вигорання, яке вкрай рідко системно адресується на робочому місці.
82-річний Лев у своїй квартирі на Північній Салтівці, що зруйнували російські обстріли, Харків, травень 2022 року. Фото: Іван Чернічкін / Заборона
«[...] Всі були стривожені, бабушки не знали, що робиться, коли робиться. [...] І це можна сказати, що соціальні робітники 24 часа в сутки знаходилися з ними на телефоні, того, що могла вона подзвонити і вночі, і коли хочеш, щоб відповісти на питання. “А там Галя, зараз тривога. Галя, а там ніхто не падає, нічого не бахкає?”»
Голова первинного профспілкового об'єднання працівників соціальної сфери, місто-обласний центр
«Як би це вони [люди старшого віку] вже не вперше таке переживали, це воєнний стан і все інше. Намагаємося їх підтримувати як можемо, і фізично, і морально. І як тільки можна. [...] ми і психологи, ми і милосердні, ми добрі, ми підтримуємо дух фізичний, моральний [...]»
Соціальна робітниця, місто, Дніпропетровська область
Як і в інших доглядових секторах, саме емоційна віддача та вдячність людей, яким соціальні працівниці надають допомогу, мають важливе значення для підтримки їхньої мотивації. На численних інтерв'ю та фокус-групових дискусіях, проведених співавторкою цього тексту із соціальними працівницями, постійно зринала тема важливості суспільного визнання їхньої праці, яка часто залишається невидимою для суспільства. Працівниці, які щоденно підтримують постраждалих від прямих та непрямих наслідків війни, заслуговують на гідні умови та гідну оплату праці.
«[...] Я вважаю, що наша професія трішечки зменшена у суспільстві за своєю значимістю. Якщо комусь кажу, що я соціальний робітник, то це так, ой, фу».
Соціальна робітниця, місто, Київська область
«Ми постійно говоримо про те, що нашу працю дуже якби мінімально оцінюють. І у нас дуже велике навантаження, і воно завжди єсть і буде, тому що у соціальних працівників завжди є робота. Хоча б щоб це було на рівні, наприклад, вчителів, 15–20 тисяч. Ну, це була б гідна оплата праці нашої».
Фахівчиня з соціальної роботи, центр соціальних служб, місто, Чернігівська область
«Сама зарплата по собі не дуже привлекательная для людей. І сьогодні, на жаль, і раніше була потреба в фахівцях. Але сьогодні, на жаль, потреба ця збільшилась. [...] [все] ще ускладнюється відсутністю компетенцій у тих людей, яких ми приймаємо, професійних компетенцій, то їм дуже важко працювати. [...] і починає людина, як би вам сказати? Битися як риба об лід. І намагається щось робити якісно, але іде перенавантаження і емоційне, і фізичне. [...] соціальні працівники всі потребують більш уважного перегляду заробітних плат, для того щоб заохочувати людей. Для того, щоб вони залишались тут. Щоб вважали цю роботу покликом свого життя. [...]»
Директорка центру соціальних служб, місто, Харківська область
