Дивізія Ваффен СС «Галичина»: манівці героїзації

22 вересня під час візиту президента Володимира Зеленського до канадського парламенту присутні оваціями стоячи вітали 98-річного Ярослава Гуньку, якого запросив спікер парламенту Ентоні Рота. Він же представив гостя як «героя України» і «героя Канади», який «воював за незалежність України проти росіян». Як виявилося, Гунька був ветераном Дивізії Ваффен СС «Галичина» (далі — Дивізії) — нацистського збройного формування 1943-1945 років^[1]. 

Це викликало обурення низки політичних та громадських об’єднань Канади, зокрема єврейських організацій. Міністр освіти Польщі ініціював розслідування можливих злочинів Гуньки «проти польського народу та поляків єврейського походження». 

Як наслідок спікер Рота спершу вибачився, а потім подав у відставку. Прем’єр-міністр Джастін Трюдо також вибачився за інцидент, назвавши його «помилкою», що приголомшила євреїв, поляків, ромів, ЛГБТ спільноту та інші групи людей, які постраждали від нацизму під час Другої світової війни. Канада направила офіційні вибачення Зеленському через дипломатичні канали.

Однак у Канаді цей політичний скандал став приводом для ширшої дискусії^[2] щодо повоєнної імміграційної політики, яка перетворила країну на «безпечну гавань» для нацистських злочинців. Посилюються заклики розсекретити урядові документи, пов’язані з дозволами на в’їзд до Канади особам, які належали до різних збройних формувань Третього Райху. 

Українська влада вирішила не підігрівати скандал офіційними заявами. Але «кейс Гуньки» все ж жваво обговорювався українським суспільством та породив нову хвилю глорифікації Дивізії загалом та Гуньки зокрема. Причому не лише з боку праворадикальних політичних сил, які є давніми апологетами дивізійників. Несподіваними адвокатами Дивізії стала частина ліберальної громадськості, що взялася звинувачувати умовний Захід у незнанні й нерозумінні складної української історії, «міфологічному мисленні» і некритичному ставленні до радянської/російської пропаганди. 

«То як їм пояснити, що для нас 98-річний ветеран-дивізійник Ярослав Гунька — герой?», — риторично запитує журналіст Юрій Макаров, не пояснюючи, які соціологічні опитування дають йому відвагу для подібних узагальнень. Адже автор наважується говорити не лише від свого імені, апелюючи до колективного українського «ми». 

Завданням цієї публікації не є аналіз складної історії та спадку дивізії Ваффен СС «Галичина». Вона радше дає відповідь на питання, чому не варто її героїзувати.

Ярослав Гунька (тримає палець вверх) під час аплодисментів у канадському парламенті, 22 вересня 2023 року. Фото: YouTube/CBC News: The National

«Боролися за Україну»

Безсумнівно, німці та українці мали різні погляди на мету і завдання Дивізії. Якщо перші розглядали її як інструмент власних геополітичних та воєнних інтересів, то другі, принаймні частина, на етапі створення Дивізії, були схильні до романтичних візій її ролі в майбутньому українському державотворенні. Ці ілюзії, а також намагання виправдати союз зі злочинним гітлерівським режимом, склали основу повоєнного героїчного міфу про те, що Дивізія «боролася за Україну». Цей міф живий і досі, попри те, що дивізійники, частково добровільно, а частково під примусом, допомагали ворожій німецькій армії і виконували накази нацистів.

Дивізія була створена нацистами під час їхньої окупації українських земель у липні 1943-го. Її військовий та ідеологічний вишкіл проводили нацисти. Її головними командирами були нацисти. Бійці Дивізії носили німецьку форму з рунами та іншими знаками Ваффен СС^[3]. Вони присягали Адольфові Гітлеру, а не українському народові. Значення цієї присяги роз’яснював новобранцям губернатор дистрикту «Галичина» Отто Вехтер. У грудні 1943-го він відвідав церемонії присяги дивізійників у різних вишкільних таборах, де наголошував, що вони обіцяють послух Гітлерові як фюреру і Головнокомандувачу збройних сил нацистської Німеччини, а також будівничому «Нової Європи»^[4]. 

Парад рекрутів до дивізії Ваффен СС «Галичина» у Львові. На передньому плані — Голова Військової Управи полк. Бізанц. 18 липня 1943. Фото: Вікісховище

Політичне і військове керівництво Третього Райху не обіцяло дивізійникам підтримати ідею української держави, а своє реальне ставлення до неї показало ще у 1941-му, репресуючи тих, хто проголосив у Львові Акт відновлення Української Держави. Пам’ятаючи про це, дивізійники все ж сподівалися, що завдяки своїй службі зможуть отримати військовий вишкіл, необхідний в разі формування повноцінної української армії^[5]. Крім того, їх приваблювала ідея боротьби з більшовизмом, який вважали найбільшим ворогом і «катом» українського народу. 

Отож, незалежно від того, як окремі дивізійники уявляли зміст і кінцеву мету власної служби, фактично вона зводилася до обслуговування інтересів нацистської Німеччини. Вони страждали і вмирали за ці інтереси та виконували накази, які важко поєднати з українськими національними інтересами. Зокрема, це стосується боротьби дивізійників з антинацистським Рухом опору у Словаччині та Словенії.

Більше того, дивізійники воювали з Червоною армією, в лавах якої під час Другої світової війни служило близько 6-7 млн українців. Тож це протистояння більше вписується у концепт братовбивчої війни і трагедії українського народу, аніж у героїчний міф про «боротьбу за Україну». 

Присяга бійців дивізії Ваффен СС «Галичина». Фото: NAC

Дивізія і Голокост

Дивізія Ваффен СС «Галичина» не була створена для втілення нацистської екстермінаційної політики щодо євреїв. Однак до Дивізії на певних етапах вливали людей з різних нацистських збройних формувань, частина з яких брала участь у Голокості^[6]. Не кажучи вже про те, що німецькі командири Дивізії мали досвід антиєврейського насильства, як-от оберфюрер СС Фріц Фрайтаг. 

Питання участі Дивізії як одиниці у антиєврейському насильстві залишається відкритим. Так, дослідник Голокосту в Галичині Дітер Поль підкреслює високу ймовірність того, що дивізійники брали участь в облавах на вцілілих євреїв у Бродах в лютому 1944-го^[7]. Крім того, дивізійники проводили каральні акції у словацьких селах, де шукали прихисток євреї. Зокрема, у січні 1945-го дивізійники зробили обшук у Подгор’є, де ховалися вісім євреїв^[8].

Складно сказати, наскільки дії дивізійників були ідеологічно мотивованими. Під час вишколів їх знайомили з нацистською расовою теорією. Але навіть до цього вони бачили її практичне втілення. Протягом 1941-1943 років вони могли спостерігати за погромами, гетто і трудовими таборами, масовими розстрілами їхніх сусідів-євреїв — жінок, чоловіків та дітей. Навіть після того, як євреїв майже не лишилося у Галичині, головне дивізійне видання — тижневик Військової управи «До перемоги» — вважав доцільним використовувати антисемітську пропаганду для мотивації бійців. Теза про «*идо-большевицький комунізм» проходить червоною ниткою крізь його публікації. Тижневик регулярно друкував карикатури, де офіцери Червоної армії мали стереотипну «єврейську» зовнішність^[9]. Видання публікувало антисемітські народні приказки, де євреїв зображено як визискувачів і гнобителів українського народу, а також висловлено радість з приводу того, що «німецькі війська вже прогнали Їцька»^[10].

Важко уявити, що така пропаганда ніяк не впливала на дивізійників. Якщо вона й не породжувала ненависть, то байдужість — цілком. Ця байдужість помітна навіть крізь роки. Наприклад, Ярослав Гунька, якого вітали у канадському парламенті, у своїх спогадах, опублікованих 2011-го, називає перші два роки німецької окупації Бережан, де він тоді вчився, «найщасливішими роками» свого життя. Він взагалі не згадує про долю своїх єврейських сусідів. Хоча майже кожен третій мешканець Бережан станом на 1941-й був євреєм, а загальна кількість євреїв у місті складала близько 4 тисяч осіб, з них пережили Голокост менше ста. Частину бережанських євреїв німці та їхні помічники вислали в Белжець, інших розстріляли у їхніх домівках, на вулицях, у місцевому гетто і на єврейському цвинтарі^[11]. 

Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер разом з Отто Вехтером та іншими німецькими офіцерами перед строєм дивізії СС «Галичина», 1943 рік. Фото: Wikimedia

Воєнні злочини

Однією з найбільш дискусійних сторінок в історії Дивізії є її участь у воєнних злочинах. Сучасні дослідники справедливо зауважують, що Дивізії часто приписують злочини, до яких вона як структура не причетна. Зокрема ті, які чинили Галицькі добровольчі полки CC (Galizische SS-Freiwilligen Regiment), сформовані з чоловіків, які зголосилися до Дивізії, але не були зараховані через брак місць. В народі їх також називали «наші есеси», «стрільці» і вони носили характерні емблеми з «левиками», такі ж як дивізійні. 

4-й Галицький добровольчий полк CC у березні 1944-го вбив 50 польських цивільних у Завонє і спалив село. Подібні злочини полк чинив у селах Підкамінь і Паликорови. Він же причетний до знищення Гути Пеняцької 28 лютого 1944-го, де за різними даними вбито від 500 до 1000 жінок, чоловіків і дітей^[12]. 4-й полк CC під час вчинення злочинів проти польського населення Галичини не був складовою Дивізії, але став нею у червні 1944-го^[13]. 

Подібну картину бачимо на прикладі Українського легіону самооборони, який німці називали 31-м охоронним батальйоном СД. Він брав участь у антипольських акціях на українській території, а також у придушенні Варшавського повстання в 1944-му. Його обʼєднали з Дивізією у березні 1945-го^[14].

Та чи здійснювала Дивізія воєнні злочини як структура? На це питання відповідають дослідження, де проаналізовано її участь у придушенні національного повстання і партизанського руху у Словаччині. Зокрема, у ході боротьби з підпіллям дивізійники проводили обшуки, арешти, вбивства, грабунки і спалення будинків у селах Смречани та Ж'яр і місті Жиліна (Smrečany, Žiar na Liptove, Žilina)^[15]. 16 жовтня 1944-го у селі Плешіва (Plešivá) дивізійники вбили трьох цивільних, серед них була дворічна дівчинка. У Радошці (Radôštka) вони вбили і пограбували чоловіка, який переховував партизан^[16]. За деякими даними, під час відступу зі Словаччини у січні 1945-го дивізійники за наказом німців відбирали у населення коней і вози. 

Вивіска на вербувальному пункті з набору добровольців до дивізії СС «Галичина», 1943 рік. Фото: Wikimedia

Нюрнберзький трибунал

Поширеним є переконання, що дивізію Ваффен СС «Галичина» «не засудив», а то й «виправдав» Нюрнберзький трибунал (далі — Трибунал). Варто зауважити, що на початку своєї діяльності Трибунал висунув обвинувачення низці військових, політичних і громадських організацій нацистської Німеччини, але фактично лише незначна їх частина була засуджена. Однак серед тих, яких все-таки визнали злочинними, є Ваффен СС, що на думку Трибуналу в «теорії і на практиці, була інтегральною частиною СС». Отже, попри те, що частково під час війни дивізії Ваффен СС діяли як частина армії, організаційно вони підпорядковувалися райхсфюреру СС Генріху Гіммлеру.

У матеріалах суду вказано, що Ваффен СС «брали участь у масових вбивствах та жорстокому поводженні з цивільним населенням окупованих територій. Під приводом антипартизанської війни загони СС винищували євреїв і людей, яких СС вважав політично небажаними, а їхні звіти свідчать про страти величезної кількості людей… [  ]. Загони Ваффен-СС брали безпосередню участь у вбивствах військовополонених і у звірствах на окупованих територіях. Вони забезпечували персонал для Айнзатцгруп і керували командами концентраційних таборів після того, як Тотенкопф СС, який спочатку їх контролював, був поглинутий ними»^[17].

У висновку Трибунал зазначив:

«СС використовувався для цілей, які були злочинними згідно зі статутом. Вони полягали у переслідуванні та знищенні євреїв, жорстокості та вбивствах у концтаборах, зловживаннях в управлінні окупованими територіями, реалізації програми примусової праці та жорстокому поводженні й вбивствах військовополонених. […] Маючи справу з СС, Трибунал має на увазі всіх осіб, які були офіційно визнані членами СС, тобто це члени Allgemeinen SS, члени Waffen-SS, члени SS-Totenkopfverbändes і члени будь-якого іншого поліцейського формування, які належали до СС». 

Так, у 1946-му Нюрнберзький Трибунал визнав Ваффен СС злочинною організацією. Це рішення стосувалося усіх 38 дивізій Ваффен СС, зокрема галицької. Це своєю чергою давало підстави для подальшого кримінального переслідування членів Ваффен СС у національних судах окремих країн. 

Повідомлення про вирок Нюрнберзького трибуналу. Süddeutsche Zeitung. 1 жовтня 1946 року. Фото: Wikimedia

«Комісія Дешена»

Одним з поширених аргументів на захист Дивізії є звернення до висновків так званої «Комісії Дешена». Вона розпочала роботу у 1985-му як Комісія з виявлення воєнних злочинців у Канаді (далі — Комісія). Її очолив суддя Верховного суду провінції Квебек Жуль Дешен. У своїх висновках 1986-го Комісія зазначила, що дивізія Ваффен СС «Галичина» не може бути засуджена як група; члени дивізії пройшли перевірку перед в’їздом у Канаду, обвинувачення дивізії у воєнних злочинах ніколи не були обґрунтовані, ні у 1950, ні у 1984, а самого членства у дивізії недостатньо для судового переслідування. 

Проблематичність висновків Комісії підтверджує звіт дослідниці Алті Родал. У 1986-му вона здійснила дослідження спеціально для Комісії Дешена щодо нацистських воєнних злочинців у Канаді. Влада процензурувала його і опублікувала неповну версію. Нині канадський уряд розглядає можливість розсекретити ці матеріали через тиск громадськості, зумовлений «кейсом Гунька». 

Алті Родал наголошувала, що незважаючи на те, що Комісія не мала доказів про воєнні злочини Дивізії як групи, окремі члени дивізії могли їх чинити. Адже після розгрому дивізії у Битві під Бродами у липні 1944-го у неї було влито 12 тис. нових членів (на додаток до 3 тис. вцілілих). Серед них були члени різних поліційних формувань з кримінальним минулим^[18]. 

Також Алті Родал вказала, що перед прибуттям до Канади дивізійники не пройшли «прискіпливу перевірку», як це стверджував уряд^[19]. У 1948-му Велика Британія вислала шести країнам Співдружності, зокрема й Канаді, таємне комюніке із закликом припинити кримінальне переслідування нацистських воєнних злочинців, аргументуючи тим, що «прийшов час поховати минуле»^[20]. Політика Канади наступних років показує, що цю рекомендацію сприйняли з ентузіазмом. У 1950-му відбулася лібералізація канадської імміграційної політики. Це дало змогу проникнути у Канаду членам Ваффен СС у 1951 і членам СС — у 1955. Ця «політика відкритих дверей» була зумовлена Холодною війною. Країни Заходу тоді більш охоче займалися виявленням комуністичних шпигунів, аніж покаранням нацистських злочинців. Дивізійники в очах уряду були справжніми антикомуністами, а відтак — лояльними громадянами держави. 

Варто зауважити, що висновки Комісії базувалися на обмеженій кількості документів, які не давали цілісного уявлення про діяльність Дивізії. Зокрема, вона не мала доступу до документів з СРСР та держав-учасниць Варшавського договору. Довгі переговори з Радянським Союзом щодо доступу до оригінальних документів і опитування десятків свідків закінчилися нічим. Комісія не вислала своїх представників до СРСР, покликаючись на зволікання радянської сторони і, відповідно, брак часу^[21]. Однак, сучасні дослідження щодо можливих злочинів дивізії базуються в основному на документах з країн Східної Європи, тобто тих, які комісія Дешена не розглядала апріорі. 

Солдати дивізії СС «Галичина» із протитанковою зброєю, березень 1944 року. Фото: Wikimedia

Офіційний дискурс

Попри те, що частина праворадикальних націоналістичних груп в Україні послідовно славить Дивізію, організовує марші на її честь, вона поки залишається предметом регіонального, галицького культу. Частина бійців, яка нині захищає Україну від російської агресії, носить шеврони з «левиками», намагаючись підкреслити традицію українського визвольного руху, зверненого проти Кремля. Таке спрощення затінює незручний факт співпраці Дивізії з нацистами, який, проте, є достатньою підставою для держави Україна уникати прославляння Дивізії на законодавчому рівні. 

У Законі України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» міститься широкий перелік органів влади, організацій, структур та формувань, учасники та учасниці яких вважаються «борцями за незалежність України». Дивізії Ваффен СС «Галичина» у ньому немає. Кабінет Міністрів України не включив її до цього переліку навіть після відповідного звернення Львівської обласної ради від 16 лютого 2021-го. Відтак, станом на сьогодні держава Україна не вважає дивізійників борцями за незалежність України. 

Ключовий меморіальний актор — Український інститут національної пам’яті — в особах своїх очільників виступав проти героїзації дивізії. Зокрема, у 2018-му колишній директор УІНП Володимир В’ятрович заявляв, що «річниця створення дивізії "Галичина" не свято для українців». У 2021-му, коли в Києві проходив марш на честь Дивізії, тодішній голова УІНП Антон Дробович наголосив: «Глорифікація військ СС — це неприпустимо для європейської країни». 

Марш до 78-ї річниці створення СС «Галичина» у Києві, 28 квітня 2021 року. Фото: Вікторія Рощина/hromadske

Разом з тим, 27 вересня у Музеї історії Києва т.в.о. міністра культури та інформаційної політики України Ростислав Карандаєв урочисто відкрив фотовиставку «В сталевих грозах». Вона поєднує фото різних мілітарних формувань на території України попередніх століть та їхні сучасні аналоги, відтворені бійцями Третьої окремої штурмової бригади (3 ОШБр)^[22], які нині захищають Україну від російської агресії. Присутність на ній світлини дивізійників могла б здатися прикрою помилкою і недбалістю авторів виставки. Однак, 3 жовтня боєць 3 ОШБр Олексій Рейнс — «Консул» у своєму телеграм-каналі наголосив: «Дивізія "Галичина" — герої […], вони, як і ми, воюємо за своє». 

Такі необережні паралелі та узагальнення применшують злочини Третього Райху, акцентуючи виключно на його антибільшовицькій політиці. Хоча його жертвами лише в Україні стали мільйони: євреї, українці, роми, військовополонені, люди з ментальними хворобами, остарбайтери. Пам'ять про Бабин Яр, Дробицький Яр, Корюківку і тисячі інших місць масових злочинів має стати запобіжником від реабілітації нацизму. 

Крім цього, героїзація Дивізії кидає виклик усталеній на Заході моделі пам’яті про Другу світову війну і Голокост. В її основі — засудження ідеології і практики нацистського режиму. Називання дивізійників «стрільцями», свідоме уникнення повної назви Дивізії, що показує її афіліацію з СС, героїзація Дивізії в цілому чи окремих її бійців — ознаки цього небезпечного загравання з пам'яттю. Воно затемнює злочини нацизму, пропонуючи своєрідну пастку «меншого зла». Її суть — у виправданні ситуативного союзу частини української спільноти з нацистами як «меншим злом» задля перемоги над «більшим», втіленнням якого був радянський режим. 

Небезпека цієї пастки полягає у вибірковій пам’яті, зосередженості на власних інтересах, нечутливості до болю інших, а відтак — до виправдання насильства проти окремих людей, спільнот, народів. Усе перелічене шкодить демократичному розвиткові сучасної України, створює поділи і ворожнечу, послаблює дискурс цінності людського життя і прав людини. 

Героїзація дивизії Ваффен СС «Галичина» зводить українську демократію на манівці.