Іван-Павло Химка: «Єврейські організації оминали тему співучасті ОУН у Голокості»

3059

Цьогоріч вийшла книга канадського історика українського походження Івана-Павла Химки «Українські націоналісти і Голокост. Участь ОУН і УПА у знищенні українського єврейства, 1941–1944». Ми поговирили з ним про головні ідеї його книжки і ставлення до цієї теми в українських академічних колах та українській діаспорі.
 

Ваша нова книга «Українські націоналісти та Голокост» торкається складної та контроверсійної теми участі ОУН в антиєврейських акціях під час Другої світової війни. Свого часу книжка Яна Ґросса «Сусіди», де йдеться про погром у містечку Єдвабне, підважила віктимний образ поляків та збурила гостру суспільну дискусію. Чи може ваша книга відіграти роль «Сусідів» в українському культурному полі?

Насамперед мушу зазначити, що книжка Ґросса доволі коротка. Її можна прочитати за ніч. Моя монографія має понад 500 сторінок, і це праця, написана науковою мовою. У більш ранніх роботах моя оповідь була живішою, але зараз я став більш скрупульозним. У моїй книзі основна увага приділяється саме історії організації, тож це не легке читання. Втім, ця праця викличе зацікавлення в науковому світі. Найбільше проблем вона завдасть північноамериканським українським культурним інститутам, які, напевне, не запросять мене з презентацією. Я там досі «персона нон ґрата». Думаю, моя книга матиме велике значення у сфері Holocaust Studies, адже вона проливає світло на те, що відбувалося під час Голокосту в Україні. Проте мейнстрімні українські навколоакадемічні кола, найімовірніше, її просто проігнорують.

 

Обкладинка книги Івана-Павла Химки «Українські націоналісти та Голокост»

 

Проблему співучасті українців у Голокості часто пов’язують із бандерівською фракцією ОУН, тоді як мельниківців змальовують радше як віктимізовану нацистами інтелігенцію. Наприклад, можна згадати постать Олени Теліги[1]. Тим часом ви пишете й про воєнізовані угрупування мельниківців, які також долучилися до насилля над євреями в часи війни. Як відрізнялося ставлення мельниківці та бандерівців до євреїв?

У своїй книжці я пишу про Буковину й тамтешніх мельниківців, зокрема Петра Войновського[2], у контексті погромів та насилля проти євреїв улітку 1941 року. Йдеться й про антисемітську пропаганду, яка поширювалася в Києві мельниківцями. Вони, як і бандерівці, йшли служити в поліцію. Зазвичай вони уникали Волині та Галичини, де перевага була за бандерівцями, але були в міліції, сформованій націоналістами, як у Галичині (наприклад, у Рогатині) й на Волині (біля Кремянця).

Мельниківці також співпрацювали із силами Тараса Бульби-Боровця. Він засуджував убивства поляків бандерівцями, але його загони вбивали євреїв і комуністів. Я не фокусувався на його постаті, бо мене цікавила саме історія ОУН. Проте Джеред Макбрайд дуже детально дослідив події на Волині.

 

Бульбівці

Бульбівці, 1942 рік

 

Макбрайд описує вбивство поляків на Волині як ретельно сплановану акцію, що відбивала ідеологічні та політичні прагнення ОУН(б). Який був підхід націоналістів до вбивства євреїв? Чим відрізнялися вбивства 1943 року від насилля року 1941-го?

Щоб дати відповідь про 1943 рік, треба трохи повернутися в часі. Ідея «Україна для українців» з’явилася в ОУН наприкінці 1930-х. Йшлося не лише про те, що Україна як державне утворення має слугувати насамперед інтересам етнічних українців. Мова була про етнічну гомогенізацію населення. У візіях Михайла Колодзінського[3] та Івана Мітринґи[4] меншини мали зникнути. З приходом радянської влади 1939 року націоналісти чинили насилля насамперед проти поляків, а євреї були другорядною ціллю.

 

Щойно бандерівці втратили покровительство нацистів, вони почали вбивали поляків, етнічних німців, ромів і згодом усіх не-українців.

 

Ситуація змінюється в червні 1941 року, коли нацистська Німеччина вторгається в Україну й націоналісти починають співпрацювати з нею. У цей момент вони не можуть виступати проти поляків або навіть публікувати радикальну антипольську пропаганду в газетах. Німці хочуть, щоб націоналісти сконцентрувалися на вбивстві комуністів, євреїв, солдат Червоної Армії та інших. Тоді влітку 1941 року вони знищують саме ці групи населення. Після цього з’являється поліція — головний інструмент Голокосту в 1942–1943 роках. ОУН(б) була найчисельнішою організацією, представленою серед сил поліції, вона брала участь у антиєврейських акціях. Але на Волині, яка належала до Райхскомісаріату Україна, ситуація була настільки жахливою, що націоналісти не могли дозволити собі відкриту співпрацю з німцями.

 

Невідомі упівці

 

Коли на Волині та Поліссі активізувалися радянські партизани, націоналісти теж були змушені виступити як антинімецька сила. Але вони насправді не хотіли зашкодити успіхам Німеччини на Східному фронті, тож не підривали залізничні колії, як радянські групи. Їхній спротив полягав у засідках на німецькі патрулі чи у звільненні українців, яких відправляли на роботу в Німеччину. Водночас насилля націоналістів не обмежувалося євреями. Щойно бандерівці втратили покровительство нацистів, вони почали вбивали поляків, етнічних німців, ромів і згодом усіх не-українців. Вони знищували й українців, яким не довіряли, наприклад «східняків». Загалом вони вбили чимало народу.

Якщо говорити саме про Голокост, то ОУН і УПА рахували, скільки євреїв було на «своїх» територіях. Існували накази вбивати і євреїв, і тих, хто їх переховує. Ми знаємо про сплановані акції проти єврейських сімейних таборів. Проте ситуація євреїв та поляків у 1943 році сильно відрізняється. У поляків було своє підпілля, кошти та зброя, а євреї вже були розпорошені та економічно виснажені. Зброю мали лише ті, хто зміг приєднатися до радянських партизан.

Чому ж націоналісти продовжували вбивати цих людей? По-перше, через ідеологію. Євреї поповнювали ряди радянських партизанів. Окрім того, лідери УПА, які прийшли в підпілля з поліції, боялися, що євреї можуть видати їх радянському ворогу. Як бачимо, антиєврейська кампанія мала трохи інші причини, ніж антипольська, але в її основі лежало те ж саме: «Нам більше не треба потурати німцям, тож можна вбивати всіх, хто нам заважає».

Чи перейняли колишні поліціянти, які поповнили лави УПА, якісь методи у нацистів? Чи згодився їм досвід участі в антиєврейських акціях?

Тімоті Снайдер якраз зазначав, що люди, які вбивали поляків у 1943 році, встигли набити руку, працюючи на німців. Вони вже знали, як досягти повної покори від населення. Націоналісти навчилися у німців, як полювати на євреїв у лісах, як ефективніше їх убивати. Вони запозичили ідею трудових таборів, про які я пишу доволі обширно у своїй книжці. Втім, хоч вони й вчилися у німців, про сліпе наслідування також не йдеться. У німців не було особливих проблем з озброєнням, а націоналістам бракувало і рушниць, і набоїв. Тому вони вбивали ножами, палицями, косами та іншими сільськогосподарськими інструментами.

 

Депортація євреїв із Дрогобича

 

Відомо, що і поліція, і частини УПА складалися з людей різного соціального походження. Їхні політичні вподобання також відрізнялися. Яку роль відігравала ОУНівська пропаганда в соціалізації цих людей? У вашій книзі ви згадуєте мемуари молодого вчителя, який став висловлювати антипольські й антисемітські ідеї вже після того, як потрапив до лав УПА.

Так, це чудовий приклад людини, яка початково ставилася до націоналістів з недовірою, бо вважала, що замість знищення поляків українці повинні об’єднатися для боротьби з німцями. Але він був призваний до УПА й змінив свою думку завдяки соціалізації.

Націоналісти вже на етапі створення народної міліції в червні 1941 року давали відповідні інструкції своїм бійцям. Були й прямі накази, часто на словах, але інколи можна знайти відголос і в документах ОУН. Тож попри те, що люди брали участь у насиллі з різних причин, це не знімає відповідальності з організації. Скажімо, серед виконавців Голодомору далеко не всі були комуністами, але саме Комуністична партія є відповідальною за цей злочин.

Цікаво, що свою інтелектуальну кар’єру ви починали як марксист, і навіть згадуєте про цей факт у передмові до своєї книги. Як ви й ваші колеги того часу розглядали діяльність ОУН? Як ви ставилися до радянської інтерпретації їхньої діяльності, згідно з якою українські націоналісти були беззастережними прихильниками та посібниками гітлерівського режиму?

Так, існували марксисти, які не підтримували радянські наративи, наприклад, троцькісти. Їх не було багато, бо більшість була вбита радянською владою. Втім, Роман Роздольський[5], який був одним із моїх інтелектуальних героїв, називав ОУНівців «фашистами». Він характеризував їх як «дич», дикунів. Я ж належав до кола українських марксистів у Канаді, і ми щиро вірили націоналістам. Ми думали, що вони були визвольним рухом, непричетним до масових убивств.

 

Дослідникам знадобилося чимало часу, щоб зрозуміти, що саме ОУН була керівною силою в українській співучасті в Голокості.

 

Українська лівиця в Канаді була доволі сильною в 1980-х. Вона була антирадянською й виступала за незалежність України. У нас тоді не було доступу до документів. Тож ми були переконані, що ОУН започаткувала УПА й, щойно зустрілася з українцями зі Сходу, зрозуміла необхідність демократизації. Ми вірили, що ОУН пережила значні зміни в ідеології 1943 року. Водночас ми стали свідками низки звинувачень проти українців, зокрема під час роботи канадської Комісії Дешена у справах воєнних злочинців та протягом справи Дем’янюка. У мене був друг, польський науковець Януш Радзєйовський, який ніяк не міг зрозуміти, чому я захищаю націоналістів. Я відповідав, що вони були героями, які воювали за Україну, а Януш заперечував. Тож я почав глибше вивчати Голокост, щоб дізнатися правду. Це був 1988 рік.

 

Агітаційний плакат дивізії СС «Галичина»

 

Цікаво, що єврейські організації теж оминали цю тему. Вони отримували свідчення з Радянського Союзу й найбільше цікавилися діями Ваффен-СС «Галичина». Центр Візенталя намагався довести, що це Ваффен-СС відповідальна за вбивства євреїв в Україні, а це не є правдою. Їхні радянські джерела були хибними, бо радянське керівництво абсолютно не розуміло природи Голокосту. Для нього саме Ваффен-СС були найбільшим жахіттям через співпрацю з німцями та присягу Гітлеру. Радянський Союз також надсилав інформацію про українських воєнних злочинців у Канаді місцевому комуністичному діячеві Петрові Кравчуку, і майже всі документи стосувалися Ваффен-СС «Галичина».

Втім, проблема була не в самому факті колаборації, а в масових убивствах. І тут радянська влада, її симпатики та навіть самі євреї оминали ОУН. Водночас сама організація повністю заперечувала свою участь у вбивствах. Тож дослідникам знадобилося чимало часу, щоб зрозуміти, що саме ОУН була керівною силою в українській співучасті в Голокості.

Чи змінив процес Дем’янюка сприйняття Голокосту серед представників української діаспори? Чому, на вашу думку, в незалежній Україні не було жодного процесу над посібниками нацистських злочинів?

На мою думку, справа Дем’янюка закінчилася фіаско. Його спочатку намагалися ідентифікувати як «Івана Грозного» — особливо жорстокого охоронця в Треблінці, але це був не він. Врешті-решт, встановили, що Дем’янюк був охоронцем в Собіборі. Обвинувачення сподівалося на суд над великим військовим злочинцем, а він виявився лише гвинтиком у системі.

 

Українська діаспора ствердилася в думці, що будь-яке дослідження української колаборації під час Другої світової війни — це напад на всю націю.

 

Попри це, справа Дем’янюка та Комісія Дешена активізувала українську громаду в США, де жив Дем’янюк, і в Канаді. Вони почали наголошувати на голоді 1932–1933 років, щоб довести, що українці теж стали жертвами геноциду. На одному з протестів навіть фігурував плакат «Вся українська історія — це Голокост». Тож ця справа ніяк не поліпшила наше сприйняття Голокосту, а лише поляризувала думки. Навіть більше, українська діаспора ствердилася в думці, що будь-яке дослідження української колаборації під час Другої світової війни — це напад на всю націю.

 

Іван Дем'янюк на засіданні суду в Німеччині. Джерело: Lukas Barth / AFP

 

Україна ж не мала подібних судів з кількох причин. По-перше, радянська влада вже судила колаборантів — переважно колишніх поліцаїв. Більшість засуджених після війни випустили за амністією в 1955–1956 роках, але деяких знаходили ще в 1960–1970-х. По-друге, Україна стала незалежною в 1991 році, і незабаром громадськість Західної України стала вимагати перегляду справ та реабілітації засуджених членів ОУН і УПА. Тож першу половину 1990-х років СБУ працювала в нещодавно відкритих архівах, розглядаючи ці справи й реабілітуючи певну частину ув’язнених. У цьому політичному контексті пошуки злочинців були мало можливими, до того ж у 1990-х вони вже були літніми людьми.

 

Дати людям символи та емоції значно легше, ніж освіту, медицину чи економічний розвиток.

 

Ви сказали, що процес Дем’янюка лише розлютив українську діаспору. Минуло вже більше тридцяти років з того часу. Чи помітні якісь зміни в ставленні до Голокосту серед представників української діаспори?

Ні, змін немає. Але в Канаду приїздять молоді українські науковці. В них уже розвинувся новий, альтернативний погляд на українську історію, який суперечить поглядам діаспори. Дехто з них має ліві переконання.

Кого ми зараз знаємо як провідних істориків Голокосту в Україні? Усі вони молоді дослідники з України. Скажімо, Юрій Радченко, попри свій вік, має дуже високий статус. Можна назвати також Андрія Усача та Софію Дяк, які працювали над темою львівського погрому 1941 року. Треба згадати й цінні роботи та виступи Марти Гавришко. Тож я сподіваюся, що ситуація скоро зміниться.

Кілька років тому український Інститут національної пам’яті опинився в центрі скандалу через звинувачення в історичних фальсифікаціях на користь націоналістичного наративу. Чи є якийсь спосіб зробити саму ідею ІНП корисною для суспільства? Чи є якісь приклади роботи з історичною пам’яттю, які українці повинні взяти до уваги?

Західні країни, наскільки я пам’ятаю, не мають інститутів національної пам’яті. Натомість цю функцію відіграють публічні дебати. Скажімо, у 1980-х роках в Німеччині відбулася знаменита суперечка істориків Historikerstreit, в якому брали участь Юрген Габермас та інші інтелектуали[6]. Українцям було б дуже корисно про неї почитати. В Канаді наразі відбуваються дебати довкола трагічних подій у інтернатах для дітей корінних американців. Є різні думки про те, як осмислити цю історичну спадщину. Цікаво, що від наших діаспорян я встиг почути, що ці школи були «нормальні».

Загалом існування Інститутів національної пам’яті в Польщі та Україні або ж те, як формує свою політику пам’яті Угорщина, — це феномени, притаманні саме посткомуністичним країнам. Їхня мета начебто в зменшенні впливу пропаганди, в якій виросли громадяни цих держав. Проте комунізм впав понад 30 років тому, тож їхня справжня ціль у підтриманні патріотичного та націоналістичного наративу. Дати людям символи та емоції значно легше, ніж освіту, медицину чи економічний розвиток.

 


Примітки

  1. ^ Про ставлення Олени Теліги до євреїв та про дискусію довкола можливого місця її смерті детальніше в статті Юрія Радченка «І тоді брати з Москви і брати-жиди приходили і оббирали братів українців до нитки»: Олена Теліга, Бабин Яр та євреї» (Україна Модерна). — прим. А.К.
  2. ^ Засновник та командир Буковинського куреня ОУН(м).
  3. ^ Політичний діяч та військовий теоретик ОУН. Був начальником генерального штабу Карпатської Січі, що виконувала функції збройних сил Карпатської України. Загинув 1939 року під час бойових дій між Карпатською Січчю та угорською армією.
  4. ^ Публіцист та теоретик ОУН. Після виходу з фракції ОУН (б) в 1941 році долучився до сил Тараса Бульби-Боровця. Загинув у 1943 році у бою з радянськими партизанами.
  5. ^ Один із найвагоміших українських мислителів-марксистів. Був істориком, економістом та політологом.
  6. ^ Публічна дискусія в Західній Німеччині, яка точилася між істориками довкола оцінки та сприйняття нацистської спадщини в ФРН у другій половині 1980-х років. Консервативні дослідники, на чолі з Ернестом Нольте доводили, що злочини Нацистської Німеччини співрозмірні зі злочинами СРСР, а гітлерівська агресія проти Радянського Союзу була зумовлена страхом перед комуністичною навалою. Також консерватори переконували, що дії Союзників під час бомбардування німецьких міст були не менш жорстокими, ніж Голокост, наголошуючи на відсутності особливої вини німецького народу перед євреями. На протилежному полюсі виступали історики центристських поглядів, а також ліві інтелектуали, найвідомишим серед яких був Юрген Габермас. Результатом Historikerstreit стала інтелектуальна поразка консерваторів.

Інтерв'ю підготовлено за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.

Розмовляла Анна Купінська

Поділитись