Друга теорія Енгельса: технології, війна та зростання держави

Фрідріх Енгельс жив та працював у тіні Карла Маркса — це та позиція, яку він займає сьогодні в уяві нащадків і яку він свідомо для себе обрав^[1]. Енгельс народився 1820 року в Райнлянді, місті Бармен. За рік до випуску зі школи (Abitur) він її кидає — і за згодою свого батька входить у сімейний бізнес. Таким чином, зустріч з Марксом справила на Енгельса, як на самоука, величезне враження: останній був у захваті від блискучого системно-філософського підходу юного гегельянця, якого вважав світовим мислителем. До порівняння: себе Енгельс вважав не більш як, можливо, талантом. Серед німецьких філософських кіл того часу той тип умоглядного мислення, яким відзначився Маркс, вважався найвищою формою наукових зусиль. Енгельс, який цей погляд поділяв, свій доробок, вкорінений у позитивізмі, міг розглядати як пересічний у порівнянні з Марксовим. У співпраці з Марксом він розумів свою роль як редактора, читача, видавця, перекладача, публіциста і, відповідно, популяризатора марксистської (не марксистсько-енгельської) теорії, роблячи її більш зрозумілою для соціалістичного руху, для якого вона й була призначена. Те, що цей акт перекладу з часом приводив до спрощень та редукційних формулювань, було не лише неминучим, але й бажаним, хоча ціна, яку довелося заплатити, — це підозра про неспроможність Енгельса до більш складної думки (і ця підозра досі жива).

І все ж у Енгельса є справді видатні досягнення — не попри, а саме через його вдачу, що схиляла його увагу до того світу, що існує тут і зараз, до реалій, а не абстракцій. Разом зі своїми дивовижно широкими науковими, літературними, журналістськими та політичними починанням, Енгельс був успішним промисловим підприємцем із багаторічним досвідом. Це не лише уможливило фінансування повільного прогресу Маркса у виробництві теорії, а й дало Енгельсу розуміння капіталізму зсередини — незвичний досвід серед його опонентів. Енгельс по-своєму почувався у світі більш комфортно, ніж Маркс — філософ-політекономіст. Це пояснює те, як Енгельс у досить юному віці зміг стати одним із перших емпіричних соціологів. Погляньмо на «Стан робітничого класу в Британії» з підзаголовком «Згідно з моїми власними думками та достовірними джерелами», укладеним під час його дворічного перебування в Манчестері в якості 24-річного стажиста в місцевому відділенні текстильної фабрики, що належала його сім’ї. Маркс, якого Енгельс розшукав у Кельні 1842 року на шляху до Британії, був глибоко вражений книгою та заявив, що Енгельс «дійшов тих самих висновків», що й він, але «іншим шляхом», а точніше, шляхом емпіричного дослідження.

Так почалася дружба й співпраця, яка тривала все життя й привела до появи, серед усього іншого, «Комуністичного маніфесту» у 1848 році — ключового моменту в історії теорії соціальних наук — повного текстуальних слідів із книги Енгельса (як і перший том «Капіталу», надрукований два десятиріччя потому). Світ думки та досліджень Енгельса, його досвід та спосіб життя оприявнює себе в практично енциклопедичному інтелектуальному доробку, рухомому жагою до фактів, яка постійно шукає нові теми: він практично ковтав цілі бібліотеки в гонитві за найостаннішими відкриттями зі світу знань. Як незалежний вчений, Енгельс досліджував еволюцію людства, історичну антропологію праці, походження сім’ї, раннє християнство та німецьку історію, зокрема селянські війни в Німеччині, а також брався за тоді ще нові природничі науки в «Діалектиці природи». Тоді як Маркс міг час від часу показувати свою мізантропічну натуру, безпосередній доступ до світу в Енгельса був, без сумніву, однією з причин, чому саме він із цих двох виявився політично активнішим. Більшою мірою саме Енгельс підтримував контакти з міжнародним соціалістичним рухом того часу. У пригоді стало те, що він вільно володів дванадцятьма мовами й міг говорити ще дванадцятьма.

Теоретичне доповнення

Я і близько не дійшов до підсумку всього дослідницького доробку Енгельса. До нього, як і до інших великих мислителів, можна повертатися знову й знову — і завжди відкривати щось нове. Як макросоціолога з інтересом до рушійних сил, які визначають розвиток складних сучасних суспільств, мене вражає те, якою мірою Енгельс доповнив матеріалістичну концепцію історії, —  розроблену (за його ж допомогою) Марксом як критика політичної економії ХІХ сторіччя, — чимось на кшталт теорії держави та політики. Тоді як сам Енгельс розумів свій вклад як чистий додаток до Марксової теорії історичного матеріалізму, я б стверджував, що Енгельса можна розглядати як винахідника незалежної гілки матеріалістичної соціальної теорії, яка сприяла вкрай необхідному розширенню розуміння політики та держави.

Що ж я розумію під «щось на кшталт теорії»? Перш за все, якщо говорити про «повну картину», Енгельс завжди покладався на всеосяжну систему думки Маркса — частково тому, що він довіряв Марксу за її розробку, але також, можливо, через свою дослідницьку вдачу, яка оприявнювалася в ненаситній та досистемній жазі до фактів. Фактів, які, накопичуючись, дедалі більше опиралися систематизації. Серед тем, які постійно привертали увагу Енгельса, були розвиток збройних сил та війни, які пліч-о-пліч супроводжували одночасний підйом капіталізму та модерних національних держав^[2].

Оборона Севастополя, 1855 рік

Зв’язок війни та мілітаризації з політичною економікою того часу та з її майбутнім революційним поваленням був далеко не очевидним: частково через елементи непередбачуваності, тобто несподівані обставини та наслідки «відносної автономії», породжені туманом війни, як наголошував ще Клаузевіц, ролі зброї як генератора історичних казусів. Енгельс спромігся стати одним із провідних військових теоретиків свого часу — каламбур, який приніс йому прізвисько «Генерал». Вже пізніше його вважатимуть головним авторитетом у цих питаннях (і не лише для таких соціалістичних військових стратегів як Ленін, Троцький та Мао Цзедун), ще пізніше — незручністю для повоєнних «з-соціалістів-в-пацифісти», які не бажають визнати стратегічну роль сили в політиці. Його внесок у цій галузі, я вважаю, частково пов’язаний з особливою спорідненістю між характером модерної війни в умовах капіталістичного розвитку та готовністю Енгельса до недогматичних спостережень, що дозволило йому як мінімум, закласти основу для вкрай необхідного доповнення в теорії держави до політичної економії, розробленої Марксом та ним самим.

Не те щоб Маркс був не зацікавлений у війнах свого часу. Для нього також, як читаємо в ключовому уривку з «Капіталу», «... насильство — повивальна бабка усякого старого суспільства, що вже вагітне новим»^[3].

"Серед тем, які постійно привертали увагу Енгельса, були розвиток збройних сил та війни."

Принаймні до 1880-х як Маркс, так і Енгельс очікували застати кінець капіталізму за власного життя, уявляючи мирний перехід як виняток. Там, де Енгельс точно мав перевагу над Марксом, — це практичний досвід: він був добровольцем у прусській артилерії в Берліні 1841–1842 років, учасником повстання Ельберфельда 1849 року за вимогу прийняття Франкфуртської конституції та антипрусського повстання армії Баден-Пфальц і Баден-Фольксвер — останні хутко були придушені, і ця болісна поразка залишилася з ним на все життя. Маркс, безсумнівно, розумів важливість цього досвіду у військових справах та заохотив Енгельса написати авторський  розділ про воєнну історію в першому томі «Капіталу». Енгельс погодився, проте, що досить для нього нетипово, так і не написав. Можливо, це свідчить про те, що його емпіричний матеріал супротивився включенню в систему товарного фетишизму політекономії Маркса.

Так сталося не тому, що «матеріалістична концепція історії» була економічно детерміністською та, отже, аполітичною, як дехто може заявляти сьогодні. Так, всі великі соціальні теорії ХІХ сторіччя схильні до детерміністських, ба навіть телеологічних формулювань, але це тому, що вони прагнули стати поряд із природничими науками. Тією мірою, до якої ці тенденції можна відшукати в роботі Маркса та Енгельса (обидва вважали, що траєкторія історії веде до соціалізму), вони були у хорошій компанії. З іншого боку, вони відрізнялися від своїх сучасників у тому, що не лише були теоретиками капіталістичного суспільства, але й практиками організованої пролетарської революції, і вони мали застосовувати риторику впевненості в кінцевій перемозі, яка є конче необхідною для політичного руху, але не завжди може узгоджуватися з теорією. Згадаймо також, що обидва витратили багато часу на заснування міжнародних організацій робітників та консультування національних, перериваючи знову й знову свою наукову роботу. Якби їхня теорія зводилася до твердження, що прогрес до соціалізму йтиме сам собою, вони могли би заощадити свої зусилля. Так, значна частина їхньої уваги з 1849 року була зосереджена на політичних та військових подіях, як результат — численна кількість журналістської та теоретичної аналітики. Якщо взяти до уваги такі дослідження, як «Вісімнадцяте Брюмера Луї Бонапарта», «Громадянська війна у Франції» та довгі серії газетних нарисів про Кримську війну та Громадянську війну в США, очевидним стає факт, що історичний матеріалізм приділяє історичній повістці куди більш вагомого й системно визначного місця, ніж більшість академічних соціальних наук того часу й пізніше.

Облога Атланти, 1864 рік. Художник: Туре де Тулструп 

Не дивно, що Маркс та Енгельс присвятили так багато роздумів конфліктам свого часу. Для революціонерів ті уроки, які міждержавні війни сьогодення могли би подати класовим війнам майбутнього та поваленню капіталізму, були життєво важливими. Досвід 1849 року вилікував Енгельса від будь-якої віри в імпровізовані повстання. Ті, хто бореться за комунізм, мали бути рівними своїм державним та класовим опонентам в озброєнні та дисципліні. Щоб прояснити цей зв'язок, він вирішив зрозуміти, як капіталістично-промислові розробки були пов’язані зі стрімким та стабільним прогресом у військовій техніці. У 1861–1865 роках Маркс та Енгельс слідкували за кожним поворотом Громадянської війни в Америці, яку вони правильно визначили як першу модерну війну. Вже в березні 1862 року вони ведуть перелік ознак її новизни в одній зі своїх спільних статей:

З будь-якої точки зору, Громадянська війна в Америці є видовищем, що не має прецедентів у військовій історії. Величезний обсяг спірної території; протяжний фронт ліній операцій; чисельність ворожих армій, створенню яких майже не передувала попередня організаційна основа; неймовірні затрати цих армій; спосіб керування ними та загальні тактичні та стратегічні принципи, згідно з якими ведеться війна, — все це для європейського спостерігача є новим^[4].

Наприкінці Громадянської війни близько 700 тисяч полягли на полях битв або в таборах для військовополонених. Шість років потому, між березнем і травнем 1871 року, Маркс та Енгельс споглядали підйом та падіння Паризької комуни: повстання частини паризького населення проти прусської окупації та власного уряду після поразки у франко-прусській війні 1870–1871 років. Після падіння Комуни та масових страт, що були згодом, 30 тисяч людей попрощалися із життям. Урядові сили втратили 900 осіб^[5].

Тож для Маркса та Енгельса було очевидним те, що шлях до соціалізму передбачатиме колективне застосування сили. Але як класова боротьба між працею та капіталом вписувалася у світ професійних військових, оснащених як юніоністи та конфедерати, або все більшої могутності Пруссії — не кажучи вже про армії майбутнього? Видається, що Маркс і Енгельс випробували різні рішення цієї стратегічної загадки. Іноді вони ставали на бік капіталістичної держави, яка виглядала найбільш передовою з перспективи всесвітньої історії. Деякий час це була Німеччина стосовно Франції, принаймні за часів Другої імперії Луї Наполеона. А от царська Росія завжди була країною «азійського способу виробництва» — оплотом реакції, від якого в разі необхідності варто захищати німецький прогрес. Вони також експериментували з редукціоністськими прогнозами: військова сила держави залежала від рівня її промислового розвитку, тож прогресивні держави із суспільствами, що дозріли до соціалізму, перемогли б менш розвинені.

Капіталістичний спосіб знищення?

Але поступово (і особливо після смерті Маркса) переважав тонший підхід, заснований на спостереженні Енгельсом двох явищ: по-перше, зміцнення держав щодо їхніх суспільств через монопольне володіння модерними засобами знищення, по-друге, внутрішня динаміка військово-технічного прогресу, що привела до формування в суспільствах способу знищення, відмінного від способу виробництва, з власною динамікою розвитку, що доповнює динаміку капіталізму. Разом ці дві події пояснюють те, що я називатиму гіпертрофією модерної держави у ХХ столітті. Тут, як я вважаю, Енгельс зробив нарис того, що було не просто чимось «на кшталт теорії», а що поклало початок доповненій теорії суспільного розвитку, аналогічної та паралельної до економічної теорії Маркса. Разом ці теорії дають реалістичнішу історико-матеріалістичну теорію капіталістичного суспільства.

Битва під Геттісбургом, 1863 рік. Художник: Туре де Тулструп 

Почнімо з технологічного аспекту. Критика детермінізму в історичному матеріалізмі має дві версії: технологічну та економічну. Locus classicus для технологічної версії — відомий уривок зі «Злиденності філософії»:

Соціальні відносини тісно пов’язані з продуктивними силами. Набуваючи нових продуктивних сил, люди змінюють свій спосіб виробництва; і, змінюючи спосіб виробництва, змінюючи спосіб заробітку, вони змінюють усі свої соціальні відносини. Ручний млин дає суспільство з феодалом, паровий млин — суспільство з промисловим капіталістом^[6].

Це написав не Енгельс, а сам Маркс ще 1847 року. «Тісно пов’язаний з» (eng verknüpft mit) не означає «детермінований (чимось)», навіть якщо метафорично перебільшене завершальне речення, часто вирване з контексту, закільцьовано детермінацією. Однак саме твердження про те, що технічний прогрес на утилітарному виробничому заводі (який щодня спостерігає син власника заводу, такий як Енгельс) повинен зумовлювати прогрес людства, мабуть, здавався провокацією для гегелівських ідеалістів того часу; справді, таким і був, без сумніву, намір. Тут не місце відстежувати, як згодом була розроблена теорія переходу від ручного до парового млина та її відношення до форм соціальної влади — в напрямку «тісно пов’язаних» (eng verknüpft), або «поступальних» чи «виробничих» (ergibt), або, можливо, в обох. Тут слід зазначити лише центральну роль, яку розвиток технологій від самого початку відігравав в історико-матеріалістичній думці Маркса, а також Енгельса.

У 1855 році, у розпал Кримської війни, Енгельс підготував детальний огляд розвитку озброєнь у всіх європейських державах^[7]. Як промисловець, він вважав за корисне не лише порівняти прогрес деструктивних технологій того часу з прогресом виробничих технологій, але й розглянути їхній взаємозв’язок. Одне з питань полягало в тому, чи були це військові технології, що виграли від цивільних технологій, або ж навпаки. З політико-економічної точки зору, військові технології можуть бути не більш як побічним продуктом цивільних. Але чи можна масове індустріальне виробництво, засноване на стандартизованих компонентах (необхідній передумові того, що стане «фордистським» способом виробництва) простежити до, наприклад, Семюеля Кольта, чий винахід дозволив йому доставити 130 тисяч револьверів у північні штати під час Громадянської війни? Ще актуальнішим для історичного матеріалізму було питання про те, чи слід, аналізуючи розвиток виробничих засобів, прогрес від ручного до парового млина, постулювати «відносно автономний» розвиток того, що ми могли б назвати засобами знищення — заміщення меча кулеметом — як другий, паралельний напрям історичного розвитку, переплетений з першим, але не тотожний йому.

Корони котяться в ринву

Хто ж винищує кого в технологічно революціонізованих відносинах знищення, розроблених модерними індустріальними суспільствами? Роздуми Енгельса про війну вказують, що все більше він вважав важливим те, що основним бенефіціаром військового прогресу в трійці суспільство-економіка-держава була держава. Лише держави мали ресурси для придбання нових широкомасштабних та централізованих засобів знищення, а також для побудови та утримання робочої сили, відомої як «армія», необхідних для їх розгортання. Однак разом із цим значення держави щодо її економіки та суспільства неминуче переросло роль, яку їй відводила політекономічна теорія середини ХІХ століття, і так держава стає значно більше ніж просто «комітетом з управління справами буржуазії»^[8] або «надбудовою» в капіталістичному способі виробництва. Сам масштаб нових засобів знищення, якими володіє держава, повинен розв’язати конкуренцію між державами на додачу до суперництва між монополіями та картелями, що виникають в капіталістичних економіках, — конкуренцію sui generis за все жахливіші потужності (capacities) винищення, що для суспільств може видатися набагато більш небезпечним, ніж періодичні кризи, спричинені економічною конкуренцією.

Британські солдати під час Першої світової війни

Чи було за цих умов успішне революційне розгортання насильства для звільнення суспільства від чуми капіталізму реальною перспективою? Ближче до кінця свого життя Енгельс, здається, відчував себе змушеним втиснути класову війну за соціалізм у «світову війну безпрецедентної досі експансії та насильства», яку він так пророче передбачав на обрії. Його детальна поінформованість про тодішню гонитву озброєнь не викликала сумнівів у масштабах цієї війни. У 1887 році, майже за три десятиліття до початку Першої світової, він пише:

Від восьми до десяти мільйонів солдатів наступатимуть на горлянки один одного, вони спустошать Європу гірше, ніж рій сарани. Плюндрування Тридцятилітньої війни стиснуться до трьох-чотирьох років і поширяться на весь континент; голод, хвороби, всеохопне варварство як армій, так і народу; безповоротний крах нашої штучної системи торгівлі, промисловості та кредитування, що завершиться загальним банкрутством; розпад старих держав та їх конвенційної політичної мудрості до тої точки, де корони покотяться у ринви десятками, і нікого не буде поруч, щоб їх зібрати; абсолютна неможливість передбачити, чим це все закінчиться та хто вийде з битви переможцем… Такою є перспектива того моменту, коли системний розвиток взаємного вдосконалення озброєнь досягає апогею й нарешті приносить свої неминучі плоди^[9].

За останніми підрахунками, 9,5 мільйонів загинули під час досі небаченої війни. Але для Енгельса навіть подія такого жахливого масштабу не могла б зупинити діалектику руху історії до соціалізму. В кінці майбутньої світової війни, як проголосив він, — із сумішшю передбачень і бойового кличу, характерною для ранніх соціалістів, — не залишалося нічого іншого, як перемога міжнародного робітничого класу:

Абсолютно очевидним є лише один наслідок: загальне виснаження й створення умов для остаточної перемоги робітничого класу. Ось куди, панове королі та державні мужі, ви своєю мудрістю привели стару Європу. І коли вам не залишається жодної альтернативи, окрім як розіграти останній танець війни — невелика втрата. Війна може на деякий час відштовхнути нас назад, вирвати завойоване з наших рук. Але як тільки ви вивільните сили, які не в змозі стримувати, все може піти своїм шляхом: до кінця трагедії ви будете спустошені, а перемога пролетаріату або вже буде досягнута, або ж буде неминучою^[10].

Це було не зовсім нереально, як згодом засвідчить революційна хвиля 1917–1919 років. Твердження Енгельса полягало в тому, що внаслідок майбутньої світової війни озброєні трудящі класи спустошених на той час країн обернуться супроти своїх класових ворогів і внаслідок народного повстання остаточно скинуть капіталізм. Після 1918 року він міг би вказати на низку демократичних реформ, що перемогли у багатьох країнах (загальне виборче право, права профспілок, колективні переговори), а також на Російську революцію, якій, безумовно, сприяли стратегічні операції німецького Генштабу. У розумінні Енгельса, війна, яка велася як національна боротьба з військовослужбовцями строкової служби, могла слугувати зміцненню робітничого класу як в переможених, так і в країнах-переможцях. Те саме спрацювало й після 1945 року.

Міждержавні виміри

Якщо зрештою капіталізм залишався неушкодженим, це відбулося не лише завдяки внутрішньому балансу сил. Вже 1918 року внутрішній порядок національних держав, що якраз формувалися, почав частково залежати від їхнього становища на міжнародній військовій арені. Після захоплення влади більшовицький уряд повинен був негайно забезпечити себе регулярною державною армією (Червоною армією під командуванням Троцького) для захисту в «громадянській війні», яка насправді була передусім іноземним вторгненням. Енгельс не здивувався б.  У Німеччині соціал-демократ, вчений-юрист Гюго Зінцхаймер, засновник німецького трудового законодавства та тимчасовий начальник поліції Франкфурта під час повстання в листопаді 1918 року, застеріг масовий мітинг від боротьби за радянську республіку (Räterepublik) відразу, бо це, як сталося в Росії, неминуче спричинить вторгнення західних союзних сил. Обраний через 18 місяців до Установчих зборів, Зінцхаймер був одним із розробників статті Робітничої ради Веймарської конституції.

Троцький приймає парад Червоної армії

Історичні дослідження показують, що панівні кола європейських держав очікували, що війна, в яку вони вступили влітку 1914 року, буде, як і сутички, що передували їй, короткочасною. Енгельс знав це краще, можливо тому, що він був серед небагатьох, хто правильно розумів руйнівну силу, накопичену в арсеналах тепер повністю індустріалізованих національних держав. Якби після 1918 року збереглися не лише капіталістичні виробничі відносини, а й міждержавні відносини знищення, якщо, інакше кажучи, державам вдалося досить швидко реорганізувати свої суспільства навколо національних ідентичностей — чи то шляхом надання певних поступок трудящим класам, чи то через їхню репресивну інкорпорацію, чи то ж шляхом обох варіантів — це частково тому, що в індустріальну епоху добре озброєна ворожа держава може завдати суспільству більшої шкоди, ніж будь-яка ендогенна економічна криза. Іноземна держава виявилася небезпечнішою за внутрішній капітал. Жодна соціалістична революція не могла захистити вас від неї, лише внутрішня армія, подібно до того, як прусська армія XIX сторіччя захищала німецькі держави від царської загрози. З цієї причини ризик міжнародної війни перекрив шлях класовій війні: внутрішні виробничі відносини були підкріплені міждержавними відносинами сили; класові війни несли небезпеку національної поразки в державних війнах; а внутрішні еліти могли проголосити себе захисниками своїх народів від засобів знищення інших народів, проголосити націю однією великою родиною (чоловіки захищають своїх матерів, дружин та дітей) і зробити так, щоб розподіл національних засобів виробництва видавався другорядним для їхнього ж захисту.

"Іноземна держава виявилася небезпечнішою за внутрішній капітал. Жодна соціалістична революція не могла захистити вас від неї."

Не те щоб класова війна повністю зникла. Після 1918 року з міждержавного та міжкласового конфлікту почала виникати нова конфігурація держав і класів, знову сформована характером і перерозподілом сучасних засобів знищення. Теорія класів в оригінальному формулюванні мало чого може тут пояснити. Пізня робота Енгельса, як я припускаю, сприймала державу та її потенціал до насильства серйозно, без можливості чи бажання системно інкорпорувати це в рамки «матеріалістичної концепції історії», задуманої як політекономія, що розпочалася з аналізу товарного фетишизму. Після початку російської революції, що виросла з Першої світової, конфронтація державно-соціалістичного Радянського Союзу та капіталістичних держав «Заходу», особливо Сполучених Штатів та Великої Британії як капіталістичних сил-гегемонів, що зароджувались та занепадали відповідно, привела до появи більш-менш стабільної проекції класового конфлікту на державну систему.

З часом у Радянському Союзі виник розподіл праці між державою (яка як держава серед держав для своєї безпеки мала розраховувати на професійну армію та регулярну міжнародну дипломатію) і партією як світовою революційною силою (що втручалась у внутрішні справи інших країн через агентів Комінтерну та своїх національних партій-побратимів, які швидко стали залежними від КПРС та інструментів радянської держави). Тут не місце розглядати суперечності, пов’язані із зовнішньою політикою Сталіна в країні та за кордоном. Достатньо відзначити криваву чистку офіцерського корпусу в 1938 році, зроблену для забезпечення партійного контролю над збройними силами в умовах загрози війни з Третім Рейхом, і Пакт Гітлера-Сталіна напередодні Другої світової. Це мала би бути війна між трьома версіями модерного індустріального суспільства — капіталізмом, фашизмом, комунізмом — підтримувана національними державами, до зубів озброєними новітніми технологіями знищення; соціалістичний Радянський Союз, можливо, дещо менше, ніж капіталістичні держави.

Центр Роттердаму після німецьких бомбардувань, 1940 рік

Гіпертрофія держав у ХХ столітті є результатом все смертоносніших засобів знищення, що вони мали у своєму арсеналі. Історичний апогей цього процесу досягнуто в атомній епосі, що відкрилася 1945 року. Після винаходу американцями ядерної бомби її виробництво за часів Сталіна зробила СРСР другою з двох глобальних наддержав. Якийсь час цей найсмертоносніший з усіх способів знищення змусив обидві сторони жити одна з однією, розділяючи світ між собою. Під прапором «мирного співіснування» США та Радянський Союз намагалися підірвати внутрішній порядок один одного, старанно уникаючи перепочинку від постійного вдосконалення засобів взаємного знищення. Це системне суперництво, одягнене в шати класової боротьби між державами: між народом праці та народом капіталу, національно об’єднаних демократією чи диктатурою або ж їхнім поєднанням.

Подібно до того, як класовий конфлікт став міжнародним після 1918 року, після 1945-го міжнародний конфлікт сформував класовий конфлікт, бо обидві сторони придушили свою внутрішню класово-політичну опозицію, розглядаючи її як п’яту колону ворожої держави. У Вашингтоні та Москві зовнішня політика в тіні бомби слугувала для захисту та пропаганди конкуруючих форм соціальної організації, що відбиває фронти класового конфлікту ХІХ сторіччя та мобілізації «класових братів» в іншому світі в інтересах власних державних блоків. Під час «холодної війни» США більш-менш усунули противників, що симпатизували комуністам, своєї системи як вдома, так і в підконтрольних імперії США державах, тоді як до 1980-х років СРСР почав розпадатися під тиском своїх прозахідної, а отже, прокапіталістичної опозиції.

Купці та найманці

Отже, Енгельса можна розглядати як того, хто відкрив додаткову лінію історико-матеріалістичних досліджень, в якій засоби знищення існують поряд із засобами виробництва, а утворення держав відбувається та перекривається з класовою формою. Це лінія, яка дає справедливіше пояснення реалій кривавого ХХ сторіччя, ніж виробничо-орієнтована теорія історії. Запропонований тут наратив можна продовжити за допомогою категорій, вже знайдених у Енгельса: технічний прогрес як рушійна сила політичного та суспільного розвитку та звільнення державної політики від її підпорядкування економіці в теорії, як результат контролю держав над модерними засобами знищення. До кінця ХХ сторіччя горизонти технологічного розвитку мають місце не стільки в приватному секторі економіки, скільки в програмах озброєння. Особливо це випадок наймогутнішої держави світу, США: від повітряних та космічних подорожей до так званого «мирного використання ядерної енергії» — аж до мікроелектронних інформаційних технологій, які сьогодні провадять революцію в капіталістичній економіці.

Що ж стосується політичної історії, можна було б вказати на план Рейгана перегнати Радянський Союз в озброєнні за допомогою програми «Зоряні війни»; «глобалізацію» американських збройних сил після 1989 року, яка була поставлена ​​під сумнів лише через тридцять років через шалену розробку засобів виробництва та знищення в Китаї; розпад національно-визвольних рухів на периферії в умовах їхньої безнадійної військової неповноцінності та їхнє заміщення релігійно-фундаменталістськими рухами, послідовники яких не проти ідеї втратити своє життя задля досягнення своїх мілленіальських цілей. Настільки, наскільки нам дозволено, сьогодні ми можемо спостерігати подальшу радикальну трансформацію за допомогою нових мікроелектронних сил руйнування, які дозволяють необмежено шпигувати за реальними та потенційними супротивниками та (за допомогою дронів) за їх ліквідацією. Соціальна організація цієї роботи з винищення відповідає реприватизації великої частини війни: аутсорс смертельних місій приватним компаніям, які зараз освоюють та розробляють нові технології краще та ефективніше з погляду економіки; заміна військовозобов’язаних громадян-солдатів Європи та Америки професійними спецслужбами — заміна, якщо хочете, постійної армії гнучко регульованим запасом високотехнологічних торговців та найманців смерті.

Один із керівників радянського проєкту атомної бомби Юрій Харитон біля першої радянської атомної бомби РДС-1

Ці драматичні наслідки для структур та функцій сучасної держави були б предметом пильного інтересу для Енгельса, навіть якби вони не легко вписувались у ранній варіант матеріалістичної концепції історії, найяскравіше виражений у перших розділах «Капіталу». Персоналізоване знищення ворогів безпілотниками та спеціальними оперативними закладами, контрольоване через мережу, що працює завдяки передовим інформаційним технологіям, значною мірою позбавляє режими від необхідності мобілізувати згоду на внутрішньому фронті для військових операцій, які провадяться далеко: нікого не потрібно змушувати брати участь і ризикувати життям для своєї держави, а кількість західних військових втрат зменшується. Ба більше, завдяки вдосконаленим технологіям навіть супутні збитки можуть бути обмеженими, і про війну з терором (новий інтерфейс знищення, поліціювання та соціальної роботи), якщо її потрібно виграти, не можна говорити публічно. (Якби в не такому й далекому від сьогодення майбутньому роботи протистояли роботам — наприклад, дрони Tesla проти дронів Huawei — битву, без сумніву, стрімили б на розважальних сервісах).

Схожим чином проблема державотворення в країні переможеного ворога, як-от у Японії та Німеччині після 1945 року, також може стати застарілою. Як показали Ірак та Афганістан, руйнування держави може бути достатнім — держави, що в процесі державотворення зазнали невдачі (failed state), або відсутність держави взагалі є цілком прийнятним варіантом для переможців, аж доки підпорядковане військовослужбовцям населення через індивідуальний нагляд або вибіркову ліквідацію не зможе організувати себе як колективний суб’єкт. Розгляньмо, наприклад, тип війни, розкритий у листі до ізраїльського прем’єр-міністра від 43 офіцерів та солдатів елітного підрозділу секретних служб 8200, в якому повідомляється про їхню відмову продовжувати службу:

Населення Палестини під владою військових ніяк не захищене від шпигунства та нагляду з боку ізраїльської розвідки… Інформацію, яка збирається та зберігається … використовують для політичного переслідування та з метою розколу в палестинському суспільстві шляхом вербування колабораціоністів та нацькування частин палестинського суспільства проти нього самого… Розвідка дозволяє безперервний контроль мільйонів людей за допомогою ретельного та нав’язливого нагляду та вторгненню у більшість сфер життя^[11].

Протест такого роду є як ніколи важливим. Але він і справді відрізняється від повстання солдатів у ХІХ сторіччі, на яке сподівалися Енгельс та ранні соціалісти, коли учасники переведуть зброю на рідного класового ворога. Чи можна комп’ютерний сервер налаштувати проти панівного класу?