Другий фестиваль феміністичного кіно «Фільма» проходить у листопаді-грудні цього року. У своєму кураторському тексті колектив закликає солідаризуватися між/з дискримінованими групами: «...для нас важливо показати стрічки, в яких режисер_ки говорили би про власний досвід міграції, або їхній творчий задум був би максимально нестигматизуючим/неекзотизуючим. Ми вважаємо, що ця солідарність неможлива без усебічного критичного осмислення систем пригнічення (таких як колоніалізм, патріархат, капіталізм і т.д.) та владних ієрархій. На знак солідарності з кожною людиною, кожною живою істотою, що втратила чи була змушена покинути власний дім через небезпеку, ми вирішили присвятити єдину цьогоріч програму «Фільми» темі міграції в умовах збройних конфліктів».
Вісім фільмів програми «Коли вдома заквітнуть дерева» вибудовуються у єдину метаісторію: від втрати домівки і до намагання повернутися додому. Зосередимося на огляді трьох фільмів «Кінохроніка 63 — Потяг тіней» словенського колективу «Фронт Кінохроніки», «Пурпурове море» Амель Аль-Закут і Халеда Абд-аль-Уахеда та «Краєвид жаху» Касі Герц. Усі вони фіксують момент подорожі, яка є актом надії і відчаю одночасно, може подарувати нове життя в країні призначення, приректи на виживання в прикордонній зоні або ж і взагалі — закінчитись загибеллю на ризикованому маршруті. Стрічки захоплюють в кадрі персональні історії, біль та відчай, акти солідарності і допомоги, а також ілюструють те, як мігрантофобні політики ЄС прирікають людей, котрі шукають притулок, на страждання.
У вікні поїзда
Неформальний словенський колектив «Фронт кінохроніки» працює з темами міграції і втечі — у своїх роботах вони фіксують і намагаються осмислити досвіди біженців і біженок, чий маршрут пролягає через Балкани, а прихистки виникають на узбіччях, в лісах чи закинутих складах залізничного вокзалу Белграду. Фільм учасниці колективу Ніки Аутор «Кінохроніка 63 — Потяг тіней» про намагання шукачів притулку потрапити у Західну Європу, сховавшись між колесами поїзда.
На початку стрічки нам демонструють простір між колесами, сховок для людини, що хоче непомітно перетнути кордон — за кадром лунають різкі металічні звуки, від яких мороз пробігає поза шкірою. Далі маршрут пролягає через роздуми про залізницю і її зображення в кінематографі: про те, що проїзд у перших потягах був задоволенням лише для дуже привілейованої частини суспільства; про те, що подорож між колесами у чорно-білому кіно початку минулого століття була прерогативою комедіантів — частиною сюжету, який мав розсмішити аудиторію. Згадується і те, що поїзд зі знаменитих кадрів братів Люм’єрів викликав жах.
Так само викликають жах перші кадри фільму Ніки Аутор: невже тут їхатиме людина? Невже витримуватиме цей гуркіт, холод і тиск деталей? Весь комфорт подорожі ховається всередині: м’які сидіння, просторі вікна, їжа та напої, кондиціонер та газети. Ззовні: метал, гул, запах мастил, швидкість та безжальність коліс, їхній різкий і безперешкодний рух коліями, аби вчасно доставити тих, хто придбали квитки. Вікно поїзда є двостороннім екраном: ось пейзажі і міські обриси змінюються для пасажирів; а з іншого боку, вони як актори зі сцени про комфортну поїздку — її можуть споглядати ті, хто не має змоги потрапити всередину.
Скріншот із фільму «Кінохроніка 63 – Потяг тіней»
Скріншот із фільму «Кінохроніка 63 – Потяг тіней»
У стрічці показана сцена з чорно-білого фільму, де дівчина з американського робітничого класу може розглядати розкішне життя пасажирів поїзду лише у вікно, ззовні; і навіть щоб потрапити на платформу, вона має заплатити гроші.
Шукачі і шукачки притулку платять за подорож грошима, безпекою, іноді життям. Нерідко, щоб заплатити перевізникам, вони витрачають заощадження, які накопичували роками. При цьому коштів може не вистачити на «квитки» для всієї родини, і в подорож відправляється лише частина. Подорож літаком також недосяжна, до того ж на заваді стають профайлерські політики авіакомпаній: аби убезпечитись від прохання про притулок у транзитній зоні від небажаних пасажирок, їм відмовляють у реєстрації на рейс. Або ж неможливо здійснити подорож без візи, яку важко — часом неможливо — отримати. Ціна подорожі надзвичайно висока, гарантій успішного прибуття ніхто не дає.
У 2013 році було оновлено Дублінські угоди, однак їхня суть лишилась незмінною — шукачі і шукачки притулку повинні просити про прихисток у першій країні ЄС, до якої в’їжджають. Найчастіше це були Греція, Італія, Угорщина, Велика Британія. У 2018 році кордон між Сербією та Угорщиною, Угорщиною і Хорватією, по суті, закривається. Дібратися до країн Західної Європи можна між колесами поїзда або пішки лісами Боснії та Хорватії. Шлях надзвичайно складний, кордон часто не вдається перетнути, а прикордонники систематично вдаються до насильства.
У горах виникають імпровізовані поселення. Одне з таких — сумнозвісний табір Вучак, відомий своїми нелюдськими умовами проживання. У своїй збірці есе «Забагато усього на серці…» учасниці «Фронту Кінохронік» розповідають про фільмування мігрантських досвідів і багато міркують про простір у кадрі та поза ним. Навколо табору Вучак «у кадрі» розігралася ціла вистава — статті про замерзаючих мігрантів у ЗМІ, занепокоєння міжнародних організацій і візит європейського комісара з прав людини з заявами про те, як все жахливо, і що табору не мало б існувати. Закриття табору. Зобов'язання Сербії і Боснії та Герцеговини забезпечувати гідні умови проживання. Завіса. За кадром залишилась повна відсутність змін у міграційному законодавстві ЄС, яке, власне, і призвело до ситуації з Вучаком.
Дійсно, Вучаку не мало існувати, як і будь-яких біженських таборів та центрів утримання. Люди мають бути забезпечені гідними умовами проживання. Табори біженців, прикордонні області, моря, ліси стають просторами творення некрополітик — тут ЄС відводить людям місце для (не)виживання, тримаючи на дистанції, виштовхуючи подалі від затишних просторів багатих країн. Тут, під тентами з блакитними логотипами організацій, які не можуть та, певно, не хочуть істотно змінювати європейську систему надання притулку, мають розміститись ті, чиї життя менш цінні та вибірково оплакувані.
Якщо у Джудіт Батлер йдеться про життя оплакувані та ні, то життя біженок видаються оплакуваними вибірково. Для цього обираються фільми, де романтизуються й екзотизуються страждання шукачів і шукачок притулку: ніби є конкретні люди з конкретних країн, де щось пішло не так, і ось вони мають пливти через море, і ось вони тонуть. Подібні сцени змушують людей, котрі дивляться стрічку, плакати, з одного боку, щиро, з іншого — така режисерська подача створює прірву між глядацтвом і героями фільму. Смерть людей (і часто це небілі люди) перетворюється на частину дійства.
Погляд зсередини
Фільм «Пурпурове море» Амель Аль-Закут та Халеда Абд-аль-Уахеда пропонує докорінно іншу перспективу. Стрічка розповідає про події поблизу острова Лесбос, де в 2015 році затонув човен з сирійськими біженцями. Режисерка сама фільмує те, що відбувається. З перших секунд фільм шокує — підводні кадри з людськими тілами, що намагаються втриматись на воді, викликають біль і стискаюче відчуття всередині. Голос нараторки разюче дисонує з тим, що відбувається на екрані і тим, як це відгукується в тілі — спокійно, зважено вона розповідає про звуки жабок і рибок, пригадуючи інцидент у ставку з дитинства. Іноді підводні кадри зміняються кадрами над поверхнею, а тиша — криками. Щосекунди чекаєш на сцену, де всі врятовані. Її не може існувати. Фінальні субтитри констатують: із 316 осіб — 274 вижили, 42 — загинули.
Амель Аль-Закут створює картинку і наратив у цьому фільмі: попри те, що знаходиться у відчайдушній ситуації, вона бореться з виснаженням, активно не погоджується стати згадкою в новинах і гнівно посилає подалі гелікоптер, що зависає над мігрантами. Злість передається аудиторії, гелікоптер починає бісити: ми так і не побачимо ніякої допомоги, яка надійде звідти, тож його присутність — відверте знущання.
Скріншот із фільму «Пурпурове море»
Щонайменше 1924 шукачів і шукачок притулку загинули, намагаючись перетнути Середземне море з боку Північної Африки у 2021 році. За даними УВКБ ООН, кількість мігрантів і мігранток, що гинуть в морі, майже подвоюється з року в рік. Із 2013 року про подібні трагедії регулярно говорять в новинах, змінюються лише місця і кількість загиблих. При цьому допомога з боку низових груп та волонтерських організацій тим, хто тоне в морі, криміналізується, а підтримка від державних служб часом надається кволо, або ж не надається взагалі.
Зараз частина людей, які допомагали рятувати потопаючих, яких ми бачили у «Пурпуровому морі», знаходиться під слідством, деякі з них понесли адміністративну відповідальність. Європейські держави задіюють інструмент залякування, мовляв, інформація про померлих стане запобіжником для тих, хто збирається перетнути море. Менше рятуватимуть — менше людей наважуватиметься на переміщення. Однак, справа в тому, що люди, які залишають дім у пошуку прихистку, не знаючи, чи буде цей пошук успішними, чи вдасться їм вижити під час подорожі, не роблять цього просто так. Їх штовхає на це серйозна, часто смертельна загроза.
Так, один з героїв фільму Касі Герц «Краєвид жаху» стверджує, що між смертю у лісі та в’язницею або відправкою на війну у Сирії, він обирає перше. Він один із тих, кого вдалося врятувати людям, котрі допомагають біженцям і біженкам у Біловезькій пущі.
Скріншот із фільму «Краєвид жаху»
У 2021 році, після програних виборів, репресій стосовно громадян Республіки Білорусь і санкцій з боку країн ЄС, Олександр Лукашенко вдається до спрощення в’їзду в країну для шукачів і шукачок притулку з Курдистану, Африки та Азії. Їм він обіцяє безперешкодний транзит в ЄС. У результаті на кордоні між РБ та Польщею опиняються тисячі людей, яких не впускають до ЄС, а Білорусь зі свого боку не дозволяє мігрантам і мігранткам повернутись назад. Люди зазнають фізичного насилля з боку прикордонників обох держав, вони змушені жити в лісі, замерзаючи іноді до смерті. Громадські організації та активістські ініціативи, що намагаються допомагати людям, зазнають тиску з боку влади.
Цинізм Лукашенка у цьому разі зустрівся з цинізмом ЄС. По суті, він використав людей як речі, шантажуючи Європу прибуттям мігрантів, ніби вони були чимось неживим — зброєю чи отрутою. Відповідь Польщі, яка місяці потому прийняла в тисячі разів більше біженок з України, була симетричною — вона поставилась до живих людей як до небезпечних предметів і діяла відповідно. Тоталітарні лідери знеособлюють, дегуманізують людей, котрі шукають притулок, перетворюючи їх на загрозу.
Досвід переміщення українців та українок в Європу після початку повномасштабного вторгнення продемонстрував, що ситуація може бути інакшою. Для громадян України перетин кордону спростили, а також вперше на практиці застосували процедуру надання тимчасового захисту — вона є набагато швидшою і менш забюрократизованою, ніж отримання статусу біженця. Це вкотре продемонструвало, наскільки штучним і селективним є підхід до прийому шукачів і шукачок притулку в ЄС. Некрополітичне маркування життів біженок та біженців як «потрібних» і «непотрібних» яскраво проявилось у тому, як переміщення з України було висвітлено в ЗМІ. Вони вже не акцентують увагу на «кризі» 2015 року, не говорять про прибуття мігрантів як про загрозу, не зображують біженство як безлику страждальну масу, натомість апелюють до людського та закликають допомагати таким самим людям як самі.
Деякі медіа взагалі описують громадян України, використовуючи слова «цивілізовані» або «виглядають як ми», а отже варті допомоги. Такі відверто расистські висловлювання, які буцімто спрямовані мотивувати уряди і населення допомагати українкам та українцям, насправді підсилюють іншування біженства з Африки, Азії, Близького сходу. При цьому варто зауважити, що небілі шукачки притулку, які тікали з України, зазнали дискримінації, починаючи від перетину кордону, закінчуючи оформленням документів, яке у багатьох із них просувається вкрай неуспішно. Критика такого підходу часто викликає обурення в українському суспільстві і сприймається як обвинувачення мігранток і мігрантів, які не мали проблем на кордоні, або й взагалі — підігрування російській пропаганді. Насправді ж, вона направлена на викорінення расизму і солідаризацію з шукачами та шукачками притулку незалежно від походження.
Європейські країни підтримують цю логіку. Зрештою, вони керуються нею перманентно, залишаючи людей помирати в морях і в гірських лісах, у країнах походження (адже є і ті, хто не наважуються на складний шлях) і в Біловезькій пущі. На місцях, де нещодавно переховувались групи людей, з’являються могили, непримітні, означені сосновими гілками — квітів сюди ніхто не приніс, надгробний камінь зі словами скорботи від близьких та інформацією про покійника — відсутній. Їх не визнали людьми, подекуди навіть не визнали біженцями, називаючи економічними мігрантами, словосполученням, яке зазвичай використовують ті, хто долучилися до вкорінення нерівностей і дестабілізації ситуації в країнах Азії та Африки, а потім проголосили всіх, хто тікає від наслідків цього — шукачами наживи.
***
«Кінохроніка 63 — Потяг тіней», «Пурпурове море» та «Краєвид жаху» показують нам страждання, не естетизуючи і не фокусуючись виключно на ньому. Вони спонукають не просто засмутитись чи розплакатись над фільмом, а встановлюють зв’язок між героями, режисерками і нами самими, пробуджуючи емпатію та бажання солідаризуватися. Інтерсекційний фемінізм передбачає боротьбу за права мігранток і шукачок притулку, за свободу від пригноблень, ієрархій і кордонів. Феміністичний же погляд у кіно, що розповідає історії переміщення, апелює до універсальних людських цінностей і прагнень, чи то затишок вдома, чи захищеність близьких, чи можливість повернутись у квітучий сад.
Таке кіно — потужна людяна альтернатива тиражованим документальним кадрам, які замикають страждання біженок у коло, по якому вони безвихідно змушені рухатись, воно показує різність досвідів та історій, унікальність кожної з них. Порівняння і узагальнення біженських досвідів, яке відбувається на рівні урядів, суспільств і ЗМІ, часто посилює іншування і знецінення персональних історій та може призвести до відмови у наданні захисту.
Ситуація з українськими біженками в Європі продемонструвала, що ставлення до мігрантів може бути людянішим, а умови облаштування в новій країні — комфортнішими. Цей досвід не має витісняти на задній план цинізм і жорстокість ЄС, які десятиліттями руйнували долі і життя шукачів і шукачок притулку. Натомість він має стати джерелом вимог, серед яких — забезпечення гідного прийому для всіх без виключення, творення змін у системі притулку, які зроблять її безпечною і дружньою для тих, хто залишив дім. Ознайомлення з історіями одне одного формує зв‘язок між людьми різного походження і з різними досвідами міграції. Такий зв’язок може перетворитись на сильну мережу солідарності, в якій підтримка і взаємодопомога не знають кордонів та упереджень, а співпереживання виростає зі схожих спогадів про полишені домівки, навіть якщо вони знаходяться у різних півкулях.
