Фракція DIE LINKE в Бундестазі та українське питання

Тарас Саламанюк

Українська публіка, яка так чи інакше цікавиться зовнішньою політикою, часто асоціює DIE LINKE з «путінською твердинею» в Німеччині. Публічні висловлювання, ділові поїздки та підозріле мовчання в певних темах сприймається як достеменне підтвердження цих припущень. Утім, неформально спілкуючись уже котрий місяць із різними депутат(к)ами від DIE LINKE​ та вивчаючи їхні офіційні списки, я, загалом, дійшов дещо інших висновків. І щоб краще представити їх, а також підважити деякі «залізні підтвердження», якими рясніють українські ЗМІ, я спробую розгорнути тут перед вами схему вироблення позицій у Лівій фракції в Бундестазі щодо українського питання.

Не партія

Спершу зазначу, чому увагу треба звертати саме на фракцію DIE LINKE (чи просто Ліву фракцію) в Бундестазі. Усупереч розповсюдженим серед української публіки уявленням про DIE LINKE, її партія і парламентські фракції являють собою хоч і пов’язані, але досить автономні структури та відображають різні інтереси; це загалом притаманно німецькій політиці. Такий підхід проявляється й у міжнародних справах. Партія DIE LINKE, що більше зав’язана на внутрішній організаційній роботі, менше схильна приділяти увагу питанням зовнішньої політики, а коли вже все-таки й робить це, то її заяви звучать досить загально і є результатом компромісу  між різними її крилами ¹. А фракції DIE LINKE, особливо її найбільша з опозиційних фракцій у Бундестазі ², володіють більшим представницьким символічним статусом і не занурені так глибоко в організаційну роботу. Тому серед депутатів і депутаток Лівої фракції є чимало охочих працювати з міжнародними питаннями. Це можна відслідкувати навіть за розміром її робочої групи номер 6, що саме займається зовнішньою політикою та міжнародними відносинами. Кількісно її членство – одне з найбільших серед робочих груп фракції. Безумовно, такий ажіотаж щодо міжнародних питань виникає через їхню символічну помітність і важливість. Отож, у межах внутрішньої боротьби за це ліві депутати й депутатки різних конкурентних течій вдаються до досить екстраординарних витівок. То невдало поїдуть із гуманітарним  «Флотилії свободи» в Палестину, то вступлять до скандальної організації «євроатлантичного співробітництва» Atlantik-Brücke, то поїдуть спостерігачами на референдум у Крим… Але про останнє вам, напевно, відомо й так. Втім, як уже зазначалося, усі ці витівки мають дуже мало стосунку до самої позиції партії DIE LINKE та її досить обережного трактування міжнародних питань.

«Традиціоналісти» vs «реформісти»

Однак повернімося до внутрішньої схеми Лівої фракції в Бундестазі й того, як там формуються позиції щодо України. Тут критикувати якраз є що, а точніше – кого. Як було згадано, боротьба у фракції (як і в самій партії, зрештою) розгортається поміж конкурентими течіями. Найбільш виразні – «традиціоналісти» й «реформісти». Поміж інших, безумовно важливих для DIE LINKE питань (як-от входження до коаліцій, ставка на традиційні профспілки чи на прекаріат, можливість запровадження ставки базового доходу й т. ін.), у гострих для фракції темах міжнародної політики вони також тяжіють до різних цілей. «Традиціоналісти» схильні тією чи іншою мірою приймати «антиімперіалістський» порядок денний, у руслі якого в прагненні до багатополярного світу всіх глобальних супротивників США розцінюють тією чи іншою мірою позитивно. А «Реформісти», залишаючись критичними до НАТО, віддають перевагу співробітництву в міжнародних організаціях, націлених на миротворчі рішення (як-от ООН чи ОБСЄ) і наголошують, що до оцінки кожної з держав треба підходити окремо, виходячи з дотримання примату прав людини в них ³. В українському питанні ці дві конкурентні позиції виливаються в певні симпатії до ДНР і ЛНР та образу «Росії-жертви» з боку «традиціоналістів», а з боку «реформістів» – у засудження російської агресії щодо України, але також і спротив нарощенню потужності НАТО через це. У результаті, на мою думку, позиція «реформістського» крила, попри всі його негаразди в деяких інших аспектах, щодо українського питання виявляється суттєво адекватнішою за «традиціоналістський» проросійський підхід ⁴.

Рис 1. Орієнтовна схема вироблення фракцією DIE LINKE в Бундестазі позицій щодо України.

Гегемонія

Чому ж адекватнішу позицію щодо України з «реформістського» табору фракції DIE LINKE ми чуємо набагато менше, ніж голоси «друзів Путіна» з цієї самої фракції? На це є об’єктивні причини, що полягають, зокрема, в уже згаданій робочі групі номер 6 з питань зовнішньої політики й міжнародних відносин. Хоча в колі всіх 13 осіб, асоційованих як її учасники, кожне рішення мало би ухвалюватися демократично, на практиці, через відмінності в інтересах і політичній вагомості, думки з тієї чи іншої конкретної теми від різних учасників є далеко не однаково значущими. Зокрема, щодо українського питання, з одного боку маємо в ній авторитет таких «традиціоналістів», як Вольфґанґ Ґерке, Андрій Гунько, Дітер Дейм і Александер Ной, а з другого боку – на тому ж рівні з «реформістського» табору їм може протистояти хіба лиш один депутат, Штефан Лібіх. І хоча Лібіх уповноважений від фракції в комісії Бундестагу з міжнародних питань, але ж Ґерке – голова цієї робочої групи. Так, за дотичними каналами «реформіст» Лібіх може залучити на підтримку своєї позиції ще й інших членів/кинь робочої групи номер 6. Наприклад, Яна ван Акена, який уже довго займається темою боротьби проти хімічної зброї й у зв’язку з цим також працює проти асадівського режиму, а отже, неприхильно ставиться й до путінського режиму в Росії, який не раз надавав підтримку Асаду. Або Крістіну Бухгольц, яка хоч і не належить до «реформістів», але, як і її невеличка троцькістська платформа Marx21, має загалом ще виваженішу позицію щодо України, яка на диво близька до програмних позицій «Соціального руху». Втім, усі вони другорядні гравці в цьому поєдинку. Понад те, Ґерке для підтримки «традиціоналістської» лінії щодо українського питання може залучити не менше, а то й більше другорядних фігур. Наприклад, Гайке Гензель та Інґе Гьоґер, відомих як виразні антисіоністки (саме вони брали участь у тому скандальному конвої в Палестину), котрі підтримають будь-якого ворога США (головного союзника держави Ізраїль). Або Севім Даґделен, депутатку турецького походження, котра підтримує сильні зв’язки з тамтешніми лівими й певною мірою репрезентує «етноромантичну політику», притаманну малоазійським лівим, що її вигідно інструменталізують «традиціоналісти» в межах свого протистояння з «реформістами» щодо України ⁵.

Зрештою, до нерівномірного розподілу сил всередині спеціалізованої робочої групи варто ще зарахувати той факт, що на фоні медійного протистояння західного й російського імперіалізмів особливої ніші для зваженої «реформістської» позиції щодо України в провідних ЗМІ тієї чи іншої сторони немає. Тоді як позицію, що відповідає баченню «традиціоналістів», досить зручно представлено в російських ЗМІ. Це ми й бачимо, наприклад, у виступах деяких їхніх депутатів на Russia Today. Таким чином, картина цілком нерівномірного представлення різних позицій щодо України в фракції DIE LINKE в Бундестазі виявляється досить вичерпною.

План В

Однак не все так погано. Хоча «традиціоналісти» й мають явну гегемонію в робочій групі номер 6, їхні одіозні та спірні рішення щодо України може оскаржувати «реформіст» Лібіх у єдиний певний шлях – через звернення до вищих інстанцій. Користуючись усе-таки немалим своїм авторитетом, як уповноважений від фракції в комісії в міжнародних справах, тобто, фактично,   її зовнішньополітичний спікер, Лібіх може наполягати на тому, щоб вирішення певних питань передали (посилаючись на їхню виняткову важливість) на розгляд усієї фракції (всередині якої вже зовсім інша диспозиція, без переваг «традиціоналістів» ⁶), або пропонувати їх напряму на вето голові фракції Ґреґору Ґізі. Останній, хоча й відомий своєю компромісною зважененою позицією, що необхідна йому як голові, все ж належить радше до «реформістського» табору. Зрештою, знов-таки як голова, Ґізі зовсім не зацікавлений пропускати надто гострі однобокі заяви, що можуть виставити всю фракцію в сумнівному світлі. Тому в таких випадках він обов’язково користається своїм солідним авторитетом політика-ветерана, щоб заблокувати їх.

Таким чином, значна частина одіозних «антиімперіалістичних» ухвал робочої групи номер 6 блокується. А на рівні самої групи встановлюється певний паритет у ставленні до українського питання, хоча й із перевагою на боці «традиціоналістів», особливо в роботі з медіа.

Невизначене майбутнє

Однак описана ситуація має досить швидко змінитися. І наразі не зрозуміло, в який бік. Справа в тому, що 15 жовтня багаторічний лідер DIE LINKE в Бундестазі Ґреґор Ґізі йде у відставку. Замість нього співголовами фракцією стануть його нинішні заступники – Сара Ваґенкнехт і Дітмар Барч. Із останнім усе більш-менш ясно. Барч – правий «реформіст», провідна внутрішньополітична мета якого – формування так званої «червоно-червоно-зеленої» коаліції ⁷, але в зовнішній політиці (і щодо України зокрема) він скоріш за все буде витримувати лінію Ґізі, співнаступником якого стане.

Але от із Ваґенкнехт ситуація заплутаніша. Багатьом із української ліберальної громадськості вона відома серією характерних відео. У них Ваґенкнехт із трибуни Бундестагу звинувачує Меркель за зовнішню політику її урядів, а також «розвінчує» українську владу, в якій, мовляв, сидять нацисти, та розповідає, що Росію треба розуміти й дружити з нею. Незважаючи на перекручення в деяких із цих відео, а також вибіркове їх сприйняття серед проукраїнської та проросійської публік ⁸, все ж вони досить симптоматично передають настрій на Russland verstehen ⁹ «традиціоналістського» крила, з якого й походить сама фігурантка відео. Утім, Ваґенкнехт навряд чи стала би співголовинею фракції, залишаючись, як і раніше, просто однією з «традиціоналістських» депутаток. Натомість за останні роки вона пережила досить суттєву внутрішньополітичну трансформацію в напрямі поміркованіших позицій, переймаючи (нео)кейнсіанство національної держави замість інтернаціонального антикапіталізму  суперечить   Не можна, однак, сказати те саме про її зовнішньополітичну позицію, що залишилася досить стабільною й уже добре відома українській громадськості з тих відео.

Тут варто уточнити, що Ваґенкнехт не є експерткою в питаннях, що стосуються України чи Росії, у фракції DIE LINKE в Бундестазі. Її «рідна» тема – це Єврокриза, якою вона давно та цілеспрямовано займалася й опублікувала з цього приводу чимало матеріалів. Тим не менше, в контексті українського питання і Russland verstehen на неї значний вплив справляють «традиціоналісти»в особі Вольфґанґа Ґерке чи того ж Оскара Лафонтена. Крім того, тісна підтримка з боку Ваґенкнехт деяких «етноромантичних» депутатів і депутаток (як-от уже згадувана Севім Даґделен), що мають близькосхідне походження й налагоджені політичні порядки денні з тамтешніми лівими, теж загалом докладається через внутрішньофракційні розмежування до такого  «антиімперіалізму», схильного до «розуміння» й поверхового  

Отож, фігура Ваґенкнехт у майбутньому дуумвіраті фракції DIE LINKE є потенційно важливою в контексті формування подальшої лінії щодо українського питання. Багато що залежить від того, як вона вирішить діяти в контексті внутрішніх диспозицій всередині фракції – переважно передавати Барчу остаточні рішення щодо зовнішньої політики (очевидно, в обмін на якісь інші вигоди) – чи подавати власний голос, артикулюючи зовнішньополітичні акценти «традиціоналістського» крила.

У зв’язку з цим тривожним дзвіночком прозвучала нещодавня спільна заява від Ваґенкнехт і Барча з приводу сирійських біженців. Поряд із безумовно справедливими і важливими вимогами, як-от докорінно переглянути політику щодо біженців у Німеччині та ЄС чи припинити експорт німецької зброї, їхня заява має одну суттєву хибу – односторонність. Вона звинувачує в розв’язанні сирійської війни виключно США та НАТО – так, ніби російської допомоги режиму Асада ніколи не було, і так, ніби інших різносторонніх чинників, що доклалися до катастрофічної ситуації в Сирії, теж ніколи не існувало. Така цілком «традиціоналістська» за своїм духом теза в цій заяві не віщує нічого доброго в контексті українського питання також, адже вона виходить не тільки від Ваґенкнехт, але й від «реформіста» Барча, якому, вочевидь з огляду на певні внутрішньофракційні розклади, вигідніше було тут поступитися своїй співголовині, і він це може робити й знову, коли буде заходитися про формування позиції фракції щодо України. Втім, ця заява та інші схожі висловлювання від Сари Ваґенкнехт уже незабаром отримали критичну оцінку від «центристки» Каті Кіппінг, яка раніше воліла триматися осторонь таких питань у Лівій фракції. Відтак можна зазначити, що перестановки в фракційному керівництві ведуть, очевидно, також і до перестановок у диспозиціях щодо зовнішньополітичних питань цілої фракції. А також припустити, що під час цих перестановок, поки результат не стане достеменно ясним, до них постійно долучатимуться нові актори.

Крім того, самого Ґреґора Ґізі теж зарано ще випускати з уваги. В одному з інтерв’ю він заявив, що після своєї відставки з посади голови фракції хоче більше присвячувати себе зовнішній політиці. З його неабияким політичним авторитетом це означає суттєвий вплив на зовнішньополітичний курс фракції, зокрема й у контексті України. Таким чином, якщо Сара Ваґенкнехт буде перебирати на себе активну зовнішньополітичну роль, то їй, крім чинника раптової появи нових критиків і суперників у цій царині, доведеться рахуватися ще й із фактором Ґізі. Воістину, невизначене майбутнє.

Вікно можливостей

Отже, як бачимо, фракцію DIE LINKE в Бундестазі є за що критикувати. Так, там певну гегемонію має «традиціоналістська» позиція. Вона закликає підтримати чи хоча би «зрозуміти» Росію та визнати Україну її «легітимною» сферою впливу на глобальній шахівниці. Втім, практично за кожен аспект позиції фракції щодо України «традиціоналісти» постійно ведуть тяжкі дискусії зі своїми «реформістськими» опонентами, які відстоюють примат міжнародного співробітництва й вищу цінність населення будь-яких країн порівняно з «антиімперіалістичними» шахуваннями. Останнім нерідко вдається заблокувати рішення перших через звернення до вищих інстанцій. Так, «реформістів» українським (крайньо)лівим теж є за що критикувати – їхні сподівання на міжнародні інституції дещо наївні, а соціально-економічні вимоги досить помірковані. Але постійна дискусія всередині фракції між ними й «традиціоналістами» щодо зовнішньої політики загалом та українського питання зокрема свідчить про вікно можливостей для того, щоб донести наші позиції й адекватну інформацію до найбільшої, лівої опозиційної фракції Бундестагу. Особливо актуальним таке «вікно» виглядає в зв’язку зі зміною керівництва фракції, що відбудеться незабаром, і подальших перестановок у фракції.

Тож цілковите табуювання контактів із фракцією DIE LINKE в Бундестазі (а тим паче з партією) через відразу до деяких надміру активних «традиціоналістських» політиків виглядає не дуже доречним. Набагато розважливішим – якщо ми вже ставимо за мету плекати адекватну антивоєнну позицію серед європейських лівих – було би продукувати та пропонувати німецькою й англійською якісний, адекватний інформаційний продукт про ситуацію в Україні загалом і про конфлікт на Сході зокрема. Адже саме його у внутрішніх дискусіях могли би підхоплювати для посилення власної аргументації депутати з «реформістського» чи навіть «традиціоналістського» боку, а тим паче ті, хто опинилися між ними (зокрема, Катя Кіппінг чи вже згадувана Крістіна Бухгольц). Тільки таким чином, налагоджуючи канали інформування фракції DIE LINKE від реальних активістських колективів ув Україні, можна розраховувати на те, що ця фракція остаточно порве з геополітичними упередженнями деяких її членів та змінить свою позицію щодо українського питання на прогресивнішу.

Читайте також:

Через нетрі DIE LINKE, або випадок однієї конференції (Тарас Саламанюк)