Своєчасність книги Кирила Ткаченка «Праві двері зліва» важко переоцінити. Протягом останніх кількох років Україна переживає власну епоху маккартизму — політика пам’яті під знаменами «декомунізації» будувалась на демонізації лівих ідей, а будь-які спроби боротьби за соціальну справедливість таврувались як «совковість» та «неначасі» й стикалися з насиллям із боку ультраправих. Такий ідеологічний ландшафт прекрасно підходить для позитивної рецепції книги про антидемократичність та проросійськість «радикальних лівих».
Англомовний варіант назви книги «How right is the left» ще більш промовистий і одразу підводить до однієї з ключових тез цієї книги: сучасні радикальні ліві та радикальні праві схиляються, на думку автора, до схожих, майже однакових політичних позицій. На прикладі реакцій на «українську кризу» та інші питання переважно міжнародної політики, Ткаченко констатує ситуацію «ліво-правих союзів». Тут знову варто звернути увагу на контекст: «червоно-коричневі альянси» використовуються як моральний аргумент проти лівих у країні, де співпраця лібералів і праворадикалів уже стала нормою.
Попри наголос на ставленні лівих і правих до Росії та війни на Сході України, підзаголовку книги «Німецька радикальна лівиця і революція та війна в Україні» відповідає лише перший розділ книги, частково перекладений із раніше опублікованої статті Кирила на «Eurozine». Далі йде розділ про загальнонімецький, часто міфологізований погляд на Україну, розділ про «ліву традицію» та золоту добу «червоно-коричневих» альянсів у ХХ столітті, частина про лівий антисемітизм, які разом підводять до останнього розділу, що в ньому автор ставить під сумнів потрібність існування «лівої традиції» як такої.
З духу книги дуже вибивається другий розділ. У ньому звертається увага на «проросійські» публікації в авторитетних (ліберальних та праволіберальних) виданнях на кшталт «Frankfurter Allgemeine Zeitung» чи «Der Spiegel», на звичку німців транскрибувати Київ на російський манір або на незрівнянно більшу медійну увагу до суду проти Івана Дем’янюка на відміну від «власних» нацистів тощо. Автор також критикує політику пам’яті останніх років та праворадикальні марші, що відбуваються в Україні. Загалом цей розділ здатен, якщо не підірвати, то спровокувати багато запитань до основного твердження книги про подібність ставлення німецьких радикальних лівих та радикальних правих до «української кризи». Адже, як частково показано в цьому розділі, проблемний погляд на Україну виходить далеко за межі радикальних акторів, що досліджуються в книзі.
В полоні ідентичностей
Взявши собі за мету написати книгу про радикальних лівих та ліво-праві союзи, Кирило Ткаченко не навів більш-менш операбельне визначення «радикальних» та «поміркованих» лівих, а також жодного разу не зробив бодай спроби визначити (радикальних) правих. «Лівими» автор вважає тих, хто так себе ідентифікує (ох, якби все було так просто в соціальному світі!). Проблема не лише в тому, чи справді можна вважати лівими всіх, хто себе так називає. Для багатьох активістів пріоритетною може бути ідентифікація себе як соціаліста, комуніста чи анархіста, тоді як «радикальний лівий» може бути лише другорядною характеристикою, що допомагає позиціонувати себе на політичній арені. Напевно, у цьому питанні варто було би звернутись до сучасних теорій чи історичного аналізу, але навіщо, якщо можна звести все до ідентичності? Загалом, відсутність теоретичного підґрунтя — важлива вада книги.
"Не екстраполювати висновки на всіх лівих за відсутності реального розрізнення термінів самим автором виявляється доволі складним завданням."
Радикальних лівих Ткаченко визначає через бажання революційних системних змін. Наприкінці книги він пише, що не може зрозуміти, чому радикальні ліві не хочуть подолати капіталізм демократичним, електоральним шляхом? (с. 148) Щоб не зануджувати читачів та читачок переказом незліченної кількості лівих праць про подолання капіталізму, революцію, зв’язок держави та капіталу, звернімося краще до цитати членкині радикально лівої партії Die Linke Сари Вагенкнехт: «Можна прекрасно подолати капіталізм у рамках Основного закону, а більшого ми й не хочемо». Die Linke, як і особисто Сара Вагенкнехт, багато разів наводяться в книзі, як приклади радикальної лівиці. Але такі партії, як Die Linke чи їхні британські колеги «по радикальності» лейбористи, не підпадають під дане самим автором визначення радикальних лівих, адже не вбачають необхідності в революційних перетвореннях.
Сара Вагенкнехт: «Можна прекрасно подолати капіталізм у рамках Основного закону, а більшого ми й не хочемо»
У контексті розрізнення лівих та радикальних лівих сам автор зазначає, що «не варто екстраполювати висновки, зроблені на підставі розгляду радикальної лівиці, на решту людей, що ідентифікують себе як ліві, проте водночас треба визнати, що не існує якоїсь чіткої межі між ними та радикальною лівицею» (с. 8). Та вже в першому розділі Кирило Ткаченко, схоже, відмовляється від спроби розділяти лівих та радикальних лівих, використовуючи ці терміни як взаємозамінні. Власне, сам розділ має назву «“Українська криза” та реакція лівиці», і в ньому автор наводить критику «лівого руху», «лівих газет», «найповажніших лівих організацій», «найпотужнішої лівої партії». Або ж можна розглянути такий пасаж наприкінці книги: «Навіть і для автора цієї розвідки відкритим залишається питання про те, наскільки правою є радикальна лівиця і чи справді ліва традиція містить якісь універсальні елементи, які варто “рятувати”» (с. 162). Отож, не екстраполювати висновки на всіх лівих за відсутності реального розрізнення термінів самим автором виявляється доволі складним завданням.
Геополітичний поворот
Повернімося ж до головної тези книги про схожість радикальних лівих та правих. Ситуацію червоно-коричневих союзів Кирило Ткаченко пов’язує з «геополітичним поворотом» у лівому русі. Він називає геополітичний поворот «чи не найпомітнішою з нових тенденцій у середовищі західних радикальних лівих» (с. 32). Щоправда, в новизні феномену є сумніви. Адже в тому ж абзаці автор каже, що термін «не є абсолютно новим», а вже в третьому розділі зазначає, що хоча «ця тенденція особливо оприявнилася в контексті так званої “української кризи”, новою вона не є» і починає її історію з революції 1917 року (с. 81). Найбільш вичерпне визначення цієї тенденції автор дає в передмові. Геополітичний поворот — це «притаманн[а] сучасній західній радикальній лівиці тенденці[я] солідаризуватися з будь-яким режимом, що позиціонує себе як антизахідний. І найсимптоматичнішою ознакою лівого геополітичного повороту є його суголосність із позиціями крайньо правих. Ідеться про негативну оцінку “кольорових революцій”, про антиамериканізм, євроскептицизм, “антисіонізм” і ще багато чого спільного для обох політичних таборів» (с. 8).
"Оскільки крайньо правих важко звинуватити в симпатіях до більшовиків, Венесуели чи Куби, то автор стверджує, що саме ставлення до Росії — яскравий приклад становлення ліво-правого союзу внаслідок геополітичного повороту."
З цим визначенням важко уживається відлік історії явища від 1917 року (с. 81). Ткаченко не наводить вичерпних аргументів про те, в чому саме полягала «геополітична» складова реакцій тогочасних соціалістів. Заклик радянського уряду до світової революції та створення першої в історії держави, що проголосила курс на соціалізм, були надзвичайно важливими подіями для соціалістичних рухів Європи того часу. Незалежно від того, яку саме позицію щодо радянського проєкту займали ті чи інші ліві діячі та партії — підтримку, нейтралітет або ворожість, вони жодним чином не ґрунтувались на антизахідному ресентименті або інших визначальних частинах геополітичого повороту, наведених автором. Таким чином, автор об’єднує під одним терміном підтримку соціалістами початку XX століття радянської влади та некритичність певної частини сучасних лівих до антизахідних режимів, але не наводить достатніх доказів на користь такої історичної генези.
Це дозволяє перейти до іншого важливого концепту, а саме до «критичної солідарності», одним із прикладів якої є ставлення Рози Люксембург до більшовиків (с. 83). За визначенням автора, критична солідарність «ґрунтується на прийнятті певних беззаперечно негативних явищ як побічних (курсив автора) на шляху до мети, важливої настільки, що заради її досягнення з будь-якими “побічними” особливостями попутників можна примиритися» (с. 83). Критична солідарність, як і геополітичний поворот є, на думку автора, тими явищами, які призводять до зближення позицій радикальних лівих та радикальних правих. Оскільки крайньо правих важко звинуватити в симпатіях до більшовиків, Венесуели чи Куби, то автор стверджує, що саме ставлення до Росії — яскравий приклад становлення ліво-правого союзу внаслідок геополітичного повороту.
Неоднорідність радикальної лівиці
Погляньмо ж ближче на ставлення радикальних лівих до Російської Федерації. Справді, публікації у праволіберальній Frankfurter Allgemeiner Zeitung переважно критичніші до політики РФ, ніж багаторазово цитована Junge Welt. Остання є одним із головних видань так званих «антиімперіалістичних лівих», які виходять з антиамериканських позицій, що часто призводить до нестачі критичної позиції до інших імперіалізмів. Водночас такі «радикально» ліві видання, як Der Freitag, Supernova або антинімецька Jungle World, публікують тексти з критикою російської політики чи Башара Асада. Це не значить, що у цих виданнях неможливо знайти статті з іншим змістом, але вони не будуть відбивати мейнстримну позицію цих видань. На такі «тонкощі», як неоднорідність німецької лівиці, в книзі майже не звертається увага. Надпропорційна увага антиімперіалістам, а Junge Welt — найбільш цитоване ліве видання в книзі, пояснюється дуже просто — їхні публікації дійсно часто збігаються із запропонованою автором моделлю. Про проблеми антиімперіалістських лівих, зокрема некритичне ставлення до путінського режиму чи режиму Асада, пишуть інші ліві видання.
"Одна з ключових позицій антинімецької лівиці — безумовна підтримка держави Ізраїль."
На декількох сторінках автор все ж коротко звертається до ще однієї вагомої течії в німецькому лівому полі. Читачам, не знайомим з особливостями німецької лівої сцени, буде непомітно, що сам автор поділяє частину важливих позицій з антинімцями. Одна з ключових позицій антинімецької лівиці — безумовна підтримка держави Ізраїль. Для антинімців також притаманне позитивне ставлення до Європейського Союзу та загалом некритичне ставлення до США. Звичайно, всі ці елементи з різною силою можуть бути представленні в ідеологіях окремих груп, та всі вони також присутні в книзі Ткаченка. Незважаючи на певні ідеологічні перетини, автор критикує також і антинімців та називає їх «часто виразно “правіш(ими)” за уявний “центр”». Це проявляється в ісламофобії, підтримці антинімцями Мілошевича протягом війни на Балканах та в засудженні об’єднання Німеччини (с. 142). Тож, незважаючи на певну схожість позицій, через жорстку критику Кирило Ткаченко дистанціюється від руху антинімців, як і від свого лівого минулого.
Протест антинімців у Франкфурті, 2006 рік. «Геть Німеччину / Солідарність із Ізраїлем / За комунізм!»
Аж в одному абзаці автор приділяє увагу анархістам (бо, схоже, не так вже й добре всі радикальні ліві вкладаються в запропоновані рамки), котрі теж стають об’єктом нищівної критики. Автор критикує анархістів за вагу «субкультурного капіталу» та «специфічн[ого] габітус[у] (набуття якого є складним і доступним не всім)» (с. 144). Та головний закид до анархістів полягає в їхньому «сектантстві». Вони ж бо воліють виключати зі своїх організацій усіх, хто має хоч трохи відмінні погляди. Радикальні ліві, таким чином, або виражають критичну солідарність і готові миритися з відмінними позиціями у своїх організаціях, або є анархістками-сектантками, які виключатимуть людей із відмінними поглядами, за що також заслуговують на осуд.
Фактична відсутність розрізнення між течіями всередині німецької лівиці та узагальнення часто протилежних позицій під означником «радикальні ліві» призводить до спотвореного відображення реальної ситуації. Ткаченко заявляє, що він не зупиняється на «кричущих винятках», щоб не подавати «сатиричної картини» (с. 23). Та насправді, автор за великим рахунком відмовляється аналізувати відмінності в позиціях різних лівих груп, відмахується від недогідних випадків, які погано лягають на запропоновану ним інтерпретативну рамку, і замість роз’яснення суперечностей сміливо об’єднує все під означником «радикальних лівих». На виході «сатирична картина» — це саме те, що отримує читачка.
Червоно-коричневі альянси
Цікавий факт: у статті про теорію підкови на англомовній Вікіпедії одним із прикладів її сучасного застосування є стаття Кирила Ткаченка на «Eurozine». Власне, написана на основі цієї статті книга слугує найкращим прикладом того, чому теорія підкови — це не науковий, а ідеологічний концепт. Її суть полягає в тому, що радикальні ліві та радикальні праві ближчі одне до одного, ніж до ідеологічного центру. У теорії імпліцитно закладена моральна оцінка. Проблема в тому, що порівняння проводиться за поверховими ознаками, хоча Кирило Ткаченко запевняє нас, що він такої помилки не припускається. Наприклад, іронічним тоном стверджується, що «не можна прирівнювати правих до лівих на підставі того, що, скажімо, всі вони зазвичай ходять на двох ногах» (с. 38). Але теми, які Кирило обирає для порівняння як «програмові для політичних сил, що їх обстоюють» (с. 39), є майже без винятку питаннями зовнішньої політики. Це, звичайно, може давати більше шансів для знаходження «схожості», ніж внутрішньодержавні питання соціальної, культурної чи економічної політики та водночас добре узгоджується з тезою про «геополітичний поворот». Три теми, які автор виділяє для порівняння як ключові, — це «українська криза», війна в Сирії та «загроза розпаду ЄС».
Зображення, взяте зі сторінки молодіжного крила Die Linke у Ляйпцигу. Напис на плакаті «Жодної солідарності з Росією»
Важливість останньої проблеми в німецькому політичному полі важко заперечити. Центральним поняттям, довкола якого автор розгортає свою аргументацію, є євроскептицизм як радикально лівих, так і радикально правих. Розгляньмо ці твердження на прикладах минулорічних програм партій на виборах до Європарламенту. Німецька права партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD) (яка у тексті окреслюється як «правопопулістська», межі між популізмом та радикалізмом автор не прояснює (с. 40)) критикує Європейський Союз за міграційну політику («Захист кордонів — це захист громадян»), екологічну політику («Екологічна політика повинна спершу орієнтуватись на існуючі національні умови та потреби») і загалом виступає за примат національних інтересів, що виражається також у вимозі скасування Європарламенту й передання всіх повноважень Раді та Комісії.
"Критика політики та інституцій ЄС може висловлюватись із кардинально різних позицій."
Die Linke, натомість, у критиці ЄС вимагає збільшення видатків на порятунок біженців у Середземному морі («Континент Солідарності замість Фортеці Європа»), покращення ситуації з правами біженців у ЄС, лібералізації процедур отримання віз. Die Linke також критикують екологічну політику ЄС, але за її невідповідність загрозам кліматичних змін та орієнтацію на потреби капіталу замість потреб природи та населення. В очевидній опозиції до AfD також і бачення Die Linke структур Євросоюзу. Останні виступають за розширення повноважень Європарламенту як головного демократичного органу ЄС, що має зменшити значення «національних егоїзмів». Таким чином, євроскептичні позиції лівої партії — повна протилежність програмних положень AfD.
У книзі сам автор не наводить бодай якогось аналізу позицій євроскептичних радикальних правих та лівих, обмежуючи порівняння їхньою формальною приналежністю до критиків Європейського Союзу (с. 42). Як показано вище (а для багатьох читачів може бути й інтуїтивно зрозумілим), критика політики та інституцій ЄС може висловлюватись із кардинально різних позицій. Таким чином, автор пропонує читачеві саме номінальне порівняння замість змістовного.
Фактчекінг
Проблеми в книзі є і на більш базовому рівні. Для підтвердження своїх аргументів автор наводить багато фактів, підкріплених відповідними посиланнями. Та, перевіряючи деякі джерела, можна віднайти приклади хибного відтворення фактів або маніпулятивного поводження з ними. Оскільки книга претендує на академічний характер, то важливо звернути увагу на ці проблеми.
Фактологічні проблеми не обов’язково пов’язані зі свідомими маніпуляціями автора, а можуть бути наслідками звичайної недбалості. Таке відчуття хибності через недбалість виникає від переказу автором історії колишнього члена RAF Крістіана Кляра. Щоб вказати на тяглість екстремістської складової, Ткаченко наводить історію про те, як Кляра після звільнення з в’язниці найняв на роботу депутат Die Linke. Автор пише: «В цій ролі [співробітника депутата] він має легальний доступ у Бундестаг» (с. 131). Та останнє речення хибне. Кляр намагався отримати перепустку до Бундестагу, та в цьому йому було відмовлено з питань безпеки. Саме тоді інформація про його роботу на депутата Дитера Дема стала відома ЗМІ та набула розголосу. Кляр дійсно був на подіях у Бундестазі як гість депутата, але його статус співробітника ніяк не був із цим пов’язаний.
Інші приклади недбалості автора викликають більше запитань. Наприклад, аргументуючи свою тезу про червоно-коричневі альянси, Кирило Ткаченко пише про великі масштаби «змішування» лівих та правих на спільних заходах, так що багато заходів важко «переконливо класифікувати» за ідеологічною складовою (с. 42). Розгляньмо ж епізод, який сам автор називає «найкращою ілюстрацією» цієї «божевільної ситуації» (с. 42), а саме консервативний форум у Санкт-Петербурзі 2015 року, «який зібрав щонайгірших правих екстремістів з усієї Європи». Серед учасників важко знайти хоча б одного представника лівих організацій. То в чому ж проявляється ліво-правий союз? Декілька представників ультраправих організацій запевняли, що саме вони є «справжніми антифашистами», коли поліція «арештовувала людей, які вийшли протестувати проти цього зібрання». Важко серйозно ставитись до звинувачень у ліво-правому союзі, заснованих на демагогічних заявах ультраправих. Це стає ще проблематичнішим, якщо перечитати статтю, на яку посилається Ткаченко. У ній, зокрема, зазначається, що «протестувальниками», яких арештовувала поліція, були представники ліберальних організацій та члени КПРФ. Навіть зважаючи на те, що КПРФ ліва лише номінально, ця частина остаточно підважує й без того надумане твердження про ліво-праву подію.
Побіжно автор згадує формування уряду в Італії правою партією «Лєгою Норд» та «Рухом п’яти зірок», яку автор називає «ліво-популістською» (с. 42). Втім, ідеологію «П’яти зірок» визначити не так просто: дотримуючись радше лівих позицій із питань екології, партія має праві позиції з низки інших питань. Пишучи про цю коаліцію, Junge Welt називає «П’ять зірок» правою партією. Тож, щоб робити твердження, про ліво-правий союз, необхідно довести, що «Рух п’яти зірок» дійсно є лівою партією, та автор цього не робить. Як і в деяких інших місцях, він обмежується виключно твердженнями, які мають виглядати самоочевидними.
Студентська організація Die Linke. На плакаті зображені Путін, Меркель, Трамп та Ердоган з написом «Все одно в якій країні, наша відповідь — спротив»
Подібні проблеми є і в тих частинах книги, де автор пише про Україну. На сторінці 19 Кирило Ткаченко зазначає: «Потік пожертвувань “антифашистам Донбасу” нині поменшав, але відповідні заклики й досі трапляються на сайтах навіть найповажніших німецьких лівих організацій». Якщо швидко проглянути посилання наприкінці книги, то одразу стає зрозумілим, що слово «досі» є оманливим, адже джерело, до якого звертається автор, датовано 1 березня 2014 року. Якщо перейти за посиланням, то питань не поменшає. У статті жодного (!) разу не згадуються «антифашисти Донбасу», мова йде лише про «антифашистів в Україні», яких треба підтримати в «боротьбі проти репресій». Із лівих організацій у статті згадується лише КПУ та факт її заборони. Вже 15 квітня 2014 року організація, реагуючи на критику різних анархістських груп (тобто інших радикальних лівих), опублікувала текст-пояснення своєї позиції. У тексті йдеться про те, що Rote Hilfe переважно надає допомогу окремим лівим активісткам та активістам, що зазнали переслідувань, не перевіряючи їхнє членство в організаціях. Звичайно, це не та кристально чиста та ідеологічно вивірена позиція, яка до вподоби авторові книги, та називати її «закликом» до пожертвувань «антифашистам Донбасу» — це маніпуляція.
Інший цікавий момент — опис горезвісного відеозвернення батальйону «Призрак» на конференції Рози Люксембург. Конференція Рози Люксембург щороку організовується вже згаданою тут газетою Junge Welt (і не пов’язана з фондом Рози Люксембург). Окрім самого факту такого відеозв’язку на лівій конференції, Ткаченко обурюється тим, що Сара Вагенкнехт, на той час голова фракції Die Linke у Бундестазі, відмовилась після конференції давати коментар журналу Bild з цього приводу (с. 28). Навіть якщо ми проминемо те, що Вагенкнехт не мала стосунку ні до організації конференції, ні до Junge Welt, абсолютно зрозуміле її небажання говорити з журналістом правого таблоїду Bild, і смішним видається, що в книзі її за це звинувачують. Варто пояснити: Bild — найбільше за тиражем виданням жовтої преси в Німеччині з відвертим правим ухилом. Низькі журналістські стандарти видання лягли в основу роману Гайнріха Бьолля «Втрачена честь Катаріни Блюм». З того часу мало що змінилося, хіба що зараз видання відоме не лише шельмуванням лівих та відвертим сексизмом, але й постійною експлуатацію відверто ксенофобської риторики. Інакше кажучи, якби Вагенкнехт відповіла на питання журналіста Bild у той вечір, це спокійно могло б увійти до книги Ткаченка як приклад ліво-правого союзу.
Ліві інтелектуали
Окрема частина критики в книзі присвячена лівим інтелектуалам. У частині «Ліва регресія: антисемітизм» автор наводить дійсно ганебні приклади антисемітизму лівих терористів 70-х, водночас наполягаючи, що і в цьому питанні в лівому русі існує тяглість. Зокрема, у антисемітизмі звинувачується філософиня Джудит Батлер. Ткаченко пише: «Джудит Батлер пропонує вважати “Хамас” і “Хезболу” частиною глобального лівого руху» (с. 136). При цьому він не звертає увагу на наступне речення з відповіді, яку Батлер спонтанно дала на питання під час відкритого заходу: «Це не заважає нам критично ставитися до певних вимірів цих рухів. Це не зупиняє нас, зацікавлених у ненасильницькій політиці, від того, щоб задаватись питаннями про інші можливості, окрім насильства» (пер. — КД).
Автор критично згадує численних філософів та науковців, наприклад Жака Рансьера, Карла Поланьї, Алена Бадью та Вальтера Беньяміна. Зупинимось трохи на останньому. Кирило Ткаченко закидає Беньяміну релятивізацію сталінської колективізації, підкріплюючі критику таким пасажем: «Знову ж таки, можна було би добачити в цьому якусь “випадковість”, якби уявлення про те, що революція нестиме з собою період необмеженого “божественного насилля”, не належало до однієї з центральних тез беньямінівської філософії історії» (с. 153). Звучить дуже гарно, та не дуже переконливо, якщо бути хоча б мінімально знайомою з беньямінівськими концептами «божественного» та «міфічного» насильства. Навіть трохи смішною видається спроба автора зобразити Беньяміна апологетом необмеженого насильства, коли суть божественного насильства (яке тотожне революції або генеральному страйку, а не «приноситься» з ними) полягає в припиненні постійного насильства, міфічного (головним джерелом якого є держава), і у власній негації. Цей текст, просякнутий теологічними метафорами (що сильно ускладнює його однозначну інтерпретацію), є першим політичним текстом Беньяміна (Sand 2011: 230). До теми божественного насильства Беньямін більше не повертається, тому також не зрозуміло, про яку «центральність» у беньямінівській філософії історії йдеться авторові.
Ален Бадью
Іншим лівим філософом, якого вже більш розлого критикує Ткаченко, є Ален Бадью. Ось що з цього приводу каже українській перекладач Бадью Андрій Рєпа:
Кирило Ткаченко робить дуже гучне й водночас тяжке звинувачення Бадью в антисемітизмі: «Бадью примудряється напхати в невеличку книжку цілу купу антисемітських нісенітниць про сіонізм». Що це за нісенітниці? Їх, по суті, виявилося тільки дві: по-перше, як стверджує Ткаченко, це те, що Бадью вважає справжнім продовженням давнього юдаїзму сьогодні не сучасний юдаїзм, а християнство (чому це є виявом антисемітизму, на думку Ткаченка, він, на жаль, не пояснює — або не може чи не збирається пояснювати, задовольняючись, як зазвичай, просто голослівними звинуваченнями). Насправді, у Бадью зовсім інші акценти: йдеться навіть не про християнство, а про вчення святого Павла. Друга «антисемітська нісенітниця», за Ткаченком, полягає в тому, що нібито Ізраїль для Бадью — це «колоніальна держава», для якої палестинці «є рабами», і держава Ізраїль «плекає гадку їх винищити», а тому, за твердженням Ткаченка, Бадью нібито вважає, що «її треба зліквідувати». Річ у тім, що Бадью ніде — в жодному тексті, виступі або заяві — не закликає до ліквідації держави Ізраїль.
Свою критику Алена Бадью Ткаченко розпочинає з того, що називає цього філософа «автором чи не найганебніших коментарів про Україну з боку лівих інтелектуалів». Втім, як виявилося, для прикладу Ткаченко бере всього лише один текст (а точніше, пару абзаців) — це виступ під час семінарського заняття в Еколь Нормаль Сюперйор від 12 березня 2014 року[1]. Ткаченко виокремлює з доповіді французького філософа одну фразу, нібито сказану Бадью: «незалежність вона [Україна] отримала лише завдяки “розчленуванню” Радянського Союзу». Але в точнішому перекладі Бадью робить зовсім інші смислові акценти, які Ткаченко знову-таки сильно перекручує: «тільки нещодавно Україна здобула незалежність у рамках дуже специфічного історичного процесу: розпаді Радянського Союзу»[2]. Бадью, маємо визнати, хибно називає армію Власова «українською», маючи, вочевидь, на увазі, що в її лавах перебували українці, однак після обговорення з українським перекладачем ці сказані усно заяви Бадью зняв у письмовому варіанті й погодився не публікувати фразу про армію Власова в українському виданні, визнаючи, що не є компетентним в цих історичних питаннях.
Окремо варто згадати ставлення Бадью до путінського режиму. Ще 1 лютого 2008 року гурт опозиційно налаштованих молодих інтелектуалів з Росії «Что делать?» написали Алену Бадью відкритого листа з проханням не приймати запрошення від прокремлівського фонду Глєба Павловського приїхати до Москви в рамках цього інституту. Молоді науковці та активісти наголошували, що візит з ініціативи путінської структури скомпроментує французького філософа. Відповідь Бадью можна прочитати за посиланням. Відмова Бадью мала чималий розголос і, вочевидь, має бути відомою і для українських інтелектуалів, які претендують на компетентні висловлення з приводу французького філософа. Відтоді Ален Бадью ніколи не відвідував і ніяким чином не підтримував путінську Росію.
Висновки
Як би не впадали в око численні неточності та маніпуляції з фактами, головна проблема з книгою все ж полягає дещо в іншому. Намагаючись переконати читача у правдивості своїх аргументів, Ткаченко наводить багато фактів та посилань. При цьому, не маючи ні теоретичної рамки, ні методологічної складової, натомість маючи очевидні упередження до об’єкта книги, автор обирає ті факти, які підтверджують його аргумент, та опускає майже все, що йому не відповідає. Зважаючи на різноманітність та чисельність німецького лівого руху, можна було би написати книгу такого ж розміру, яка б ілюструвала позиції лівих, що засуджують анексію Криму, путінський режим, політику Асада, антисемітизм та антисіонізм, схвально ставляться до Європейського Союзу тощо. Чи показувала б така книга реальний стан речей у німецькій лівиці? Звичайно, що ні. Але вона б відбивала позицію великої частини лівих активістів та активісток, організацій, видань та публічних інтелектуалів, для яких не знайшлося місця в книзі «Праві двері зліва».
Лідер фракції AfD в Тюрингії Бйорн Хьоке вітає новообраного голову земельного уряду від лібералів, що переміг лівого кандидата завдяки голосам крайніх правих
Якою б моралізаторською не була першопочаткова стаття Кирила на «Eurozine», вона вказувала на проблемні моменти в західному лівому дискурсі, з якими варто працювати та які варто змінювати. Розширивши цю статтю до книги, включивши до неї все від пакту Молотова-Ріббентропа та лівого тероризму 70-х до Джудит Батлер, підсумувавши це все твердженням про приреченість «лівої традиції», автор перетворив свою критичну статтю на маніфест власної антипатії до лівиці. Цікаво аналізувати, та не варто ставитись як до серйозного політологічного дослідження.
