По різні сторони фронту
30 вересня 2022 року керманич Росії Володимир Путін в Георгіївському залі Кремля виголошував промову на честь анексії чотирьох областей України. Більше восьми років перед тим Путін уже виступав у цьому ж залі з промовою з нагоди своєї першої анексії — Криму. Однак тло і загальний настрій цих двох подій суттєво відрізнялися. На противагу тріумфальній істерії березня 2014 року, російські еліти у вересні 2022-го були розгублені після провалу бліцкригу вторгнення в Україну. А також після свіжої поразки від української армії в Харківській області, через яку в останній момент довелося скорочувати кількість анексованих територій з п’яти до чотирьох. Власне, і антизахідна риторика Путіна, вочевидь задля виправдання жертв тепер уже тривалої війни, зазнала нового загострення.
Починалася ця промова з гнівного жалю через розпад СРСР та звинувачень України у неонацизмі, а закінчувалася зверненням до останнім часом часто цитованого Путіним мислителя Івана Ільїна, непримиримого противника комунізму, який водночас вітав як владу фашистів в Італії, так і владу нацистів у Німеччині. Такий, на перший погляд, еклектичний набір тез насправді відображає досить послідовну ідеологічну матрицю путінізму останніх років, що обслуговує найбільш кровопролитну війну в Європі з часів Другої світової.
Якнайвиразніше ця матриця відобразилася в низці знакових промов і статті «Про історичну єдність росіян та українців» за авторством самого Путіна, оприлюднених напередодні та після повномасштабного вторгнення в Україну. У цій картині, поруч із кроскультурними референціями в минуле — у пошуках «славних років» і ворогів, — наріжним каменем виділяється гомофобія, яка, на противагу минулим режимам в Росії, тепер розташована не на периферії, а в самому центрі ідеологічної самопрезентації. Власне, одним із кульмінаційних фрагментів промови Путіна щодо його найбільшої анексії стало гомофобне звинувачення Заходу в сатанізмі:
«Хіба ми хочемо, щоб у нас, тут, у нашій країні, в Росії, замість мами і тата був “батько номер один”, “номер два”, “номер три” — там вже зовсім здуріли? Хіба ми хочемо, щоб у наших школах з початкових класів дітям нав’язували збочення, які ведуть до деградації і вимирання? Щоб їм втовкмачували, що крім жінок і чоловіків нібито існують ще якісь гендери, і пропонували зробити операцію зі зміни статі? Хіба ми всього цього хочемо для своєї країни і своїх дітей? Для нас все це неприйнятно, у нас інше, своє майбутнє…Таке повне заперечення людини, повалення віри і традиційних цінностей, придушення свободи набуває рис “релігії навпаки” — відвертого сатанізму».
Риторичні атаки підкріпилися й посиленням інституційного гоніння на квір-спільноту. Зокрема, 30 листопада 2023 року Верховний суд Росії ухвалив рішення заборонити й визнати екстремістським «Міжнародний громадський рух ЛГБТ». У тексті судового рішення в розмитих формулюваннях екстремістським названо широкий неоднорідний рух боротьби за права ЛГБТ-спільнот, а також боротьби за права жінок і навіть спосіб життя представників відповідних спільнот:
«Учасників руху поєднує наявність певної моралі, звичаїв та традицій (наприклад, гей-паради), схожий спосіб життя (зокрема, особливості вибору статевих партнерів), спільні інтереси та потреби, специфічна мова (використання потенційних слів-фемінітивів, таких як керівниця, директорка, авторка, психологиня)».
Екстремістські статті в сучасній Росії передбачають покарання не лише за участь у відповідних організаціях, але й за їх позитивне висвітлення чи виправдання їхніх цілей. Одностатеві сексуальні контакти вважаються злочином у багатьох, переважно мусульманських, країнах, а в деяких — як-от в Ірані чи Саудівській Аравії — можуть каратися смертю. Та безпрецедентним є прирівняння правозахисного руху чи просто солідарності до екстремізму, що карається багаторічними термінами ув’язнення. До цього, у 2022 році, закон від 2013 року про протидію «пропаганді нетрадиційних сексуальних відносин» серед дітей був розширений на дорослих. А у 2023 році в Росії також заборонили трансгендерний перехід — як зміну гендерного маркера в документах, так і пов’язані з переходом медичні втручання.
Через загострення пропаганди соціологія також фіксує суттєве погіршення ставлення до ЛГБТ-спільнот серед населення Росії в роки війни. За даними Левада-Центру, за 11 років — з лютого 2013 року до жовтня 2024 року, — під час яких розгорнулася й ескалувала агресія Росії проти України, частка росіян, які кажуть, що ставляться до людей гомосексуальної орієнтації з огидою або страхом, зросла з 27% до 44%. Ще 15% станом на жовтень 2024 року ставляться з роздратуванням, 10% — насторожено, і лише 26% — спокійно, а 1% — приязно. 59% росіян зізнаються, що скоротили б спілкування зі знайомими, якби дізналися про їхню гомосексуальну орієнтацію, з них 40% — повністю припинили б контакт.
Аналогічно, за п’ять років — з квітня 2019 року до жовтня 2024 року — частка росіян, які згодні з тим, що геї та лесбійки в Росії повинні користуватися такими ж правами, як і інші громадяни, впала з 47% до 30%. Водночас частка респондентів із протилежною дискримінаційною тезою зросла з 43% до 62%.
Це повністю контрастує з тенденціями в Україні, де на тлі ціннісного відмежування від Росії та піднесення громадянської солідарності через війну ставлення до ЛГБТ-спільнот суттєво покращилося. Зокрема, за даними КМІС, на питання, чи повинні ЛГБТ-жителі України мати такі самі права, що й інші громадяни, у червні 2024 року більше 70% українських респондентів відповіли ствердно. У 2022 році таких було 64%, у 2016 році — лише 33%.
Українські чиновники вищого рівня в останні роки також припинили гомофобну риторику, хоча й не торпедують зміни у все ще нечутливому до прав квір-спільноти законодавстві. Переважно вони пасивно спостерігають за трансформаціями поглядів в українському суспільстві. Ще в серпні 2022 року Президент України Володимир Зеленський фактично підтримав петицію громадян щодо легалізації одностатевих шлюбів. Зазначивши неможливість під час воєнного стану змінити конституцію, що визначає шлюб лише як союз чоловіка та жінки, Зеленський запропонував уряду напрацювати механізми захисту прав спільноти у форматі цивільного партнерства. Та за три роки законопроєкт про цивільні партнерства так і не був ухвалений. Крім того, за відсутності промоції гомофобії на вищому державному рівні, вона продовжує існувати — як побутово в широких верствах, так і активно пропагуватися з боку праворадикальних груп.
Та все ж війна спровокувала повністю протилежні тенденції у ставленні до ЛГБТ-спільнот по різні боки лінії фронту, і перебування по ту чи іншу сторону означає і перебування в суспільстві з принципово іншим рівнем гомофобії.
Західні корені гомофобної традиції
Інституціалізована гомофобія прийшла в Росію із Заходу в межах петровських реформ на початку XVIII століття. До того часу до Росії лише слабким відлунням доносились наслідки розквітлого у Західній Європі модерну, який мав і репресивну сторону у вигляді терору інквізиції, полювання на відьом та загальної уніфікації народного життя. Зокрема, британський дослідник Ден Гілі у своїй книзі «Гомосексуальне бажання в революційній Росії: регулювання сексуального та гендерного інакомислення» на основі свідчень іноземних подорожуючих вказує, що в допетровській Московії не тільки була широко розповсюджена «содомія» («sodomy»), але й розмови про неї відбувалися без будь-якої релігійної нетерпимості і не вважалися чимось непристойним. І хоча Православна церква накладала епітимії за такі практики, санкції не перевищували покарань за адюльтери «чоловік-жінка» і були зовсім незначними порівняно з церковними приписами та світськими законами Західної Європи, де «мужолозтво» часто карали смертю.
У 1697-1698 роках Петро I здійснив «Велике посольство» до Західної Європи і розпочав реформи, зокрема через наслідування західного законодавства. Першопочатковою задачею було вивести армію на рівень західних стандартів. Спочатку, у 1706 році, в «Короткому Артикулі» князя Меншикова, що мав обмежену дію, відтворюється калька з німецької норми про смертну кару через спалення за злягання чоловіка з чоловіком. Невластивість цієї норми для тодішньої російської культури проявилася в тому, що її так жодного разу й не застосували. А вже у 1716 році, у прийнятому тоді «Військовому Уставі» Петра I, норма була пом’якшена до тілесного покарання й мала лінгвістичні ознаки калькування вже зі шведських військових стандартів. Показово, що норма з'являється не з моральних причин, а саме з бажання відтворити західну ефективність військової ієрархії.
У 1835 році Микола I поширив цю заборону на цивільне чоловіче населення Росії. Та проаналізовані Деном Гілі першоджерела свідчать, що маскулінна російська культура передбачала поблажливе ставлення до гомосексуальних практик протягом усього XIX століття. І навіть наприкінці століття застосування цих кримінальних статей не носило масового характеру і стосувалося переважно недобровільних насильницьких сексуальних контактів.
Дискусія щодо доцільності існування рідко застосованого на практиці закону про «мужолозтво» точилися й напередодні Жовтневої революції. Серед активних адвокатів емансипації гомосексуальності особливо вирізнявся Володимир Дмитрович Набоков, один із провідних юристів імперії та батько майбутнього письменника Володимира Володимировича Набокова. Він дотримувався ліберальних аргументів на захист емансипації гомосексуальності, зокрема відстоював принципи секуляризації, права на приватне життя та свободу особистості.
Представники гей-спільноти Ленінграду. 1920-ті. Архів О. А. Хорошиловой. Джерело: Wikimedia
Серед більшовиків не було одностайного погляду на регулювання сексуальності. Аргументи коливалися між засудженням буржуазної сексуальної надмірності та необхідністю раціонального контролю за сексуальним життям суспільства з одного боку і прагненням до революційної секуляризації та модернізації суспільних норм — з іншого. Крім того, популярними в середовищі російських революціонерів були аргументи впливового німецького вченого та лікаря Магнуса Гіршвельда, засновника Інституту сексуальних досліджень у Берліні в 1919 році, який відстоював вродженість та рівноправність гомосексуальності. У 1926 році він, на запрошення уряду СРСР, відвідував Москву та Ленінград.
Врешті перемогли аргументи про підзвітність сексуальних патологій медицині, а не судочинству. До того ж новаторський принцип гендерної нейтральності в законодавстві СРСР, за яким і жертви, і злочинці могли бути будь-якої статі, унеможливлював буквальне успадкування з імперського законодавства гендерно ангажованого формулювання про «мужолозтво». Тож норма зникла в ухваленому новому Кримінальному кодексі радянської Росії 1922 року, і аналогічно в його редакції від 1926 року. Це наслідувало революційну Францію і значно контрастувало з каральними приписами щодо гомосексуальності у більшості інших західних країн того часу.
Стаття «Гомосексуалізм» першого видання Великої радянської енциклопедії 1930 року якнайкраще відобразила сексуальну емансипацію. У ній цитуються праці Гіршвельда і Фрейда, гомосексуальність приписується Сократу, Мікеланджело та Да Вінчі, а також стверджується, що сексуальні збочення зустрічаються «при гомосексуалізмі не частіше, аніж при гетеросексуалізмі». Хоча і тут гомосексуальність усе ще розглядається в дискурсі медичної патології, різко засуджується її юридичне переслідування у капіталістичних країнах:
«За кордоном, та й у дореволюційній Росії, ці порушення загальноприйнятих правил поведінки переслідувалися особливими “законами про моральність”. Крім того, що це законодавство, спрямоване проти біологічного відхилення, є абсурдом саме по собі і не дає реальних плодів, воно дуже шкідливо діє на психіку гомосексуалістів. Досі в передових капіталістичних країнах і близько не завершена боротьба на користь скасування цих лицемірних установок».
Утім, за словами мистецтвознавиці Ольги Хорошилової, незважаючи на пом’якшення, дискримінаційні практики в ті роки повністю так і не припинялися. А вже у 1934 році відбулася рекриміналізація «мужолозтва» у фарватері загального реакційного руху сталінізму. Форсована індустріалізація першої п’ятирічки, колективізація та зміцнення каральної вертикалі влади посилили аргументи на користь впровадження жорсткішої біополітики.
Однак Ден Гілі вказує, що і тут не обійшлося без відлуння закордонних подій. У цей час гомофобія опинилася в центрі протистояння комуністів і нацистів у Німеччині. І німецькі соціал-демократи, і комуністи часів Веймарської республіки виступали за припинення переслідування гомосексуальних стосунків і скасування відповідних каральних норм у німецькому законодавстві. Проте, коли стало відомо про гомосексуальність керівника штурмових загонів нацистів (SA) Ернста Рема, обидві партії пожертвували принципами і вдалися до гомофобії заради дискредитації нацистів, які тоді набирали політичну вагу. Нацисти в межах контрудару звинувачували вже комуністів у «порочному гействі» через нідерландського комуніста Марінуса ван дер Люббе, обвинуваченого у знаменному підпалі Рейхстагу 27 лютого 1933 року. Підпал став приводом для заборони комуністичної партії, згортання свобод і піднесення гітлеризму. Частина ж комуністів знову вдалася до гомофобної риторики для відмежування від ван дер Люббе і звинуватила його у зв’язках та сексуальній залежності від того ж Рема.
Так, у середовищі комуністів у світі в 1930-ті роки протистояння з фашистами та нацистами регресувало, зокрема, до змагання, хто щиріший гомофоб.
Це відобразилося й у радянській пресі. 23 травня 1934 року одночасно в газетах «Правда» та «Известия» вийшла стаття Максима Горького «Пролетарський гуманізм», яка, за словами самого Горького, була схвалена особисто Сталіним. У ній гомосексуальність уже таврувалася як буржуазне та фашистське виродження, і тільки-но впроваджені радянські каральні практики позитивно подавалися на контрасті саме з Німеччиною.
«Не десятки, а сотні фактів говорять про руйнівний вплив фашизму на молодь Європи. Перераховувати факти — огидно, та й пам’ять відмовляється завантажуватися брудом, який все більш старанно і рясно фабрикує буржуазія. Вкажу проте, що в країні, де мужньо і успішно господарює пролетаріат, гомосексуалізм, що розбещує молодь, визнаний соціально злочинним і каральним, а в культурній країні великих філософів, учених, музикантів він діє вільно і безкарно. Вже склалася саркастична приказка: “Знищте гомосексуалістів — фашизм зникне”», — пише Горький, ігноруючи той факт, що гомосексуальність у Німеччині каралася й до приходу нацистів до влади, а після їхнього приходу — тим паче.
Безпосереднім приводом до рекриміналізації «мужолозтва» стало нібито викриття пов’язаної з німецькими фашистами «шпигунської мережі» гомосексуалів у Москві та Ленінграді. У 1933 році заступник голови ОГПУ Генріх Ягода доповів про «мережу» Сталіну. Повідомлялося, що «актив педерастів, використовуючи кастову замкнутість педерастичних кіл у безпосередньо контрреволюційних цілях, політично розкладав різні суспільні верстви юнацтва, зокрема робітничу молодь, а також намагався проникнути в армію та флот». За оцінками Гілі, заарештовано тоді було близько 150 людей (Healy, 2001).
Після цього Сталін виступив за повернення відповідної каральної норми, і Центральний виконавчий комітет СРСР у двох постановах від 17 грудня 1933 року і 7 березня 1934 року рекомендував союзним республікам повернути норму про «мужолозтво» в кримінальні кодекси з покаранням від 3 до 5 років за добровільний контакт і до 8 років у випадку насильства чи використання залежного становища потерпілого. Першою на постанову від 17 грудня 1933 року відреагувала УРСР. А пізніше разом з іншими республіками й РРФСР, до кримінального кодексу якої у 1934 році додали статтю 154 (пізніше 121).
Контекст рекриміналізації статті впливав на характер переслідування. У 1930-ті роки звинувачення у «мужолозтві» тісно перепліталися зі звинуваченнями у шпигунстві. Водночас відбувалося загальне побутове переосмислення феномену гомосексуальності. Рустам Александер у книзі «Червоний туалет: Прихована історія переслідування геїв у СРСР» підкреслює, що до 1933 року, коли ОГПУ відслідковувало «небажані елементи», це переважно були «безхатьки, злидарі, проститутки, алкоголіки» — у їхньому списку не було геїв. Та ситуація в 1930-ті швидко змінюється, і відповідних громадян починають також таврувати як «класово чужих» і «розбещувачів молоді» (Alexander, 2023).
Консервативна реакція проявилася тут не тільки у рекриміналізації, а й у поверненні дореволюційного гендерно ангажованого формулювання відповідної каральної статті. Лесбійські стосунки продовжували вважатися сферою компетенцій медицини, але тепер переважно у формі каральної психіатрії.
Засуджений у 1974 році за статтею про «мужолозтво» режисер Сергій Параджанов. Джерело: ZN.UA
У таборах ГУЛАГу гомосексуали зазнавали особливо жорстокого ставлення, потрапляючи до касти «опущених» — найнижчої в тюремній ієрархії. Вони зазнавали систематичного насильства, принижень та виконували найбруднішу роботу, що призводило до високого рівня самогубств і вбивств. Після смерті Сталіна репресії не припинилися. За оцінкою Гілі, навпаки, партійна еліта побоювалася, що з амністією мільйонів ув’язнених в цивільне життя перейдуть і тюремні гомосексуальні практики, тому навіть посилила гомофобну політику. У 1956 році очільник ГУЛАГу Сергій Єгоров видав декрет про особливий контроль для боротьби з «мужолозтвом» і «лесбійською любов’ю» в таборах (Alexander, 2023).
У 1980-х роках із активним поширенням СНІДу з’явилася нова вразливість — «підозрюваних» у гомосексуалізмі примусово скеровували до венерологічних диспансерів, а підтвердження гомосексуальних актів вело до ув’язнення (Alexander, 2023).
Декриміналізація добровільних гомосексуальних відносин відбулася після розпаду СРСР не одразу: ще два роки засуджували сотні чоловіків, поки 27 травня 1993 року, в межах наближення російського законодавства до європейських стандартів, норма не була скасована. Україна декриміналізувала гомосексуальні стосунки першою на пострадянському просторі — у 1991 році.
Історичні маяки путінізму
На перший погляд може здатися парадоксальним, що Путін шкодує через появу СРСР не менше, ніж через його розпад. Врешті пропаганда робить чималі акценти на успадкуванні величі Радянського Союзу і фетишизації Червоної армії в Другій світовій війні. Однак при більш прицільному погляді на тексти та промови Путіна і його оточення прояснюється, що в радянській імперії президента РФ передусім приваблює все, що стосується імперськості, і викликає стійку відразу все, що стосується власне радянськості — тобто революційного характеру СРСР, зокрема ідеї про децентралізоване правління рад.
Менш ніж за три доби до повномасштабного вторгнення в Україну, в промові про визнання та військову допомогу маріонетковим квазідержавним утворенням сходу України, Путін емоційно виражав ненависть до початкового досталінського періоду СРСР навіть сильніше, ніж до сучасного Заходу.
Особливо жорстко Путін розкритикував ленінську емансипативну національну політику, яка дозволила Леніну опертися на значну частину українських еліт і створити УРСР. «Навіщо потрібно було з панської ласки задовольняти будь-які націоналістичні амбіції, що безмежно росли на околицях колишньої імперії?» — дивується Путін. Однозначно російський лідер дає і загальну оцінку спадщини Леніна: «З погляду історичних доль Росії та її народів ленінські принципи державного будівництва виявилися не просто помилкою, це було, як кажуть, набагато гірше, ніж помилка». Сталіна в цій промові Путін вихваляє за правильну позицію і політику з національного питання, але водночас журить, що той остаточно не порвав зі спадщиною національної політики Леніна, тобто не скасував формальну рівноправність радянських республік.
Головна погроза Україні, яку він назвав штучно створеною Леніним, у ці драматичні дні напередодні повномасштабного вторгнення також була оформлена Путіним в обіцянці довести декомунізацію до кінця. Для російського президента це означає реставрацію імперії, а для українських еліт — відмежування від її спадщини. «Ви хочете декомунізацію? Ну що ж, це нас цілком влаштовує. Але не потрібно, що називається, зупинятися на півдорозі. Ми готові показати вам, що означає для України справжня декомунізація».
Відраза Путіна до марксистських принципів інтернаціональності та емансипації проявилася і в опублікованій за півроку до вторгнення статті «Про історичну єдність росіян та українців»:
«Більшовики ставилися до російського народу як до невичерпного матеріалу для соціальних експериментів. Вони мріяли про світову революцію, яка, на їхню думку, взагалі скасує національні держави. Тому довільно нарізали кордони, роздавали щедрі територіальні “подарунки”. Врешті-решт, чим саме керувалися лідери більшовиків, шматуючи країну, вже не має значення. Можна сперечатися про деталі, про підґрунтя тих чи інших рішень. Очевидно одне: Росія фактично була пограбована».
Аналогічно Путін звинувачує і комуністів доби Перебудови за повернення до ленінських принципів та потурання націоналістам: «Розпад історичної Росії під назвою СРСР на їхній совісті». «Історична Росія» — евфемізм Путіна на позначення імперії. Саме у злочині проти «історичної Росії» нинішній керманич звинувачує як комуністів часів Леніна, так і комуністів часів Горбачова. За ці «злочини» Росія нібито поплатилася демографією. Питання втраченого народонаселення «історичної Росії» через нібито дві катастрофи XX століття — появи і зникнення СРСР — одна з його улюблених тез. У 2021 році він стверджує, що якби не ці катастрофи, Росія налічувала б 500 млн осіб, і додає, що штучний розрив між росіянами та українцями зменшує російський народ на мільйони. Це консервативне марення не лише територіальною, але й демографічною величчю надає поштовх і консервативній біополітиці.
Водночас про дореволюційний період Росії путінські еліти висловлюються виключно з пієтетом, часто апелюючи до цієї спадщини й при інтерпретації мотивів російсько-української війни. Наприклад, ще в березні 2014 року Путін обґрунтовував анексію Криму необхідністю повторно повернути імперські «символи російської військової слави та небаченої доблесті», які постали там в результаті військової перемоги імперії над Кримським ханством у 1783 році. У вересні 2022 року пояснював необхідність анексії інших областей України прагненням повернути місця, які вже завойовували імперські генерали Суворов, Румянцев та Ушаков. У грудні 2022 року одним із основних здобутків вторгнення в Україну Путін називає перетворення Азовського моря на внутрішнє море Росії, за що, за його словами, боровся ще Петро I.
Зі слів Путіна випливає, що він на смисловому рівні реалізує сьогодні завдання саме імперських монархів і генералів, а не прагне відновити СРСР, як часто зазначають західні медіа. Нарешті, голова перемовної делегації з Україною та один із головних ідеологів путінізму Володимир Мединський порівняв російсько-українську війну з Північною війною зі Швецією, яку вів Петро I, за результатами якої Росія і постала як імперія.
Тож акценти у спрощеному компасі ставлення Путіна до історичної подорожі Росії напрочуд прояснені: розбудова імперії від Петра I — дуже добре, Жовтнева революція — дуже погано, Сталінізм і подальша розбудова СРСР — відносно добре, Перебудова, розпад СРСР та демократизація 1990-х — дуже погано. І це корелює зі ставленням російського державного апарату до гомосексуальності: впровадження перших каральних норм за Петра I, декриміналізація за Леніна, рекриміналізація за Сталіна та знов таки декриміналізація на тлі демократизації 90-х. Звичайно, весь цей час гомосексуальність і близько не була в центрі ідеології. Проте ставлення до неї збігалося з більш загальними тенденціями — посилення вертикалі влади й уніфікуючої біополітики чи, навпаки, наростання плюралізму та емансипації. Останнє в межах консервативного путінізму сприймається виключно як підрив імперії.
Така історична орієнтація органічно наближає Путіна до Івана Ільїна, одночасно монархіста в російському контексті й теоретика фашизму в західному. З націонал-соціалізмом та фашизмом Путіна об’єднує огида до емансипативних настанов комунізму та лібералізму — чи то сучасних, чи сторічної давнини. Навіть при важливій для путінізму згадці перемоги у Другій світовій війні нацисти постають найчастіше як абстрактна чужинська загарбницька армія з заходу, на рівні з наполеонівською. Водночас у деталях путінські чиновники значно більше міркують про уявний неонацизм в Україні, аніж про класичний нацизм Третього Рейху.
Образ зразкового чоловіка на нацистському пропагандиському плакаті, 1938 рік. Джерело: Erenow
У Німеччині криміналізація сексуальних практик гомосексуальних чоловіків існувала ще до 1933 року, проте відповідний параграф 175 Кримінального кодексу був додатково посилений нацистами: тепер карали навіть поцілунки та дотики. У 1933 році демонстративно закрили Інститут сексуальних досліджень Гіршвельда. Відіграло роль і єврейське походження науковця. Між 1935 та 1945 роками за відповідним параграфом нацистський режим засудив близько 50 тисяч чоловіків, від 5 до 15 тисяч із них потрапили до концентраційних таборів; деякі піддавалися кастрації. Для ідентифікації чоловіків-гомосексуалів у таборах використовували нашивки у формі рожевого трикутника. Відповідна норма законодавства, як і в СРСР, на жінок не поширювалася, хоча їх також переслідували за іншими кримінальними статтями.
Дослідники Гюнтер Грау і Клаудія Шопманн у книзі «Прихований голокост? Переслідування геїв та лесбійок у Німеччині, 1933-1945» зібрали та впорядкували більше 100 законів, постанов, протоколів, листів і промов, які висвітлюють підхід нацистського режиму до гендерного питання (Grau & Shopmann, 1995). Вони зазначають, що навіть ті, кого не засудили, проходили різного роду «перевиховання» або ж заперечували свою сексуальність, відмовлялися від звичних їм сексуальних практик, укладали фіктивні шлюби. Та в будь-якому разі залишалися під пильним наглядом системи. В межах тотального контролю політичні побоювання щодо солідарності та організації підпілля гомосексуалами також відіграли свою роль.
На основі опрацьованих документів нацистського режиму, що «врегульовували» гендерні питання, професор Університету Південного Хреста Сем Гаркаве дійшов висновку, що на відміну від євреїв, нацисти ніколи не мали наміру знищити всіх гомосексуалів, а радше намагалися усунути гомосексуальний акт або гомосексуальний «тип» людини. Гомосексуальні контакти загрожували ідеалу нуклеарної сім’ї, на якому ґрунтувалося нацистське суспільство. Така «сім’я» мала бути повністю спрямована на продовження роду та збільшення населення. У 1936 році німці створили «імперський центр із боротьби з гомосексуалізмом та абортами», оскільки обидва явища вважалися прямою загрозою демографічним цілям. Жінок вважали більш «виліковними», аніж чоловіків, адже попри лесбійство вони могли продовжувати рід. Одним із методів «перевиховання» було примушування жінок до життя в борделях як повій.
Путінська гомофобія багато в чому стилістично нагадує біополітику нацистів із гегемонною маскулінністю (в термінах Рейвін Коннелл), яка мала сприяти підвищенню продуктивності та підготовці населення до військової експансії. Нацистська ідеологія прославляла мілітаризовану, гетеронормативну маскулінність, втілену в образі «арійського воїна»: сильного, дисциплінованого чоловіка, який захищає націю та сприяє її демографічному зростанню. Маргіналізучи маскулінність гомосексуальну.
У сучасній Росії (з 2000-х, особливо з 2010-х) просувається образ «сильного чоловіка» — патріотичного, гетеронормативного, мілітаризованого, який асоціюється з традиційними цінностями та «захистом» російської нації від «західного впливу». Прирівнювання правозахисту на користь ЛГБТ до екстремізму підкреслює, що квір-культура сприймається як ворожий чинник, середовище політичного підпілля, загроза режиму. Ці мотиви хоч і осучаснені, загалом перегукуються з мотивами нацизму та сталінізму. Водночас на рівні риторики з’являється ще один мотив, який зміщує гомофобію з периферії у самий центр ідеологічної самопрезентації.
«Ты же мужик. Будь им». Скрін реклами рекрутингу в російську армію. Ролик пропагував відмовитися від «немужніх» мирних професій охоронця у супермаркеті, тренера у спортзалі й таксиста на користь «мужньої» професії військового, 2024 рік. Джерело: Сторінка «KP.RU:Комсомольская правда» на dzen.ru
Остання запорука моральної висоти
Сучасну Росію вирізняє і від імперського, і від радянського періоду відсутність надійного етичного аргументу для протистояння Заходу.
Міжнародні дії Російської імперії XIX - початку XX століття відбувалися у фарватері внутрішньої ідеології, яку спрощено можна звести до тріади «православ’я-самодержав’я-народність», запропонованої за Миколи I царським міністром графом Сергієм Уваровим. Вона обумовлювала необхідність піклування самодержця про православних і слов’ян, а також розширювала межі амбіцій Росії на території їх розселення. Показовим прикладом впровадження такої ідеології є вірш Олександра Пушкіна 1831 року «Наклепникам Росії», де військове придушення польського повстання 1830-1831 років названо «домашньою, старою суперечкою слов’ян між собою». За інформацією Карла Фикельмона, вірш був схвалений російським імператором особисто. Мобілізація Росії в липні 1914 року після Сараєвського вбивства на підтримку слов’ян і православних Сербії стала одним із вирішальних поштовхів до Першої світової війни, яку Російська імперія не пережила.
Більшовицька ідеологія СРСР мала універсальний характер. Пригнічені пролетарі могли перебувати у будь-якому куточку світу, тож вплив наймогутнішої соціалістичної держави, зокрема і через військові дії, не зазнавав географічних обмежень. Задля виправдання насилля пропаганда Москви тоді користувалася впізнаваними по всьому світу кліше.
Військове придушення угорської антирадянської революції осені 1956 року Велика радянська енциклопедія характеризувала з впізнаваними для всіх соціалістичних спільнот тезами: «озброєний виступ проти народно-демократичного ладу, підготовлений силами внутрішньої реакції за підтримки міжнародного імперіалізму з метою ліквідації соціалістичних завоювань угорського народу, відновлення в країні панування капіталістів, що становили поряд з дрібнобуржуазними елементами, що приєдналися до них, класову базу контрреволюцій».
Схожим чином 21 серпня 1968 року основне державне радянське агентство ТАРС обгрунтовувало початок військового придушення Празької весни «загрозою завоюванням соціалізму в Чехословаччині, загрозою безпеці країн соціалістичної співдружності». Хоча лібералізацію впроваджувала сама офіційна соціалістична влада Чехословаччини, вторгнення, за версією ТАРС, відбувалося на прохання «партійних та державних діячів Чехословацької Соціалістичної Республіки» задля протидії «контрреволюційним силам, що вступили в змову з ворожими соціалізму зовнішніми силами». СРСР таким чином нібито виконував інтернаціональні зобов’язання на підтримку соціалізму, зокрема і в Афганській війні.
Сучасна Росія не має ані морально обґрунтованого аргументу переваги соціалістичного устрою, як це було за Холодної війни, ані повноцінного релігійного аргументу на користь православ’я чи міжнародного руху панславізму. В Росії панує капіталізм, як і на Заході, так само і світська влада формально відокремлена від церкви. Та й загалом панує західна культура, хоч і в дещо видозміненому вигляді. Щоб заповнити цю ідеологічну порожнечу, російські ідеологи для різних аудиторій еклектично звертаються до концептів «русского міра», «правильної традиційної Європи» або, як записано у затвердженій 2023 року офіційній концепції зовнішньої політики, позиціонують Росію як «самобутню державу-цивілізацію». Проте всім цим концептам бракує змістовного наповнення. У чому ж полягає моральна сутність цієї руськості, правильності чи самобутності, яка дозволяє грозити світу ядерним знищенням?
У вже згаданій промові щодо анексії українських територій від 2022 року Путін так обґрунтовує необхідність протистояння:
«Поле битви, на яке нас покликала доля та історія, — це поле битви за наш народ, за велику історичну Росію, за майбутні покоління, за наших дітей, онуків та правнуків. Ми повинні захистити їх від поневолення, від жахливих експериментів, спрямованих на те, щоб скалічити їхню свідомість і душу».
Проте що це за жахливі експерименти, які нібито можуть скалічити душу майбутніх поколінь? Насправді аудиторія всередині Росії безпомилково вгадує, про що йдеться. Виявляється, що гомофобія стає рятівним аргументом — фактично головним, на який спирається влада у моральному обґрунтуванні війни.
Російська пропаганда загалом схильна висміювати і дискредитувати не лише правозахисний рух на користь ЛГБТ-спільнот, але й інші головні сучасні етичні тренди західних суспільств: антирасизм, екологічний рух та фемінізм. Проте в жодній іншій сфері вона не може досягти тої екслаційної крайності, яка б виправдовувала війну. Расистська політика швидко б перекинулась і на етнічні меншини всередині Росії, зокрема північно-кавказькі, що підривало б внутрішню стабільність. Крім того, расизм відлякав би партнерів із країн Глобального Півдня. Хоча стереотипізація ролі жінки розквітає в сучасній Росії, впровадження антифемінстичних настанов має свої межі. Основні права, зокрема право на рівний доступ до освіти, виборче право та право на аборти, російські жінки отримали понад сто років тому. Радикальне згортання цих прав викликало б значний спротив. Навіть у сфері екології, попри дискредитацію світових еко-рухів чи знецінення боротьби з глобальним потеплінням, неможливо повністю відмежуватися від необхідності забезпечувати мінімальний рівень екологічного порядку для власного населення.
Гомофобія ж стає зрозумілою для всіх верств суспільства. Як для старшого радянського покоління, яке застало час, коли гомосексуальні контакти були криміналізовані чи «лікувалися» в межах каральної психіатрії, так і для значної частини молоді, серед якої популярними лишаються панівні маскулінні моделі поведінки. Врешті зрозуміла вона і для путінських управлінських еліт, які є вихідцями чи то з силових відомств, чи з криміналізованих кіл, чи з надзвичайно патріархального середовища мусульманських північнокавказьких республік. У всіх цих середовищах панує жорстка ієрархія типів маскулінності. Крім того, не втрачаючи союзників серед деяких нечутливих до правозахисту ключових партнерів на Глобальному Півдні, гомофобна Росія також отримує підтримку серед західних консерваторів, які якраз розгорнули війну проти ненависної їм воук-культури.
«2027 Натуралам не входить». Скрін агітаційного ролику в Росії 2024 року
За законами найменшого спротиву гомофобія повсякчас з’являється у виступах російських чиновників чи пропагандистів для обґрунтування «екзистенційного протистояння» із Заходом. Аналогічно, наскрізною темою агітаційних роликів під час президентських виборів у березні 2024 року стало малювання небажаного «гейського» майбутнього Росії, що нібито настане, якщо росіянин не прийде на вибори чи проголосує не за Путіна. У цьому майбутньому, змодельованому в гротескно-репресивній манері, панує квір-культура. В одному з роликів герой, який проігнорував вибори, почергово потряпляє до кімнат майбутнього, що символізують наростання зла. У кімнаті 2025 він опиняється на квір-вечірці; у кімнаті 2026 — бачить, як мати суворо сварить дитину за невикористання фемінітивів; у коридорі — натрапляє на гендерно-нейтральний туалет, де зустрічає трансгендерну жінку. А в кімнату 2027 героєві взагалі заборонений вхід як «натуралу», що можна трактувати як натяк на репресії щодо гетеросексуальних людей.
У цих роликах, як і в деяких промовах російських чиновників, уявлення про засилля квір-культури на Заході карнавально перебільшені. Та міра цього іронічного перебільшення залишається для аудиторії непроясненою. Водночас глядачі безпомилково схоплюють сигнал від влади: конформістське відтворення гомофобних настанов є бажаною і схвальною поведінкою. Гумористична гіперболізація тут виступає як алібі, яке убезпечує від усвідомлення безглуздя самого аргументу. Врешті, попри іронічну форму пропаганди, екстремістська стаття за солідарність з ЛГБТ-спільнотою цілком серйозна, як і більше ста вже ухвалених за нею обвинувальних вироків.
У такій метаіронічній манері близький до Кремля «експерт із зовнішньої політики» і прихильник ескалації Сергій Караганов у 2024 році публічно на Петербурзькому міжнародному економічному форумі пропонує присутньому на сцені Путіну завдати ядерного удару по Європі. І аргументує це необхідністю відтворити гомофобну волю божу, тобто бере найвищу точку моральної пихи:
«Якщо ми не підемо більш рішуче по сходах ескалації, то чи не знехтуємо ми дари Всевишнього? Адже Всевишній вказав нам колись шлях, коли він за безпутство і розпусту знищив вогняним дощем Содом і Гоморру. І після цього людство дуже довгі роки пам’ятало про це і поводилося акуратно, але тепер воно забуло про Содом і Гоморру. Тож, може, згадаємо про цей дощ і спробуємо знову напоумити людство або ту частину людства, яка втратила віру в бога і втратила розум?».
Таке публічне виголошення пропозиції застосувати ядерну зброю в присутності Путіна вже само собою надсилає ескалаційний сигнал. І тут найяскравіше проявилося, що гомофобія опинилася в центрі російської ідеологічної презентації не тільки і не стільки як засіб внутрішнього контролю, а як моральний аргумент екзистенційного протистояння та ескалації із Заходом, який в умовах дефіциту інших аргументів виринає за принципом найменшого спротиву. Ідеологема гомофобії стає рятувальним жилетом для путінських еліт на тлі етичної дезорганізації та загальної кризи смислопородження.
Ця публікація створена за підтримки n-ost і профінансована Фондом «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» (Foundation Remembrance, Responsibility and Future) та Федеральним міністерством фінансів Німеччини у рамках освітньої програми NS-Injustice.
Список посилань
Healey, D. (2001). Homosexual desire in Revolutionary Russia: The regulation of sexual and gender dissent. Chicago, IL: University of Chicago Press.
Alexander, R. (2023). Red closet: The hidden history of gay oppression in the USSR. Manchester, UK: Manchester University Press.
Garkawe, S. (1997). [Review of the book Hidden Holocaust? Gay and lesbian persecution in Germany 1933–1945, edited by G. Grau, trans. P. Camiller]. Melbourne University Law Review, 21(2), 738–742.
Grau, G., & Shoppmann, C. (Eds.). (1995). The Hidden Holocaust?: Gay and Lesbian Persecution in Germany 1933–45 (1st ed., trans. P. Camiller, illustrated with facsimiles and portraits, pp. xxviii, 307). Routledge. https://doi.org/10.4324/9781315073880