Майк Девіс
Цей текст – щось на зразок знаменитої сцени у залі суду з «Леді з Шанхаю» Орсона Веллса [1]. У цій чорній алегорії на пролетарську доброчесність у полоні декадансу панівного класу, Веллс грає лівого моряка на ім’я Майкл О’Хара, що скочив у гречку з femme fatale Рітою Хейворт і згодом потрапив за ґрати за вбивство. Її чоловік, Артур Банністер (якого грає Еверет Слоан), найславетніший адвокат з карного права в Америці, переконує О’Хару взяти його за свого захисника, прагнучи забезпечити засудження і страту свого суперника. У вирішальний момент процесу він виконує, за несхвальним відгуком обвинувача, «черговий трюк знаменитого Банністера»: Банністер-адвокат викликає Банністера-вбитого-горем-чоловіка до трибуни свідків і, на радість присяжних, проводить стрімкий шизоїдний допит самого себе. У дусі «Леді з Шанхаю» це есе організоване як дебати із самим собою, неначе ментальне змагання між аналітичним відчаєм і утопічною можливістю, яке суб’єктивно, і, ймовірно, об’єктивно, не може бути вирішене на користь однієї зі сторін.
У першій частині, «Песимізм інтелекту», я наводжу аргументи на користь переконання, що ми вже програли першу, епохальну стадію битви проти глобального потепління. Кіотський протокол, за пихатими, але, на жаль, точними словами одного з його головних опонентів, «не зробив нічого суттєвого» зі зміною клімату. Після його підписання глобальні викиди вуглекислого газу зросли настільки ж, наскільки, як очікувалося, вони зменшаться [2]. Вельми малоймовірно, що процес накопичення парникових газів вдасться стабілізувати по цей бік знаменитої «червоної лінії» у 450 мільйонних часток (ppm) [3] до 2020 року. Якщо це дійсно так, тоді найгероїчніші зусилля покоління наших дітей не зможуть запобігти радикальним змінам екології, водних ресурсів та аграрних систем. Більше того, у теплішому світі соціоекономічна нерівність здобуде метеорологічний мандат, і багаті країни північної півкулі, що своїми викидами вуглекислого газу зруйнували кліматичний баланс голоцену, не матимуть стимулів ділитися ресурсами для адаптації з бідними субтропічними країнами, які є найбільш вразливими для посух та повеней.
Друга частина есе, «Оптимізм уяви», – це моє самоспростування. Я звертаюся до парадоксу, згідно з яким найбільш важлива причина глобального потепління – урбанізація людства – також потенційно може стати принциповим вирішенням проблеми людського виживання у двадцять першому столітті. Звісно, якщо сучасна занепадницька політика триватиме й надалі, міста бідності майже напевно стануть могилами надії, та тим більше причин для нас почати думати як Ной. Оскільки більшість велетенських дерев вже давно зрубані, новий Ковчег має бути збудований з матеріалів, що їх доведене до відчаю людство знайде під рукою в повстанських спільнотах, піратських технологіях, нелегальних медіа, бунтівній науці та забутих утопіях.
І. Песимізм інтелекту
Наш старий світ, той, в якому ми жили останні 12 тисяч років, завершив своє існування, навіть якщо жодна газета ще не надрукувала його науковий некролог. Вердикт йому винесла Стратиграфічна комісія Лондонського Геологічного Товариства. Засноване у 1807 році, Товариство є найстаршою асоціацією геологів у світі, і його Стратиграфічна комісія становить колегію кардиналів, що виносить вирок за геологічною шкалою часу. Стратиграфи розрізають історію Землі, збережену в осадових формаціях, на ери, епохи та періоди, позначені «золотими піками» масових вимирань, процесів видоутворення або різкими змінами у хімічному складі атмосфери. В геології, так само, як у біології та історії, періодизація є складним та суперечливим мистецтвом; найзапекліша битва в британській науці дев’ятнадцятого сторіччя – донині знана як «Велика девонська суперечка» – точилася над інтерпретаціями вельських граувак та англійського червоного піщаника. В результаті в геології були встановлені надзвичайно суворі стандарти щодо введення в обіг будь-якої нової геологічної періодизації. Хоча ідея «антропоцену» – доби, позначеній виникненням урбаністично-індустріального суспільства, – вже давно циркулювала в літературі, стратиграфи ніколи не визнавали її науковою.
Та принаймні для Лондонського Товариства ця позиція наразі переглянута. На питання «чи живемо ми зараз в антропоцені?» двадцять один член Комісії одноголосно відповіли «так». У звіті за 2008 рік вони навели переконливі докази на підтримку гіпотези, що доба голоцену – міжльодовикового періоду напрочуд стабільного клімату, що зробив можливою стрімку еволюцію землеробства та міської цивілізації, – завершилася, і Земля увійшла до «стратиграфічного інтервалу, що не має близьких паралелей за останні кілька мільйонів років» [4]. Окрім накопичення парникових газів, стратиграфи згадали трансформацію ландшафту людиною, що «наразі на порядок перевищує [щорічне – перекл.] природне утворення осадових порід», загрозливе окислювання океанів та безжальне знищення біорізноманіття.
Ця нова ера, пояснюють вони, позначена тенденцією до потепління – найближчим аналогом якого може бути катастрофа, відома як Термальний максимум палеоцену-еоцену 56 мільйонів років тому, – і радикальною нестабільністю екосистем майбутнього. Суворою прозою вони попереджують:
«Комбінація вимирання та глобальної міграції видів із широко розповсюдженою заміною натуральної рослинності сільськогосподарськими монокультурами створює відмітний сучасний біостратиграфічний сигнал. Ці ефекти є перманентними, оскільки майбутня еволюція відбуватиметься за рахунок тих видів, що вижили (і, до того ж, часто переміщених з традиційного середовища через антропогенні чинники)». [5]
Іншими словами, еволюцію було силоміць спрямовано на нову траєкторію.
Спонтанна декарбонізація?
Визнання Комісією антропоцену збіглося з поглибленням наукової дискусії довкола Четвертого оглядового звіту Міжнародної групи експертів з питань змін клімату (ІРСС). ІРСС, звісно, доручено оцінювати можливий розмах змін клімату і встановлювати відповідні заходи зі скорочення викидів. Серед найкритичніших моментів – припущення про «кліматичну чутливість» до прискореного накопичення парникових газів, як і соціально-економічна таблиця, що в ній зіставлено різні перспективи енергокористування й відповідно викидів. Але приголомшлива кількість дослідників старшого покоління, включно й ключових учасників власної робочої групи ІРСС, нещодавно висловила занепокоєння або й незгоду щодо методології чотиритомного Четвертого звіту, який, відповідно до їхніх обвинувачень, є невиправдано оптимістичним у плані геофізичних і соціальних прогнозів [6].
Найвидатніший дисидент – Джеймс Хенсен з Інституту Годдарда (NASA). Пол Ревір [7] глобального потепління, який попередив Конгрес про небезпеку парникового ефекту на відомому слуханні 1988р., він повернувся у Вашингтон із тривожним повідомленням, що ІРСС, через провал в оцінці параметрів вирішальних реакцій земної екосистеми, дала надто велике відтермінування карбоновим викидам. Замість запропонованої ІРСС «червоної позначки» у 450 мільйонних часток (ppm) двоокису карбону, його дослідницька група знайшла необхідні палеокліматичні докази того, що межа безпеки становила 350 мільйонних часток чи навіть менше. «Приголомшливим наслідком» цього перекалібрування «кліматичної чутливості», засвідчив він, є те, що «часто озвучувана мета тримати глобальне потепління на рівні нижче двох градусів Цельсія – рецепт глобального лиха, а не порятунку» [8]. Справді, якщо нинішній рівень становить 385 мільйонних часток, ми могли вже подолати горезвісну «точку рівноваги». Хенсен мобілізував донкіхотську армію науковців і активістів екологічного напрямку, щоб урятувати планету за допомогою аварійного карбонового податку, що повернув би до 2015р. концентрацію парникових газів до рівня 2010р.
У мене не досить наукової кваліфікації, щоб висловлювати думку по суперечність Хенсена чи про відповідне обладнання для планетарного термостата. Будь-хто, однак, хто займається суспільними науками чи просто регулярно приділяє увагу макротенденціям, має менше соромитись участі в обговоренні іншого суперечливого наріжного каменя Четвертого оглядового – його соціоекономічних наслідків і того, що ми можемо назвати їхнім «політичним несвідомим». Нинішні сценарії були прийняті ІРСС у 2000р. для моделювання майбутніх сукупних викидів залежно від різних «сюжетів» зростання населення, як і технологічного та економічного розвитку. Головні сценарії Панелі (ІРСС) – група А1, В2 тощо [9] – добре відомі уповноваженим особам і активістам від парникового ефекту, але мало хто поза дослідницькою спільнотою справді вловив їхню приховану сутність, зокрема героїчну впевненість ІРСС в тому, що більша енергоефективність стане «автоматичним» побічним продуктом майбутнього економічного зростання. Дійсно, всі сценарії , навіть варіанти «бізнес-як-завжди», передбачають, що майже 60% майбутнього скорочення карбонових викидів станеться незалежно від відкритих заходів із попередження змін клімату [10].
У результаті ІРСС поставила останнє, а радше Землю, на карту керованої ринком еволюції в напрямку післякарбонової світової економіки: перехід, що вимагає не тільки міжнародного скорочення викидів і карбонової торгівлі, але ще й добровільних спільних зобов’язань щодо використання технологій, які навряд чи існують навіть у проекті, як-от перехоплення карбонових газів, чистого вугілля, водню й удосконаленої транспортної системи, а також целюлозних біопалив. Як неодноразово відзначали критики, у багатьох із цих «сценаріїв» розгортання безкарбонових систем енергопостачання «перевищує розмір світової енергетичної системи в 1990р.» [11].
Угоди й ринки типу Кіотського протоколу розроблені – майже як аналоги до кейнсіанського «підкачування» економіки [12] – щоб перекрити розрив між спонтанною декарбонізацією і стратегічною кількістю викидів, передбаченою кожним зі сценаріїв. Хоч ІРСС ніколи цього й не з’ясовує, її плани щодо викидів неминуче передбачають, що золотий дощ прибутків від вищих цін на викопні палива в час наступного покоління буде розумно перетворено в технології для відновлюваної енергії, а не витрачено на семимильні хмарочоси, «мильні бульбашки» активів [13] і мегавиплати акціонерам. У цілому, Міжнародне енергетичне агентство оцінює скорочення вдвічі виробітку парникових газів до 2050р. у 45 трильйонів доларів [14]. Але без високого показника «автоматичної» енергоефективності мосту [між спонтанною декарбонізацією й прогнозованою ІРСС – перекл.] ніколи не побудувати, і мета ІРСС буде недосяжною; у найгіршому випадку – прямої екстраполяції нинішнього енергокористування на майбутнє – кількість карбонових викидів може легко зрости втричі до середини століття.
Критики процитували похмурі записи щодо карбонових викидів останнього – втраченого – десятиріччя, щоб продемонструвати, що основні припущення ІРСС про ринок і технологію означають не набагато більше, ніж судомні поривання віри. Попри славнозвісне прийняття Євросоюзом системи скорочення карбону і торгівлі квотами, європейські карбонові викиди й далі зростали, в деяких секторах драматично. Ба більше, останніми роками не з’явилося достатніх доказів автоматичного прогресу в царині енергоефективності, який є sine quanon [15] сценаріїв ІРСС. Багато з того, що в цих сюжетах зображене як ефективність нової технології, насправді стало результатом закриття важкої промисловості Сполучених Штатів, Європи й пострадянського блоку. Перенесення виробництва, що інтенсивно споживає енергію, у Східну Азію «відбілює» звіти про карбоновий баланс деяких країн Організації економічного співробітництва й розвитку, але деіндустріалізацію не варто плутати зі спонтанною декарбонізацією. Більшість дослідників вважає, що інтенсивність енергоспоживання насправді зросла з 2000р.; тобто сукупні викиди двоокису карбону не знизили темпу зростання, як і (або навіть – опосередковано – більшою мірою, ніж) енергоспоживання [16].
Повернення короля Вугілля
Крім того, карбоновий запас IРСС вже вичерпаний. Згідно з інформацією Глобального карбонового проекту, який веде розрахунки, кількість викидів зросла швидше, ніж передбачав навіть найгірший зі сценаріїв ІРСС. З 2000 по 2007 рр. кількість двоокису карбону зросла до 3,5 відсотків щорічно порівняно з 2,7 відсотками у прогнозах ІРСС чи 0,9 відсотка, зареєстрованими у 1990-х рр. [17]. Ми вже перевищили очікування ІРСС, іншими словами, і вугілля може бути одним з головних винуватців цього непередбаченого зростання кількості парникових викидів. Виробництво вугілля пережило небачене відродження за останнє десятиліття, в той час як жахи 19-го століття повернулися, щоб переслідувати 21-е. У Китаї 5 млн шахтарів тяжко працюють у небезпечних умовах,щоб видобути брудний мінерал, що він, як повідомляють, дозволяє Пекіну відкривати нову вугільну теплову електростанцію щотижня. Бум споживання вугілля також відбувається у Європі, де 50 нових фабрик, які працюватимуть на вугіллі, заплановано відкрити найближчими кількома роками [18], і в Північній Америці, де варто очікувати 200 фабрик. Величезна фабрика в розробці у Західній Вірджинії вироблятиме кількість карбону, еквівалентну вихлопам мільйона машин. У промовистому дослідженні «Майбутнє вугілля» (The Future of Coal) інженери МІТ (Массачусетського технологічного університету) дійшли висновку, що споживання зросте за будь-якого передбаченого сценарію, навіть у випадку великих карбонових податків. Інвестування технології ЗСК – затримки й секвестрації карбону – є, крім того, «зовсім неадекватним»; навіть із визнанням, що це насправді практично, ЗСК не стане альтернативою достатньою за масштабом і вигодою до 2030р. чи пізніше. У Сполучених Штатах законодавство «зеленої енергетики» тільки створило для комунальних служб «неправильний стимул» до будівництва фабрик, які працюватимуть на вугіллі, з «розрахунком на те, що викиди цих фабрик у перспективі будуть «під опікою» оплачених дозволів на виробіток СО2 у рамках майбутніх врегулювань кількості викидів [19]. А тим часом консорціум виробників вугілля, комунальні служби, що працюють на вугіллі, і залізниці, які його перевозять – назвавшись Американською коаліцією за електрику на чистому вугіллі – витратили 40 млн доларів за період виборів 2008р., щоб обидва кандидати в президенти в унісон співали про переваги найбруднішого, зате найдешевшого палива.
Значною мірою через популярність вугілля, викопного палива з доведеним запасом у 200 років, кількість карбону на одиницю енергії насправді може зрости [20]. До колапсу американської економіки Департамент США з енергетики пророкував зростання показників енергетичного виробництва до щонайменше 20 відсотків за наступне покоління. Очікують, що глобально сукупне споживання викопних палив зросте до 55 відсотків, а масштаби міжнародного експорту збільшаться вдвічі. Програма розвитку ООН, яка здійснила власне дослідження планів стійкого енергоспоживання, попереджає, що потрібно буде скоротити на 50 відсотків світові парникові викиди до 2050 р. порівняно з їхньою кількістю в 1990-х рр., щоб утримати людство поза критичною межею неуникного потепління [21]. Все ж Міжнародне енергетичне агентство (МЕА) прогнозує, що, найімовірніше, кількість цих викидів у дійсності зросте за наступні півстоліття до приблизно 100 відсотків – достатнього обсягу парникових газів, щоб просунути нас відразу за кілька критичних точок. МЕА також передбачає, що відновлювана енергія (окремо від гідроенергетики) забезпечуватиме лише 4 відсотки виробництва електрики у 2030р. – не набагато більше, ніж 1 відсоток сьогодні [22].
Зелена рецесія?
Нинішня світова рецесія – нелінійна подія з тих, що їх сценаристи ІРСС ігнорують у своїх сюжетах – може принести тимчасове полегшення, зокрема якщо знижені ціни на нафту призупинять відкриття скриньки Пандори – нових мегакарбонових резервуарів на зразок бітумінозних пісків і нафтових сланців. Але навряд чи криза сповільнить руйнування лісів Амазонії, тому що бразильські фермери матимуть раціональний інтерес підтримувати сукупний прибуток через розширення виробництва. Й оскільки попит на електрику менш еластичний, ніж використання автомобілів, частка вугілля серед причин карбонових викидів зростатиме. У Сполучених Штатах виробництво вугілля реально є однією з небагатьох невійськових галузей промисловості, у якій нині робітників більше наймають, ніж звільняють. Що ще важливіше, падіння цін на викопні палива й недостатня пропозиція на кредитних ринках послаблюють підприємницькі стимули [23] розвивати капіталомісткі вітрові й сонячні альтернативи. На Волл-Стріт акції екологічної енергетики впали швидше, ніж на ринку в цілому, й інвестиційний капітал фактично зник, полишивши деякі з найвизначніших ініціатив із чистої енергії, як-от Тесла Моторс чи Клір Скайз Солар, у небезпеці наглої смерті в колисці. Податкові кредити [24], пропаговані Обамою, навряд чи зарадять зеленій депресії. Як сказав «Нью-Йорк Таймс» один сміливий капіталовкладник, «природний газ за 6 доларів робить ідею вітрової енергетики сумнівною, а сонячну енергію – неймовірно дорогою» [25].
Отже, економічна криза надає непереборний привід нареченому покинути свою обраницю біля вівтаря, тож великі компанії відмовляються виконувати свої громадські зобов’язання щодо відновлюваної енергії. У Сполучених Штатах техаський мільярдер Т. Бун Пікенс згортає план будувати найбільшу світову вітрову електростанцію, тоді як Роял Датч Шел покинула намір інвестувати Ландан Еррей [26]. Уряди й партії при владі виявляють однакову захланність, уникаючи виплати карбонових боргів. Консервативна партія Канади, підтримана зацікавленим у нафті й вугіллі Заходом, перемогла програму лібералів «Зелена зміна», що базувалася на національному карбоновому податку, у 2007р., так само як і Вашингтон здав у металобрухт свої найголовніші технологічні ініціативи з перехоплення карбону.
На нібито важливішому боці Атлантики режим Берлусконі – який перебуває у процесі переведення енергетичної системи Італії з нафти на вугілля – засудив мету ЄС скоротити кількість викидів до 20 відсотків до 2020р. як «неможливу жертву»; тоді як німецький уряд, за словами «Файненшл Таймс», «завдав тяжкого удару пропозиції змусити компанії платити за двоокис карбону, який вони викидають», майже цілковитою підтримкою звільнення промисловості від оподаткування. «Ця криза змінює пріоритети», – пояснив полохливий міністр закордонних справ Німеччини [27]. Песимізму тепер вдосталь. Навіть Іво де Боер, голова Рамкової конвенції ООН про зміну клімату, визнає, що поки триває економічна криза, «найчутливіші уряди не зможуть накидати промисловості нові виплати у формі обмежень карбонових викидів». Так що навіть якщо невидимі руки й лідери з інтервентськими амбіціями зможуть перезапустити двигуни економічного зростання, вони навряд спроможуться вимкнути світовий термостат вчасно заради попередження змін клімату. Так само не варто сподіватися, що «велика сімка» чи «велика двадцятка» пориватимуться прибирати розведений ними безлад [28].
Екологічна нерівність
Дипломатія клімату, яка базується на кіотсько-копенгагенському зразкові, передбачає, що коли головні гравці прийняли компромісну науку звітів ІРСС, вони усвідомлять основну спільну для всіх зацікавленість у контролі парникового ефекту. Але глобальне потепління – не «Війна світів» Г. Веллса, де марсіани-завойовники демократично винищують людство незалежно від класової чи етнічної ознак. Натомість зміни клімату матимуть драматично неоднаковий вплив на різні регіони й соціальні класи, завдаючи найбільших збитків бідним країнам, що мають найменші ресурси для достатньої адаптації. Це географічне відокремлення джерел викидів від їхніх наслідків для довкілля підриває активну солідарність. Як наголошено у Програмі Розвитку ООН (the UN Development Programme), глобальне потепління є найбільшою загрозою для бідних і ненароджених – «двох категорій виборців із найменшим чи ніяким політичним впливом» [29]. Узгоджені глобальні дії від їхнього імені, таким чином, передбачають або революційне надання їм повноважень – сценарій, якого не розглянула ІРСС, – або перетворення егоїзму заможних країн і класів на просвічену «солідарність», прецедентів якої в історії обмаль.
З погляду раціонального актора [30], тільки останній наслідок видається реалістичним, якщо і справді привілейовані групи не мають жодного іншого зручного виходу, якщо міжнародна суспільна думка визначає політику ключових країн і якщо вплив парникових газів може бути зменшено без значних жертв у стандартах життя Північної півкулі – а жодне з названого не є правдоподібним. Ба більше, не бракує видатних захисників, як-от єльські економісти Вільям Нордгауз і Роберт Мендельсон, які готові пояснити, що є сенс відкласти послаблення, доки бідніші країни не стануть багатшими, а отже, більш спроможними забезпечувати витрати самостійно. Інакше кажучи, замість героїчного новаторства і пожвавлення міжнародної співпраці, посилене збурення через захист довкілля й соціально-економічні чинники може просто змусити елітну публіку шалено намагатися відгородити себе від решти людства. Глобальне полегшення, у цьому недослідженому, але не такому вже неймовірному випадку, буде мовчазно забутим – яким певною мірою воно вже стало – заради посилених капіталовкладень у вибіркове пристосування пасажирів «першого класу» Землі. Метою стане створення зелених огороджених оазисів незмінного достатку посеред решти спустошеної планети.
Звісно, все ще будуть угоди, карбонові кредити [31], допомога голодним, гуманітарна акробатика, і, можливо, цілковитий перехід деяких європейських міст і країн на альтернативні джерела енергії. Але всесвітня адаптація до змін клімату, що передбачає інвестування трильйонів доларів у міську й сільську інфраструктуру бідних країн і країн із середнім прибутком, як і субсидована міграція десятків мільйонів людей із Африки та Азії, неодмінно вимагатиме революції майже міфічного розмаху та перерозподілу прибутку і впливу. А тим часом ми наближаємося до фатального рандеву близько 2030 р. чи навіть раніше, коли сукупність впливів зміни клімату, пік нафти [32], пік води і додаткові півтора мільйони людей на планеті разом призведуть до негативних наслідків, яких ми, можливо, навіть не можемо собі уявити.
Фундаментальне питання полягає в тому, чи мобілізують коли-небудь багаті країни свою політичну волю та економічні ресурси для досягнення цілей ІРСС, тобто чи допоможуть вони біднішим країнам пристосуватися до неминучого, вже «реального» показника глобального потепління. Конкретніше: чи позбудуться електорати багатих націй нинішньої нетерпимості й посилених кордонів, щоб прийняти біженців із передбачених епіцентрів посух та опустелення – Магрибу, Мексики, Ефіопії, Пакистану? Чи зможуть американці, найскупіші люди світу, якщо вимірювати в допомозі іноземним державам на душу населення, оподаткувати себе так, щоб допомогти з переселенням мільйонам, яким загрожує повінь у компактних поселеннях у дельтах річок, як-от Бангладеш? І чи агробізнес Північної Америки, імовірний годованець глобального потепління, добровільно забезпечить світову харчову безпеку, відмовившись від прибутків на кон’юнктурі ринку, вигідній продавцю – від свого найбільшого пріоритету?
Оптимісти, орієнтовані на ринок, звісно, вкажуть на позірно численні програми з компенсації збитків від карбону на кшталт Механізму чистого розвитку (the Clean Development Mechanism), які, на їхню думку, забезпечать зелені інвестиції у країни «третього світу». Але вплив Механізму чистого розвитку в такому випадку дуже незначний; відповідно до нього сплачують невеликі субсидії на заліснення й очистку промислових викидів замість ґрунтовних внесків у вирішення проблеми побутового й муніципального використання викопних палив. Ба більше, наріжним каменем для країн, які розвиваються, є те, що Північ має усвідомити спричинене нею екологічне лихо і взяти на себе відповідальність за його прибирання. Бідні країни справедливо обурюються щодо логіки, за якою найбільший тягар пристосування до епохи антропоцену має бути покладено на тих, хто найменш причетний до викидів карбону і хто отримав найменше користі з промислової революції останніх двох століть. Нещодавній підрахунок ціни економічної глобалізації для довкілля з 1961 р. – у плані зникнення лісів, зміни клімату, надмірного вилову риби, руйнування озонового шару, перетворення мангрових екосистем і екстенсивного сільського господарства – свідчить про те, що найбагатші країни спричинили 42% руйнування довкілля в усьому світі, при цьому сплачуючи лише за 3% наслідкових втрат [33].
Радикали Півдня також можуть справедливо вказати на інший борг. Протягом 30 років міста у країнах, що розвиваються, виросли з карколомною швидкістю без одночасних державних капіталовкладень в інфраструктуру, господарство й систему охорони здоров’я. Частково це стало результатом боргів іноземним державам за угодами, укладеними диктаторами, до сплати яких змушував Міжнародний валютний фонд (МВФ), та скорочення й перерозподілу суспільних видатків за «програмою структурного пристосування» Світового банку [34]. Цю всепланетну недостачу можливостей і соціальної справедливості доповнює той факт, що більше 1 мільярда людей, за інформацією Програми ООН з населених пунктів (UN Habitat), нині живуть у нетрях і що їх кількість до 2030р. може зрости удвічі. Такої ж чи навіть більшої кількості людей варто чекати в неформальному секторі – евфемізмі, прийнятому в країнах «першого світу» для масового безробіття. Тим часом суто демографічна інерція [35] призведе до зростання у найближчі 40 років світового міського населення до 3 мільярдів, 90% яких зосередиться в бідних містах. Ніхто – ні ООН, ні Світовий Банк, ані Група двадцяти (G20) – не має уявлення про те, як планета нетрів із харчовою й енергетичною кризою, що зростає, пристосується до біологічного виживання, а тим більше до сподівань населення на достатні щастя й гідність.
Найретельніше з сучасних досліджень можливого впливу глобального потепління на сільське господарство тропіків і субтропіків здійснене у роботі Вільяма Клайна для кожної з охоплених країн окремо, у якій прогнози щодо клімату зіставлено з переробкою врожаю і неорікардіанськими моделями виробітку ферм з урахуванням різного рівня дії «удобрювання двоокисом карбону» [36] з метою виявити можливі наслідки для харчування людства. Перспектива похмура. Навіть у найоптимістичніших моделях Клайна системи сільського господарства Пакистану (мінус 20% нинішнього виробітку ферм) і Північно-західної Індії (мінус 30%), імовірно, зазнають спустошення, як і багато господарств Середнього Сходу, Магрибу, поясу Сахель, частини Південної Африки, Вест-Індії, Мексики. Двадцять дев’ять країн, що розвиваються, за Клайном, приречені на втрату 20% чи більше їх нинішнього виробітку ферм через глобальне потепління, тоді як сільське господарство і так багатої Півночі може отримати в середньому 8% прибутку [37].
Ця можлива втрата потужності сільського господарства у світі, що розвивається, ще більш знакова в контексті попередження ООН про те, що для того, щоб уберегти від голоду населення Землі середини століття, доведеться подвоїти виробництво їжі. Криза доступності харчування 2008р., погіршена біопаливним бумом, є лише скромним натяком на хаос, що може скоро вирости з зіткнення вичерпаних ресурсів, невиліковної нерівності й змін клімату. Перед цією небезпекою сама людська солідарність може розламатись, як льодовиковий шельф Західної Антарктики, і розбитися на тисячу уламків.
ІІ. Оптимізм уяви
Наукове дослідження прийшло надто пізно, щоб протистояти синергетичним перспективам піку зростання населення, колапсу сільського господарства, раптових змін клімату, піку нафти і (в деяких регіонах) піку води та накопичених проблем занепаду міст. Якщо розслідування німецького уряду, Пентагону і Центрального розвідувального управління (ЦРУ) стосовно наслідків спричиненої різними факторами кризи для національної безпеки набули голлівудського розголосу, в цьому навряд чи є щось дивне. Як спостережено в нещодавньому Звіті з людського розвитку: «Нема очевидних історичних аналогів невідкладності проблеми змін клімату» [38]. Якщо палеокліматологія може допомогти вченим передбачити нелінійну фізику Землі за умов потепління, нема історичного прецеденту чи вигідної відправної позиції для розуміння того, що станеться в 2050-х, коли максимальна видова популяція з 9-10 мільярдів буде боротися за пристосування до кліматичного хаосу й вичерпаної енергії викопних палив. Майже будь-який сценарій, від колапсу цивілізації до нової золотої доби термоядерної енергії, може справдитися в майбутньому наших правнуків.
Однак ми можемо бути впевненими, що міста і далі будуть місцем вибуху при зіткненні всіх цих факторів. Хоча вирубка лісів і вирощування монокультур на експорт зіграли засадничу роль у переході до нової геологічної епохи, головним чинником було майже експоненціальне зростання карбонових «слідів» міських регіонів Північної півкулі. Тільки на нагрівання й охолодження міського середовища припадає 35-45% нинішніх карбонових викидів, тоді як міські галузі промисловості й транспорт спричиняють ще 35-40%. У певному сенсі, міське життя швидко знищує екологічну нішу, яка уможливила його розвиток і ускладнення – сучасну кліматичну стабільність.
Але тут є неймовірний парадокс. Те, що робить міські ділянки такими невідповідними принципам сталого розвитку – це саме ті риси, навіть у найбільших мегамістах, які є найбільш антиміськими і приміськими. Першою з цих рис є екстенсивне розширення по горизонталі, що поєднується з руйнуванням життєво важливих природних ресурсів – водоносного горизонту, вододілів, городніх господарств, лісів, екосистем узбережжя – з великими витратами на забезпечення інфраструктури для новозабудованих приміських територій. Результат – гротескно великі «сліди» для довкілля з супровідним посиленням транспортного забруднення й забруднення повітря і найчастіше – неконтрольоване нагромадження сміття. Де форми існування міст диктують спекулянти й забудовники, що обходять демократичний контроль планування й використання ресурсів, там очікуваним соціальним наслідком є надзвичайна просторова сегрегація за доходами та етнічною ознакою, як і наявність середовищ, небезпечних для дітей, літніх людей і людей з особливими потребами; розбудова центрів міст передбачає джентрифікацію через вигнання, яке в процесі руйнуватиме міську культуру робітничого класу. До цього ми можемо додати соціополітичні риси мегаполісу в умовах капіталістичної глобалізації: зростання нетрів на периферії і неформальної зайнятості, приватизація громадського простору, малоінтенсивна війна між поліцією і малозабезпеченими злочинцями, і переховування багатіїв у стерильних історичних центрах чи огороджених передмістях.
І навпаки, властивості, які є найбільш «міськими», навіть у масштабах найменших міст, поєднуючись, утворюють більш доброчинне коло. Де є добре визначені кордони між містом і сільською місцевістю, там зростання міста може зберегти відкритий простір і важливі природні системи, в той же час працюючи на безпечну для довкілля економію, що сприятиме розвитку системи транспорту й житлового будівництва. Доступ до центрів міста від периферії стає більш доступним і може бути врегульованим ефективніше. Сміття стає легше переробити, не експортуючи його далі від центру. У цих уявних класичних містах спільна розкіш приходить на зміну приватизованому споживанню через «соціалізацію бажання» й ідентичність усередині колективного міського простору. Великі території громадського й неприбуткового будівництва відтворюють за принципом фракталу гетерогенність за етнічною належністю й рівнем доходів в усьому місті. Загальнодоступні комунальні послуги спроектовані з урахуванням потреб дітей, літніх людей і людей з особливими потребами. Механізми демократичного контролю надають потужні можливості для прогресивних оподаткування і планування, з високим рівнем політичної мобілізації та громадської участі, перевагою громадської пам’яті над фірмовими «іконами» бізнесу і просторовою інтеграцією роботи, відпочинку й приватного життя.
Місто як розв’язок себе самого
Такі різкі розмежування між «добрими» й «поганими» рисами міського життя принадні для спроб 20 століття екстрагувати суть канонічного урбанізму чи антиурбанізму: [діяльності – перекл.] Льюїса Мамфорда і Джен Джейкобс, Френка Ллойд Райта і Волта Діснея, [а також для – перекл.] Корбузьє і маніфесту Міжнародного конгресу сучасної архітектури, «нового урбанізму» Андре Дюані й Пітера Калторпа тощо. Але нікому не потрібні яскраві думки теоретиків урбанізму про переваги й недоліки сконструйованих середовищ і типи соціальної взаємодії, які вони схвалюють чи заперечують. Та часто непоміченою в цих моральних каталогах лишається послідовна близькість між соціальною справедливістю і справедливістю щодо довкілля, між етосом спільноти й зеленішим містобудуванням. Їх взаємне притягання магнетичне, навіть неминуче. Охорона міських зелених і водних зон, наприклад, одночасно є охороною живих природних елементів метаболізму міста, що надає ресурси для дозвілля і культурного збагачення народних класів. Зменшення заторів у передмістях шляхом кращого планування і збільшення кількості громадського міського транспорту повертає учасників дорожнього руху на сусідні вулиці, одночасно скорочуючи викиди парникових газів.
Є незчисленні приклади реалізації єдиного об’єднавчого принципу, а саме того, що наріжним каменем міста з невеликою кількістю викидів, більшою мірою від будь-яких зелених технологій та дизайну, є перевага загального добробуту над приватним статком. Як відомо, щоб усе людство жило в приміських будиночках з двома машинами й ґанком, знадобилося б ще кілька планет, і це очевидне обмеження іноді пригадують, щоб засвідчити неспроможність помирити скінченність ресурсів зі зростанням стандартів життя. Більшість сучасних міст як багатих, так і бідних країн не користуються розробками, ефективними для охорони довкілля й тісно пов’язаними з густотою розселення людей. Екологічний геній міста і далі є невичерпною, в основному прихованою силою. Але «місткість» планети не буде недостатньою, якщо двигуном рівності за умов сталого розвитку [39] зробити демократичний громадський простір, а не модульне приватне споживання. Загальний добробут – представлений великими міськими парками, безкоштовними музеями, бібліотеками й нескінченними можливостями для людської взаємодії – є альтернативним шляхом до високих життєвих стандартів, заснованих на безпечному для Землі характері суспільства. Хоч це й рідко помічають академічні теоретики міста, кампуси університетів часто є острівцями квазісоціалістичного раю довкола громадських середовищ, плідних для навчання, досліджень, вистав і відтворення людства.
Утопічній екологічній критиці сучасного міста поклали початок соціалісти й анархісти: від мрії соціалізму гільдій, на який повпливали біорегіоналістські ідеї Кропоткіна, а пізніше – Ґеддеса, про міста-сади для англійських робітників, що повернулись би до ремісництва, – і до обстрілу 1934р. під час громадянської війни в Австрії Карл-Маркс-Гофу, великого експерименту з комунального життя в Червоному Відні. Поміж ними перебувають винайдення кібуців російськими і польськими соціалістами, розроблений в Баухаусі модерністський проект суспільного домогосподарства і неймовірно жваве обговорення урбанізму, що відбувалося в Радянському Союзі у 1920-х рр. Радикальні побудови уяви стосовно міст стали жертвами трагедій 1930-х – 40-х рр.. Сталінізм, з одного боку, переорієнтувався на монументалізм в архітектурі й мистецтві, негуманний у масштабах і текстурі, що не сильно відрізнявся від вагнеріанських гіпербол Альберта Шпеєра у Третьому Рейху. Повоєнна соціальна демократія, з іншого боку, полишила ідеї альтернативного міста заради кейнсіанської політики масового розселення, що надавала особливого значення підвищенню масштабів будівництва висоток у дешевих приміських масивах, таким чином підриваючи традиційні ідентичності міського робітничого класу.
Усе ж розмови про «соціалістичне місто» в ХІХ і на початку ХХ століття надають безцінну точку відліку для роздумів про сучасну кризу. Зупинимось, наприклад, на конструктивістах. Ель Лісіцкій, Мєльніков, Лєонідов, Голосов, брати Вєсніни та інші визначні соціалістичні дизайнери – на той час обмежені злиденністю міст і глибокою недостатністю суспільного інвестування в ранньому Союзі – запропонували розвантажити тісне квартирне життя за рахунок просторо сконструйованих робітничих клубів, народних театрів і спорткомплексів. Вони надали необхідну перевагу емансипації жінок пролетаріату шляхом організації комунальних кухонь, денних дитсадків, громадських лазень і різноманітних кооперативів. Хоча вони уявляли робітничі клуби й громадські центри у зв’язку із всуціль фордистськими заводами й остаточним пануванням висоток як «соціальні виразники» нової пролетарської цивілізації, вони також розробляли практичну стратегію підняття стандартів життя бідних міських робітників, обставини існування яких в усьому іншому були суворими.
У контексті глобальної екологічної надзвичайної ситуації конструктивістський проект можна розглядати як ствердження того, що егалітарні аспекти міського життя послідовно сприяють у соціологічному та фізичному плані збереженню ресурсів і послабленню змін клімату. Направду, нема надії на скорочення парникових викидів чи пристосування людських жител до антропоцену, якщо рух за контроль над глобальним потеплінням не об’єднається з боротьбою за вищий життєвий рівень і проти світової бідності. У реальному житті, поза спрощеними сценаріями ІРСС, це означає участь у боротьбі за демократичний контроль над міським простором, потоками капіталу, використанням ресурсів і масштабних засобів виробництва.
Внутрішня криза сучасної екологічної політики полягає саме у відсутності сміливих концепцій, які би спрямовували виклики бідності, енергоспоживання, збереження біорізноманіття і змін клімату всередину цілісного бачення людського розвитку. На мікрорівні, звісно, було зроблено величезні кроки в розвитку альтернативних технологій та енергоефективного житлового будівництва, але демонстративні проекти в заможних спільнотах і багатих країнах не врятують світу. Багатій, напевно, нині може обирати серед розмаїття проектів для екологічного життя, але що є остаточною метою: дати знаменитостям-альтруїстам можливість нахвалятися своїм «безкарбонним» стилем життя чи принести сонячну енергію, туалети, педіатричні клініки і громадський транспорт у бідні міські спільноти?
Поза зеленою зоною
Щоб упоратися з викликом сприятливого для сталого розвитку впорядкування міст усієї планети, а не кількох привілейованих країн чи соціальних груп, потрібен високий рівень уяви, як, наприклад, у мистецтві й науці, що жили у першотравневих ВХУТЕМАС [40] і Баухаусі. Це передбачає радикальну готовність мислити за межами неоліберального капіталізму в напрямку до глобальної революції, яка би реінтегрувала працю неформальних робітничих класів, як і сільської бідноти, у відновлення сконструйованих середовищ і прожитку людей за принципами сталого розвитку. Звісно, це напрочуд нереалістичний сценарій, але краще тішитися вірою, що співпраця архітекторів, інженерів, екологів і активістів може зіграти хоч і невелику, але значну роль в уможливленні альтернативного світу, ніж підкоритися майбутньому, в якому дизайнери є лише найманими творцями елітного альтернативного існування. Планетарні «зелені зони» можуть надавати астрономічні можливості для монументалізації особистих уявлень, але моральні питання архітектури і планування може бути вирішено тільки в багатоквартирних будинках і на розширеній периферії міст «червоних зон».
З цього погляду, лише повернення до відверто утопічного мислення може пролити світло на мінімально достатні умови збереження людської солідарності перед багатоаспектною всепланетною кризою. Я думаю, що розумію, що мали на увазі італійські марксистські архітектори Тафурі й Дал Ко, коли застерігали від «повернення до утопії»; але, з метою підняти нашу уяву так, щоб вона відповідала на виклик антропоцену, ми маємо бути спроможними побачити альтернативні конфігурації агентів, практик і соціальних зв’язків, а це, своєю чергою, вимагає, щоб ми відклали політико-економічні спонуки, що прив’язують нас до сьогодення. Але утопізм – це не конче міленаризм, не обмежується він і трибунами чи кафедрами. Однією з найбільш підбадьорливих змін у цьому новому інтелектуальному просторі, де дослідники й активісти обговорюють вплив глобального потепління на розвиток планети, стала готовність обстоювати Необхідне, а не Практичне. Хор експертів, що зростає, попереджує, що або ми будемо боротися за «неможливі» рішення дедалі більш ускладненої кризи – міської бідності та зміни клімату, – або зробимося співучасниками фактично сортування людства.
Через це я вважаю, що ми можемо тішитися з нещодавньої передовиці «Nature». Пояснюючи, що «виклики бурхливої урбанізації вимагають цілісних, мультидисциплінарних підходів і нового мислення», редактори спонукають багаті країни фінансувати безкарбонну революцію в містах країн, що розвиваються. «Це може здаватись утопічним», – пишуть вони, – «впроваджувати ці інновації в нових мегамістах світу, що розвивається, багато мешканців яких ледве можуть дозволити собі дахи над головами. Але ці країни вже показали обдарованість у швидкому технологічному поступі, наприклад, коли випередили потребу в наземній інфраструктурі зв’язку через впровадження мобільних телефонів. І багато бідніших країн мають значний досвід пристосування будівель до місцевих практик, середовищ і клімату – власний підхід до інтегрованого дизайну, який мало що не втрачений на Заході. Вони тепер мають можливість поєднувати цей традиційний підхід із сучасними технологіями» [41].
Подібним чином і Звіт ООН з людського розвитку попереджає, що «майбутнє людської солідарності» залежить від глобальної благодійної програми з допомоги країнам, що розвиваються, у пристосуванні до зміни клімату. Звіт закликає до усунення «перешкод до швидких виплат за низькокарбонові технології, необхідні для того, щоб уникнути небезпечної зміни клімату» – «світова біднота не може бути залишеною напризволяще зі своїми власними ресурсами, коли багаті країни оберігатимуть своїх громадян за стінами кліматозахисних укріплень». «Відверто кажучи», – написано далі, – «бідні світу й майбутні покоління не витримають самозаспокоєння й уникнення відповідальності, які все ще є характеристиками міжнародних переговорів про зміну клімату». Відмова рішучо діяти від імені всього людства була б «моральною поразкою, що не має паралелей в історії» [42]. Якщо це звучить як сентиментальний заклик до побудови барикад, відлуння аудиторій, вулиць і студій сорокарічної давнини, то нехай буде так; бо на підставі доказів, що постали перед нами, можна стверджувати: «реалістичне» бачення перспектив людства, наче видиво голови Медузи, просто перетворить нас на камінь.
Надруковано в New Left Review 61, January-February 2010
Переклад Юлії Войтенко та Світлани Цуркан
Читайте також:
Зловещий рай: путь в будущее кончается в Дубае? (Майк Дэвис)
Невидима реальність (рецензія на книгу: Майк Девіс. Планета нетрів) (Оксана Дутчак)
Соціальне виключення у міському середовищі (Анастасія Рябчук)
Місто Бога / Cidade de Deus (Андрій Божок і Валентин Дегтяр)
Примітки
1. Зміст цієї роботи був викладений усно у Центрі суспільної теорії та порівняльної історії Каліфорнійського університету Лос-Анжелесу в січні 2009р.
2. Огидний Патрік Майклз із Інституту Като у Вашингтон Таймс, 12 лютого 2005.
3. РРМ, або мільйонна частка, – це одиниця вимірювання концентрації, аналогічна проценту чи проміле. Бажана концентрація вуглекислого газу (двоокису карбону) в атмосфері Землі – 450 мільйонних часток – полягає в тому, що на кожен кубометр повітря припадатиме 450мл вуглекислого газу (прим. перекл.)
4. Jan Zalasiewicz et al., ‘Are We Now Living in the Anthropocene?’, GSA Today, vol. 18, no. 2, February 2008.
5. Zalasiewicz, ‘Are We Now Living in the Anthropocene?’
6. Справді, троє головних членів Робочої групи 1 визнали, що у Звіті суттєво недооцінено ризик підняття рівня моря та проігноровано нове дослідження про нестабільність льодовикових щитів Гренландії та Західної Антарктики. Див. дискусію в ‘Letters’, Science 319, 25 January 2008, pp. 409–10.
7. Пол Ревір (1735 – 1818 – срібляр, що став одним з найвідоміших героїв Американської революції. Очолював «Синів свободи» в Бостоні. У ніч з 18 на 19 квітня 1775 р., напередодні битви при Лексінгтоні й Конкорді, Ревір верхи проїхав до позицій повстанців, щоб попередити їх про наближення британських військ. Через це бунтівники встигли підготуватися до зустрічі з королівськими військами. Цей вчинок Ревіра зобразив Г. Лонгфелло у поезії «Перегони Пола Ревіра» (прим. перекл.)
8. James Hansen, ‘Global Warming Twenty Years Later: Tipping Point Near’, Testimony before Congress, 23 June 2008.
9. Ідеться про сценарії кліматичного, технологічного й економічного розвитку Землі, розроблені у Третьому оглядовому звіті ІРСС 2001р. й використані в Четвертому. Є 6 груп (families) таких сценаріїв: А1 (A1F1, A1B, A1T), A2, B1, B2. У сукупності груп сценаріїв А1 спроектовано світ, де відбувається швидке економічне зростання й поширення нових технологій, світове населення до 2050 р. зросте до 9 млрд і потім поступово зменшуватиметься, а внаслідок активних міжрегіональних зв’язків світ «конвергентний», тобто рівень життя мало відрізняється в неоднакових регіонах. У групі сценаріїв В2 передбачено, що економічний розвиток відбуватиметься середніми темпами, населення зростатиме швидко, але не так, як у групі А2, рішення заради сталого розвитку будуть більш локальними, ніж глобальними, а технологічний розвиток – менш швидким і більш фрагментарним, ніж за інших прогнозів (прим. перекл.)
10. Scientific Committee on Problems of the Environment (scope), The Global Carbon Cycle, Washington, dc 2004, pp. 77–82; and ipcc, Climate Change 2007: Mitigation of Climate Change: Contribution of Working Group III to the Fourth Assessment Report, Cambridge 2007, pp. 172 and 218–24.
11. SCOPE, The Global Carbon Cycle, p. 82.
12. «Підкачування» економіки, буквально pump-priming – від назви процесу змочування клапану насоса на боці всмоктування, тобто процедури витрати частини води заради того, щоб вода надходила в насос – економічна політика Великобританії під час і кілька років після Великої депресії. Полягала у збільшенні витрат уряду заради стимулювання приватних витрат і розширення бізнесу в період рецесії. Розпочата президентом Гербертом Гувером у 1932р. (прим. перекл.)
13. Ідеться, очевидно, про активи, не підкріплені реальною вартістю (прим. перекл.)
14. SCOPE, The Global Carbon Cycle, p. 82.
15. Sine qua non – необхідна умова (прим. перекл.)
16. Josep Canadell et al., ‘Contributions to Accelerating Atmospheric co2 Growth’, Proceedings of the National Academy of Sciences 104, 20 November 2007, pp. 18,866–70.
17. Global Carbon Project, Carbon Budget 2007, p. 10.
18. Elisabeth Rosenthal, ‘Europe Turns Back to Coal, Raising Climate Fears’, New York Times, 23 April 2008.
19. Stephen Ansolabehere et al., The Future of Coal, Cambridge, ma 2007, p. xiv.
20. Pew Center on Global Climate Change, quoted in Matthew Wald, ‘Coal, a Tough Habit to Kick’, New York Times, 25 September 2008.
21. UN Human Development Report 2007/2008: Fighting Climate Change: Human Solidarity in a Divided World, p. 7.
22. IEA report quoted in Wall Street Journal, 7 November 2008.
23. Підприємницький стимул (entrepreneurial incentive) – термін економіки підприємництва, а в деяких дослідженнях – ще й макроекономіки, який означає очікуваний прибуток від певної (підприємницької) діяльності на противагу реальному прибутку (entrepreneurial profit) (прим. перекл.)
24. Податковий кредит — вартість витрат, понесених платником податку — резидентом у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг) у резидентів — фізичних або юридичних осіб протягом звітного року (за деякими винятками), на суму яких дозволяється зменшення суми його загального річного оподатковуваного доходу, одержаного за наслідками такого звітного року (прим. перекл.)
25. Clifford Krauss, ‘Alternative Energy Suddenly Faces Headwinds’, New York Times, 21 October 2008.
26. Ландан Еррей (London Array) – спільне підприємство трьох міжнародних компаній, зацікавлених у розвиткові виробництва відновлюваної енергії. Вітрова електростанція, яку планують побудувати в одній із дельт Темзи, у майбутньому мала би стати значним внеском у частку світової відновлюваної енергії 15,4%, яку бере на себе Велика Британія до 2015р. (прим. перекл.).
27. Peggy Hollinger, ‘EU Needs Stable Energy Policy, EDF Warns’, Financial Times, 5 October 2008.
28. Ганебна шарада в Копенгагені, увінчана відчайдушним Обаминим обманом у переговорах, явила світові не так політичну прірву між націями, як моральну безодню між урядами й людством. Тим часом відоме додаткове 2-градусне потепління, якому президент і прем’єр клялися запобігти, уже торує собі шлях через Світовий океан – майбутнє, яке стане реальністю, навіть якщо з усіма карбоновими викидами покінчити завтра. (Про «вчинене» потепління й основну ілюзію Копенгагену читайте у скорботній, хоч і неоковирно названій, статті, що її написали вчені Інституту Скриппса В. Раманатан та І. Фенг: V. Ramanathan and Y. Feng: ‘On Avoiding Dangerous Anthropogenic Interference with the Climate System: Formidable Challenges Ahead’, Proceedings of the National Academy of Science 105, 23 September 2008, pp. 14,245–50.)
29. UN Human Development Report 2007/2008, p.6
30. Раціональний áктор – у теорії раціонального вибору – особа чи група осіб, що діє за принципами раціонального вибору. Відповідно до економічної, соціологічної і психологічної теорії раціонального вибору (Г. Беккер, Дж. Хоманс, П. Блау, Дж. Коулман, Й. Елстер та ін..), рішення людей і суспільних одиниць залежить від очікуваних «прибутків» і «витрат», співвідношення мети й засобів (прим. перекл.).
31. Карбонові кредити (carbon credits) – умовні одиниці міжнародного ринку, якими вимірють ресурси, витрачені на контроль зміни клімату; один карбоновий кредит стосується тонни двоокису карбону або еквівалентного йому парникового газу. Фактично це гроші або технології, які користувач сплачує за викиди за Кіотським протоколом, і локальний вияв передбаченої ним торгівлі квотами викидів. Система карбонових кредитів зазнала критики, оскільки не всі країни, у т.ч. США, погодилися на умови Кіотського протоколу, і це створює конкуренцію в бізнесі, а також тому, що це лише механізм контролю кількості викидів, і не завжди вдалий, а не наслідків їх. (прим. перекл.)
32. Період найінтенсивнішого видобутку, після якого запаси нафти на Землі стрімко вичерпаються, за теорією К. Хабберта (прим. перекл.)
33. U. Srinivasan et al, ‘The Debt of Nations and the Distribution of Ecological Impacts from Human Activities’, Proceedings of the National Academy of Science 105, 5 February 2008, pp. 1,768–73.
34. Програма структурного пристосування (англ. structural adjustment) – ряд умов, яких зобов’язується дотримуватися країна, що бере кредити у Світового банку чи Міжнародного валютного фонду. Програма спричинила, зокрема, такі проблеми, як стрімке зростання міст і нетрів у них, а також переорієнтацію місцевої промисловості на виробництво дешевих товарів, що шкодить довкіллю (прим. перекл.)
35. Демографічна інерція (demographic momentum) – феномен зростання населення навіть попри заходи для зниження народжуваності; існує через те, що з кожним поколінням дедалі більша кількість населення має дітородний вік (прим. перекл.)
36. «Удобрювання» двоокисом карбону (carbon-dioxide fertilization) – явище посиленого зростання рослин на планеті за наявності більшої кількості двоокису вуглецю в атмосфері і підвищеної через це температури. Внаслідок такого активного росту відбувається зростання кількості кисню в атмосфері, яке, щоправда, за свідченнями сучасних досліджень (ряд дослідів “Free Air CO2 Enrichment” ), не може нейтралізувати антропогенний вплив на склад повітря (прим. перекл.)
37. William Cline, Global Warming and Agriculture: Impact Estimates by Country, Washington, DC 2007, pp. 67-71, 77-8.
38. UN Human Development Report 2007/2008, p.6
39. Сталий розвиток (sustainable development) – економічна теорія всебічно збалансованого розвитку Землі й людства, розроблена в роботі Ґ. Дейлі «Поза зростанням: економічна теорія сталого розвитку». Мета «сталого розвитку» – задовольняти потреби сучасного суспільства, при цьому не створюючи загрози для можливостей майбутніх поколінь. У концепції сталого розвитку економіка, суспільство й довкілля мають взаємодіяти таким чином, щоб жодному з них не було завдано шкоди. Вона передбачає ліквідацію бідності, експлуатації та дискримінації (прим. перекл.)
40. ВХУТЕМАС – Вищі художньо-технічні майстерні – московський навчальний заклад, заснований у 1920р. (прим. перекл.)
41. ‘Turning blight into bloom’, Nature, II September 2008, vol. 455, p.137.
42. UN Human Development Report 2007/2008, pp. 6, 2.
