Соціальне виключення у міському середовищі

Рябчук, Анастасія

  • 09 травня 2009
  • 2730

Анастасія Рябчук

Останні десятиліття країни колишнього “соцтабору” та “третього світу” переживають різкі соціальні, економічні та політичні зміни. Одним з негативних побічних ефектів цих змін є зростання соціальної нерівності та незахищеності населення. І хоча створення умов для повноцінної участі вразливих груп у суспільстві видається логічним рішенням проблем бідності та нерівності, на практиці як державна політика, так і приватні ініціативи, провокують соціальне виключення (ексклюзію) бідних та маргіналізацію значної кількості населення., посилюючи існуючу поляризацію замість того, щоб намагатися її подолати.

Однією з найпомітніших форм міської маргінальності у країнах, що розвиваються, є бездомність. Південно-африканський та український приклади, які  аналізуються у цій статті, є прикладами “перехідних суспільств”, у яких спостерігається зростання нерівності, злочинності, захворюваності на ВІЛ/СНІД та туберкульоз, інших соціальних проблем. Обидві країни мають авторитарне минуле: Південно-африканська республіка (ПАР) до початку 1990-х років застосовувала політику апартеїду (расової сегрегації), а Україна до 1991 року була у складі Радянського Союзу. Це ускладнює прийняття демократичних рішень для вирішення соціальних проблем, бо чимало авторитарних практик відтворюються “за інерцією”. Водночас, приклади репресивної політики щодо маргінальних категорій населення можна побачити у багатьох інших країнах як “першого”, так і “третього світу”.

Проблемою репресивної політики, яку ще називають “політикою нульової толерантності”, є те, що влада більше переймається фізичною безпекою у заможних районах, аніж покращенням умов життя бідних та бездомних. Вирішення проблеми вбачається у поєднанні державних правоохоронних служб (поліції) та приватної охорони, які обмежують присутність “візуально помітних” бідних (visible poor) у певних міських дільницях. Однак, як показано у цій статті, ця політика діє як “вертушка” (revolving door), бо ігнорує проблеми соціальної нерівності і потреби у структурних змінах. До того ж, вона є недемократичною, бо порушує базові права бідняків. Багато в чому ця нова політика в Україні насправді є продовженням радянських “правил гри” з нетолерантністю до маргіналів, а у випадку ПАР нагадує репресивну політику часів апартеїду.

В основу цієї статті покладено доповідь на конференції “Поглиблення демократії у фрагментованих суспільствах” (Кейптаун, 19-21 вересня 2007 р.). Моїм завданням було порівняти шляхи розв’язання проблеми міської маргінальності в Україні та в ПАР – оскільки предметом мого дослідження є бездомність у пострадянському контексті. Але хоча ПАР мала іншу модель розвитку, ніж СРСР, чимало соціально-економічних індикаторів є подібними до українських. Ці дві країни мають майже однакову чисельність населення (близько 47 мільйонів) і рівень урбанізації (понад 60% міського населення), належать до країн із “середнім доходом” за класифікацією ОБСЄ і розпочали ринкові реформи на початку 1990-х. До того ж, ряд західних дослідників вважають корисним порівняння “перехідних суспільств” Східної Європи, Африки, Азії та Латинської Америки. Наприклад, Т. Райт [13; 29] вказує, що спільною причиною зростання кількості бездомних у пострадянських суспільствах і у країнах, що розвиваються, є впровадження економіки “вільного ринку”.

Окрім подібних соціальних проблем, обидві країни розпочали демократизаційні реформи під тиском Заходу і саме там шукають досвіду демократичного управління. Однак, як буде показано у цій статті, що стосується вирішення проблем міської маргінальності, обидві країни копіюють найнедемократичніші західні практики. Звісно, приклади, наведені нижче, не є вичерпним списком усіх програм допомоги бідним та бездомним і їх не слід сприймати як цілеспрямовану репресивну політику держави, – однак вони вказують на деякі негативні тенденції і застерігають від того, якою не повинна бути соціальна політика.

 

Міська маргінальність як соціальна проблема

Школа за колючим дротом, ДурбанУ цій статті увагу зосереджено на ставленні до бідних та бездомних у центрах великих міст України та ПАР. Міська маргінальність сприймається як проблема з декількох причин. По-перше, центральні дільниці великих міст зазвичай є центрами бізнесу та туризму, а також місцем проживання багатого населення. Вони мають великий сервісний сектор з магазинами, готелями, кав’ярнями і ресторанами. Для бізнесменів, туристів та мешканців цих районів присутність там бідних  є неприємним  нагадуванням про наявні у країні соціальні проблеми. Б. Лі та інші дослідники  зазначають, що бідні та бездомні у багатих містах чи районах не можуть приховати свої проблеми та соціоекономічне становище і служать постійним нагадуванням про поділ суспільства та посиленням наявних стереотипів [6; 42]. Ці дослідники виявили, що близький контакт з маргінальними групами зменшує  співчуття до них і спричиняє бажання уникати “маргіналів”: близько 10% опитаних ними респондентів навіть змінювали маршрут та місця, куди вони йдуть за покупками або на відпочинок, у залежності від присутності бездомних та жебраків [6; 56]. Згідно з Л. Ваканом [11; 22], така бідність спричиняє дискомфорт, “бо вона помітна, веде до інцидентів та конфліктів у публічних місцях і підживлює почуття незахищеності”.

Те, що нерівності спричиняють соціальну напруженість, агресивну поведінку та злочинність, є відомим фактом. Логічним висновком було б зменшення нерівностей, якщо ми хочемо знизити рівень злочинності та почуття незахищеності. Натомість ми спостерігаємо відгородження більш забезпеченого населення з метою збереження отриманих привілеїв. Бідних та бездомних прагнуть зробити менш помітними або просто фізично відсутніми: і не лише на рівні приватних ініціатив (наприклад виступи проти будівництва соціальних центрів та нічліжок для бездомних у багатих районах міст Північної Америки під гаслом “Not in my backyard!” -“Не у моєму подвір’ї!”), але також на рівні державної політики. Зокрема, “нульова толерантність”, запроваджена у США, нині стала прикладом для наслідування у багатьох інших країнах як “першого”, так і третього світу.

 

Глобалізація “політики нульової толерантності”

“Політика нульової толерантності” (“zero tolerance”) вперше була запроваджена у США у  1980-х роках. Вона характеризується зміщенням акценту уряду з соціальних інвестицій на публічний контроль і криміналізацію соціальних проблем. [4; 557]. На теоретичному рівні ця політика опирається на теорії “вибитого вікна”: якщо вікно відразу ж не замінити, то цілий будинок почне занепадати – ніхто не прибиратиме у ньому, стіни обмалюють графіті, мешканці виїдуть і приміщення перетвориться на “бомжатник”. Подібно, не можна толерувати дрібні злочини чи порушення громадського порядку, бо у довгостроковій перспективі вони можуть мати значно гірші соціальні наслідки. Таким чином політика спрямована на зниження рівня девіантної поведінки на вулицях, зокрема бродяжництва, зловживання алкоголем чи просто “беззмістовне проведення часу на вулиці” серед молоді. Примітною характеристикою цього підходу є те, що ця поведінка не є кримінальною – вона просто порушує так званий “громадський спокій” та “мораль і солідарність спільноти”. Один із найвідоміших критиків  цієї політики у США Л. Вакан [11] стверджує, що вона призводить до зростання насилля та збільшення кількості ув’язнених (США на першому місці серед розвинених держав за кількістю в’язнів на тисячу мешканців), а також до дуалізації міст, де частина населення виграє від більшого захисту завдяки політиці “нульової толерантності”, тоді як решта навпаки страждає від незахищеності, невиправданих арештів (лише на підставі кольору шкіри чи класової позиції) , цькувань з боку поліції та порушень прав людини.

У багатьох країнах, де було запроваджено політику “нульової толерантності”, критика також не забарилася. Соціологи з різних куточків світу вказували на те, що цей підхід реагує лише на ті прояви бідності, які є візуально помітними, але не вирішує глибинних причин соціальних проблем суспільства. У Греції, згідно з В. Арапоглоу [1;.621], визначення бездомних лише за їхньою зовнішністю та стилем життя сприяло утриманню маргінальних груп у певних районах та легітимації “чисток” у місцях, де їхня присутність небажана, а також відмежування бідних, які “заслуговують на допомогу”, від тих, хто “не заслуговує”: “офіційна політика Греції ефективно приховує бездомність і замовчує факти ексклюзії бездомних, які унеможливлюють доступ до безпечного житла, роботи та якісного соціального захисту”. В Англії Дж. Мей та ін. [7; 713] вказують на те, що державні програми соціального захисту бездомних Лондона у 1990-х роках були спямовані лише на центр міста, де проблема була “водночас найбільш помітною і політично загрозливою”. Британський Департамент навколишнього середовища навіть закликав благодійні організації співпрацювати з міською поліцією в акціях “очистки міста від хронічних вуличних бездомних” [7, 714], що призвело до зростання кількості арештів на підставі Британського акту з проблем бродяжництва, а саму бездомність почали асоціювати з бродяжництвом та жебрацтвом (а не, наприклад, з відсутністю доступного житла чи соціального захисту). У Німеччині Загальний закон про безпеку і порядок у Берліні надавав право поліцейським право виселяти підозрюваних з їх житла для проведення обшуку, а також проводити обшук самих підозрюваних навіть без об’єктивних підстав [2, 374]. До того ж, цей закон обмежував права пияків, панків та бездомних збиратися у певних районах міста [2; 377]. У Сполучених Штатах серед населення зростає підтримка тих соціальних програм, які “звертаються до поліції, судів та в’язниць як засобів вирішення соціальних проблем” [4; 556]. Інтерес у “покаранні бідних” наявний також і в ПАР та Україні – як на індивідуальному чи класовому, так і на державному рівнях.

 

“Ви тут зайві”: ексклюзія бідних із заможних районів

africa-guardsУ заможних районах, де сама присутність бідних та бездомних сприймається як потенційна загроза, приватна охорона та “фейс-контроль” обмежують вхід для бідних. Як у Києві, так і Дурбані (ПАР) функціонує чимало ресторанів, магазинів та нічних клубів, куди люди, які не виглядають заможно, не можуть увійти. Останнім часом не лише “ексклюзивні” заклади, такі як “Casino-Entertainment World” на березі Індійського океану у Дурбані чи розважальний комплекс “Арена-сіті” на Бессарабській площі у Києві, а й більш “демократичні” місця для середнього класу, як-от продуктові супермаркети, наймають приватну охорону для “фейс-контролю”.

Приклад київського торгового комплексу “Квадрат” та інших торгових центрів у підземних переходах (“Метроград”, “Глобус”, тощо) є особливо цікавим, адже йдеться про зміну основної функції окремих міських просторів: загальнодоступні підземні переходи перетворюються на торгові центри з обмеженим доступом. Це добрий приклад приватизації публічного простору, адже хоча люди можуть і далі переходити на інший бік вулиці, не зупиняючись, щоб щось купити, однак окремим соціальним категоріям може бути відмовлено навіть у вході. Припустимо, продавцям і покупцям неприємно бачити поруч бездомного, цигана чи алкоголіка, – але ж ці люди мають право елементарного пересування!

Іншими прикладами “приватизації публічного простору” є невеликі сквери та прибудинкові “зелені території”. Чимало таких скверів у центрі Києва перетворено на літні тераси ресторанів та кав’ярень, де можна посидіти лише, якщо щось замовиш. Сквери з фонтанами біля станції метро “Золоті Ворота” та на вулиці. Городецького є двома такими прикладами. Тут публічний простір фактично привласнено приватними закладами, а людям, які не мають достатньо грошей чи просто не мають бажання, щоб перекусити у ресторані, відведено лише пару лавок.

ukraine-guardsНавіть коли турбота про безпеку мешканців центральних районів є легітимною, ці заходи не вирішують проблем. Мешканці квартирних будинків можуть найняти нічного сторожа або консьєржа, щоб бездомні не ночували у під’їздах, підвалах чи на сходах. Як наслідок, бездомні, які не мають жодного теплого та безпечного місця для ночівлі, часто просто замерзають на вулиці у холодні зимові ночі або стають жертвами вуличних злочинців. Мешканці, які відгороджують прибудинкові території, щоб наркомани чи алкоголіки не “тусувалися” біля їхніх будинків, не вирішують проблеми алкоголізму та наркоманії, а лише перекидають її на плечі мешканців інших районів чи будинків, яким нема як відгородитися. Тоді як центральні райони стають “острівками безпеки”, спальні райони перетворюються на своєрідні гетто з високим рівнем соціальної напруженості (наприклад, Дніпровський район нині має найвищий рівень злочинності у столиці, а на Троєщині можна побачити графіті з написами “Хочешь есть – убей мажора”).

Ще більш радикальним прикладом міської сегрегації та ексклюзії бідних є “загратовані спільноти” (“gated communities”) та так звані “котеджні містечка”. У ПАР це поширений (і широко критикований) феномен, тоді як в Україні подібні містечка виникли зовсім недавно. Цікавим є те, що у Києві такі дільниці представлені як позитивні ознаки розвитку міста, забезпеченості і комфортабельного життя. Реклама престижного району “Воздвиженка” з гордістю перераховує усі переваги “життя у самому центрі міста, але неначе у тихому кварталі 19ст., з приватною охороною, відеоспостереженням, власним дитсадком і початковою школою, спорткомплексом та поліклінікою”. В Україні ніхто не говорить про негативні аспекти такого “соціального апартеїду”, тоді як досвід ПАР (і США) показує, що подібні міські експерименти призводять до зростання неприязні з боку менш забезпеченого населення, зростання рівня злочинності та потреби застосовувати дедалі досконалішу охорону через постійний страх за власну безпеку.

 

Рейди і контроль: репресивна політика держави

Нe лише заможні громадяни чи приватні компанії намагаються очистити центри міст від бідних – подібну політику можна спостерігати і з боку держави. Ця тенденція є ще більш неприйнятною, ніж приватні ініціативи, оскільки держава за своїм визначенням повинна захищати інтереси усіх громадян, а не лише тих, хто знаходиться на вершині “соціальної драбини”. Критикуючи політику Британського уряду щодо бездомності у 1990-х роках, Дж. Мей та ін. [7; 713] показують, що вона була спрямована на те, щоб “зробити кризу вуличної бездомності менш помітною, жодним чином не реагуючи на глибинні корені кризи”: “Це дало змогу центральному уряду вирішити проблему візуально (зокрема завдяки примусовому направленню бездомних до нічліжок), але уникнути проблеми щодо становища бездомних загалом”.

Прикладом такого ставлення є “Операція “Бомж” проведена Транспортною міліцією на залізничних вокзалах Києва – місцях високої концентрації бездомних. Міліція підходила до людей, які виглядали подібними на “бомжів”, і просила їх показати документи і квитки на поїзд, які виправдовують їхню присутність на вокзалі. Тих, у кого документів при собі не було, забирали до відділку для перевірки (зокрема – чи не вчинили вони якихось правопорушень). В телевізійному інтерв’ю міліціонер сказав, що ця “операція” задовольняє як пасажирів (які бояться бездомних, бо ті поширюють інфекційні хвороби і можуть украсти їхні речі) так і самих бездомних (яким надається принаймні тимчасова можливість переночувати у теплому місті – тобто, у міліцейському відділку) [15]. При цьому ігнорується той факт, що бездомних часто забирають проти їхньої волі, і що такі “операції” не вирішують проблеми, а лише роблять її менш помітною.

Приватизація паркового простору, КиївІншим прикладом є ініціатива Міністерства праці та соціальної політики України створити центр реєстрації бездомних. Його метою є “ідентифікація бездомних і надання їм соціального захисту ” [8; 5], однак насправді йдеться про створення ще однієї бюрократичної установи. На сьогоднішній день українські громадяни повинні бути зареєстрованими, щоб мати доступ до соціального захисту (отримувати пенсії та інші грошові компенсації, медичну допомогу), могти реалізувати свої права (на працю; право голосу на виборах; право відкрити банківський рахунок тощо). Цю практику, успадковану з радянських часів, часто критикують як “тоталітарну” та таку, що обмежує права громадян. Але замість того, щоб її позбутися, процедуру “реєстрації” ще більш ускладнюють, створюючи окремі правила для реєстрації осіб без постійного місця проживання і навіть організовуючи окреме управління при вищезгаданому міністерстві.

Також проблематичною є співпраця державних структур з приватними установами для контролю над бездомними. Посол ПАР в Україні у інтерв’ю газеті “Дзеркало тижня” з гордістю розповів, що завдяки співпраці поліції і приватних служб охорони вдалося значно зменшити рівень злочинності, зокрема у центральних районах Йоганнесбургу – аж на 40%. Таким чином створено окремий сектор економіки, який отримує прибуток з соціальних нерівностей, нестабільності і страху перед “небезпечними” бідними, а держава підтримує цей сектор замість того, щоб захищати своїх бідніших громадян від цих приватних форм соціального виключення. Окрім того, таке звернення до контролю над злочинністю свідчить про політичні невдачі в інших сферах соціальної політики, вважає Л. Фельдман. Він також цитує дослідження Шайнгольда, який показав, що держави у розвинених капіталістичних суспільствах створюють репресивні апарати каральної влади – “псевдо-управління через контроль над злочинністю”, щоб таким чином компенсувати провали у своїй політиці і приховати неможливість ефективного управління  [3; 419].

Зростання контролю над злочинністю призводить до зростання рівнів ув’язнення і до непропорційно великої кількості маргінальних груп у в’язницях [11]. Також зростають витрати на утримання в’язниць, що відбувається ціною зменшення державних витрат на соціальні програми. До того ж, коли бідні виходять на волю після відбуття покарання, їм часто нема куди йти, нема шансу знайти роботу і повернутися до нормального життя. Вони або стають бездомними (серед українських бездомних принаймні третина – колишні ув’язнені), або знову скоюють злочини. “Коли поліцію починають сприймати як “чужих” у спільнотах, які вони мають захищати, вона неспроможна здійснювати жодної ролі окрім репресивної і за таких умов лише додає безладу і підживлює те насилля, яке вона мала б стримувати,” – вважає Л. Вакан [12]. Коли соціальні проблеми вирішують шляхом ув’язнення бідних (з метою контролю та утримання поза суспільством), проблеми залишаються невирішеними і навіть загострюються у довгостроковій перспективі. Згідно з Л. Ваканом, така політика має діаметрально протилежні наслідки для двох типів громадян: тих, кого “захищають” (платників податків та “активних”, “адаптованих” членів суспільства), і тих, від кого захищають (“соціальних паразитів”, які живуть з соціальної допомоги, чинять протиправні дії і є тягарем для держави).

 

Диференційоване громадянство і порушення прав людини

Перекриття проходу в дворику житлового будинку, центр КиєваНезважаючи на те, що права людини мають бути рівними і гарантованими кожному, на практиці вони диференційовані залежно від позиції у суспільстві. У Південній Африці під час апартеїду біле, чорне та кольорове населення мало різні права і така ситуація була узаконеною. В СРСР за часів Сталіна селяни та міщани мали різні права (селяни не мали паспортів, не могли виїжджати за межі області, де вони проживали, а колгоспникам навіть не платили зарплати і пенсії). Навіть у період “розвиненого соціалізму”, за часів Брежнєва, більшість населення мала менше прав ніж номенклатура, яка мала доступ до кращих шкіл, лікарень, магазинів та житла. П. Ватсон [14] стверджує, що капіталістичні трансформації посилили диференціацію громадянства. На її думку, права вже не є гарантованими усім рівною мірою, але стають залежними від цілої серії соціальних факторів: класової позиції, раси чи етнічної приналежності, місця проживання, рівнів соціального та культурного капіталу. У пострадянських суспільствах, як зауважує T. Райт [13; 34], “зменшення рівня соціальних послуг посилило злиденність бідного населення, тоді як зростання економіки принесло зиск професіоналам з вищого середнього класу та багатим інвесторам”. У Південній Африці біла меншина має набагато вищі стандарти життя навіть через п’ятнадцять років після завершення апартеїду. В усьому світі “поляризація класової структури разом з етнорасовою сегрегацією та зменшенням державного соціального захисту призвели до дуалізації метрополій, де величезна частка некваліфікованої робочої сили приречена на хронічне безробіття та соціальну маргінальність” [12].

Диференціація громадянства часто призводить до порушення підставових прав бідних. Вони є виключеними з напівпублічних місць, де мусять заплатити, щоб увійти (музеїв, парків, спортивних комплексів), їх не допускають до кав’ярень та супермаркетів через зовнішній вигляд. Бездомні відчувають цю проблему особливо гостро, оскільки можуть бути “настільки обмеженими, що стають буквально нездатними робити будь-що, не порушуючи прав інших” [5; 667]. Вони можуть не знайти жодного місця, щоб поїсти, випити, купити їжу чи одяг, поспати чи просто перепочити. Бездомні є виключеними з усіх “приватних” місць, але також і з багатьох публічних місць – зокрема, у метрополітенах західних міст часто забирають або “політично модифікують” лави та сидіння (встановлюють стільці на великій відстані один від одного, з перегородками, дуже високі, щоб можна було лише обпертися, але не сісти), щоб бездомні не могли там перепочити (іbid). C. Спік і Г. Тіппл [10; 182] наводять приклад Джуберт Парку у Йоганесбурзі, де запломбували крани, щоб бездомні не мали доступу до води з водопроводу. Вони критикують цю практику, оскільки доступ до питної води у публічних місцях є надзвичайно важливим для людей, які не мають дому.

Проаналізувавши, яким чином порушуються права бездомних тільки тому, що ті не мають дому, П. Кінг [5; 667-668] закликає розглядати житло через призму прав і свобод індивіда, а не соціальних гарантій для вразливих категорій населення: “Усі людські дії, чи то біологічне випорожнення, чи кохання, чи обговорення філософських питань, відбуваються у якомусь місці… ми повинні мати хоча б одне місце, де ми маємо право бути”. Для українських та південно-африканських бездомних, такими “місцями, де вони мають право бути”, часто стають громадські туалети, зруйновані будинки чи підземні переходи. Південноафриканський перепис населення 2001 року визначає бездомних як людей, які сплять на вулицях, під мостами та у громадських туалетах. Однак, на думку Кінга, ці місця не можуть забезпечити людині доброго фізичного здоров’я, психологічної стабільності і контролю над своїм найближчим середовищем, тому їх не можна вважати адекватним “місцем проживання” [5]. До того ж, не лише бездомні, але також мільйони бідних у сільській місцевості України чи у нетрях Південної Африки не мають доступу до водопроводу, центрального опалення та каналізації, і не мають ані початкової школи, ані фельдшерського пункту. Житлові умови, які навіть не уявляють заможні громадяни цих країн, напевно сприймаються нашими державами як достатні для виживання для “другосортних” громадян.

Бездомних зазвичай вважають громадянами “другого сорту”, яких мають задовольняти мінімальні умови життя, і часто створюють такі заклади допомоги бездомним, якими останні воліють не користуватися. Зокрема, у ПАР будують брудні і переповнені нічліжки, до того ж у віддалених районах, куди незручно добиратися, що не дає бездомним змоги хоч якось заробити собі на прожиття у місті [10; 182]. Cхожа ситуація спостерігається і у Києві – єдина нічліжка на все місто знаходиться на масиві Відрадний біля нежитлових об’єктів, а центр соціальної реабілітації – взагалі за сорок кілометрів від Києва. Соціальне житло бідним видають лише у спальних районах міста, хоча за законом від 7 до 12% усього новозбудованого житла (зокрема і в центрі міста) йде до соціального фонду. Таким чином, у будинку на 50 квартир на одній з центральних вулиць міста, від 4 до 6 квартир має бути надано бідним, чого не відбувається на практиці: у 2006 році бідним давали житло у Дарницькому та Харківському районах міста, тоді як третину житла, отриманого від приватних забудовників, соціальний фонд “продав за ринковими цінами” (насправді такі “аукціони” також можуть стати предметом корупції: на одному з останніх, п’ятикімнатну квартиру в центрі міста продали за третину її реальної “ринкової” вартості). Така політика ще більше відокремлює бідних від багатих. Багаті центральні райони безпечніші, чистіші, мають кращі школи і загальну інфраструктуру. Ця ситуація є доказом диференціації громадянства залежно від місця проживання.

І нарешті, бездомні є виключеними з публічних дискурсів, коли їх розглядають як проблему для держави, благодійних організацій і суспільства загалом. “Бездомність може криміналізуватися через дискурс, при неточному описі причин бездомності та їх поширення у пресі, радіо- і телепрограмах. Інституційні механізми також відіграють свою роль: наприклад, створено закони, орієнтовані на заборону дій, які є стратегіями виживання людей без постійного місця проживання. Таким чином, первинні причини бездомності (а це бідність, відсутність роботи з достатньою для прожиття зарплатою і відсутність доступного житла) замовчуються. А от якби саме на цих причинах наголошували, можна було б критикувати (хоч і не обов’язково успішно) легітимність існуючого соціального устрою,” – вважає Л. Шіфф [9; 494]. Її висновок є важливим: замість криміналізації бідності, перехідні суспільства, які прагнуть провести демократичні трансформації, повинні наголошувати на первинних причинах соціальних проблем і бути зацікавленими у змінах соціального устрою з метою виконання своїх обов’язків перед найвразливішими громадянами.

 

Підходи до розв’язання проблеми

Можна виокремити дві основні перешкоди на шляху до поглиблення демократії і подолання соціального виключення у перехідних країнах, якими є Україна і ПАР.

Елітний дитсадок за глухим парканом під електричним струмом, ДурбанПо-перше, державам з недемократичним минулим важко “думати демократично”. Минулі практики контролю і утримання бідних та людей із девіантною поведінкою подалі від решти суспільства міняють свою форму, але не свою суть. Коли політики шукають досвіду на Заході, вони вибирають ті практики, які “підійдуть” їхнім країнам: політика “нульової толерантності” поширюється там, де вона відповідає почуттям та інтересам влади.

Другою перешкодою є те, що панівні класи усіх суспільств прагнуть легітимізувати і захистити свої привілеї, що зазвичай не є в інтересах бідних, які навпаки виграли б від більш рівномірного перерозподілу багатств. До того ж, не лише приватна власність є нерівномірно розподіленою, але дедалі частіше також і публічні блага. Це було видно на прикладі диференціації громадянства: освіта, безпека, охорона здоров’я у бідних районах міста або гіршої якості, або взагалі відсутні. Держава співпрацює з приватною охороною, захищаючи багатих і караючи бідних. Водночас, вона не поспішає запроваджувати структурні реформи, які могли б змінити ситуацію для бідняків, бо це означало б зростання податків і перерозподіл багатства і привілеїв, які заможна частина населення прагне зберегти для себе.

Л. Вакан застерігає, що однією з основних причин деградації соціальних умов та життєвих шансів міських маргіналів є “ерозія державного соціального капіталу”: “ті структури, які мали б надавати суспільні блага і послуги – фізичну безпеку, правовий захист, соціальні гарантії, освіту, житло і охорону здоров’я – перетворилися на інструменти нагляду, недовіри та виключення, замість соціальної інтеграції і довіри” Він також зазначає, що “каральна природа бюрократичних установ нижчого рівня має дестабілізуючий ефект” і вказує на потребу міцної соціальної держави, а не подальшої криміналізації бідності [11; 26].

Одним із можливих вирішень проблеми міг би бути акцент на людських правах і потребі створити демократичну державу, яка б гарантувала їх дотримання. Беручи за приклад житлову політику, П. Кінг [5; 670] стверджує: “Однією з ключових проблем є її відносно низький політичний пріоритет… оскільки відсутність житла найчастіше розглядається як соціальна проблема, яка стосується меншості населення. […] Натомість, якщо ми говоримо про права і свободи, ми наголошуємо на тих базових елементах, необхідних для існування, про які більшість людей навіть не думає, але які неможливо забезпечити, не маючи житла. Тому варто наголошувати на тому, що є спільним і універсальним, а не на тому, що роз’єднує і виключає певні групи чи індивідів”. Доступ до роботи, медичного захисту, безпечних і доглянутих публічних просторів, свободу пересування також можна розглянути як права і свободи, що їх держава має гарантувати кожному.

І нарешті, соціальне включення має відбуватися паралельно з географічним включенням. Т. Райт [13; 40] пропонує “відповідальне перепланування міста, яке враховувало б потребу присутності усіх груп населення, а не лише привілейованих прошарків, у центральних районах”. Для держави, яка називає себе “демократичною”, виключення цілих категорій своїх громадян з повноцінної участі у житті того чи іншого міста (або навіть простої присутності у центральних районах) лише тому, що вони є бідними і візуально інакшими, є неприйнятною.

Надруковано в журналі “Соціальна політика і соціальна робота”, №1, 2008

Фото авторки

Посилання:

1. Arapoglou V. The Governance of Homelesness in the European South: Spacial and Institutional Contexts of Philantropy in Athens // Urban Studies – 2004. – Vol. 41(3). – P. 621-639.

2. Eick V. New Strategies of policing the poor: Berlin’s neo-liberal security system // Policing and Society – 2003.Vol. 13(4). – P. 365-379.

3. Feldman L.C. Redistribution, recognition and the state: the irreducibly political dimension of injustice // Political Theory – 2002. – Vol. 30(3). – P. 410-440.

4. Giroux H.A. Racial injustice and disposable youth n the age of zero tolerance // Qualitative Studies in Education – 2003. – Vol. 16(4). – P. 553-565.

5. King P. Housing as a freedom right // Housing Studies – 2003. – Vol. 18(5). -P. 661-672.

6. Lee B.A., Farrell C.R., Link, B.G. Revisiting the Contact Hypothesis: The Case of Public Exposure to Homelessness // American Sociological Review – 2004. – Vol. 69. – P. 40-63.

7. May, J., Cloke, P., and Johnsen, S. Re-phasing Neoliberalism: New Labour and Britain’s Crisis in Street Homelessness // Antipode – 2005. – Vol. 37. – P. 703-730.

8. Ryabchuk A. Obdachloesigkeit in Kiew: Schuld, Schicksal oder Neberwirkung des Uebergangs zum Kapitalismus? // Ukraine-Analysen – 2006. – Vol. 13. P 2-5.

9. Schiff L. The power to define: definitions as a site of struggle in the field of homelessness. // Qualitative Studies in Education – 2003. – Vol. 16(4). – P. 491-507.

10. Speak S., Tipple, G. Perceptions, Persecution and Pity: The Limitations of Interventions for Homelessness in Developing Countries // International Journal of Urban and Regional Research – 2006. – Vol. 30(1). – P. 172-188.

11. Wacquant L. Negative social capital: state breakdown and social destitution in America’s urban core // Netherlands Journal of Housing and the Built Environment – 1998. – Vol. 13(1). – P. 25-40.

12. Wacquant L. Urban outcasts: a comparative sociology of marginality. – Cambridge: Polity Press. -2007.

13. Wright T. Resisting homelessness: Global, National and Local Solutions // Contemporary Sociology – 2000. – Vol. 29(1). -P. 27-43.

14. Watson P. Rethinking transition: Globalism, gender and class // International feminist journal of politics. – 2000. – Vol.2(2). – Р. 185-213.

15. Халік, O., Ходжиєв, P. Транспортна міліція України проводить профілактичну акцію під назвою “Бомж”. – Доступно з: [link].