Бахмут-Київ-Прага: Індустріалізація, літературний модернізм та українське націєтворення на міжвоєнних кордонах

У своїй лекції^[1] я розглядаю український літературний модернізм із перспективи різноманітних соціалістичних візій модерну та прагну поєднати окремі епізоди заплутаної (entangled) української історії міжвоєнного періоду через постать літературного критика, політика та соціолога Микити Шаповала-Сріблянського. 

Я пропоную розглянути соціалізм, зокрема його радикальну — більшовицьку — версію, як особливу універсалістську основу для розвитку українського національного проєкту до і після революції 1917 року. Зокрема, я хочу дослідити соціалістичні проєкти українського націєтворення в їхньому діалектичному стосунку до різноманітних спроб культурної та політичної модернізації, що розпочалися ще в XIX столітті і продовжилися в ранньорадянський період, а також в середовищі української еміграції. 

Такий підхід дозволяє виокремити кілька конкуруючих моделей формування модерної української нації, де соціалізм як емансипаційна ідеологія та практика переплітався з різними проєктами національного визволення. Я зосереджуся на двох таких моделях, які проаналізую з допомогою двох конкретних прикладів соціалістичних проєктів модернізації. 

Шанс дослідити ранньорадянський проєкт національного будівництва дає історія літературного журналу «Забой/Літературний Донбас», що виходив у Бахмуті/Артемівську в 1923-1935 роках. Ця модель модерності прагнула соціальної та культурної модернізації в універсалістських рамках комуністичної ідеології — ідеології, що сприяла формуванню транснаціональної радянської модерності, але зрештою була відкинута на початку 1930-х років. 

Життя і творчість Микити Шаповала, ключової постаті в українській політичній та культурній історії, дають змогу окреслити іншу модель соціалістичної України — тієї, що глибоко вкорінена в ідеях Драгоманова та постала як опозиція до марксизму, а згодом і до більшовизму. Шаповалівський проєкт модерної нації враховував особливості національного ландшафту  України, зокрема переважання сільського населення, і закликав інтелігенцію очолити поступовий розвиток промисловості та поширення освіти серед селянства, щоб у такий спосіб втілити в життя соціальні перетворення. 

На прикладі взаємодії універсалізму та партикуляризму (або соціалізму та націоналізму) можна простежити ці два бачення модерності для української нації. В обох випадках література посідала особливе місце як один з найвпливовіших інструментів культурної модернізації та націєтворення.

Відправною точкою моєї лекції (виклад якої не буде хронологічним) є місто Бахмут, що у Донецькій області. Історично Бахмут був відомим центром індустріалізації, який відігравав ключову роль у формуванні ландшафту індустріального зростання в Україні за часів царської та ранньорадянської доби. У дореволюційні роки місто славилося насамперед  видобутком солі, а в ранньорадянський період тут почала розвиватися машинобудівна промисловість. 

Якщо поглянути на карту 1926 року, можна побачити, що Бахмут розташований зовсім поруч із такими містами, як Кремінна, Сріблянка, Лисичанськ, Попасна, Дебальцеве та Горлівка. Разом вони формували ядро Донецького вугільного басейну. На наступній карті зображені межі так званого «Старого Донбасу» та «Великого Донбасу», що виникли впродовж ХХ століття.

Фрагмент Детальної геологічної карти Донбаського камʼяновугільного басейну, 1926 рік

Бахмут був одним із центрів індустріалізації та модернізації Донбаського регіону протягом кількох десятиліть аж до кінця ХІХ століття. Втім, часто вислизає з поля зору те, що Бахмут відіграв значну, але менш досліджену роль у процесах культурної модернізації та націєтворення не лише в імперській та ранньорадянській Україні, але й за її межами — зокрема, у громаді міжвоєнної української еміграції. 

З кінця ХІХ століття Донбас сприймався як особливий регіон завдяки своїй вугільній промисловості та важкій індустрії. Розвиток видобувної та промислової інфраструктури сприяв притоку іноземних фахівців не лише з Великої Британії, Бельгії та Німеччини, а й з різних куточків Російської імперії. Донбас вирізнявся різноманітним міським населенням та чисельним робітничим класом, що робило його несхожим на сусідні російські та українські регіони.

Регіон відігравав ключову роль у промисловості Російської імперії і, звісно, ще важливішим він став для нової радянської держави. Харківський конструктивіст Василь Єрмілов створив агітаційний плакат із закликом: «Вимерлі паровози, непрацюючі заводи чекають на вугілля Донбасу». На іншому агітаційному плакаті 1921 року Донецьку область зображено у вигляді серця з кровоносними судинами, що з'єднують її з іншими містами Радянського Союзу.

Василь Єрмілов «Вимерлі паровози, непрацюючі заводи чекають на вугілля Донбасу», 1920 рік

Плакат «Донбас — серце Росії», невідомий художник, 1921 рік

У 1922 році Ленін писав: «Ви знаєте, що басейн Дінця є центром, справжньою основою всієї нашої економіки. Відновити велику промисловість у Росії, по-справжньому побудувати соціалізм, адже він може бути побудований лише на основі великої промисловості, буде абсолютно неможливо, якщо ми не відновимо басейн Дінця...»^[2].

З кінця 1920-х років Йосип Сталін почав реалізовувати так званий «ленінський план мирного соціалістичного будівництва»^[3]. Це означало розвиток важкої промисловості разом із колективізацією сільського господарства та «культурною революцією».

Література та мистецтво розглядалися як ефективний інструмент культурної революції, а відтак і просування самої індустріалізації. У 1920-х роках Донбас став центральною темою цього нового типу літератури, особливо під час Першої п'ятирічки (1928-1932). 

Літературний та громадсько-політичний щомісячний журнал «Забой», що виходив у 1923-1935 роках у Бахмуті (з 1924 року — Артемівськ), є яскравим прикладом ранньорадянського підходу до культурної та політичної модернізації. Його видавала Спілка пролетарських письменників Донбасу, що входила до складу Всеросійської асоціації пролетарських письменників. Засновниками журналу та літературної організації «Забой» були радянські російські письменники Євген Шварц, Михайло Слонімський та Борис Олєйніков. Вони приїхали до Бахмута погостювати у батька Шварца, який працював лікарем на соляній шахті^[4].

«Забой» позиціонував себе як єдиний справжній літературний голос донбаського пролетаріату і мав численні філії в інших містах регіону. На сторінках журналу публікувалися оповідання, повісті, вірші, репортажі, які змальовували повсякденне життя індустріального Донбасу, виробничі проблеми на заводах, фабриках, шахтах тощо. Він став своєрідним радянським «літописом» епохи і заклав підвалини для подальшого розвитку поетики соціалістичного реалізму.

У 1923-1928 роках у журналі публікувалися матеріали переважно російською мовою, за винятком окремих віршів Тараса Шевченка та Івана Франка. Але з вересня 1929 року журнал почав виходити переважно українською мовою, його редакторами стали українські письменники Іван Ле та Іван Микитенко. Вони приїхали з Києва, аби просувати політику українізації, яку втілювали як сам журнал, так і літературна організація.

Серед радянських російських поетів, які публікувалися в журналі, були Микола Олейников, Дем'ян Бєдний, Едуард Багрицький, Сергій Єсенін та Михайло Зощенко. Із місцевих донбаських поетів і письменників можна назвати Володимира Сосюру, Бориса Горбатова та Павла Безпощадного, які згодом стали відомими класиками соціалістичного реалізму. Проте, окрім професійних письменників, основними авторами журналу були робітники вугільних шахт і металургійних заводів. Вони не лише порушували соціальні питання, а й зверталися до нової соціалістичної естетики видобутку вугілля та промислового виробництва.

Щоб проілюструвати естетику виробничої літератури, дозвольте звернути вашу увагу на вірш В. Краматорського (справжнє ім'я — Василь Іванів) у перекладі Ейнслі Морзе (надруковано у 8-му номері за 1930 рік)^[5].

***

Гудуть машини й еленґи в огні,

Втілена в сталь задимлюється мрія,

То йде у гомоні на простори сумні

Важка, як сталь, велика індустрія.

І я стою, розхристаний вогнем,

Сплітаю сталь закурений i димний

А день співа розлунених поем,

Яких ще світ не складав у гімни.

Крани снують, заплутані в дроти,

Чавунний плав обвітрює обличчя,

Як механізм годинника пустив.

Снують трансмісії в заведеній величчі.

Огнева лють роз‘ятрила чавун,

Промчала день у посвисті сирени

I знов підвівсь гарячий в небо лунь,

Ковтнули знов i домни i мартени.

Oгневі дні сталеві i чудні

Повстали в яв, у втіленую мpiю.

I йде на степ задимлена, в огні

Важка, як сталь, велика індустрія.

В. Краматорський

Цей вірш — це приклад модерністської шахтарської поезії, де специфічні професійні терміни відіграють фундаментальну роль у створенні виразності та образності тексту. У мові вірша також використовуються неологізми, як-от: «І знов підвівсь гарячий в небо лунь», де «лунь» — це деформація російського «луна», що означає «місяць», або ж слово «розлунений», що свідчить про певні авангардистські стратегії. Вірш зображує типовий день на металургійному заводі, з наголосом на оспівування артистизму машинної роботи. Та на відміну від пізнішої поетики соціалістичного реалізму, він не містить жодних ідеологічних символів, пов'язаних із соціалістичною дійсністю та майбутнім. Мова поеми лишається складною і багатою на метафоричні вирази. Загалом, можна стверджувати, що вірш є вартим уваги прикладом конструктивістської поезії, особливо з точки зору змісту.

Історія «Забоя» переплітається з реалізацією політики коренізації. Як зауважує Тері Мартин, ця політика була спрямована на те, щоб не дати сепаратистському націоналізму стати на заваді стрижневим більшовицьким цілям, таким як індустріалізація, колективізація та створення соціалістичного суспільства^[6]. У контексті Донбасу ця політика мала конкретну політичну мету. Більшовики розглядали пролетаріат як свою основну силу в регіоні, хоча насправді він був меншим класом порівняно з селянством. З індустріалізацією та подальшою урбанізацією до міст почали перебиратися колишні селяни, які здебільшого розмовляли українською. Андрій Мовчан підкреслює, що «коренізація мала б зробити перехід селян у пролетарське середовище плавнішим й природнішим, партія прагнула завоювати їхню довіру й політичну лояльність»^[7]. 

У червневому номері «Забою» за 1930 рік у редакційній статті детально розглядається це питання:

«На Україні, як спадщина царату, залишилось досить прикре явище — це двомовність пролетаріяту та селянства. Український пролетаріят протягом десятиріч русифікувався, селянство ж, пригноблене економічно й національно, глибоко заховало в собі усі свої національні особливості, зокрема зберегло мову. Цей момент занадто часто шкодить порозумітися пролетареві з незаможним селянином [...]. Свідомий цього завдання, він вирушив у похід за опанування української пролетарської культури сьогоднішньої...»^[8].

Із жовтня 1932 по вересень 1933 року «Забой» виходив під назвою «Літературний Донбас», і матеріали усіх 8 випусків були українською мовою. Водночас з початку 1930-х років стало зрозуміло, що сталінський режим готується до придушення політики коренізації. У 1933 році були репресовані головні редактори «Забою» Григорій Барлюк та Василь Гайворонський. Щоправда, журнал продовжував виходити російською мовою до 1935 року.

«Літературний Донбас», 1932-1933 роки

З огляду на це, «Забой» може слугувати прикладом ранніх радянських спроб сприяти націєтворенню задля досягнення політичних цілей форсованого соціалістичного будівництва. Локальний історичний наратив Бахмута і роль, яку відігравав «Забой», демонструють, як ця динаміка між національним і соціалістичним проєктами проявлялася на практиці в 1920-х роках. Однак з 1930-х років централізація влади призвела до поступового згортання або трансформації всіх політичних і культурних ініціатив попереднього десятиліття.

Мій другий приклад ілюструє, що історично визвольні візії соціалізму та націоналізму були тісно переплетені впродовж другої половини ХІХ століття. Фактично, українські культурні та політичні діячі слідували цим орієнтаціям задовго до революції 1917 року. Однією з ключових фігур серед таких мислителів був Микита Шаповал.

В історіографії українського літературного модернізму Шаповал отримав широке визнання як Микита Сріблянський — поет і літературний критик, один із засновників і редакторів журналу «Українська Хата». Це щомісячне видання, що виходило в Києві з березня 1909 по серпень 1914 року, було важливим часописом, у якому висвітлювалися питання літератури, літературної критики, а також порушувалися соціальні проблеми. «Українську Хату» вважають головним каталізатором еволюції модерністських впливів в українській культурі.

«Українська Хата», Київ, 1909-1914 роки

І все ж, попри всю його славу в царині мистецтва та літератури, він майже невідомий у ролі політичного діяча Микити Шаповала — лідера центристської фракції Української партії соціалістів-революціонерів, міністра в Українській Центральній Раді під проводом Володимира Винниченка, засновника численних емігрантських організацій у міжвоєнній Празі та Подєбрадах. 

Микита Шаповал народився 1882 року в Сріблянці, яка на той час входила до складу Катеринославської губернії. Село було розташоване приблизно за 40 км від Бахмута. Він походив із бідної родини, де було десятеро дітей. Батько, Юхим Шаповал, був відставним унтер-офіцером, якому доводилося бути наймитом, аби заробити на прожиття. Це зумовило часті переїзди сім'ї^[9].

З десяти років Шаповал почав на літніх шкільних канікулах працювати в шахтах. Пізніше він згадував цей період у своїй «Автобіографії» так: «В серпні [1892] вже ходив на шахти: робив «зверху» біля коксових печей сортували діти кокс, викидали геть «трухлявии», а залишали важкий [...]. Від цієї роботи дуже крівавилися пучки на пальцях. Я взнав цілий процес коксування і по коліру огню в печах угадував, чи вже кокс готовий чи ні. Тут я заробляв по 20 коп. в день»^[10].

«Велике вражіння на мене зробила проводка електричного освітлення на шахті [...]. Монтер Клюге (німець), що робив проводку електричного світла, здавався мені пів-богом науки і я мріяв стати монтером. Проте мені здавалось це безнадійним, бо бідні не можуть бути монтерами»^[11].

Я процитувала ці два уривки, аби підкреслити, що Шаповал свідомий того, що він — частина експлуатованого робітничого класу, а також щоб показати його захоплення індустріальним і технічним прогресом. Я також хотіла проілюструвати, як соціальне та економічне середовище, в якому зростав Шаповал, вплинуло на формування його політичних поглядів. У 1901 році він вступив до РУП (Революційної української партії) — першої підпільної політичної партії в Центрально-Східній Україні, заснованої в Харкові. У 1908 році, після майже річного ув'язнення у Варшавській цитаделі за революційну діяльність, Шаповал переїхав до Києва. 

У Києві разом зі своїм побратимом, літературним критиком Павлом Богацьким, Шаповал заснував літературно-критичний та соціально-політичний щомісячник «Українська хата», який заклав естетичні та, можна сказати, ідеологічні підвалини для подальшого розвитку українського національно-визвольного руху. Журнал об'єднував, наприклад, таких поетів, як Павло Тичина, Максим Рильський та Михайль Семенко. Серед прозаїків найбільш впізнаваною була модерністська феміністична письменниця Ольга Кобилянська, яку Шаповал назвав однією з натхненниць «хатянства», оскільки вона естетично пріоритезувала особистість над поняттями класу та соціальної групи. 

Портрет Ольги Кобилянської з підписом Микити Шаповала

Основна теза про роль «Української хати» в українській літературі полягає в тому, що журнал виступав за «справжню красу», «ніцшеанство» та національну ідею^[12]. Головним об'єктом критики «Хати» був «старомодний» популізм, а її кредо полягало в тому, що українську національну культуру може і повинна творити інтелігенція. Втім, часто непомітним залишається той факт, що головні теоретики журналу обговорювали національний проєкт як з естетичної, так і з емансипаційної точки зору, з акцентом на соціальну трансформацію, що прокладає шлях до майбутньої Революції^[13]. Іншими словами, мета становлення незалежної української нації не розглядалася окремо від культурної модернізації та соціальних перетворень.

У своїх спогадах 1926 року про історію «Української хати» Шаповал писав: 

«Модернізм в українській критиці називають ту течію літературно-громадської думки, що виявилася в «Українській Хаті». До певної міри це правильно — модернізм, але тільки в тому розумінні, як новина, бо ні з декадентством в літературі, ні з модернізмом, в релігії хатянство не мало нічого спільного. Наш модернізм був переоцінкою українського руху, відношення до української історії, переоцінкою відношення до наших революційних сучасників, що творили «революцію» 1905 року, переоцінкою визвольних ідеологій і шукання нової визвольної ідеології»^[14]. 

Із цієї цитати видно, що модернізм у розумінні Шаповала був переосмисленням звичних практик, до того ж як естетичних, так й ідеологічних, і слугував інструментом у формуванні проєкту національного та соціального визволення України. Шаповал розглядав національний проєкт крізь універсалістську призму соціального прогресу. 

Варто зазначити, що основний політичний вплив на Шаповала мав Михайло Драгоманов, український соціаліст попереднього покоління. З іншого боку, Шаповал вважав письменника і політичного мислителя Драгоманова ключовою фігурою українського руху. Драгоманов вірив, що прогресивний культурний розвиток та загальна освіта є ключовими інструментами політичних змін і національного визволення. Саме до Драгоманова Шаповал апелював у багатьох своїх політичних есеях, написаних в еміграції. Він також присвятив Драгоманову окреме 20-сторінкове дослідження: «Михайло Драгоманов, як ідеолог нової України» (Прага, 1934).

У період Громадянської війни 1917-1921 років Шаповал займав активну політичну позицію на різних посадах. Проте після падіння Української Народної Республіки у 1920 році, він опинився в екзилі у Першій Чехословацькій Республіці. Еміграція стала для нього унікальною можливістю артикулювати модель модерної української нації, що протистоїть більшовицькому проєктові. 

Ліберальний уряд міжвоєнної Чехословаччини на чолі з президентом Томашем Масариком створив сприятливі умови для культурних ініціатив серед емігрантів з колишньої Російської імперії. На цьому тлі Шаповал відігравав ключову роль в українській емігрантській спільноті. У 1921 році він заснував Український громадський комітет у Чехословаччині (1921-1925), який став центральною організацією, що опікувалася розвитком наукової, освітньої та гуманітарної інфраструктури української еміграції в Празі. Під егідою Українського громадського комітету у Празі та Подєбрадах були створені різноманітні українські освітні установи. З-поміж іншого, це були видавництва та навчальні заклади, наприклад, Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі або Українська господарська академія в Подєбрадах. У 1924 році саме Шаповал виступив рушієм створення Українського інституту соціології, який видавав журнал «Суспiльство». З 1922 по 1928 рік він також перейняв на себе роль видавця і редактора празького щомісячника «Нова Україна». 

Шаповал також очолював антирадянський, революційно-соціалістичний Закордонний комітет УПСР (перейменований на Закордонну організацію в 1925 році) і рішуче виступав проти «буржуазного» (за його словами) українського уряду в екзилі, що перебував у Парижі.

Отже, можна стверджувати, що Микита Шаповал бачив сучасну Україну інакше, ніж Симон Петлюра, а також інакше, ніж більшовики. Його праці в еміграції демонструють, що він покладає відповідальність за поразку Української Народної Республіки на українську інтелігенцію, яка не змогла приєднатися до прагнень українського народу. Водночас Шаповал підкреслює конструктивну роль, яку українська інтелігенція, особливо та, що перебуває в еміграції, може відіграти у формуванні майбутньої незалежної Української соціалістичної республіки^[15].

Шаповал у своїх працях розглядав Україну як незалежного діяча в рамках революційних подій, а також ширшого історичного наративу. У міжвоєнний період його праці допомогли легітимізувати Українську Народну Республіку та Українську революцію 1917 року для тогочасного міжнародного контексту. Його підхід кидав виклик більшовицькому режиму, наголошуючи на необхідності соціалістичних, а не комуністичних соціальних змін, які б уможливили потенційну делегітимізацію ієрархічних політичних систем.

Праця Шаповала 1926 року «Завдання української еміграції» може вважатися програмною, оскільки в ній сформульовано низку тез, що ґрунтуються на його багаторічних теоретичних і практичних поглядах. У цій праці його соціологічна теорія (здебільшого соціографія та культурна соціологія України) тісно пов'язана з революційною практикою. 

Українська еміграція, стверджував Шаповал, повинна працювати насамперед над тим, щоби «створити українську державність на соборній землі нашій суверенною волею українського народу»^[16]. У зв'язку з цим, місія емігрантської інтелігенції полягала в підготовці європейської свідомості до включення України в міжнародне право, коли настане час для створення об'єднаної Української Соціалістичної Республіки. 

Поразку Української революції Шаповал вбачав у нездатності української інтелігенції підтримати прагнення народу. Однак він попереджав, що «безглуздям було сподіватися признання і підтримки українській соціяльній революції від европейської буржуазії. Безглуздям буде й надалі цього сподіватися, бо всяка українська революція була і може бути тільки соціяльною. Чому? А тому що українська нація складається з 99%  селян, робітників і пролетарської (соціяльно-економічно) інтелігенції»^[17].

Шаповал вважав, що українську політичну пропаганду в Європі слід спрямовувати на робітничі класи, зокрема на ліві, робітничі кола Європи. Він припускав, що «успіх української політичної пропаганди в Европі об’єктивно можливий за цієї доби тільки в трудових класах, в лівій, трудовій Европі і то при умові, коли цю пропаґанду вестимуть українські соціялісти, суб’єктивно здатні до подібної праці»^[18]. 

Подальша експлікація його аргументів обертається навколо трьох фундаментальних форм організації нації для досягнення її цілей, що охоплюють сфери політики, культури та економіки. Шаповал вважав, що культурна праця є найважливішим завданням української еміграції, а саму умову перебування в еміграції він розглядав як «унікальну можливість» (с. 13) для формування майбутньої сучасної України.

У своїй аргументації Шаповал наслідує знакового ліберала Томаша Масарика, стверджуючи, що «коли з еміграції вернеться колись 2-3 тисячі людей справді культурних і вчених, то це буде дома цілий динаміт»^[19]. Шаповал висновує, стверджуючи, що соціалісти повинні бути організованими, для того, щоби виконати цей великий виклик еміграції.

***

Проїхавши шлях від Бахмута до Києва, а потім до Праги, я пропоную повернутися туди, звідки ми почали — до Бахмута. Бахмут, як і Донбас, відіграли ключову роль у формуванні модерної української нації, основою якої стало прагнення до суспільної та культурної модернізації. 

Шаповал стверджував, що лише модернізм, як нове і прогресивне культурне явище, може закласти фундамент для модерної української нації, а культурна праця, побудована в українській еміграції на модерністських засадах, може стати життєдайною силою в подальшій боротьбі за соціальне і національне визволення України. Саме так він розумів діалектику між модернізмом, соціалізмом і націоналізмом. Інакше кажучи, ідеї Шаповала були сформульовані на тлі регіонального досвіду Донбасу, артикульованого під час Громадянської війни, а пізніше — з позиції еміграції. В умовах еміграції він уявляв, що соціальні реформи (і сама Революція) мають стати основою для формування незалежної нації. 

Бахмутський літературний журнал «Забой/Літературний Донбас» ілюструє інакшу динаміку між модернізмом, соціалізмом і націоналізмом, де націоналізм був гальванізований (принаймні на певний час) з метою радикальної радянської модернізації та зрештою породив нові, сучасні культурні форми. Після закінчення Громадянської війни радянський режим використав політику українізації для зміцнення своєї влади і в результаті створив новий тип української культури, яка балансувала між локальним та універсальним. Вона мала щось спільне з культурними формаціями радянських «національних республік» і з деякими національними рухами в Європі та світі. За такого підходу націєтворення первісно пропагувалося як інструмент творення транснаціональної радянської модерності. Але, як ми знаємо, ця стратегія, що просувалася з «центру», незабаром була згорнута і деградувала до простого сталінського орнаменту радянської багатонаціональності.