Кавіта Крішнан — одна з провідних діячок лівого та жіночого рухів сьогоднішньої Індії. Вона тривалий час бореться за права жінок, трудящих і дискримінованих спільнот, зокрема відіграла важливу роль у масштабних кампаніях проти насильства над жінками. У своїх працях вона з позицій марксистського фемінізму аналізує проблеми індійського суспільства та досвіди боротьби.
У відповідь на повномасштабне вторгнення до України Кавіта Крішнан домоглася від Комуністичної партії Індії (марксистсько-ленінської) «Визволення» більш рішучого, ніж у решти індійських політичних організацій, засудження російської агресії та вуличних протестів проти неї. Проте КПІ (МЛ) так і не спромоглася на дієву солідарність із українським народом, тому Кавіта покинула керівництво партії та її жіночої організації, куди входила понад два десятиліття.
Сьогодні голос Кавіти Крішнан на підтримку України — один із найгучніших серед інтелектуалів «Глобального Півдня». У своїх численних виступах і статтях вона викриває путінське гасло «багатополярного світу» та реакційний інтернаціонал Кремля з іншими авторитарними режимами й ультраправими силами по всьому світу, закликаючи до солідарності між визвольними рухами, які протистоять антидемократичним тенденціям в самій Індії та деінде.
У другій частині інтерв’ю з Кавітою Крішнан, яка вийде уже скоро, читайте про вплив російсько-української війни на позицію індійських лівих та індійське суспільство загалом.
Розкажіть нашим читачам про себе і про те, як ви почали займатись політичним активізмом. Що означає бути лівою марксисткою-феміністкою у сучасній Індії? Чи обумовлена ця позиція кастою, класом, регіоном або релігією?
Я не походжу з політизованого середовища. В Індії є штати, де ліва політика має помітний вплив, і молодь природно тяжіє до неї, наприклад, в Західній Бенгалії та Кералі. Я не з цих штатів. Я виросла у місті Бхілаї при металургійному заводі, який звели завдяки співпраці з Радянським Союзом. Мій батько разом з багатьма іншими інженерами їздив до Києва на навчання. Завдяки минулому досвіду зараз я чітко усвідомлюю, як індійці сприймали Радянський Союз, адже ми говорили про нього як про Радянську Росію (सोवियत रूस). На гінді це були ті самі слова. У Бхілаї була колонія, де жили радянські емігранти, які працювали на металургійному заводі, і її називали «російською колонією».
Пам’ятаю, моїм батькам пропонували вечірні курси російської мови, натомість вони познайомилися з українцем, який чудово розмовляв урду — мовою, широко поширеною в Індії. В моїй пам’яті закарбувалися зустрічі з ним і його дружиною. Тоді до мене прийшло усвідомлення, що в Радянському Союзі, безумовно, багато різноманітності. Але водночас мої батьки інстинктивно відчували, наскільки репресивним був СРСР. Одному з їхніх добрих друзів не дозволяли просто так прийти, щоб зустрітися з моїми батьками та поговорити.
Індійська громадськість загалом не знає, що таке Україна. Але Індія добре знає, що таке Росія, вважаючи її благодійницею та дружньою країною. Уявлення про Україну як окрему націю не є чимось поширеним, але я можу це пробачити пересічному індійцю. Гадаю, такий стан справ можна виправити: індійці не мають знань про Україну, але водночас у них немає сталих упереджень, які б заважали дізнатися про неї. Проблема в тих індійських лівих і лібералах, які насправді чимало знають з історії, але відмовляються прийняти реальність.
Кавіта Крішнан в офісі Комуністичної партії Індії. Фото: Poulomi Basu/VII Mentor for NPR
Але повертаючись до мене — я виросла і здобула освіту у Бхілаї, але там не спостерігала лівої політики. Я навчалась у Бомбеї (Мумбаї) протягом трьох років, у 1990-1993 роках. І час, коли я закінчила навчання, припав на підйом індуїстських шовіністичних сил в Індії. Тоді вони вперше впритул наблизилися до здобуття політичної влади. Їхній успіх супроводжувала велика кількість насильства проти мусульманських меншин. Крім того, вся їхня ідеологічна риторика була вкрай антифеміністичною. Мені, молодій дорослій жінці, яка тільки-но почала віднаходити певне відчуття свободи в місті, було дуже страшно чути всі ці розмови про те, що свобода — це лише західний конструкт, якого Індії потрібно позбутися.
У Мумбаї я не була надто активною, але згодом переїхала до Делі навчатися в університеті. Там я долучилася до студентського політичного життя, бо відчувала потребу бути частиною руху проти зростання індуїстських шовіністичних правих, що спостерігалося і на кампусі мого Університету імені Джавахарлала Неру. Спочатку прагнення долучитися до цього руху виникло в мене завдяки феміністичному баченню ситуації. Я була дуже стурбована позицією лівих організацій щодо фемінізму та прав ЛГБТК+, тому що ці питання посідали центральне місце в моїй політичній свідомості. Але, зрештою, мене заспокоїв той факт, що я можу змінити те, як організація сприймає ці питання. І я сама в чомусь змінила свої погляди, бо почала читати такі речі, як твори Маркса, про які раніше знала лише з критичних відгуків. Тож я, насправді, змогла по-новому оцінити те, що саме Марксові тексти промовляли до таких людей, як я, в Індії 1990-х років. І це було дуже цікаво, пізнавально та проникливо.
Таких людей, як я, лівий рух приваблює не через Маркса, Леніна, Енгельса, не через Радянський Союз чи Китай. Нас приваблює лівий рух, тому що він провадить певну дуже важливу масову боротьбу в Індії, яку ніхто інший не веде. Наприклад, Комуністична партія Індії (марксистсько-ленінська) «Визволення» (названа так за своїм англомовним виданням Liberation — Ред.), скорочено КПІ (МЛ), до якої я приєдналась, надзвичайно відважно організувала боротьбу найбільш пригноблених сільськогосподарських робітників у країні, особливо в Північній Індії. Крім КПІ (МЛ), жодна інша ліва партія не мала успіху в цьому регіоні. Партійці дуже сильно постраждали за це. Наш близький університетський товариш (Чандрашехар Прасад — Ред.), який був президентом студентської профспілки, коли я була її співсекретаркою, став активістом КПІ (МЛ) у своєму рідному місті в Біхарі. За кілька місяців його там вбили. Він був щирим і справжнім. Його застрелили, бо бачили в ньому потенційного лідера. Для мене ліві — це такі люди, як він. Я відчувала, що якщо я дійсно можу бути корисною в партії, то я повинна щось робити, бо я жива, а він — ні.
Кавіта Крішнан в Університеті імені Джавахарлала Неру, Нью-Делі, березень 1994 рік. Фото: з відкритих джерел
Мені відомо, що КПІ (МЛ) активно діє в Біхарі, де вона має 12 місць в Асамблеї. Чи не могли б ви розповісти нашим читачам трохи більше про саму партію?
Індійський лівий рух бере свій початок ще у колоніальній Індії. У 1920-х роках в країні відбувся підйом лівого профспілкового активізму. Це були окремі особи або невеликі революційні групи, які більшою чи меншою мірою надихалися більшовицькою революцією. 1925 року була утворена на той час ще єдина Комуністична партія Індії (КПІ). 1947 року Індія здобула незалежність. Комуністична партія проіснувала нерозділеною до 1964 року, а потім від неї відкололась Комуністична партія Індії (марксистська), скорочено КПІ (М). Питання, за яким відбувся розкол, полягало в тому, як ліві розглядають демократію і хто, на нашу думку, є силами, які могли б боротися за неї пліч-о-пліч з нами. Йшлося про оцінку індійської держави і особливо правлячої партії, Індійського національного конгресу (ІНК). Нерозділена КПІ стала надто залежною від Конгресу, який перебував при владі. У КПІ вважали, що ІНК проводить земельну реформу й тому є демократичним. Але якщо ви подивитеся на ситуацію в той час, то в Конгресі було багато різнорідних груп, зокрема й ультраправих.
Звісно, уряд не був ультраправим. Він був націоналістичним у тому сенсі, який ви, українці, можете зрозуміти, але велика Європа часто не розуміє, тому що там вважають, нібито всякий націоналізм тотожний фашизму — гіпернаціоналізму. Але для постколоніальних держав, таких як Індія, націоналізм — це відстоювання власної ідентичності як країни, якій довелося за неї боротися проти колоніалізму. Я постійно кажу своїм друзям в Індії, що ми повинні розуміти Україну, тому що вона так само має колоніальне минуле. Уявіть, кажу я їм, якби ваш колонізатор жив по сусідству з вами.
У 1964-1967 роках Чару Маджумдар (бенг. চারু মজুমদার), один із провідників КПІ (М) у Західній Бенгалії, написав так звані «Вісім історичних документів», на що його надихнула китайська революція. Він вважав, що приклад Китаю може допомогти Індії краще зрозуміти власну революцію, оскільки в ній теж задіяне селянство. На той час Індія була насамперед аграрною країною, і вона досі такою лишається. Тож на індійському селі класова боротьба має масовий характер. 1967 року в окрузі, де лідером КПІ (М) був Чару Маджумдар, розпочався потужний рух найбідніших селян. Вони хотіли збирати врожай на землі, яку їм мали виділити, натомість нею продовжували управляти поміщики, відмовляючи безземельним селянам у праві обробляти ці невеликі ділянки. Відтоді ця форма боротьби набула широкого поширення. Держава наділила цих незаможних селян землею, але вони не могли нею скористатися. А коли намагалися це робити, то їх били та вбивали, поліція змовлялася із землевласниками.
Чару Маджумдар. Фото: з відкритих джерел
У 1967 році поліція вбила сім жінок і дитину однієї із громад корінного населення (адівасі) в Бенгалії. Цей інцидент у селі Наксалбарі, що в Західній Бенгалії, став тією маленькою іскрою, з якої спалахнув загальнодержавний революційний рух селянської бідноти. На той час КПІ (М) ділила владу в Західній Бенгалії з партією, що відкололася від ІНК. Разом вони постали перед вибором: або стати на захист селян і заявити, що поліцейське насильство було несправедливим і що центральна влада не має утискати селян, або ж співпрацювати з центральним урядом. Змовившись із останнім, місцева влада відправила в село збройні сили, які й вчинили ті вбивства мирних жителів. Це означало, що іскру згасити не вдалося, навпаки — вогонь боротьби поширився по всій Бенгалії та вийшов за межі регіону, в сусідній штат Андхра-Прадеш і нинішній штат Телангана.
Серед іншого, цей рух став відомим завдяки бойкоту виборів. Причиною бойкоту виборів було те, що на той час панівною партією був ІНК. Жодної іншої загальнонаціональної партії просто не існувало. Ідея полягала в тому, що можна скористатися моментом для революційної ситуації: замість того, щоб голосувати за Конгрес, люди можуть відвернутися від нього та вдатися до неелекторальних дій. Але учасники цього руху зазнали дуже жорстоких репресій. Поліція безжально вбила багатьох ідеалістично налаштованих молодих людей у Західній Бенгалії. А потім прокотилися масові арешти, і новостворену Комуністичну партію Індії (марксистсько-ленінську) практично знищили. Але з часом їй вдалося поволі відродитися.
У північноіндійському штаті Біхар декого надихнули події в Бенгалії. Це були молоді активістки й активісти з громади далітів — представників найбільш пригнобленої групи в кастовій ієрархії індійського суспільства; раніше їх ще називали «недоторканними» і так званими «відсталими класами». Ця активна молодь хотіла взяти участь у виборах, але зіткнулася з насильницькою протидією. На той час ці люди входили до КПІ (М). Вони також експериментували з іншими речами, наприклад, закликали до створення окремого штату для далітів та пригноблених каст. Вони також чули про КПІ (МЛ), тож спробували сконтактувати з її лідерами, але партія діяла у підпіллі, тому спочатку їм ні з ким не вдалося вийти на зв’язок. Зрештою, вони фактично самі створили КПІ (МЛ) в центральному Біхарі. І лише згодом партійні осередки в різних штатах змогли об’єднатися, а Біхар став одним з центрів опору для цієї партії.
Кавіта Крішнан виступає перед страйкуючими робітниками промислової зони Вазірпур, лютий 2012 рік. Фото Кавіти Крішнан
Там було проведено величезну роботу, тому що КПІ (МЛ) відіграла значущу роль у демократизації виразно феодального суспільства. Ось чому я кажу, що для таких молодих людей, як я, в 1990-х найважливішою була не теорія — не те, що говорили Маркс, Ленін чи Сталін. Натомість ми надихалися тим, що у 1980-х роках цей рух зміг поставити сільськогосподарських робітників на один рівень із землевласниками з панівних каст і надати їм можливість вести переговори про кращу оплату праці.
Кастове насильство над безземельними бідняками та жінками з пригноблених каст досі чиниться по всій Індії. Дуже важливим у діяльності КПІ (МЛ) було те, що завдяки її присутності політичний ландшафт сільських районів Біхару сильно змінився. Електоральний результат КПІ (МЛ) у Біхарі був не просто успіхом самої партії. Їй довелося боротися за те, щоб представники пригноблених каст могли скористатися своїм правом голосу.
У Республіці Індія від самого початку існувало загальне виборче право для дорослих. Але для далітів і решти упосліджених спільнот ця ситуація була дуже подібною до становища афроамериканців у США: формально у них з кінця ХІХ століття є право голосу, але аж до 1960-х років для його реалізації було чимало перешкод, до ризику бути вбитими. Знадобився масовий рух, у ході протидії якому чимало протестувальників було арештовано чи навіть вбито, перш ніж афроамериканці вибороли виборче рівноправ’я. Так і в Біхарі до 1980-х: пригноблені касти мали номінальне право голосувати, але насправді їхні «голоси» за них подавали поміщики з вищої касти. Якщо ж наважишся піти й особисто віддати свій голос на власний розсуд, тебе попросту вб’ють. КПІ (МЛ) відіграла дуже важливу роль у тому, щоб на практиці подолати цю перепону — це була боротьба за утвердження демократичного права голосу.
Зрештою, за КПІ (МЛ) також стали голосувати. Кандидати від КПІ (МЛ) були представниками цих пригноблених класів, і вони перемагали на виборах, незважаючи на всі перепони. Поміщики з вищих каст відповідали насильством на ці електоральні успіхи. Великі землевласники організували приватні воєнізовані формування. У дев’яності роки, коли я була студенткою і приєдналася до цієї партії, відбувалися жахливі масові вбивства в далітських селах, де приватні парамілітарні угруповання підступно знищували переважно сплячих жінок і дітей. Вбиваючи цих жінок і дітей просто тому, що ті були прихильниками КПІ (МЛ), вони намагалися залякати інших. Усім цим відкрито вихвалялися провідники таких воєнізованих організацій, які казали, що вони вбивають жінок, бо ті народжують наксалітів (як тут називають прибічників ліворадикальної течії, відсилаючи до села Наксалбарі, з якого цей рух і поширився).
Прихильники Комуністичної партії Індії (МЛ) блокують пасажирський потяг під час антиурядового мітингу, організованого в рамках загальнонаціонального страйку різних профспілок у Калькутті, Індія, 8 січня 2020 року. Фото: Reuters/Rupak De Chowdhuri
Я тоді дуже пристрасно захищала КПІ (МЛ), тому що інші ліві групи в Університеті ім. Джавахарлала Неру, медії та студентство вважали, що КПІ (МЛ) — це насильницька група, і що йдеться про кастове зіткнення між озброєними бойовиками КПІ (МЛ) і приватними воєнізованими формуваннями. Це було неправдою. КПІ (МЛ) не була озброєним ополченням, це була партія, що організовувала безземельних працівників на селі, і люди, яких вбивали, не були озброєними бойовиками. Їх вбивали лише за те, що вони голосували за КПІ (МЛ) або були членами організацій КПІ (МЛ).
В Індії існують конституційні квоти для обрання представників найбільш пригноблених каст і груп — місця зарезервовані для зареєстрованих каст і племен. Чи є вони ефективними?
Вони відіграли величезну роль. Я хотіла би, щоб ця система була більш міцною. З погляду політичного лідерства, немає жодних сумнівів, що це був величезний успіх. Нещодавно мій друг Манодж Мітта написав велику книжку про історію каст під назвою «Кастова гордість. Боротьба за рівність в індуїстській Індії» (2023). Серед іншого, він розповідає про випадок кастової різанини у 1970-х роках: далітів спалили живцем в одному з сіл у Біхарі. Тодішній уряд заявив, що це не кастовий конфлікт, а якесь суперництво між бандами, і що це не має нічого спільного з лівим рухом. Але потім сталася дивовижна річ. Депутати від далітів і зареєстрованих каст і племен, які належали до різних партій, об’єдналися у верхній і нижній палатах парламенту, щоб закликати владу до відповіді та розслідування. Вони відмовилися приймати виправдання з боку уряду. Депутати-даліти перетворили це на політичне питання.
Водночас, якщо ви поглянете на зарезервовані місця в освіті, зокрема на квоти для зареєстрованих каст і племен, вони відіграють надзвичайно важливу роль, адже без них багато студентів банально не могли б потрапити до навчальних закладів через упередження. Але навіть при тому вони часто стикаються з ворожим ставленням. В аудиторіях, коли я приходжу туди і розповідаю, що кастова ієрархія — це погано, студенти погоджуються. Але коли я прошу навести приклад того, що їх жахає у кастовій ієрархії, одностайною відповіддю є квоти. Цей захід, спрямований на виправлення несправедливості, сприймають як проблему. Уряд, державні заклади освіти та роботодавці намагаються підважити наявні домовленості та скоротити число зарезервованих місць, а не заповнити їх. Вони просто залишають їх порожніми, кажучи, що гідних не знайшлося. Протягом останніх десяти років уряд Нарендри Моді та ядро правлячої партії — таке собі фашистське воєнізоване угруповання під назвою «Союз добровільних слуг батьківщини» («Раштрія сваямсевак санґх»; РСС) — затято виступають проти системи квот. Нині вони не можуть говорити про це відкрито, але час від часу промацують ґрунт, намагаючись сказати, що для квот має бути встановлений кінцевий термін, що вони не можуть існувати нескінченно довго.
Працівники тримають плакати під час загальнонаціонального страйку різних профспілок у Нью-Делі, Індія, 8 січня 2020 року. Фото: Reuters/Anushree Fadnavis
Ви очолювали «Всеіндійське товариство прогресивних жінок» (AIPWA). Чи не могли б ви розповісти більше про жіночий рух в Індії? Чи існують лише ліві жіночі організації? Чи є також організації з іншого боку ідеологічного спектру?
Жіноча організація, до якої я належала, також була пов’язана з КПІ (МЛ) «Визволення», тому я більше не є її частиною. Але, так, найбільші організації жіночого руху в Індії є лівими, тому що це дійсно масові організації. Проте, історично існувало напруження між організаціями, які називали себе жіночими, але не феміністичними, і тими, що ідентифікують себе як нефеміністичні ліві жіночі організації.
Від 1970-1980-х років в Індії діяв дуже потужний феміністичний рух. Різноманітні жіночі групи, жіночі рухи та багато феміністичних організацій збереглися дотепер. Але якщо говорити про феміністичні групи, то відбулась певна комерціалізація, «НГОізація». Тому ліві групи почали ідентифікувати себе як «нефеміністичні».
Коли я приєдналася до партійного руху в 1990-х роках, я спочатку була дуже стурбована позицією керівництва жіночої організації (що складалося переважно з представниць середнього класу), оскільки щодо різних соціальних питань вона часто була консервативнішою навіть порівняно з загальнопартійною. Ясна річ, бували й винятки, і жінки, які де в чому були вельми прогресивними, але консервативними в інших аспектах — і всі активістки були напрочуд сміливими, їхній особистий шлях і політична діяльність неабияк надихали. Але правда й те, що «нефеміністичний комунізм» організації дуже швидко скочувався до антифемінізму. Наприклад, з дуже моралізаторським підходом до сексуальності та сексуальної поведінки жінок. Так, навіть декого із тих, хто пережили зґвалтування, могли піддавати осуду та слатшеймінгу. Сюди ж можна додати ідею, що багато явищ виникли через «західний», «капіталістичний» вплив (причому ці слова використовуються як взаємозамінні), як-от захист прав ЛГБТК+ чи секс-позитивний фемінізм.
Кавіта Крішнан. Фото: PTI
Потрібно було докласти багато зусиль, щоб змінити такі погляди. Про мене деякі керівниці жіночої організації тоді говорили: «Вона феміністка, вона не марксистка, вона не комуністка». Ця напруженість у їхньому колі, напевно, тривала до самого кінця. Проте маю сказати, що я отримувала й досі отримую набагато більше поваги, підтримки та любові з боку більшості активу та прихильників партії, незалежно від їхнього гендеру. Багато жінок із феміністичною чутливістю, як і гендерно некомформних і ЛГБТК+ товаришок, особливо з сільської місцевості чи невеликих міст, продовжують дзвонити мені та розповідати, як добре було нарешті відчути себе «видимими», коли я як партійна лідерка піднімала їхні проблеми.
Коли я зайняла принципову позицію проти смертної кари, моя власна жіноча організація була дуже засмучена, позаяк від самого початку в неї була офіційна установка підтримувати смертну кару за зґвалтування. А 2012 року в Індії спалахнула велика протестна кампанія після групового зґвалтування та вбивства молодої жінки в Делі. У цьому русі я публічно виступала проти смертної кари. Спочатку інші учасниці висловлювали невдоволення, казали, що я не представляю позицію організації з цього питання, і що моя позиція відштовхує від неї інших людей.
Але сталося навпаки: завдяки такому баченню нам вдалося протиставити демократичну позицію простому вуличному самосуду. Замість закликів стратити когось краще вимагати від держави підтримки жіночої автономії та жіночої мобільності у містах, щоб жінкам було легше там жити. Нарешті, ми звернули увагу на насильство проти жінок та їхню автономію (зокрема замасковане під «турботу про безпеку») як вдома, так і на робочих і навчальних місцях. Це знайшло відгук у багатьох дівчат, яким щодня доводиться відбиватися від обмежень і постійного нагляду з боку батьків, роботодавців чи комендантів гуртожитків, накладених «в ім’я вашої ж безпеки». Зрештою, обстоювані мною погляди пішли нам на користь, і багато хто їх підтримали. Згодом мене почали поважати та краще сприймати в жіночій організації. Але я знаю, що навіть після того, як я вийшла з неї, лунали коментарі деяких людей, мовляв, я завжди була чужим елементом, завжди викликала підозру, ніколи не була справжньою комуністкою, радше феміністкою, і вони не повинні були давати мені стільки свободи.
_category.png)
