Від Лісабону до Кривого Рогу: розмова про робітничу боротьбу з Юрієм Самойловим

Юрій Самойлов — лідер незалежної профспілки гірників у Кривому Розі, а також активіст лівої організації «Соціальний рух». Роками він організовував та підтримував робітництво, особливо в гірничо-металургійному секторі. Як представник профспілки долучався до боротьби в судах, на демонстраціях та страйках, а також проводив освітні проєкти для робітників і робітниць. Юрій активно брав участь в протестах за покращення умов праці на гірничодобувних шахтах, долучався до кампанії за підвищення зарплатні, зокрема на криворізьких підприємствах транснаціонального металургійного гіганта ArcelorMittal. 

Навесні 2023 року Юрій Самойлов відвідав низку європейських країн та поспілкувався із місцевими профспілковцями й робітничими активістами. Ми поговорили з ним про спільні проблеми робітництва, молодь у бойових профспілках Європи та про місце лівих сил в Україні після війни.

Нещодавно ви повернулися з поїздки кількома країнами Європи. Розкажіть, будь ласка, хто і з якою метою її організував.

Цю поїздку організували європейські профспілки, з представниками яких я і зустрічався. Метою візиту було розвіртуалізуватись із активістами, з якими ми близько року підтримували контакт в мережі. Ми вирішили, що так я зможу поспілкуватися з більшим активом профспілок, які представляють різні групи робітників різних держав. Ці профспілки невеликі, але їх можна назвати бойовими.

Розкажіть про ці профспілки.

Поїздку до Польщі організувала профспілка «Inicjatywa Pracownicza» (IP). Це молода і невелика незалежна профспілка, представники і представниці якої працюють в різних галузях промисловості. Вони мають дуже цікавий досвід створення профспілок у нових технологічних компаніях, таких як Amazon та Uber, де, через специфічні умови праці, досить важко організувати працівників. Але IP це вдається завдяки бойовому досвіду створення профспілок і підтримці їхньої діяльності.

У штаб-квартирі профспілки Solidaires, разом з активістами SUD-Solidaires і CGT

У Франції я зустрічався з незалежною профспілкою «Solidaires» (SUD). Це одна з восьми організацій, які входять до профспілкової координаційної платформи Франції, котра теж орієнтується на бойові стратегії боротьби за робітничі права. Ця профспілка представлена в різних галузях, зокрема й на заводах «ArcelorMittal» у Франції. Також я зустрічався з профспілкою CGT (General Confederation of Labour — Загальна конфедерація праці), яка теж має великий досвід успішної боротьби. Цікаво, що на акції протесту у Франції сильно впливають традиції. Якщо протест проводить якась інша організація, то він, найімовірніше, буде нечисленним. Якщо захід організовує CGT — люди виходять, попри те, що зараз ця профспілка вже не така велика, як була раніше. Це свідчить про необхідність позитивної традиційності в профспілках.

В Іспанії я спілкувався з італійською профспілкою COBAS та іспанською профспілкою CGT. Вони теж мають бойовий досвід, власні методи боротьби і сильні погляди.

У Португалії я зустрічався з первинною організацією профспілки металургів, яка функціонує на машинобудівному заводі «Volkswagen». Поспілкувавшись із ними, я вкотре переконався, що робітничий клас вирішує ті ж самі питання по всьому світу.

В Італії мене запрошувала профспілка Associazione Diritti Lavoratori Cobas (ADL COBAS), яка почала функціонувати серед мігрантів. Серед її членів багато українців, які працюють в Італії. Вони роками створюють «профспілкові соціальні центри» в різних італійських містах.

Профспілки протестують в Італії через незаконні звільнення, 2020 рік. Фото: di camilla bianchi / brigata gerda taro

Також мені організували зустріч на двох заводах «ArcelorMittal», один з них польський, а інший — німецький.

Дуже насичена програма! Скажіть, які питання передусім цікавили активістів, з якими ви розмовляли?

У них були питання про Україну. Хотіли почути думку не ЗМІ, а людини з України, яка має життєвий досвід і досвід боротьби. Запитували про те, як українці ставляться до війни з Росією та як вони бачать своє майбутнє. Було помітно, що є зацікавленість, і в жодній країні я не відчув ворожості.

Це подає надію. Питання щодо деяких упереджень. В Україні складається враження, що багато лівих в Європі займають проросійські позиції. Чи побачили ви щось подібне серед профспілківців, з якими спілкувалися?

У західних країнах проросійські позиції займають праві. Я помітив там таку динаміку: чим більш праві погляди у людини із Західної Європи, тим імовірніше вона стане на бік Росії. І це стосується не тільки Західної Європи, навіть в Польщі я бачив мітинг, який проводили праві — там було близько десятка людей. Вони виступали з промовами про те, що українці набридли полякам. У різних країнах Європи дуже великі діаспори росіян, і вони вкрай різняться за поглядами й ставленням до війни. 

Щодо лівих. Існує хибне переконання, нібито проросійські настрої в західноєвропейському суспільстві є лише у лівому середовищі. Навпаки. Ліве крило Західної Європи завжди виступало проти імперіалізму своїх країн. Майже всі країни, в яких я побував, раніше були імперіями: Франція, Іспанія, навіть Португалія та Італія. Зрозуміло, що ліві там завжди боролися проти імперіалістичних поглядів своїх можновладців. Тому їхня позиція мені якраз чітко зрозуміла: вони бачать, що Україна намагається не бути колонією Росії. Але є групи людей, які називають себе лівими, хоча насправді ними не є — тобто, Карла Маркса вони, ймовірно, не читали. Проте такі люди є всюди, навіть в Україні.

Тобто профспілки, з якими ви спілкувалися, не мають ілюзій щодо російського вторгнення в Україну і підтримують нас?

Так, є чіткий класовий підхід: є розуміння, що війну веде російський імперіалізм, а з тих, хто на фронті 99,9% — це простий український народ, що воює проти нього.

Ілюстрація Катерини Грицевої

Чи побачили ви якісь відмінності в настроях лівих з різних країн? Чим відрізняються переконання профспілківців?

Та ні, докорінних розбіжностей немає. Всі займаються тим самим. Якщо людина слюсар чи сантехнік, то в якій би країні вона не жила — проблеми будуть схожими. Профспілковець працює з робітниками. Найвіддаленіша країна, яку я відвідав — Португалія. На підприємствах Лісабону виникають ті ж проблеми, що й на підприємствах Кривого Рогу: це стосується і зарплатні, і умов праці. Розбіжності — хіба в розмірі заробітної плати. Наприклад, я бував на трьох заводах «Arcelor». Один завод розташований в Кривому Розі (нині активна «Шоста домна»). Там працюють робітники, яких зараз вже залишилося небагато, але в них зарплата 12-15 тисяч гривень, залежно від курсу євро. Премій немає. Другий — завод в польському Катовіце: домна, побудована за тією ж технологією, виплавка металу відбувається так само: сидять два поляки, тече метал. Я питаю у поляків: «Яка у вас зарплата?». Кажуть — в перерахунку на євро — 4 тисячі. На гривні це 160 тисяч (!). Той самий завод «Arcelor», побудований за тією ж технологією в німецькому місті, яке раніше називалося Сталінград, а нині — Айзенхюттенштадт. Сидять два німці, дивляться, як тече метал. Питаю: «Яка у вас зарплата?». Відповідають: «10 тисяч євро^[1]». Порахуйте самі. Домна, технологія — однакові.

Які найгостріші питання стоять перед лівими, з якими ви спілкуватися, окрім підвищення заробітної плати?

У країнах Європи, і не тільки у Франції, де нещодавно пройшла хвиля протестів, людей турбує підвищення пенсійного віку. Наприклад, у Німеччині це в середньому 67 років. Причому, навіть якщо людина працює на шкідливому виробництві, вік виходу на пенсію суттєво не змінюється. В Україні ця різниця більша — тут ми порівняно з ними ще «тримаємо марку».

Хтось вважає, що зміни в українському законодавстві якось відрізняються від змін у європейському. Насправді ж вони вписуються в загальну картину уніфікації соціальної сфери країн Європи. Це стосується всіх аспектів праці, за винятком лише заробітної плати, яку еліти різних країн намагаються стримувати. Існує хибна думка, що якщо ми будемо ближче до Європи, то і зарплата в нас буде одразу така, як у Франції або Німеччині. Але це неможливо. За збільшення зарплати треба боротися — добиватися того ж рівня незалежно від того, чи будемо ми в Євросоюзі.

Працівниці «УКпостач». Фото: vn.20minut.ua

Можливо, були озвучені ще якісь гострі для них питання, окрім пенсійного віку?

У них були питання з приводу того, що роботодавці усіх країн Європи заморозили заробітні плати, нібито з огляду на війну в Україні. Виходить, що вони створюють наративи, які підштовхнуть населення цих країн не допомагати Україні і ставати на бік нашого ворога.

Тобто, по суті, використовують ситуацію для свого збагачення.

Так, заради чистого прибутку — людей вони не бачать. Є ще одне питання, критичне для лівих Європи. Вони не можуть перефарбуватися в нових реаліях, живуть старими наративами. І тому цю нішу займають популістські організації. Будемо так казати: нові фашисти. Ліві організації, які я бачив, мало займаються молоддю. У них немає суто молодіжної політики — а це ж організація без майбутнього.

Тобто не залучають молодь до профспілкової діяльності?

Вони вважають, що це має відбуватися само собою, як зростання дитини у сім'ї. Бо, на їхню думку, будь-яка організація — це велика сім'я (сміється). Вони втрачають молодий електорат. Старий електорат, ідейний, сформований — так, він є, але він вимирає. А новий електорат — з ним не працюють, він казна-що підтримує. Так само і в Україні: голосують за картинку.

А який приблизно середній вік активістів профспілок?

Ті, кого я зустрічав, переважно були людьми похилого віку. Навіть старші за мене. Людей середнього віку та молодь я бачив, але їх небагато. Польська профспілка «Inicjatywa Pracownicza» — це молодь. Це нова профспілка, вони динамічні, цікаві. Декларують, що IP — анархічна організація, анархо-синдикалістського напрямку. Це якраз підходить для молоді, революційність в хорошому розумінні.

Профспілка «Inicjatywa Pracownicza». Фото: з відкритих джерел

І вони займаються більш сучасними формами праці: Amazon, прекарна зайнятість?

Так. Тому що там працює молодь, вони цим займаються, і в них це виходить.

Профспілка в Італії, яка працює серед мігрантів — це іммігранти середнього, працездатного віку.

У Німеччині це переважно пенсіонери. Там взагалі сумна ситуація: права популістична партія Alternative für Deutschland (AfD) забрала електорат у лівих. Простий народ, як не дивно, вважає партію лівою — вони не дуже відрізняють AfD від die Linke. Просто AfD займається з молоддю, а die Linke з молоддю не працює взагалі. Я їм казав, що вони мають звернути на це увагу. Знаєте, чому «Соціальний рух» виграє? Тому що тут один я такого віку, а всі інші — втричі молодші (сміється).

Колись у Києві, Кривому Розі, Львові, Харкові та інших містах України відбувалися масові першотравневі марші. Коли, на вашу думку, можна очікувати їхнє відродження?

Наскільки я знаю, цього року Київ і Кривий Ріг проводили першотравневі заходи напівзакритого типу. Я вважаю, що сама традиція відзначати день смерті борців за восьмигодинний робочий день не зовсім правильна. Це не має називатися святом, адже було страчено багато робітників. При цьому, переважна більшість українців не знають, що це за день — перше травня. Але, звісно, я розумію, що в тому винні не люди, а ЗМІ, що шпарять зовсім інші наративи. Тому ми повинні переосмислити першотравень і те, як його відмічати.

Тобто це не повинен бути «день шашлика»?

Саме так. Неоліберальні наративи часто повертають нашу ж аргументацію проти нас самих. Вони дорікають нам: ви, мовляв, кажете, що треба робити менше, а отримувати більше, хочете уповільнити розвиток світу, йдете проти майбутнього. Наші аргументи вбудовуються в цей наратив. І коли ми кажемо їм що ні, ми не такі, то виходить, що це вони праві, а ми виправдовуємося. А ми маємо казати: людина народилась взагалі не для роботи — чхав я на вашу роботу! Працюють бджоли, які дають мед — ми маємо радіти життю, а не пахати на якогось ідіота, збираючи для нього мед. Коротше кажучи, я думаю, що ось із цими наративами важливо боротися. Ви чули про перше травня в українських ЗМІ? Я — ні.

В штаб-квартирі профспілки Solidaires, разом з активістами SUD-Solidaires і CGT

Які питання класової боротьби стоять сьогодні перед українськими працівниками найбільш гостро? І що, на вашу думку, в порядку денному змінила повномасштабна війна?

Питання робітничого класу в Україні загострилися, тому що робітничий клас зараз на передовій. Стало більше крові. Спілкуючись із тими, хто воює «на нулі», я бачу, що мислення в людей чорно-біле. Відносини у військових підрозділах в контексті загальної капіталізації суспільства в Україні теж капіталізуються. І що б там не казали, ЗСУ поділені на прошарки. І це зачіпає за живе. У моїй невеличкій профспілці воює 200 людей, ще 300 воюючих — родичі членів профспілки. Тобто виходить, що всі розмови у сім'ях робітників — про війну, фронт, про тих, хто там служить, і як це вплине на життя кожного.

У Кривому Розі вже було кілька акцій протесту щодо взаємин у військових підрозділах, і ясно, що вони такі ж, як акції протесту щодо взаємин на шахтах. Подібне відбулося в Кривому Розі напередодні першого травня. Близько тисячі жінок зібралися, аби з'ясувати, що зараз відбувається з їхніми чоловіками. Йдеться про тих самих шахтарів-металургів, які зараз воюють. Говорили про корупцію, некомпетентність деяких офіцерів, крадіжки. Звучали питання про несправедливе ставлення до рядового складу (робітників, які стали солдатами) з боку офіцерів (топ-менеджерів). Отож, проблеми цивільного українського суспільства перейшли і в армію.

Ми воюємо вже більше року. Якщо на початку повномасштабної війни ми були в стані шоку, то тепер ми здатні аналізувати, що відбувається в армії, і ми маємо це робити. Я наведу приклад. Мені як активісту дзвонили щодо такої проблеми: родині повідомили, що їхній чоловік загинув, він лежить на нейтральній полосі. Але оскільки тіло нереально забрати, виплати родині припиняють. Немає тіла — немає грошей. Капіталізм. Інший випадок — чув про це лише вчора — загинув і командир, і весь підрозділ. Нема кому підтвердити факт смерті. Уявляєте, в якому становищі опиняються сім'ї людей? Соціальна боротьба, як би її не намагалися приховати, перейшла в Збройні Сили України — там відбувається те ж саме, тільки тепер воно замішане на крові.

Ілюстрація Катерини Грицевої

На ваш погляд, наскільки великою перешкодою для лівого руху в Україні є заборона лівої символіки та риторики? Чи ви бачите в цьому перешкоду для подальшого розвитку робітничого та лівого руху?

Свого часу Саакашвілі в Грузії воював з профспілками^[2]. У результаті, вижили лише найсильніші. Зараз роботу профспілок там відновлено, а Грузія —один із динамічних центрів профспілкового руху. Тож, думаю, заборона символіки якраз зіграє проти правих.

Я спілкувався з правими, — насправді їх можна назвати фашистами — і вони мені сказали: «Юрію Петровичу, всі ці симоненки, морози — це не комуністи. Комуністи — це ти і “Соціальний Рух”». Так що вони все знають, і як би ми не мімікрували, все одно будемо для них комуністами.

Заборона символіки лише показує, що можновладці нас бояться. Насправді це нічого не змінює. Одна символіка, інша — яка різниця? Є історія, як хтось на таможні питав, чи не комуністичні зірочки на взутті Convers і пиві Karlsberg (сміється). Люди, які це забороняють, вважають, що Роза Люксембург і Карл Маркс — російські фашисти. То нащо про них взагалі балакати?