Історія однієї перемоги: чого я навчилася в американських аспірантів

Владислава Москалець

В університетській кімнаті для переговорів навколо круглого стола згромадилися кількадесят аспірантів та магістрантів в куртках і шарфах — початок квітня в Чикаго все ще холодний. Вони щойно прийшли після маршу на тридцяту переговорну сесію з адміністрацією. Це страйк аспірантів UIC — Іллінойського університету в Чикаго. Відчуваю себе трохи чужою, бо я єдина, хто не належить до університету, і лише спостерігаю. По один бік стола сідають двоє серйозних і втомлених представників адміністрації в костюмах, по інший — неформально вбрані студенти, керівники аспірантської профспілки. Дух аспірантів більш бойовий, на цьому етапі зрозуміло, що страйк завершується на їхню користь. Адміністрація оголошує заборону знімати й записувати переговори. Починається сам процес. Після представлення позицій щодо сьогоднішніх питань, працівники адміністрації виходять. Аспіранти висилають когось проконсультуватися з юристом і, щоб не нудьгувати, хором заводять гімн профспілок «Solidarity Forever». Слова пісні, написаної понад сто років тому, знають всі, крім мене. Я розумію, наскільки мало я знайома з цією частиною академічної та робітничої культури США.

 

Цей страйк закінчився перемогою: профспілка виборола найбільше підвищення зарплат, яке коли-небудь було в університеті, скорочення тривалості договору на три роки (замість чотирьох), зменшення плати за охорону здоров’я та підтримку кампусу. 

Нечасто трапляються оптимістичні приводи написати статтю про академічне життя. Зазвичай ми згадуємо про низькі зарплати, непевність та прекарну працю. В Україні до цього списку додаються корупція та плагіат. Але саме один із таких оптимістичних прикладів я спостерігала під час стажування на програмі Фулбрайта — історію успіху та перемоги профспілки аспірантів в Іллінойського університету в Чикаго після кількатижневого страйку навесні 2019 року. Цей випадок досить унікальний, саме тому про нього багато писали американські медіа, а досвід цієї профспілки перейняли інші університети Чикаго.

Після розмов зі страйкарями я замислилася й вирішила порівняти, які можливості дає профспілковий рух для розв’язання проблем молодих науковців у США та в Україні. Я писала дисертацію на спільній програмі українського та польського університетів і, навчаючись у двох закладах, спостерігала за двома моделями аспірантури. Про американську аспірантуру, куди багато хто мріє потрапити, я чула від колег, але під час стажування могла познайомитися з проблемами американських аспірантів. 

Довгий шлях до профспілки

З усіх прекарних академічних посад аспірантура, незалежно від країни, може стати символом прекарності. Аспіранти — це доволі невизначена група, щось проміжне між студентами та працівниками. Їхніх стипендій недостатньо для виживання, а можливості роботи обмежені через дослідження й обов’язки перед університетом. Праця, яку виконують аспіранти, зокрема викладання, не робить їх повноправними працівниками університетів. Вони залежать від наукових керівників та комісій, а впливати на своє майбутнє можуть лише обмежено, адже теми досліджень часто вузькі, а змінити наукового керівника складно. 

Аспіранти — це радше студенти чи працівники? Це питання стало принциповим під час організації університетських профспілок і визначення їхніх вимог. Організація аспірантів-працівників (The Graduate Employees Organization, GEO) при Іллінойському університеті в Чикаго існує з 1988 року. Вона стала основною організацією, що захищає інтереси аспірантів. Зараз організація налічує 1500 членів. Впродовж цих років профспілка боролася за покращення охорони здоров’я, зменшення робочого навантаження, звільнення від додаткових виплат, вирішувала питання логістики оплати. Лише у 2006 році аспірантів визнали працівниками університету. До профспілки можна долучатися на різному рівні — можна бути членом із правом голосу, членом ради стюардів (Stewards Council), яка координує спілкування з іншими аспірантами, або стати членом керівного комітету (Steering Comittee). Якщо аспірант не має повного членства в профспілці, то все ж повинен платити внески. Це відбувається, тому що всі працівники, яких охоплює контракт, що його виборола профспілка, користуються цими благами та мають певні обов’язки перед організацією.

"Аспіранти пропускають обіди, живуть в переповнених квартирах і обирають між ліками та продуктами."

Аспіранти кожні чотири роки підписують з адміністрацією контракт, у якому вказані їхні обов’язки, а також заробітна плата — близько 18 тисяч доларів на рік. З отриманих коштів вони повинні оплатити внесок на університет, медичне страхування, а також податки. Решта залишається для особистих витрат. Університет частково фінансується з державних коштів і не є таким багатим, як приватні заклади, наприклад Північно-Західний Університет у Чикаго. Під час страйку адміністрація відмовлялася від підвищення заробітної платні, враховуючи звільнення від оплати за навчання в сумі 13 502 доларів як один із прибутків студентів. Попри кошти, які в них є «теоретично», економічне становище аспірантів часто виглядає загрозливим. Чикаго — дороге місто, і навіть повсякденні витрати з’їдають значну частину бюджету. Профспілка провела опитування серед аспірантів і виявила, що більшість із них у 2018 році заробляли менше, ніж 25 тисяч доларів на рік, що близько до межі бідності (суму для комфортного проживання в Чикаго оцінюють у 66 тисяч доларів). Ніхто не заробляв більше, ніж 40 тисяч доларів на рік. Аспіранти пропускають обіди, живуть в переповнених квартирах і обирають між ліками та продуктами. Одними з наслідків опитані назвали тривожність та депресивні симптоми. Окрім того, повноцінна наукова діяльність вимагає дослідницьких поїздок до архівів та участі в дорогих конференціях, що стає вже зовсім неможливим. Викладацьке навантаження для аспірантів обмежене, а аспірантам, які не є громадянами США, шукати роботу поза університетом заборонено.

For the Union makes us strong!

Хоча профспілка існує постійно, її учасники мобілізуються в разі потреби. Цьогорічний страйк розпочався, тому що адміністрація та профспілка після 22 переговорних сесій не змогли узгодити новий контракт. Зокрема, вони не змогли домовитися щодо суми підвищення стипендії/зарплати, обов’язкових аспірантських внесків, наприклад на підтримку кампусу, та витрат на охорону здоров’я. І оскільки аспіранти розуміли, що від їхньої праці багато що залежить, страйк став надійним методом тиску на університет.

Фото Владислави Москалець

Березневі протести виглядали як міні-революція з усіма візуальними атрибутами: винахідливими дотепними плакатами («Ви не можете оплатити оренди публікаціями!»), войовничими піснями, харизматичними спікерами, зокрема викладачами Іллінойського університету в Чикаго, і загальною атмосферою солідарності, сестринства та братерства. Не обійшлося без гігантського надувного щура — обов’язкового символу всіх профспілкових протестів у США.

"Основною зброєю страйку стали не марші чи пікети, а відмова від викладання курсів."

Пікети всіх навчальних будівель відбувалися з 8 ранку до 4 години по обіді. Організатори рекомендували протестувальникам перебувати саме на пікетах, адже в такий спосіб вони могли довести, що не пропускають занять просто так. Усі члени профспілки повинні були брати в цьому участь, незважаючи на те, голосували вони за страйк чи ні. Це могло б виглядати як весела студентська тусовка. Але в березні температура трималася на рівні від 0 до 7 градусів за Цельсієм. Відчуття були радше як під час Майдану. Учасники страйку мали окремі станції обігріву, де могли випити теплі напої чи скористатися туалетом. Організатори не рекомендували використовувати для цього пікетовані будівлі. 

Аспірант п’ятого року навчання Анджей Бриляк згадує: «Страйк — це передусім виснажлива фізична праця. Він втомлює й емоційно, настрій коливається від ейфорії до смутку». Основною зброєю страйку стали не марші чи пікети, а відмова від викладання курсів. Оскільки викладання переважно тримається на декількох сотнях аспірантів, страйк став загрозою для виконання навчального плану. 

Я потрапила на останню переговорну сесію, де говорили про відпрацювання пропущених під час страйку годин. Адміністрація пропонувала правки, Організація аспірантів-працівників їх вислуховувала, потім представники адміністрації покидали кімнату. Аспіранти радилися між собою та йшли консультуватися зі своїм юристом, після цього всі знову зустрічалися в кімнаті, переговори продовжувалися протягом декількох годин. Попри періодичні сплески емоцій, співання гімну профспілок і колективне клацання пальцями, ці переговори насправді демонструють культуру спілкування та поваги, якої годі очікувати в наших університетах. Статус аспірантів як працівників і вагомість профспілки дозволяють рівність у переговорах. В Україні аспіранти стоять на рівні студентів, що підсилюється загальною патріархальною атмосферою. Протести проти адміністрації видаються чимось неможливим, а реакцією на них будуть або погрози, або патерналістське ставлення. 

Фото Владислави Москалець

Для викладачів і решти працівників університету страйк створив значні проблеми — перш за все, він збігся в часі з цьогорічним набором нових аспірантів, і вигляд демонстрацій та розмови з учасниками страйку могли розохотити потенційних кандидатів. По-друге, викладачі згадують, наскільки морально складно було перетинати лінію пікету та проводити заняття. Дехто шукав аудиторії у корпусах, неохоплених страйком, винаймав приміщення за свій кошт чи скасовував заняття. І, по-третє, практичні заняття, які вели аспіранти, не проводилися, що сповільнювало навчальний процес. Втім, викладачі все ж мають більше шансів відчути солідарність з аспірантами, адже їхні проблеми й запити досить схожі. У викладачів Іллінойського університету в Чикаго є окрема профспілкова організація, яка нещодавно розпочала боротьбу. Але навіть студенти-бакалаври, які пропустили через страйк частину свого навчання, долучилися до страйку

Як згадує Анджей Бриляк, профспілка аспірантів отримала також підтримку інших робітничих профспілок, наприклад працівників пошти та ливарників. Водночас ця організація на своїй сторінці поширює заклики до солідарності не лише з іншими університетами, але й з працівниками Uber чи Amazon, що виходили на страйк. 

Аспірантура в США

Аспірантура в Америці триває зазвичай п’ять років, протягом яких аспіранти слухають курси, проводять дослідження та викладають — переважно проводять семінари або ведуть мовні курси. На відміну від України, перші два роки навчання дуже інтенсивні й насичені навчальними курсами, а вже самі дослідження починають робити пізніше. Зазвичай, щоб захистити дисертацію, обсяг і глибина якої серйозніша, ніж в Україні, потрібно шість-сім років. Для завершення праці шукають додаткові ґранти. Значна частина аспірантів, особливо великих та відомих університетів, — це іноземні дослідники, яким увесь процес ускладнюють візові питання та заборона працювати поза університетом чи понад визначену кількість годин. 

"Оскільки викладати та досліджувати доводиться багато, а канікули витрачаються, наприклад, на поїздки в архіви, то американські аспіранти розраховують утримувати себе зі стипендії."

Аспіранти в США отримують справді великий викладацький досвід. Робота в університеті займає двадцять годин на тиждень і означає повну відповідальність за курс, включно зі складанням силабусу та консультаціями. Для порівняння, в Україні я майже не викладала — лише інколи вела семінари в межах практики. В Польщі навантаження було більшим і також передбачало складання силабусу та керування всім курсом, але не могло перевищувати 90 годин на рік (здебільшого це був один курс у семестр).

Оскільки викладати та досліджувати доводиться багато, а канікули витрачаються, наприклад, на поїздки в архіви, то американські аспіранти розраховують утримувати себе зі стипендії. Це відрізняє їх від студентів-бакалаврів, які живуть за зароблені гроші, гроші батьків та платять за навчання з позики в банку. В аспірантурі покладатися на батьків уже не личить. Український аспірант чи аспірантка, натомість, не дуже розраховує на офіційну стипендію і, маючи більше вільного часу, шукає додатковий заробіток одразу. Втім, його навряд чи вважатимуть університетським працівником, і впливу на рішення кафедри аспіранти не мають. 

Досвід інших університетів

На відміну від України, в Америці навіть великі університети часто не мають профспілок. Наприклад, у тому самому Чикаго в приватному Північно-Західному університеті (Northwestern University), який існує вже 168 років, профспілку для аспірантів створили лише декілька років тому. Зараз вона ще не зареєстрована і не визнана, а тому не може представляти інтереси аспірантів. Своєю метою вона декларує вплив на університетські рішення («через наше викладання, оцінювання та дослідження ми здійснюємо важливий внесок в життя університету, саме тому нам варто брати участь в ухваленні рішень, які безпосередньо впливають на наші робочі умови і професійний розвиток»). Саме зараз вони вимагають забезпечити фінансування на шостий рік навчання та нещодавно проводили марші на кампусі. 

В Католицькому університеті Лойоли організацію, яка мала захищати права аспірантів, створили у 2017 році. Її визнала Національна рада з питань трудових відносин (National Labor Relations Board), федеральний орган, що забезпечує трудове законодавство, однак не визнала адміністрація університету під претекстом, що аспіранти, які викладають чи проводять дослідження, є перш за все студентами, а не працівниками. Акція протесту квітня 2018 року завершилася арештом декількох страйкарів. Водночас університет підвищив стипендії, забезпечив страховку для стоматологічних послуг, можливість працювати поза університетом, що, однак, є недостатнім за умови відсутності контракту між університетом і організацією. 

"Попри досвід державного соціалізму й незручні умови праці, аспіранти в Польщі не мають окремих профспілок."

В Польщі фінансова ситуація аспірантів складніша, ніж у США. Стипендію отримують лише найкращі (поріг того, хто є найкращим, часто нечіткий), але викладати повинні всі — до 90 годин на рік. Це допомагає університетам зекономити на викладачах, а також отримувати дотації на кожного аспіранта. Більшість (80%) аспірантів, які не отримали стипендії, працюють, однак також не на повній зайнятості. Попри досвід державного соціалізму й незручні умови праці, аспіранти не мають окремих профспілок. Втім, у 2015 році «Союз польських учителів» (Związek Nauczycielstwa Polskiego) заохотив аспірантів, пов'язаних з університетом договором, долучатися до профспілки працівників. Натомість, створені організації на зразок університетських осередків профспілки «Робітнича ініціатива» (OZZ Inicjatywa Pracownicza)^[1], в яких можуть брати участь аспіранти й захищати свої права. 

Українські профспілки

В мене ніколи не було досвіду участі в українських профспілках — ані як студентки, ані як викладачки. В моєму університеті (УКУ) окремої для аспірантів чи працівників не існувало й не існує, попри можливість її створення. Всі проблемні питання вирішувалися безпосередньо з адміністрацією чи кафедрою, втім рідко обговорювалася можливість підвищити стипендію. Аспірантське навантаження дозволяє додатково працювати, але балансування між науковою діяльністю та роботою змушує жертвувати то одним, то іншим. 

"Остання масова профспілкова акція протесту відбулася в жовтні 2018 року, але вона стосувалася загальної ситуації з вищою школою."

В українських вишах зазвичай є профспілки. Крім постійних працівників до них без проблем можуть входити студенти й аспіранти. Установчі документи профспілок великих університетів можна переглянути на сайтах (часто профспілки мають власні сайти, на яких звітуються про роботу), і вони здаються добре продуманими організаціями. Поле діяльності включає не лише дотримання прав працівників, але й допомогу малозабезпеченим студентам, організацію спортивних чи культурних заходів. Є й така екзотична для європейських чи американських студентів сфера, як «Оздоровлення», тобто надання путівок у санаторії чи на бази відпочинку. Це виглядає справді розкішшю на тлі вимог американських студентів про зниження плати за візити в університетську поліклініку. В статутах українських профспілок, натомість, відсутні вимоги ідеологічного змісту — наприклад, про забезпечення різноманітності та відсутності дискримінації на кампусі. Американські профспілки наголошують здебільшого на умовах праці та соціальній рівності, українські додають до цього культурну складову та захист вразливих категорій студентів (малозабезпечених, людей з інвалідністю, сиріт). Вразливі категорії в американських університетах — це радше представники ЛГБТ. 

З прескриптивних статутів українських профспілок можна скласти досить суб’єктивне враження про діяльність профспілок в українських вишах. Вони міцно вкорінені в інституціях і більше співпрацюють з адміністрацією, ніж протестують. Остання масова профспілкова акція протесту відбулася в жовтні 2018 року, але вона стосувалася загальної ситуації з вищою школою та скеровувала свої вимоги — підвищення посадових окладів, академічних стипендій і фінансування вишів — радше до уряду, ніж до адміністрацій конкретних університетів^[2].

Висновки

Страйк в Іллінойському університеті в Чикаго означав не лише готовність вийти та покричати гасла на головній площі кампусу. Він означав юридичну грамотність, розуміння умов і можливостей університету, віра в інституції та вміння піти на серйозний ризик. Це був виснажливий процес, і не всі аспіранти підтримали страйк. Будь-які поступки та кожен долар підвищення доводилося виборювати протестом на морозі та багатогодинними переговорними сесіями. Чи є така ж готовність боротися за свої права та змінювати академію в Україні? Чи існує для цього правова культура? 

У Сполучених Штатах традиція профспілкового руху дуже давня, але профспілки, зокрема академічних працівників, не виникають автоматично. В Україні вони існують у більшості університетів, але не завжди можуть вплинути на ключові проблеми. Питання профспілкового руху та протестів відбиває загальну культуру академії, наприклад ієрархічність і патріархальність у стосунках з адміністрацією. Хоча аспірантура в кожному випадку є тимчасовим періодом, в Україні аспіранти сподіваються втриматися в інституції та мало схильні до радикальніших протестів.

"Молоді українські науковці радше виберуть план Б і не залишаться в університеті."

Академічна праця в Україні зазвичай дає змогу вижити лише, якщо викладач бере хабарі. Якщо американських аспірантів все ж гріє думка про те, що за декілька років у них буде праця, хай і тимчасова, яка дозволить розплатитися за рахунки, то в Україні нічого такого на вас не чекає. Саме тому, враховуючи постійні підробітки та перспективи на майбутнє, молоді українські науковці радше виберуть план Б і не залишаться в університеті. Українські аспіранти, все ж налаштовані на академічну кар’єру, прив’язані до свого університету й залежать від стосунків із викладачами, бо розраховують залишитися «на кафедрі». Парадоксально: це означає менше бажання боротися за покращення умов для себе та для наступних поколінь. Аспіранти розраховують на те, що їхнє становище покращиться після того, як вони захистять дисертацію та увійдуть до складу кафедри. 

Читайте також: 

Системна криза вищої освіти України: формування периферійної моделі (Андрій Гуляницький)

Страйк вчителів у Польщі: робітнича солідарність і підйом соціальних рухів (Інтерв'ю з Ігнацієм Юзвяком)

Чому американські вчителі вимушені працювати на трьох роботах (Кеті Рейлі)

Бідність змушує американських викладачів-сумісників заробляти секс-роботою та спати в машинах(Аластер Гі)