Ізраїль: поселенсько-колоніальна держава?

Заберіть лише дозвіл Бога на Святу Землю, і де б ви були, ким би ви були? Простими крадіями земель, подібно до турків або англійців, лише ви хотіли землю без людей. А давнє сіоністське гасло — «земля без народу для народу без землі» — оприявило власне заперечення щойно я побачив густонаселені арабські міста, що безрадісно живуть під єврейською опікою. Хочете трохи іронії? А, може, євреї перетворилися на колонізаторів якраз тоді, як інші європейці відмовилися від цієї ідеї?
— Крістофер Гітчерз, Hitch-22

У контексті ізраїльсько-палестинського питання існує небагато термінів, які викликали би більше дискусій і роздратування, ніж колоніалізм поселенців. Цей термін на слуху у всіх. Серед певних лівих досить модно моралістично таврувати ізраїльтян «поселенцями». Під впливом Патріка Вулфа академічні кола почали продукувати велику кількість поселенсько-колоніальних досліджень, де випадок Ізраїля та Палестини посідає важливе місце. Проте видається, що проєкт більшої частини лівих радше спрямований на «деколонізацію Палестини», ніж на світову соціалістичну революцію.

Вочевидь, такий фреймінг викликає спротив. Ізраїльський вчений Ілан Троен стверджує, що нещодавній поселенсько-колоніальний «поворот» в аналізі ізраїльсько-палестинського конфлікту є лиш іще одним «важливим доповненням до мовного арсеналу, що використовується для підваження легітимності Ізраїлю». Саймон Себаґ Монтефіоре в есеї для The Atlantic описав колоніальний фрейм як «токсичну, історично безглузду суміш марксистської теорії, радянської пропаганди і традиційного антисемітизму середньовіччя і XIX століття». У тексті для Spiked, Джеймс Гартфілд також назвав «оманливою» характеристику Ізраїлю як поселенсько-колоніальної держави. Алан Джонсон з Fathom Journal у своєму твіттері засудив застосування поселенсько-колоніальної парадигми за стирання унікальної перспективи скрутного становища євреїв, яка із самого початку призвела до необхідності створення єврейської держави.

Звинувачення у тому, що Ізраїль — поселенська колоніальна держава, а сіонізм — поселенський колоніальний рух, видається обурливим з різних причин для багатьох людей, особливо євреїв. Цей наратив заперечує історичний зв'язок євреїв з Ерец-Ісраель і зображує ізраїльських євреїв як просто «білих» європейських загарбників «арабських земель», які нічим не відрізняються від білих африканерів у Південній Африці, франкоалжирців [pied-noirs] в Алжирі чи білих родезійців. З одного боку, щонайменше половина населення Ізраїлю — це євреї-мізрахі та сефарди, які походять від біженців із сусідніх країн, тож вони є такими ж «корінними» жителями регіону, як і будь-яка інша група. Ба більше, це видається особливо образливим через те, що євреї-ашкеназі зазнавали утисків, оскільки не вважалися «білими» чи європейцями. Зрештою, термін «антисемітизм» придумали німецькі расисти, які вважали євреїв расово «семітськими», а не європейськими.

Направду багато сіоністів візьмуться заперечувати, що євреї — корінний народ, що зумів зберегти близький зв'язок зі Святою Землею через «тонку, але ключову лінію спадкоємності» (за висловом Авви Евана) протягом більш ніж трьох тисячоліть. Колишній посол Ізраїлю в США Міхаель Орен в інтерв'ю The New Yorker 2019 року безсоромно стверджував, що євреї мають «беззаперечне право» селитися будь-де на «наших племінних землях» (на Західному березі річки Йордан і у Тель-Авіві), подібно до того, як «представник народу сіу має право жити на території народу сіу»^[1]. Зрештою, за його словами, сіоністський рух не вигадував «Новий Вільнюс» чи «Новий Краків», а «відновлював» давні біблійні та талмудичні топоніми на івриті. Як це може бути поселенським колоніалізмом, якщо корінні жителі просто репатріюються на батьківщину предків?

Варто пам’ятати, що довгий час сіоністи були пов'язані із лівим рухом, ба навіть із соціалізмом. Уже один цей факт автоматично наштовхне на думку, що рух, занурений у соціалістичний лексикон, не можна назвати «колоніальним». Ідея «повернення» євреїв на втрачену батьківщину і створення соціалістичної співдружності не виглядала колоніальною авантюрою. Зовсім навпаки. Ця ідея видавалася благородною справою, якій можна було принаймні поспівчувати. Тим більше, що «арабське питання» тоді розглядалося не так у термінах національного визволення, як у контексті напівфеодальних олігархій, що боролися за власні реакційні інтереси.

Втім, перспективи деколоніальних «лівих» також залишають бажати кращого. Через те, що вони заперечують універсалізм як «білий» та «західний», їхній радикалізм ґрунтується на войовничому расовому партикуляризмі. Їхнє поняття «деколонізації» смердить реакційним етнонаціоналізмом і нативістським реставраціонізмом, а не ідеєю створення вільного суспільства для всіх. Їхні образи та расистський погляд на історію прирікають «кольорових людей» на позицію підпорядкованих, таких собі противників усього сучасного. Поселенський колоніалізм для них є радше риторичним, ніж аналітичним прийомом; символом зла, якого варто позбутися, щоби запанувала космічна справедливість. Хай там як, поселенсько-колоніальну парадигму — не дуже-то і нову, як дехто вважає — таки можна вдало застосувати до випадку Ізраїлю та сіонізму, як це продемонстрували Арнон Деґані, Лоренцо Верачіні, або Максим Родінсон. Поселенсько-колоніальний рух — це, простими словами, переміщення поселенців з однієї частини світу в іншу, що безповоротно перетворює цю нову територію на їхню суверенну державу, зазвичай автономну від імперського центру, майже завжди на шкоду корінним жителям.

Поселенський колоніалізм і колоніалізм часто плутають, але між ними є різниця. Одна з відмінностей полягає в тому, що колоніалізм слідує логіці видобутку, коли колонізатори вимагають від корінних жителів «працювати на них». Тоді як колоністам-поселенцям потрібна земля, а не люди. Вони примушують корінне населення «піти геть», щоби їхня земля звільнилася під обробку імпортованими робітниками. Сіонізм співвідноситься із другим, адже тут не йдеться про визиск доданої вартості з арабського населення; сіоністи хотіли якомога більше землі з якомога меншою кількістю арабів, щоби розчистити шлях для єврейських поселень і сформувати державу з єврейською більшістю. Розмивання цієї відмінності частково є причиною багатьох суперечок щодо того, чи можна називати Ізраїль поселенсько-колоніальною державою.

Зазвичай наводять два нищівних аргументи, коли заперечують поселенсько-колоніальне походження Ізраїлю. По-перше, сіоністський рух не залежав від метрополії, як-от англійські поселенці в Кенії. Британська корона не відправляла їх колонізувати Палестину. Вони прагнули здобути незалежну державність для себе. Хай там як, сіоністські лідери, зокрема Хаїм Вейцман, завжди визнавали необхідність союзу з великою державою, за висловом Йосефа Ґорного, «єдиною зовнішньою гарантією досягнення сіоністських цілей». Хоч якими напруженими є відносини між сіоністським рухом і Британською імперією, очевидним фактом є те, що без британського мандату і гарантованого ним зовнішнього захисту, сіоністський рух не зміг би розвинути підструктури, поселенські мережі, демографічну силу та інституції, які з часом перетворилися на державу Ізраїль. Іншими словами, британський мандат об'єктивно сприяв реалізації сіоністським рухом національного колонізаційного проєкту в Палестині.

По-друге, за словами Джеймса Гартфілда, сіоністський рух не був поселенсько-колоніальним, оскільки в 1944-1947 роках він розпочав повстання проти британців — за свою незалежність. Постає питання: чи той факт, що бури, англійські й іспанські колоністи в Північній і Південній Америці боролися проти своїх імперських центрів за незалежність, позбавляє Південну Африку, Сполучені Штати чи Латинську Америку статусу поселенсько-колоніальних суспільств? Таке твердження було би хибним. Насправді, для поселенських суспільств характерно переростати імперського суверена. Для того, щоби простежити структуру сіоністського руху як поселенсько-колоніального, не потрібно заперечувати історичний зв'язок євреїв зі Святою Землею чи історію утисків, з якими євреї стикалися як у християнських, так і в мусульманських суспільствах. Не потрібно навіть вимагати «скасування» Ізраїлю. Направду, видатні діячі сіоністського руху відкрито проводили паралелі між своїм та іншими поселенськими рухами.

Проте було би занадто просто і навіть пошло згадувати історію використання слів «колоніальний» і «колонізація» в офіційних назвах сіоністських організацій, як-от Єврейське колонізаційне товариство (Jewish Colonization Association). Але візьмемо випадок Артура Руппіна, відомого як «батько сіоністського поселення», який надихнувся німецьким проєктом поселення в Пруссії — того, що займався експропріацією власності поляків. Цю модель він взяв за зразок для наслідування і вдосконалення «національної колонізації» в Палестині. 1927 року лейбористський сіоніст Хаїм Арлозоров, шукаючи аналогію для порівняння умов, в яких перебував тодішній сіоністський рух, сказав, що Південна Африка — «чи не єдиний випадок, коли об'єктивні умови і проблеми є такими схожими, що дозволяють нам провести аналогію».

І, звісно, є Зеєв Жаботинський, засновник ревізіоністської сіоністської течії, який у сумнозвісному есе «Залізна стіна» без задньої думки оголосив сіонізм «колонізаторською справою» і порівняв сіоністів з «батьками-пілігримами» Америки, де палестинські араби — жива нація, а не «підкупний набрід» — відіграють роль «корінних» індіанців, які «дивляться на Палестину з такою ж інстинктивною любов'ю і справжнім запалом, з яким ацтек дивився на свою Мексику або сіу — на свої прерії». Насправді, його аргумент про те, що добровільна угода з палестинськими арабами є фантастикою, а отже, необхідна «залізна стіна з єврейських багнетів», ґрунтується на реалістичному спостереженні, що «кожна нація бореться проти колонізаторів доти, доки існує принаймні іскра надії позбутися небезпеки колонізації».

Ще важливіше те, що сьогодні Ізраїль є поселенсько-колоніальною державою, оскільки його активна поселенська колонізація на Західному березі річки Йордан і в Східному Єрусалимі ґрунтується на подальшому позбавленні власності та виселенні палестинців з метою «гебраїзації» землі. Для палестинців сіонізм завжди означав захоплення землі приїжджими, що тягнуло за собою позбавлення власності місцевих жителів і витіснення їх з ринку праці, а також встановлення нового політичного порядку, в якому їм немає місця і який передбачав їх витіснення. 

«Страх перед вигнанням і позбавленням власності був головним рушієм арабської ворожості до сіонізму аж до 1948 року (і навіть після 1967 року)», — зазначає Бенні Морріс у книзі «Праведні жертви: Історія арабо-сіоністського конфлікту». Цей «страх перед вигнанням і позбавленням власності» серед палестинських арабів підтвердився на війні 1948 року (Аль-Накба), коли близько 750 000 з них вигнали геть із батьківщини без права повернення — хіба з умовою розстрілу на місці. Усе їхнє суспільство зруйнувалося і тепер вимушене переживати вигнання. Це, по суті, і є раціональний і матеріальний «корінь» палестинського антисіонізму.

У цьому сенсі Ізраїль 1948 року більше схожий на Аргентину, Австралію та Сполучені Штати з огляду на успішне зведення суверенної держави і встановлення нового соціального порядку на руїнах корінного суспільства. Тоді як проєкт поселення на Західному березі річки Йордан більше нагадує французький Алжир чи Південну Африку, де поселенці облаштовуються на окупованій землі, субсидовані та захищені «батьківщиною», в оточенні вороже налаштованого корінного населення, а вся інфраструктура створена виключно для блага поселенців. Але якщо бути зовсім точними, то найпрямішою аналогією з Ізраїлем щодо інших поселенсько-колоніальних рухів є аналогія з Ліберією — таке порівняння справді прояснить аргументацію. Жодна аналогія не є ідеальною в усіх аспектах, але основна паралель між сіоністським і ліберійським рухами полягає в тому, що частина пригнобленого діаспорного народу розвиває утопічний націоналістичний рух, заснований на партикуляризмі, відмові від асиміляції та просуванні ідеї «повернення» на втрачену прабатьківщину, щоби створити нове суспільство і «відновити» свою націю. Однак у процесі «повернення» вони стикаються з підозрілим корінним населенням, котре вбачає у прибульцях колонізаторів і загарбників; зрештою, новоприбулі позбавляють корінних власності та усіляко підпорядковують їх, розв’язуючи багаторічний конфлікт.

Одначе, некоректно буде розглядати сіонізм лише як поселенський колоніальний рух; він був також і національним рухом. Про сіонізм сказано багато, але задля того, щоби зрозуміти сіонізм як національний рух, а не лише як колонізаторський проєкт, слід помістити його в історичний контекст розвитку модерного націоналізму в постпросвітницькій Європі. Американська і Французька революції залишили нам першу ідеологічну концепцію нації — так, як ми її розуміємо нині. Нація почала розумітися як політична спільнота, що ґрунтується на спільних демократичних, республіканських цінностях. З цього погляду, держава належить її громадянам, що живуть на її території. Примітним у цій просвітницькій концепції нації був її універсалізм. Тобто загалом не повинно бути жодних бар'єрів — релігійних, культурних чи етнічних — для того, щоби стати громадянином демократичної республіки. Патріа (батьківщина) означала громадянський ідеал, якого варто прагнути, а зовсім не географічне поняття. Ба більше, завдяки космополітичній етиці, Просвітництво розглядало національну державу не як постійну реальність, а як історично минуще явище, сходинку до ще більш універсалістських форм суспільної організації. Усі палко чекали того дня, коли люди, за словами Анахарсіса Клоотса, зможуть сказати: «Світ — це моя країна. Світ — моя рідна земля». Єврейська емансипація та національна асиміляція євреїв випливала з цього інклюзивного революційного визначення нації.

Однак після наполеонівських війн на перший план вийшло інше розуміння нації. Її визначення стало чітко культурним, а не політичним. Нація вважалася дополітичною сутністю, чиєю ідіомою був романтизм, а критерієм — мова, що розглядалася як ознака споконвічної національної приналежності. Зокрема, німецький романтизм кинув перший фундаментальний виклик претензіям ліберального національного ідеалу. Він зруйнував ідею про те, що справжня національна спільнота може бути створена на основі спільних політичних ідеалів. Натомість стверджувалося, що червона нитка нації міститься у крові, яка «природно» об'єднує одних людей і «природно» виключає інших. Оскільки нація ґрунтується на расі, то кожен «народ» принципово відрізняється від решти, а тому має розвиватися незалежно і окремо на землі, яка «органічно» йому належить, і в державі, «характер» якої є проекцією органічної нації.

Наприкінці ХІХ століття ці ідеї мутували в антисемітські інтегральні націоналізми, що охопили Європу. «Націю», а не індивіда, поставили в основу суспільного устрою. Вважалося, що євреї не були і не могли бути представниками «нації», а радше — своєрідним «вірусом» у тілесній політиці, який неможливо інтегрувати через їхню семітську «сутність». Отже, їх потрібно було викреслити, щоби утримати націю «цілісною». Ця ідеологія принципово відкидала єврейську емансипацію та можливість інтеграції євреїв у суспільство, оскільки антиєврейське упередження було расовим, а не релігійним, як у домодерному суспільстві.

Сіонізм, як різновид єврейського націоналізму і наслідок скрутної долі євреїв у ХІХ столітті, виразно поділяє спорідненість з різними романтичними націоналістичними рухами, які процвітали в постпросвітницькій Європі. Навіть його найбільш «просвітницьке» втілення походить від диференційованого універсалізму Гердера, а не від космополітизму Кондорсе. Сіонізм, як у своєму діагнозі єврейського становища, так і у прогнозі єврейської держави, фундаментально розходиться з космополітичним лібералізмом Просвітництва та його нащадками в марксизмі (і з реформістським іудаїзмом). З одного боку, він підходив до єврейської проблеми як до національного питання. Таке розуміння ґрунтувалося на припущенні, що націю визначають її «органічні» та «глибинні» зв'язки і що єврейська нація скріплена такими зв'язками, передусім кров'ю. А оскільки євреї були нацією, то вони мали право — і неодмінно повинні були цього прагнути — власного національного суверенітету. Будь-яке потенційне вирішення «єврейського питання», яке не враховувало неминучого і непохиткого «факту» єврейської нації, вважалося безглуздим. Мойсей Гесс презирливо ставився до «універсальних прагнень космополіта до людяності, які стирають будь-які відмінності в організмі людства». Можна уявити потенційну гармонію між расами/націями світу, але аж ніяк не вийти за її рамки.

Шосе №60 у Бейт-Джалі, палестинському місті між Єрусалимом та Віфлеємом. Шосе сполучає ізраїльські міста Беер Шева та Назарет і перетинає весь Західний берег з півдня на північ. Для захисту ізраїльських машин над ним зведені спеціальні похилі бетонні блоки. Фото: Josef Koudelka / Magnum Photos

Ба більше, така гармонія лише натуралізує антисемітизм. Вона визнає антисемітизм прикрим, але «природним» імпульсом національного організму, інфікованого нав'язливим чужорідним елементом — Жаботинський називав це «антисемітизмом речей». Оскільки євреї — «примарна нація» (вислів Леона Пінскера), не вкорінена у власний ґрунт, то вони скрізь приречені бути «вічними чужинцями». У кращому випадку євреї в діаспорі були уславленими «гостями», які проживали на землях, що, по суті, «належали» не їм, а більшості християнських народів, котрі мали унікальний історико-духовний зв'язок зі своєю землею. Тому місце єврея на цих землях завжди залежатиме від неєврейського дозволу — якщо воно може бути «дароване», то його завжди можна і відібрати.

Ось чому Карл Каутський якось сказав, що «сіонізм зустрічається з антисемітизмом на півдорозі». Це порадник відчаю і поразки. «Будь-яка версія сіоністської теорії, — як писав Артур Герцберґ у вступі до антології «Сіоністська ідея», — неодмінно передбачає відчуття втрати надії на майбутнє прийняття єврея як особистості суспільством більшості». Отже, для сіонізму, врешті, будь-які спроби вийти за рамки раси чи нації або боротися з неєврейським антисемітизмом в ім'я громадянської рівності чи комуністичної революції є безглуздою справою. Єдина надія євреїв на те, що вони зможуть жити як вільні люди в сучасному світі, не втрачаючи вродженого єврейства, — це єврейська держава, де вони становитимуть більшість, яка «нормалізує» єврейську націю серед націй світу, адже, як і будь-яка інша нація, вони тепер мають батьківщину, якою вони, за історичним правом, «володіють» і до якої автентично «належать».

Конфлікт з палестинцями був передвістям цього ексклюзивістського, романтичного етнонаціоналізму сіоністської ідеології. Сіонізм прагнув створити єврейську державу на «органічній» батьківщині єврейського народу з обов'язковою умовою — єврейською більшістю. Державу, в якій неєвреї — палестинські араби — у кращому випадку є непотрібним надлишком, неорганічним як для (єврейського) тіла-політики, так і для «землі». Хоча араби можуть мати «право на проживання», лише єврейська нація має «історичні права» на Ерец-Ісраель/Палестину. Тож будь-які демократичні права, якими араби можуть користуватися в єврейській державі, даються їм лише через страждання і милість — а це означає, що їх також можна і відібрати.

Досягти на практиці своєї мети — єврейської держави, на яку єврейський народ має право, означає, за словами Хаїма Вейцмана, зробити «Палестину такою ж єврейською, як Англія є англійською». Проте сталося так, що Палестина тоді була переважно арабською. А отже, сіоністський рух вимагав боротьби з палестинськими арабами за землю та її етнічний «характер», що, своєю чергою, зрештою призвело до етнічної чистки. Коли розглядати сіонізм та Ізраїль у такий спосіб, стає ясно, що в історії національних держав Ізраїль не так є винятком із правил, як його підтвердженням.

Стіна між Айдою та Гіло — відповідно палестинським табором біженців та єврейським поселенням поблизу Віфлеєма. Фото: Josef Koudelka / Magnum Photos

Сіоністський рух був змушений використовувати засоби поселенської колонізації, щоби досягти мети встановлення єврейської національної держави. Це було необхідним через об'єктивні умови, коли потрібно було зібрати розпорошену єврейську діаспору, щоби сформувати єврейську більшість на певній території, уже заселеній іншим народом. Конфлікт із корінним населенням у сіоністського руху виник би однаково — незалежно від місця створення єврейської держави. «Історична трагедія сіонізму, — зазначає Вальтер Лакер у своїй стандартній історії сіонізму, — полягала в тому, що він з'явився на міжнародній арені, коли на карті вже не було порожніх місць» (цю тезу по-іншому формулював і антисіоністський троцькіст Абрам Леон). 1938 року Сиріл Джеймс критикував ідею створення єврейської батьківщини в Кенії, вважаючи, що Європа хоче звалити свою «єврейську проблему» на Африку, тримаючи кордони закритими для єврейських біженців і створюючи умови для конфлікту з уже знедоленими корінними африканцями, які спрямують свій гнів на євреїв, а не на імперіалістів.

Поселенсько-колоніальна парадигма є цінною, але й обмеженою. Вона не відразу показує, яким може бути врегулювання, оскільки різні поселенсько-колоніальні суспільства застосовували різні підходи до примирення «поселенського» і «корінного» населення. До того ж, ізраїльсько-палестинський конфлікт не можна зводити лише до поселенсько-колоніального протистояння; це ще й невирішене національне питання. Існує міцна івритомовна єврейська — переважно, але не виключно — національна спільнота і громадянське суспільство, яке, безсумнівно, вкорінене в землі Палестини. У них немає «батьківщини», до якої вони могли би повернутися, тому будь-які безглузді розмови про «алжирське рішення» є безперспективними не лише тому, що це трагедія для Палестини, а й тому, що це трагедія для Алжиру. Будь-який соціалістичний підхід просто зобов'язаний уникати зустрічі етнонаціоналізму сіонізму з іншим видом етнонаціоналізму.

Частково проблема полягає в тому, що політика Ізраїлю/Палестини дедалі частіше визначається не як суперечка між різними візіями суспільства щодо того, як євреї та араби можуть уживатися разом на правах співвітчизників, а як екзистенційна расова війна (rassenkampf). Боротьба до кінця; переможець отримує все; вбий або будеш убитий; око за око; дитина за дитину. Кінцевим пунктом цієї логіки може бути лише знищення, яке не є ні можливим, ні бажаним, а лише призведе до ще масштабнішого безглуздого кровопролиття і страждань.

Ворожнеча між двома народами частково пояснюється тим, що між ними більше подібного, ніж вважається. Пам'ять, травма, «предки» і вигнання — слова, знайомі обом народам. Перефразовуючи Маркса, травма попередніх поколінь тяжіє над головами живих, як нічний кошмар. Обидва народи стали жертвами геґелівської бійні історії. Шоа і Накба, зрештою, означають одне й те саме: катастрофа. І все ж, остаточний вирок історії зрозумілий: євреї та палестинці приречені ділити цю землю одне з одним, незалежно від того, в якій політичній формі це буде зроблено.

«Дві речі є безсумнівними, — пише Едвард Саїд у висновку книжки «Питання Палестини». «Ізраїльські євреї залишаться; палестинці також залишаться. Упевнено стверджувати щось іще — дурний ризик». Остаточного вирішення палестинського питання не буде. Скільки часу пройде, поки цей елементарний факт справді усвідомлять? Як і усе довкола Палестини, цей факт відкриється важкими зусиллями.