Малопомітна сегрегація: релігія, клас і політична боротьба в Бахрейні

Війна в Газі викликала нову хвилю звинувачень Ізраїлю в апартеїді. Однак активісти та активістки, зосереджуючись на мейнстримному питанні ізраїльської окупації, часто обходять увагою багато інших прикладів політик сегрегації та пригноблення на Близькому Сході. Через свій масштаб і систематичність, похмурі реалії крихітного Бахрейну теж нерідко дозволяють правозахисникам означувати політику нерівності в цій державі як апартеїд.

Конфесійна сегрегація

Сьогодні в Бахрейні проживає приблизно 1,5 мільйона осіб, водночас 45% із них — іммігранти-негромадяни, що характерно для аравійських монархій. Зі свого боку, з-поміж громадян від 55 до 70% складають мусульмани-шиїти (бахарна — араби та аджам — перси), а 35-45% — суніти. Ця статистика є приблизною, оскільки бахрейнська влада не публікує дані про співвідношення чисельності шиїтів та сунітів, адже в країні панівна сунітська меншість править шиїтською більшістю, права якої пригнічуються.

Шиїти обмежені у можливості працювати у державних структурах, наприклад, не допускаються до служби в армії. Вони зазнають дискримінації при працевлаштуванні, більше страждають від безробіття та мешкають у бідніших районах^[1]. 

На виборах до Національної асамблеї застосовується джеррімендерінг (маніпулювання межами виборчого округу)^[2], тож шиїтські партії жодного разу не перемогли, попри здобуття більшої кількості голосів. Верхня ж палата парламенту взагалі призначається королем, тому до неї теж потрапляють переважно суніти.

Шиїти в рази частіше стають жертвами несправедливого кримінального переслідування та тортур. Окрім того, в країні тривають релігійні утиски шиїтів, зокрема колективні репресії. 

Як склалася така система?

Таке розмежування між сунітами та шиїтами виникло після того, як у 1783 році коаліція сунітських племен, на чолі з племенем Аль-Халіфа, вторглася на бахрейнський архіпелаг із території Катару. Прибульці почали проводити політику, подібну до колоніальної: вони відбирали силою землі у місцевого населення, так що кількість безземельних селян зростала, і акумулювати всю владу у своїх руках. Тож певною мірою режим в Бахрейні можна охарактеризувати як колоніальний. 

Співпраця із сильними зовнішніми гравцями допомогла панівному режиму остаточно закріпитися та легітимізуватися в Бахрейні. Не останню роль у цьому відіграло розташування країни — Перська затока була важливим торговельним вузлом та центром нафтовидобування. Спочатку таким зовнішнім партнером стала Велика Британія, пізніше — США та Саудівська Аравія.

Бахрейнська гавань, приблизно 1870 рік. Фото: Wikimedia

Бахрейн перебував під протекторатом Великої Британії у 1861-1971 роках. Порівняно з рештою британських колоній, спочатку вплив метрополії був доволі м’який: Бахрейн зберігав формальну незалежність та керував внутрішньою політикою, а під контролем Лондона (який захищав протекторат від зазіхань Персії) знаходилися зовнішня політика та військова сфера. Та з плином часу вплив Лондона зростав, і з 1923 року, коли Британія змусила еміра Ісу зректися влади, Бахрейн опинився під твердим контролем метрополії^[3].

Заразом, британський вплив став для шиїтів способом опиратися владі сунітської меншості. Коли у 1923 році, на тлі посилення британського панування, відбулася перша спроба організувати політичну опозицію, частина еліт утворила групу, відому як Бахрейнський національний конгрес. Однак вона складалася лише з сунітів, оскільки шиїтські лідери, хоча й були запрошені до участі, відмовилися, не довіряючи сунітам та віддаючи перевагу британському протекторату^[4].

Так продовжувалося і надалі. Коли у 1953-1954 роках відбулися сутички на релігійному ґрунті, шиїти непропорційно частіше отримували покарання через кількісну перевагу сунітів у судових органах, що лише підвищувало рівень протистояння. Тоді представники шиїтів звернулися за захистом до британців^[5].

Столиця Бахрейну Манама, 1953 рік. Фото: Wikimedia

Однак деякі питання об’єднували розділене бахрейнське суспільство як проти британського правління, так і проти влади, що користувалася підтримкою британців. Наприклад:

- підтримка Палестини — на демонстрації виходили представники усіх верств та релігійних течій;

- протести проти англо-франко-ізраїльського вторгнення 1956 року у Єгипет, яким тоді керував харизматичний та популярний Гамаль Абдель Насер;

- спільне бажання змін як серед шиїтів, так і серед прогресивної частини сунітів. Так, у 1954 році на тлі міжрелігійних сутичок було сформовано Національний виконавчий комітет, який складався із 4 сунітів та 4 шиїтів. Він координував страйки та висував вимоги до уряду.

Наприкінці 1960-х років, через економічну кризу, британський уряд вирішив залишити Перську затоку, а вже у 1971 році було проголошено незалежний Емірат Бахрейн. Прояви громадянської непокори, описані вище, відіграли значну роль у скликанні установчих зборів 1973 року. В грудні того ж року, згідно з новою конституцією, були проведені вибори до консультативного органу — Національної асамблеї.

Нова інституція формувалася на засадах вільних позапартійних виборів, до яких допускалися усі повнолітні громадяни чоловічої статі. Хоча Національна асамблея й не мала законодавчої ініціативи та не ухвалювала закони, однак вона була уповноважена надавати поради, вести вільну дискусію щодо запропонованих монархом законопроєктів та виражати недовіру будь-якому міністру, окрім прем’єра. Навіть такі незначні послаблення влади монаршої династії робили Бахрейн найбільш ліберальною аравійською монархією свого часу.

В новому консультативному парламенті сформувалися дві головні фракції. Найбільшою був умовно лівий «Народний блок», що складався з арабських націоналістів, соціалістів та комуністів, і користувався підтримкою робітників, інтелектуалів та студентства, як сунітів, так і шиїтів. Другою фракцією був ісламістський «Релігійний блок», який орієнтувався на шиїтів, переважно вихідців із сільської місцевості^[6]. Оскільки в Бахрейні шиїти в середньому бідніші та частіше проживають у сільській місцевості, то рівень консерватизму та релігійної ортодоксальності серед них вищий. 

Однак, навіть така обмежена політична дискусія не проіснувала довго, позаяк вираження будь-якої незгоди з боку парламенту підважувало легітимність еміра. Асамблея не погодилася з угодою про розташування ВМС США та з поданим еміром Законом про національну безпеку, який дозволяв уряду безпосередньо ув'язнювати за підозрою у загрозі національним інтересам. У 1975 році це призвело до розпуску Асамблеї, що, попри закон, більше не обиралася аж до ухвалення нової конституції у 2001 році.

Як видно, у середині XX століття опозиція до режиму складалася з різних груп — насеристів,  арабських націоналістів, соціалістів тощо — і була міжконфесійною. Це уможливило загальнонаціональні страйки та реальну опозицію до  влади монарха і його іноземних патронів.  Однак після революції 1979 року в Ірані основою для політичної мобілізації стає релігія. Тоді ж остаточно формується сучасна система сегрегації — владна верхівка не лише бажала таким чином зберегти у своїх руках якомога більше багатства, а й переймалася через вплив на шиїтську опозицію з боку Тегерану. Останній дійсно має місце, хоча й значно перебільшується^[7]. 

Арабська весна

У 2011, коли Близьким Сходом прокотилися події, що потім стали широко відомі як Арабська весна, у Бахрейні відбулися найбільші протести серед усіх аравійських монархій. У відповідь влада залучила іноземні війська й організувала криваві розгони демонстрацій, багатотисячні арешти та обезголовлення опозиції. 

Гасла бахрейнських антиурядових протестувальників у Манамі. Арабською мовою на піску написано «Геть гангстерський уряд» і «Ні, о Халіфа», 16 лютого 2011. Фото: AP / HASAN JAMALI

Бахрейн став єдиною аравійською монархією, в якій демонстрації Арабської весни переросли у повстання. Головна причина цього — загострення економічної скрути, зростання рівня бідності та безробіття. Саме ці процеси, а не боротьба за демократію чи бажання свободи, стали основними чинниками невдоволення та мобілізації. Тож, хоча всі аравійські монархії відомі своїм авторитаризмом, відсутністю політичних свобод та пригніченням прав жінок, саме Бахрейн, в якому більша частина громадян вимушена жити в економічній скруті, став одним з епіцентрів Арабської весни. 

Жінки на продемократичній сидячій демонстрації в Мукші, 7 лютого 2012. Фото: Wikimedia

Класова ворожнеча в Бахрейні набула форми протистояння між шиїтами та сунітами саме через систему конфесійного розділення. Відповідно, серед протестувальників переважали шиїти, а більшість сунітів, зайнятих в державному секторі та бізнесі, пов’язаному з державою, протест не підтримали^[8].

Щоб придушити невдоволення владі довелося звернутися по допомогу до зовнішніх партнерів, залучаючи війська Саудівської Аравії та ОАЕ. Останні непокоїлися, що протести можуть перекинутися і на їхні держави, а також вбачали у них вплив свого супротивника — Ірану. 

Сутички між бахрейнськими протестувальниками та силовиками Бахрейну після мітингу з нагоди другої річниці повстання в королівстві. Фотографія: Mohammed Al-Shaikh / AFP / Getty Images

Стратегічний характер відносин Бахрейну та Сполучених Штатів істотно вплинув на стабілізацію ситуації в монархії. Перед цим США підтримали протести в Тунісі та Єгипті, навіть попри те, що там при владі знаходилися проамериканські режими, адже передбачали, що мобілізація в цих країнах виявиться успішною. Проте у Бахрейні США вирішили не підтримувати виступи проти влади. Президент Обама у мемуарах згадує причини такого рішення: США не могли дозволити собі зашкодити відносинам з аравійськими монархіями^[9]. Цінності відійшли на другий план, коли зайшла мова про Realpolitik.

Ситуація сьогодні

Після придушення демонстрацій 2011 року, конфесійна дискримінація стала ще відчутнішою. Лідери шиїтської опозиції або опинилися за ґратами, або були вислані з країни, опозиційні партії^[10] заборонили. Так, у виборах 2018 та 2022 років було заборонено брати участь головній шиїтській партії «аль-Вефак», її конкурентці шиїтській «Амаль» та лівій позаконфесійній партії «Ваад».

Тож, якщо раніше шиїтські сили програвали через джерімендерінг, у діючому парламенті Бахрейну вони взагалі не були представлені. При цьому, навіть якби представники конфесії змогли отримати більшість, то будь-який ухвалений ними закон мав би пройти через верхню палату, яку напряму призначає король. Отже, опозиційні сили забороняють не задля перешкоджання ухваленню небажаних для режиму законів, а, як і в 1975 році, аби не допустити появи офіційного майданчику для дискусій, адже це могло б підривати легітимність діючого режиму.

Демонстранти на акції протесту на підтримку палестинців, Бахрейн, 18 листопада 2023. Фото: REUTERS / Hamad I Mohammed

Також продовжується політика штучної зміни конфесійної переваги у бік сунітів, зокрема, через запрошення на роботу і надання громадянства жителям бідніших сунітських країн. Особливо це стосується збройних сил, де іноземців запрошують навіть на офіцерські посади, що зазвичай не практикується в аравійських монархіях. У підсумку, хоча коефіцієнт народжуваності в шиїтських громадах і вищий, ніж у сунітських (серед іншого через традиційний уклад життя й багатоженство), не відбувається значної зміни у конфесійному складі населення. 

До імміграції запрошуються не лише араби, а й суніти інших національностей. Наприклад, бахрейнський паспорт мають більше 25 тисяч пакистанців — більше 4% від загальної кількості громадян. У 2011 році повідомлялося, що бахрейнська влада рекрутує в Пакистані колишніх військових для придушення протестів.

Місцева влада та буржуазія вмотивовані запрошувати закордонних працівників, оскільки^[11]:

- вони освіченіші, ніж місцеві шиїти, які зазнають дискримінації під час здобуття освіти;

- їхня робоча сила дешевша;

- вони політично надійніші, оскільки отримують кращі умови, ніж у себе на батьківщині (принаймні в контексті заробітної платні), та є сунітами — вони вмотивовані підтримувати керівний режим і не примкнуть до шиїтської опозиції.

У результаті сегрегації шиїти вимушені працювати на низькокваліфікованих роботах. Ті ж, хто мають змогу отримати висококваліфіковану спеціальність, часто не можуть знайти роботу. Наприклад, у сфері освіти вчителі-шиїти не можуть працевлаштуватися, в той час, коли уряд запрошує вчителів з інших арабських країн. На державних посадах шиїти займають лише близько 16% вищих керівних позицій^[12]. Також після протестів 2011 року тисячі шиїтів були звільнені з роботи. Дискримінації у приватному секторі сприяє тісний зв’язок між великим капіталом та владою.

Мусульмани-шиїти проводять процесію перед Маттамом, релігійним центром, на острові Сітра на південь від столиці Бахрейну Манами, дотримуючись соціальної дистанції, 18 серпня 2021. Фото: AFP

В уряді, сформованому у 2022 році, з 22 міністрів — 9 шиїтів. Може здатися, що це непогана репрезентація, хоча й менша за реальне співвідношення між бахрейнськими громадами. До того ж новий уряд ухвалив Національну програму прав людини на 2022-2026 роки, згідно з якою зобов’язався сприяти зміцненню свободи віросповідання та свободи вираження поглядів. 

Проте ці призначення вказують лише на суттєве класове розшарування всередині шиїтської громади. Навіть якщо бахрейнська влада дійсно впроваджуватиме політику релігійної лібералізації, нерівність неможливо подолати без системних економічних та політичних реформ, яких сьогодні немає на порядку денному.

***

У Бахрейні історично склалася система дискримінації шиїтської більшості з боку сунітської меншості, що лише погіршилася через репресії після Арабської весни 2011 року. Вона ґрунтується як на матеріальних причинах, набажанні зберегти якомога більше багатств у руках меншості, так і на ідеологічних — страх впливу Ірану на шиїтські групи.

Хоча серед шиїтів є й багаті сім’ї та представники політичної еліти — це наслідок значного класового розшарування всередині шиїтської громади. Невелика кількість шиїтів змогла скористатися наслідками нафтового буму, збагатитися і увійти до економічної та політичної еліти держави, тоді як абсолютна більшість їхніх одновірців живе в умовах системної дискримінації.

Як серед шиїтів, так і серед сунітів є ті, хто бажають політичних змін, але з 1980-х років релігія стала головним фактором політичної мобілізації.  Оскільки суніти знаходяться у привілейованому становищі, опозиція переважно є шиїтською і саме шиїти переважно стають жертвами репресій та політичних переслідувань. Подолати цей розкол неможливо без системної політичної та економічної реформи: зменшення влади монарха, демократизації та перерозподілу матеріальних ресурсів. 

Досвід середини XX століття та провал Арабської весни показали, що це може відбутися лише за умови широкої солідаризації опозиції: шиїтської та сунітської, світської та релігійної. Сьогодні таке об’єднання очевидно неможливе. Однак можна припустити, що потенційні тригери та можливості для політичних об'єднань будуть виникати в майбутньому, наприклад, у разі нової економічної кризи, спричиненої нездатністю уряду знизити залежність від експорту нафти та газу.