Міф про ленінське «революційне пораженство»

Передмова Тараса Білоуса

Радикально-ліва політика щодо війни перебуває у полоні міфів, догм та кліше. Внаслідок цього радикальні ліві доволі часто щодо різних воєн займають позиції, що суперечать їхнім цінностям. Зокрема, це активно проявилося в реакції західних лівих на російсько-українську війну. У випадку нашої війни головна причина цього в однобокому аналізі характеру війни, і ми неодноразово про це писали в минулі роки. Але у випадку значної частини марксистів проблема, спричинена однобоким аналізом війни, загострюється принципом «революційного пораженства». Це не просто упередженість, чи догматичне повторення старих гасел у відриві від контексту. Цей принцип спирається на хибне розуміння історії самого соціалістичного руху, одного з його поворотних моментів. І це особливо дивно, адже ще в 1950-х роках видатний марксистський історик Гел Дрейпер провів блискучу деконструкцію цього міфу.

Понад сто років тому Перша світова війна спричинила розкол європейського соціалістичного руху. Більшість зрадила декларовані ними інтернаціоналістичні принципи та підтримали свої уряди в імперіалістичній м’ясорубці, тоді як інтернаціоналістична меншість критикувала цю політику. Але згідно з міфом про «революційне пораженство», навіть більшість інтернаціоналістів помилялися, оскільки вони відкидали гасло поразки своєї держави у війні, роблячи тим самим поступку «соціал-патріотам». Чи не єдиним хто зайняв однозначно правильну позицію згідно з цим міфом, був Ленін, чиє «пораженство» нібито є ключовим принципом соціалістичної відповіді на міжімперіалістичну війну. Але, як показує Гел Дрейпер у своїй праці, насправді Ленін так і не зміг виробити послідовної «пораженської» позиції. У відповідь на критику соратників та намагаючись подолати суперечності, протягом 1914–1916 років Ленін змінив кілька формулювань гасла поразки^[1], а зрештою просто відмовився від «пораженства» після повернення до Росії у 1917 році.

Чи не єдиним соратником Леніна, що активно підтримував гасло поразки був Зінов’єв, тоді як решта впливових більшовицьких діячів ставилися до цього скептично. Після відмови від пораженства у 1917 році гасло поразки було забуто, аж доки після смерті Леніна воно не було використане Зінов’євим, як тодішнім соратником Сталіна, для дискредитації Троцького (який під час Першої світової війни критикував «пораженство» Леніна). Тож цей міф — частина важкої спадщини сталінізму, від якої соціалістичний рух не може позбутися досі.

Для детальнішого ознайомлення з аргументами Дрейпера рекомендуємо повністю прочитати його книжку, яка доступна англійською у відкритому доступі. Ми публікуємо переклад п’ятого розділу праці Дрейпера, який може зацікавити не лише істориків та активістів, а й ширшу аудиторію.

V. Відмова від пораженства в 1917 році

Усі дискусії про значення ленінського пораженства виглядають інакше у світлі того, що після Лютневої революції в Росії та повалення царизму Ленін повністю відмовився від пораженства і від гасла поразки. Цей факт говорить сам за себе. Більш уважне вивчення підтвердить основні положення, які ми вже розглянули. Для нас цей період є своєрідним випробуванням. 

1. «Ми не були пораженцями»

Перші слова, що вийшли з-під ленінського пера після звістки про Лютневу революцію, — це лист до Коллонтай, в якому він писав: «Звичайно, ми залишаємося проти захисту вітчизни, проти імперіалістичної бійні, керованої Шингарьовим + Керенським і К^о. Всі наші лозунги ті самі»^[2].

«Всі наші лозунги», утім, не залишилися незмінними. Більшовики й далі залишалися послідовними противниками війни — навіть тепер, коли її вела демократична капіталістична республіка. Більш того, їм довелося вдвічі енергійніше заявляти про свою опозицію до оборонства. Водночас у тих питаннях, які відрізняли більшовиків від інших лівих марксистів-інтернаціоналістів, Ленін ретельно переглянув свою позицію: ідеться про гасло миру, гасло «перетворити війну імперіалістичну на війну громадянську» і про гасло поразки. 

Однозначна заява Леніна про відмову від пораженства з’явилася лише через рік, у березні 1918 року, після революції. Можемо це засвідчити: на позачерговому з’їзді Рад, що був скликаний для ратифікації Брест-Литовського мирного договору з Німеччиною, майже випадково постала ця тема. Попри повне виснаження країни есери були проти миру і за продовження війни. У відповідь на виступ лівого есера Камкова про дезорганізацію армії, Ленін мимохідь зауважив: 

«Він [Камков] чув, що ми були пораженцями, і згадав про це тоді, коли ми пораженцями бути перестали. (…) Ми були пораженцями при царі, а при Церетелі і Чернові [тобто при режимі Керенського] ми не були пораженцями»^[3]. 

Вираз «при Церетелі та Чернові» (есерівські міністри в уряді) Ленін використовує для позначення періоду з лютого по жовтень 1917 року не з якоїсь особливої причини, що мала б нас зацікавити, а в контексті промови Камкова. Але він ніколи прямо не обговорював причин цієї зміни — так само, як, наприклад, ніколи не обговорював і одночасного переосмислення своїх поглядів на теорію перманентної революції Троцького^[4].

Факт відмови від гасла поразки, у будь-якому разі, був очевидним і без цього категоричного твердження. Залишається з’ясувати: (а) чому це сталося і (б) що прийшло йому на зміну. Останнє питання викликає особливий інтерес. У цей період більшовики зайняли позицію, можливість якої вони раніше заперечували, — послідовно антивоєнну, але не пораженську.

Другий склад радянської делегації в Брест-Литовську. Сидять зліва направо: Каменєв, Йоффе, Біценко. Стоять зліва направо: Липський, Стучка, Троцький, Карахан

2. Занурення в соціал-патріотизм

Якщо товариші по руху і замислювалися над цим питанням, то, ймовірно, вважали, що ця зміна просто супроводжує явище двовладдя. Така думка не витримує критики. 

Перш за все, не слід недооцінювати той факт, що воєнні роки Ленін провів у нейтральній Швейцарії: тут не було ані атмосфери війни, ані воєнної істерії, ані патріотичного клімату, ані того туману соціал-патріотизму, що нависав над головою Троцького в Парижі або над німецькими лівими. 

Лише повернувшись до Росії 16 квітня, Ленін вперше занурився в атмосферу масового соціал-патріотизму. Почитайте його роботи 1914–1916 років, і побачите, що, на його думку, соціал-патріотизм простих людей є всього-на-всього наслідком зради зверху і не відіграє визначальної ролі у формулюванні його гасел. Ленін постійно займає найжорсткішу, найгострішу позицію проти провоєнних лідерів і всіх, хто йде їм на поступки. Лише зрідка він, здається, звертає увагу на інше завдання: як подолати розрив між непримиренною антивоєнною позицією та мисленням трудящих мас, які перебувають під чарами оборонства, і як донести до них свої ідеї. Цим фактом можна пояснити одну з найбільших відмінностей у тональності ленінських праць про війну порівняно з працями, скажімо, Люксембург чи Троцького.

Багато більшовицьких мемуарів розповідають, що після повернення Леніна до Петербурга він прагнув якомога більше спілкуватися з робітниками, аби відчути, як люди думають і говорять. Це було йому вкрай необхідно: він хотів почути «приховані думки», про які колись так упевнено писав. 

Що ж кинулося йому в очі з новою силою? Насамперед не феномен двовладдя, який в історичній перспективі стає надзвичайно вагомим. 

Наступного ж дня після повернення він представив тези й виступив з промовою на засіданні більшовицьких членів Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів. Тут він почав озвучувати ключову ідею, яка відтоді — й аж до липневих днів — пронизуватиме всі його промови та праці: 

«Впадає в очі, що у нас, в Росії, в соціалістичному русі становище те саме, що й в інших країнах: оборонство, “захист вітчизни”. Різниця в тому, що ніде такої свободи, як у нас, немає…»^[5].

І ще: «Маси підходять до питання [війни] не теоретично, а практично. Наша помилка — підхід теоретичний. (…) З представниками солдатської маси треба ставити питання практично, інакше не можна»^[6].

Що це був за новий «практичний» підхід? «Зважаючи на безсумнівну наявність оборонських настроїв у широких масах, які визнають війну тільки з необхідності, а не заради завоювань, треба особливо ґрунтовно, наполегливо, терпляче роз’яснювати їм [що війну не можна кінчити без повалення капіталу]. (…) Коли робітник говорить, що хоче оборони країни, — в ньому говорить інстинкт пригнобленої людини»^[7].

Це ретроспективно проливає світло на підхід, якого він дотримувався до цього прозріння. Очевидно, що для нього це було особистим одкровенням. Але воно не було новим чи вражаючим для антивоєнних соціалістів у різних країнах, які вже давно жили в атмосфері соціал-патріотизму, що охопила їхні народи. Леніна «вразило» саме те, що оборонські настрої існують і в Росії — не лише у працях Плеханова, Семковського чи інших політиканів, які, здавалося б, мали бути розумнішими, — а й глибоко в масах. «Практична» проблема полягала в тому, як достукатися до цих мас — не поступившись непримиренною антивоєнною позицією, а зробивши її зрозумілою і співзвучною з мисленням самих трудящих. Сказати лише, що він критикує свій попередній надто «теоретичний» підхід, не зовсім справедливо і точно. Насправді він має на увазі, що той підхід був надто абстрактним — а це далеко не одне й те саме. Саме ця абстрактна наполегливість на жорстких формулюваннях (а не суто на «жорстких» ідеях) проявилася в деяких критичних зауваженнях щодо гасла миру, «Памфлету Юніуса» Люксембург, гасла поразки, а також в наполегливому просуванні «громадянської війни» як гасла, що, на його думку, відповідає прагненню мас до миру і припинення війни.

Тепер він дорікає своїм послідовникам і підкреслює: «Ми, більшовики, звикли брати максимум революційності. Але цього мало. Треба розібратися»^[8]. 

Російські політичні емігранти у Стокгольмі на шляху з Німеччини до Росії. Третій праворуч із парасолькою — Володимир Ленін, позаду нього в котелку — Леонід Красін, березень-квітень 1917 року. Фото: В. Мальметрема

3. Політична свобода і «добросовісне оборонство»

Протягом усього цього періоду Ленін повторював думку про «своєрідність» російської ситуації 1917 року. Ця своєрідність полягала не лише в існуванні двовладдя, яке, безперечно, є «надзвичайно знаменною своєрідністю нашої революції»^[9], як він зазначає в одному зі своїх текстів. Йшлося про щось інше — те, що в Росії було наслідком революції і супроводжувало двовладдя, але не зводилося лише до нього.

Це — як неодноразово підкреслював Ленін — здобута політична свобода. Чи є вона підставою для підтримки війни, яку веде ця «вільна» капіталістична країна? Звісно, ні. Для Леніна це означає, що маси стоять на позиціях оборонства не через примус з боку уряду, а, так би мовити, добровільно. Їх не можна вилікувати від цих настроїв ані «максимумом революційності», ані суто демаркаційними гаслами, ані посиланнями на Базельську та Штутгартську резолюції. Гасла, які раніше здавалися йому небезпечними поступками соціал-патріотизму, тепер набувають нового забарвлення — як необхідний місток до соціал-патріотизму мас, як «практичний» підхід. 

Здобуття капіталістичної «свободи» в Росії не дає жодних підстав для зміни поглядів на війну. Натомість це привід змінити те, як потрібно відривати маси від їхніх оборонських ілюзій. Протягом кількох місяців Ленін знову і знову повертається до цієї теми. На більшовицькому засіданні 17 квітня він каже: «Росія тепер найвільніша країна у світі з усіх воюючих країн»^[10]. 

У тезах від 10 квітня він пише, що революція застопорилася «не через зовнішні перешкоди, не через насильство з боку буржуазії (…) а через довірливу несвідомість мас»^[11]. І знову, 27 квітня: «Повної політичної свободи, звичайно, немає у нас. Але такої свободи, як у Росії, зараз ніде немає»^[12]. 

Тепер він наголошує на цьому у зв’язку з питанням, як долати оборонcькі настрої робітничих мас. Оскільки ситуація вразила його своєю унікальністю, це «добросовісне» («щире») революційне оборонство мас також здалося йому новим, притаманним лише Росії явищем. Так Ленін пише в уривку, який добре відображає хід його думок: 

«Коли я говорив про “добросовісну” революційно-оборонську масу, то я мав на увазі не моральну категорію, а класове визначення. Класи, представлені в Радах робітничих і солдатських депутатів, у грабіжницькій війні не заінтересовані. В Європі — не те».

Перервімо цитату, щоб запитати: що?! Невже в Європі робітничий клас зацікавлений у загарбницькій імперіалістичній війні? Але ні — Ленін щойно змінив хід своїх думок і вже переходить до наступного твердження:

«Там народ пригноблюють, найбільш опортуністичних пацифістів цькують нерідко більше, ніж нас, правдистів. У нас же Рада робітничих і солдатських депутатів не насильством, а довірою мас проводить свою революційно-оборонську позицію. Європа — це суцільна військова тюрма. Капітал там править жорстоко. По всій Європі буржуазію треба скидати, але не переконувати. В Росії солдати озброєні: вони самі дали себе мирно обманути, погоджуючись ніби тільки “захищатися” від Вільгельма. Там, в Європі, нема “добросовісного” революційного оборонства, як у Росії, де владу народ віддав буржуазії через темноту, інертність, звичку терпіти палицю, за традицією»^[13].

Цей портрет інших країн Європи виглядає карикатурно навіть для 1917 року, коли антивоєнні настрої вже ширилися по всьому континенту і стримувались, зокрема, тим самим «щирим» та «добросовісним» оборонством. Насправді ситуація, яку Ленін подає як російську своєрідність, була характерною для робітничого класу майже всієї Європи в 1914–1915 роках. Особливо в Німеччині, Австро-Угорщині та Франції уряди проводили свою воєнну політику не шляхом насильства, а шляхом обману мас (звісно, за незамінної підтримки соціал-демократичних лідерів). Там так само, як і в Росії, маси «мирним» чином змусили повірити в те, що вони мають «оборонятися» від іноземного гнобителя або потенційного гнобителя. «Добросовісне» оборонство там так само ґрунтувалося на хибному баченні класових інтересів.

Ленін мимоволі пояснює те, чого він досі не розумів у цьому питанні — не в питанні, чи підтримувати війну, чи виступати проти неї, а в подекуди ще складнішому: як донести безкомпромісну антивоєнну позицію до широких мас.

Тому 10 травня, у промові щодо воєнної резолюції на «квітневій конференції», він знову наголошує на «особливості, яка відрізняє Росію від усіх інших капіталістичних західних країн і від усіх капіталістично-демократичних республік. Бо там не можна сказати, що довірливість несвідомих мас є головною причиною продовження війни. Там маси зараз задавлені залізними лещатами військової дисципліни»^[14].

Навіть у травні 1917 року подібної ситуації не було ні у Франції, ні в Англії, і навіть у Центральних державах, не кажучи вже про явну абсурдність такого уявлення про Європу в 1914–1916 роках. Але ця теза дозволила Леніну провадити нову політику без необхідності визнавати помилковість старої. Адже саме на основі цього нового ходу думок Ленін відмовляється від пораженських формул.

Очевидно, що цей крок був зумовлений не лише бажанням уникнути «жорсткої» мови, тобто був не лише тактичною відмовою від поняття пораженства. Його новий підхід взагалі не залишав для нього жодного місця.

Виступ Леніна з «Квітневими тезами» з трибуни Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів, 4 квітня 1917 року

4. Необоронська програма для оборони нації

Таким чином, неможливо і «бажати поразки», і просувати ідею перетворення імперіалістичної війни на війну революційну. Ленін енергійно боровся з оборонством за існуючого уряду і водночас висував власну програму оборони країни:

«Приклад Франції говорить нам одно і тільки одне: щоб зробити Росію обороноздатною, щоб добитися і в ній “чудес” масового героїзму, треба з “якобінською” нещадністю змести все старе і оновити, переродити Росію в господарському відношенні. А цього не можна зробити в XX столітті самим зметенням царизму…»^[15]. 

«Не можна зробити країну обороноздатною без величезного героїзму народу, який сміливо й рішуче здійснює великі економічні перетворення. І неможливо пробудити цей героїзм у масах, не порвавши з імперіалізмом, не запропонувавши всім народам демократичний мир, не перетворивши війну — таким чином — із загарбницької, грабіжницької, злочинної на справедливу, оборонну, революційну»^[16]. 

«Тільки самовіддано-послідовний розрив з капіталістами і у внутрішній, і у зовнішній політиці може врятувати нашу революцію і нашу країну, затиснуту в залізні лещата імперіалізму»^[17]. 

На цьому етапі варто озирнутися назад. Ми щойно побачили, як Ленін закликає до революції, щоб отримати реальну змогу захистити країну. З цим питанням він уже стикався в 1915 році, коли різко засудив «революціонер[ів]-шовініст[ів], які хочуть революції для перемоги над Німеччиною», тоді як ми (продовжував він) «хочемо революції в Росії для пролетарської революції на Заході і одночасно з нею»^[18]. 

Це була хибна дихотомія. У листі у вересні 1915 року Ленін знову відмежувався від «революціонерів-шовіністів» (до яких він відносить Керенського та деяких меншовиків) або ж «революціонерів-патріотів», які хочуть «повалити царизм для перемоги над Німеччиною», тоді як як ми, наголошує він, прагнемо цього «для інтернаціональної революції пролетаріату»^[19].

Так, це була хибна дихотомія. Ленін не вловив суті «революційного шовінізму» — і зрозумів її лише в 1917 році, коли в певному сенсі сам став «революціонером-патріотом». Річ у тім, що «революційні шовіністи» все ще спиралися на імперіалізм, їхньою єдиною вимогою було повалення царизму, тоді як війна мала б продовжувалася на суто капіталістичних засадах і в капіталістично-імперіалістичних інтересах. Натомість Ленін у 1917 році вимагає «розриву з імперіалізмом» — йдеться про справжній розрив, не лише на словах, але й у класових відносинах. Власне, саме ця різниця і є визначальною.

Ні на мить не припиняючи боротьби проти імперіалістичної війни, яку веде новий демократичний уряд капіталістів; ні на мить не припиняючи спрямовувати всі сили проти будь-яких проявів оборонства за існуючого уряду, Ленін водночас визнавав, що робітничий клас зацікавлений в обороні нації. Його програма захисту нації була наскрізь революційною: справжні інтереси народу можна захистити не завдяки підтримці війни, а лише за умови повалення капіталізму і фундаментального розриву з імперіалізмом. 

Зайве казати, наскільки чужим цій позиції є гасло «бажання поразки». Не дивно, що воно розтануло, наче бурулька у вогні. Також стає зрозумілим, чому Ленін і більшовики відкинули не тільки «бажання поразки», а й пов’язане з ним бажання розвалу армії. (Братання — так, але братання як засіб встановлення миру знизу, а не як інструмент дезінтеграції армії).

Найчіткіше з цього приводу Ленін висловився (пізніше, вже після революції — у 1918 році) у тому самому уривку, який ми вже цитували в контексті його суперечки з есером Камковим щодо Брест-Литовська^[20]. Есер згадав про заклики до «дезорганізації армії» у 1917 році. Ленін відповів:

«Але як ми розкладали армію? Ми були пораженцями при царі, а при Церетелі і Чернові ми не були пораженцями. Ми випустили в “Правді”  відозву, яку Кириленко, тоді ще переслідуваний, поширював по армії: “Чому я їду в Пітер” . Він сказав: “До бунтів ми вас не кличемо” . Це не було розкладом армії. Розкладали армію ті, хто оголосив цю війну великою [тобто імперіалісти, які її розв’язали]. (…) І я тверджу, що ми, починаючи від цієї відозви Криленка, яка не була першою і яку я згадую тому, що вона особливо запам’яталася мені, ми армії не розкладали, а говорили: тримайте фронт, — чим швидше ви візьмете владу, тим легше її вдержите (…)»^[21].

У травні 1917 року, закликаючи селян брати землю, Ленін додавав, що вони повинні робити це «докладаючи всіх зусиль, щоб виробництво хліба і м’яса збільшилось, бо солдати на фронті бідують жахливо»^[22]. «Це необхідно, щоб поліпшити харчування солдатів на фронті»^[23].

У вересні 1917 року він писав, що історичне значення корнілівського повстання полягало в тому, що воно показало людям, «поміщики і буржуазія (…) готові вчинити і чинять найнечуваніші злочини — віддати Ригу (а потім і Петроград) німцям, відкрити їм фронт, віддати під розстріл більшовицьки полки, почати заколот, повести на столицю війська з Дикою дивізією на чолі і т.д., — все це заради того, щоб захопити всю владу в руки буржуазії (…)»^[24].

У вересні 1917 року Троцький (тепер провідний речник більшовиків) писав у тому ж дусі у своїй брошурі:

«Народ і армія, відчувши й переконавшись, що революція є їхньою революцією, що уряд є їхнім урядом, що він ні перед чим не зупиняється в захисті їхніх інтересів проти експлуататорів, що він не ставить собі жодних пригноблювальних і грабіжницьких зовнішньополітичних цілей, що він не ломить шапки перед “союзними”  біржовиками, що він відкрито пропонує народам негайний мир на демократичних засадах, — трудящий народ і його армія опинилися б за таких умов пронизані нерозривною єдністю. І якби німецька революція не прийшла вчасно нам на допомогу, російська армія з таким самим ентузіазмом боролася б проти Гогенцоллерна, з яким російські робітники готові відстоювати народні завоювання проти замахів контрреволюції. Імперіалісти боялися цього шляху, як смерті…»^[25]. 

Лев Троцький у Брест-Литовську, листопад 1917 року

5. Нове ставлення до поразки

Ставлення більшовиків до «липневого наступу» висвітлює це ще й з іншого боку. Ми бачили, як Ленін спершу наголошував на демократичній свободі, яку Росія здобула після лютого. Але його позиція щодо війни не визначалася безпосередньо цим фактором, хоча саме він «вразив» його найбільше. Безпосередньою мотивацією нової позиції щодо війни був радше супутній феномен «добросовісного» оборонства — тобто потреба у формування революційної антивоєнної політики, яка б відповідала мисленню мас.

Це підтверджується подіями після «липневих днів», коли уряд Керенського почав переслідувати більшовиків і заганяти їх у підпілля. Тоді Ленін проголосив, що тієї свободи, про яку він раніше говорив, більше не існує:

«Контрреволюція (…) фактично взяла державну владу в свої руки. (…) Фактично головна влада в Росії тепер — це військова диктатура (…) Будь-які надії на мирний розвиток російської революції зникли остаточно»^[26].

Двовладдя теж більше не існувало. Відтак, гасло «Вся влада Радам» тимчасово втратило актуальність^[27].

Можливо, цей аналіз був перебільшенням, але суть полягає в іншому: в навіть за цього аналізу нова позиція Леніна щодо війни не змінилася знову на пораженську. Вона не ґрунтувалася на феномені двовладдя.

Про незмінність нової позиції найкраще свідчить реакція більшовиків на черговий наступ уряду Керенського на фронті, що розпочався 1 липня і завершився нищівною поразкою.

Більшовики заявили, що ця поразка обернулася катастрофою для країни, а сам наступ був злочинним. У цитованій вище брошурі Троцького, виданій у вересні 1917 року, він рішуче називає його «жорстокою катастрофою на фронті». Наступ поставив перед армією нові завдання, і «в ім’я цих цілей зажадали від неї, виснаженої, голодної і роззутої, надлюдської напруги. Чи можна було сумніватися в результаті, особливо за свідомо —«пораженської» роботи деяких штабних генералів?»^[28].

Троцький згадував, як на З’їзді рад більшовики попереджали: «за такого стану армії наступ є військовою авантюрою, що загрожує самому її існуванню. Ми виявилися надто праві»^[29].

Отже, цілком очевидно, що «славна сторінка» наступу 1 липня не має жодного стосунку до національної оборони, адже військова ефективність Росії внаслідок цього наступу лише погіршилася. Якщо, попри це, буржуазія продовжує його схвалювати, то лише тому, що «жорстокий удар, якого зазнала наша армія внаслідок політики Керенського, створив сприятливі умови для сіяння паніки і для контрреволюційних експериментів»^[30].

Дійсно, поразка створює «сприятливі умови»… для багатьох речей. У цей період Ленін був змушений визнати, що військова поразка на фронті небезпечно сприяє… бонапартизму. Він визнав це саме в ситуації, яку створили «липневі дні», в той самий час, коли оголосив про кінець двовладдя, демократичної свободи тощо. У статті «Початок бонапартизму» він показав, як стан збалансованої рівноваги в класовій боротьбі створює класичне підґрунтя для бонапартизму, і продовжив: 

«Додайте до цього момент, викликаних авантюрою наступу, воєнних поразок, коли особливо в ходу фрази про врятування батьківщини (які прикривають бажання врятувати імперіалістичну програму буржуазії), — і ви побачите перед собою найповнішу картину соціально-політичної обстановки бонапартизму»^[31]. 

Виходить, що формула «поразка сприяє революції» — не кажучи вже про те, що вона не має нічого спільного з жодною версією справжнього пораженства — не є тим надісторичним принципом, за який її видавали опоненти Леніна. Поразка може сприяти різним речам і залежить від «соціального та політичного контексту», в якому вона має місце. 

Власне, оскільки ми вже торкнулися цієї теми, давайте подивимося на те, як у 1917 році Ленін використовував такі формули, як-от «поразка сприяє революції». Наприклад, у вересні він писав: 

«Нема чого й казати, що голод, який насувається, розруха, воєнні поразки здатні надзвичайно прискорити цей поворот у бік переходу влади до пролетаріату, підтриманого біднішим селянством»^[32]. 

На перший погляд, це ніби суперечить раніше процитованому твердженню про те, що поразка сприяє бонапартизму. Але тут немає обов’язкового протиріччя. Військова поразка сама по собі сприяє порушенню статусу-кво — не більше. Те, а що прийде йому на зміну, залежить від інших чинників. Разом із голодом та економічною розрухою вона може прискорити темп революційного процесу, який уже відбувається, — так само, як вона може прискорити й інші речі»^[33].

Але звідси випливає ще й більш ядучий коментар щодо ленінської формули пораженства № 2 в 1914–1916 роках^[34]: раніше з того факту, що «поразка сприяє революції», Ленін робив висновок, що ми, відповідно, «бажаємо поразки». Це була його «аксіома». Він не розумів, як хтось може не усвідомлювати цієї, на його думку, беззаперечної логіки. Тепер — як і раніше — «голод» і «розруха» також постають як «сприятливі фактори» революції. Це — об’єктивний факт, викладений Леніним зі строгою точністю. Але було би просто безглуздо робити з цього висновок, ніби ми «бажаємо» голоду й розрухи! Навпаки, Ленін боровся за єдину програму, здатну відвернути «загрозливу катастрофу».

У цій програмі була лише одна маленька заковика відносно оборонців — «революційних», «добросовісних» чи будь-яких інших: ленінська програма оборони Росії, відвернення катастрофи тощо не була спробою обґрунтувати, чому робітники повинні стати оборонцями в умовах існування імперіалістичного уряду. Це була революційна програма повалення імперіалізму і капіталізму. 

І саме тому ця програма була несумісна з будь-яким різновидом пораженства. 

Олександр Керенський, прем'єр-міністр Тимчасового уряду, вітає війська перед наступом у липні 1917 року

6. Підсумки

Підбиваючи підсумки:

Недостатньо просто констатувати, що Ленін відмовився від пораженства після Лютневої революції. Важливішими є питання: чому він це зробив і яка програма прийшла на зміну — саме вони дають змогу краще зрозуміти помилки 1914–1916 років.

По-перше, Ленін відмовився від пораженства, усвідомивши — вперше — що гасло поразки розриває всі зв’язки між настроями та інтересами мас і програмою послідовних революціонерів. У цьому сенсі воно було сектантським; і, на нашу думку, гасло поразки варто розглядати як класичний приклад сектантської форми, утвореної навколо опортуністичного (в даному разі — соціал-патріотичного) теоретичного ядра, відповідно до відомого марксистського трюїзму про діалектичний взаємозв’язок між сектантськими та опортуністичними протилежностями.

По-друге, Ленін на практиці виявив, що гасло поразки несумісне з живим марксистським підходом до проблеми оборони нації — не в соціал-патріотичному сенсі «захисту вітчизни», а в світлі марксистського класового розуміння нації та динамічної революційної програми.

По-третє, зміна ленінської лінії після демократичної (але ще не соціалістичної) Лютневої революції відображає вже розглянутий нами факт, гасло поразки мало сенс лише в контексті війни царського феодального деспотизму проти прогресивної капіталістичної революційної сили. Саме така ситуація, на думку Леніна, склалася в 1904–1905 роках. І хоча він помилявся навіть тоді, гасло поразки мало для нього, принаймні, чітке значення. З аналогічних міркувань (і, можливо, з тією ж задньою думкою) Зінов’єв пізніше включив до своїх пораженських заяв прикметник «деспотичний». Лютнева демократична революція перекреслила основну передумову, яка колись спричинила появу гасла поразки, — «особливий російський» погляд на царизм як виняткову загрозу, як на абсолютне зло. Звісно, йдеться не про свідому мотивацію, а лише про реальні теоретичні засади, які мають свій вплив незалежно від свідомості.

По-четверте, ленінський курс довів, що пораженство не є обов’язковим елементом послідовної революційної антивоєнної позиції.

Тепер залишається простежити історію «революційного пораженства» після Першої світової війни — особливо у період після Леніна. Адже саме з переосмислення, яке відбулося тоді, нові покоління марксистів сформували свої уявлення про суть «революційного пораженства».