Цим текстом «Спільне» продовжує серію коротких критичних коментарів щодо мистецьких подій.
Тиждень актуального мистецтва у Львові (ТАМ, 20–29.08.2010) відбувся з ініціативи Інституту актуального мистецтва і мистецького об’єднання «Дзиґа». Цього року тема звучала як “На межі: Абстрактне versus Реальне”. На Фабриці повидла демонстрували відео та інсталяції, в Театрі юного глядача відбувалися Дні мистецтва перформансу та школа перформансу, а також крутили сучасний медіа-арт у проекті «МедіаДепо», в Палаці мистецтв окрім хедлайнерів «абстрактного» Василя Бажая та Тіберія Сільваші показали авторські проекти й провели міжнародний симпозіум «Сила мистецтва», присвячений польсько-українському колекціонерському досвіду. В Львівській галереї мистецтв – хедлайнер «реального» Роман Жук, інші проекти розкидані залами Музею ідей, галереї «Дзиґа» та фотоклубу «Ч.Б 5х5».
«И я ТАМ был, мед-пиво пил…» Абревіатура ТАМ – Тиждень актуального мистецтва у Львові – постійно проситься в означники місця. Де була? ТАМ. І, здається, це невипадково.
ТАМ, в певному сенсі, ключова і симптоматична подія в українському просторі сучасного візуального мистецтва. Один із лише двох (!!) великих регулярних шоу-кейсів у цілій країні (другий – ГОГОЛЬFEST). Його не можна не бачити і не коментувати. А коментувати виявляється непросто.
Головним чином тому, що після ТАМу лишаєшся на диво порожнім. Ніби й програма максимально насичена, і весь час пересуваєшся, спілкуєшся і щось оглядаєш без упину. Але в сухому підсумку із оберемку подій, проектів та облич дуже важко вирізнити щось конкретне. І не через кількість, хоча Тиждень актуального мистецтва реально пересичений подіями і заходами, а, переважно, через цілковиту відсутність чіткого артикульованого висловлювання. Кількість вперто не хоче переростати в якість і з’їдає сама себе. Проходячи анфіладами проектів чи-то в Палаці мистецтв – головному майданчику ТАМу, – чи-то на Фабриці повидла – другій за розміром і важливістю точці Тижня, – дивуєшся хіба тому, що всі ці проекту роблять тут, яким чином вони співіснують в одному просторі, а головне – навіщо?
Невже український мистецький процес хоч щось виграє від того, що регулярно збирає в одній точці (переважно) молоде мистецтво за принципом «хто прийшов і що приніс – тому й раді»? Чому організатори й досі задовольняються ефемерною роллю репрезентаторів (чи просто експозиторів) чогось, «що є»? Чогось, що «робиться – і добре, що робиться»? Чи це просто така зручна позиція спостерігача з безпечної дистанції: мовляв, і я – не я, і хата не моя; себто – ми лише показуємо певний наявний процес і ми не відповідаємо за те, що він є такий, як він є.
І в результаті маємо таке собі l’art por l’art в квадраті. З одного боку, мистецький процес, який, згідно з уявленнями середини минулого століття існує заради себе, не цікавлячись, не переймаючись тим, що відбувається в суспільстві, частиною якого воно є, і, відповідно, не відіграючи жодної ролі в цьому суспільстві. А з другого боку, інфраструктура мистецьких комунікаційних можливостей – інституції, фестивалі тощо – головна роль яких полягає, власне, в артикуляції стосунків мистецького продукту із аудиторією, у трансляції, а може й певному контекстуальному тлумаченні мистецтва для аудиторії, але яка існує виключно для некритичних показів.
Питання хіба в тому, скільки може протривати цей процес подвійної некритичності, поки його учасники почнуть усвідомлювати не лише безсенсовність того, що відбувається, а й марність витрачених зусиль. Адже попри спокусливість загальних розмов про красу чи про «Абстрактне versus реальне» (тема цьогорічного ТАМу), мистецтво залишається унікальним інструментом перетворення світу, артикуляції його станів і постановки перед ним питань, які жодний інший медіум артикулювати не в стані. І коли його не використовувати, він банально іржавіє.
