Мовна ідентичність у світовому контексті: Вступ

Український мовний конфлікт останніми роками відчутно загострюється. Сприяє цьому дисбаланс між мовними спільнотами через втрату територій із кількома мільйонами русофонів, національну мобілізацію — яка, здається, охоплює дедалі менше громадян, бо політичну націю заступає етнічна, — і апатію тих, хто волів би повернення до status quo ante bellum linguarum^[1].

Тому Україна йде шляхом, який Володимир Кулик у бесіді з Олесем Донієм окреслив, як «вибір між досить радикальною українізацією й дуже радикальною українізацією». Приводом для бесіди стало ґрунтовне висвітлення в рецензованій праці такого надважливого й мало знаного питання, як досвід закордонних країн, чиє життя так чи інакше визначає мовний конфлікт. Чому надважливого? Проблеми нації, імперії та мови є ледь не наріжним каменем сучасної української національної ідентичності. Але жодне виважене, цивілізоване розуміння цих проблем поза світовим — щонайменше європейським — контекстом не є можливим.

Хоч на такий досвід у нас час від часу й посилаються, стан його усвідомлення навіть інтелектуальною елітою загалом вражає відвертим невіглаством. Розповсюджену думку про нібито унікально толерантне ставлення України до іншомовців (і напрочуд недбале — до україномовців) можна зустріти в літературі не лише художній, але й науковій^[2].

Лариса Масенко в посібнику для фахівців, присвятивши цій темі пів сторінки, датує другий референдум щодо незалежності Квебека з похибкою у два роки та називає Бельгію «двомовною країною». Юрій Макаров у колонці пригадує, що в Бельгії є третя «повноправна мова»… валлонська (насправді — німецька^[3]). Галина Мацюк подає як правдиву Муленберґову легенду, не усвідомлюючи, що США ніколи не мали офіційної мови, тощо тощо^[4].

Нарешті, Валентина Шандра пише: «1905 р., коли Володимир Антонович готував записку на захист української мови, йому вдалося відшукати кілька фактів заборони мов у Європі в XVII ст.» І далі стверджує, що Просвітництво «з притаманними йому ідеями чільної ролі освіти… і захисту свободи індивідуума» та Велика Французька революція зробили лінґвоцид ознакою відсталості^[5].

Насправді ж саме внаслідок тієї революції поодинокі спроби притлумлення небажаних «наріч» перетворюються на усталену практику не лише «батьківщини прав людини», але й майже всієї Європи, а згодом і третього світу, — через що навіть з’явився термін «мовне якобінство»^[6]. Звісно, великою мірою саме Французькою революцією та наступними війнами було спричинено подальший процес розпаду архаїчних імперій і постання національних держав, а також не завжди вдалих спроб перетворення тих імперій, що найбільш динамічно розвивалися, власне на національні держави^[7]. Згадаймо, як Ернест Ренан ховав Австро-Угорську та Османську імперії, передрікаючи зміцнення Германської та Російської саме як націй^[8]. Цей процес супроводжувало розмаїття мовних конфліктів, де можна знайти приклади «відновлення мовної справедливості», як-от чеський. Але так само й приклади того, як нова національна держава жорсткіше за стару імперію придушувала мови етнічних меншин — не лише державні мови старих імперій, але й ті, що були упосліджені раніше. Кому про це знати, як не українцям?

«Урок географії, або Чорна пляма», Альбер Беттаньє

Вже Михайло Драгоманов писав: «Не було й нема такої нації й національної держави, де не було б свого "обрусенія", або не зосталось слідів його й досі…» І далі: «Французькі республіканці-якобінці виробили логічну, свідому систему… Вони — конечні батьки новішого державно-національного централізму, усяких германізацій, мадяризацій, обрусеній і т. д.»^[9] Звісно, мовне якобінство не з’явилося нізвідки. Програму асиміляції через загальнообов’язкову освіту виробив вже уряд Людовика XIV невдовзі після завоювання Північної Каталонії, в 1672 році, — але Бурбонам забракло політичної волі та грошей для її втілення навіть у тій маленькій провінції^[10].

Проілюструю «чільну роль освіти» в забезпеченні «свободи індивідуума» на прикладі тієї ж Франції. Йдеться не лише про часи найгіршого лінґвоциду — саме в останні роки життя Антоновича, — але й про початок Холодної війни, коли в УРСР вже були дорослими ті, хто міг отримати вищу освіту (з деяких фахів, до 1938 р.) виключно українською, і підростали ті, кому таку можливість нададуть на недовгий час у 50-ті роки^[11].

По-перше, в школах та інших громадських місцях висіли таблички «говоріть французькою — не ганьбіться», «заборонено плювати на підлогу й розмовляти бретонською» або «на патуа» (patois — зневажливий синонім «діалекту») тощо. По-друге, якщо вчитель чув, як хтось говорить не французькою — навіть поза класом, — невдасі вішали на шию бляху, іноді з написом штибу «я розмовляю бретонською». Учень міг позбутися цькування лише завдяки доносу на такого ж «порушника». Останній з чорною міткою зазнавав покарання наприкінці занять або в суботу. Подібний націєтворчий садизм, звичний для Бретані, «Півдня Франції», Ельзасу тощо, існував ще наприкінці 40-х років XX ст.^[12]

«Бретонські жінки біля стіни», Еміль Бернар

Схвальні відгуки про мовну політику Франції з боку прибічників необмеженого панування української не є поодинокими — хоча це щось таке, якби в Ізраїлі захоплювалися турецьким досвідом «розв’язання проблеми» етнічних меншин. Вінцем абсурду є видання без жодних критичних зауваг перекладу книжки Івон Больман. Звідти можна дізнатися наступне: етністська пропаганда спричиняє конфлікти «національностей» (саме в лапках) і загрожує єдності; етнічні та інші розбіжності є приватною справою, а «права етнічних груп» — підривною, дискримінаційною і не дотичною до прав людини; у Франції не існує етнічних груп; етнічним групам (хоч вони й не існують) відмовлено у визнанні через неетнічне розуміння громадянства^[13].

Варто лише замінити французьку імперію російською, а Окситанію — Україною, як суть такого погляду стає очевидною. Уявіть, що 1) Валуєвський циркуляр і Емський указ сприяли неетнічному розумінню підданства; 2) забаганка вживати недержавну мову мусила лишатися приватною справою, 3) підривна етністська пропаганда створила конфлікт «національностей», зруйнувавши єдність імперії, яка просто не встигла мутувати в національну державу. Загалом опус апологетки мовного нацизму є химерною спробою вивести боротьбу за збереження етносів і мов із нацизму расового, розчавленого в 1945 році, — таке собі reductio ad Hitlerum.

Звісно, можна навести й протилежні приклади — цілком фахових текстів, що дозволяють скласти добре уявлення про становище, наприклад, у Іспанії та Італії, як-от стаття Володимира Пономаренка в збірнику про мовні права. Якби ж поряд не було іншої статті — прихильної до чергового загострення французького лінґвоциду в 1992 році…^[14]

«Говоріть французькою, не ганьбіться» — напис у шкільному дворі в Айгватеб'я-і-Талау

Отже, на цьому загалом сумному тлі нова праця Володимира Кулика виглядає справжнім проривом. Спираючись на чималий масив англомовної літератури^[15], автор докладно висвітлює становище в багатьох країнах. Бачимо не лише західні країни з двома, трьома чи чотирма державними мовами, які зазвичай привертають увагу українців (Канаду, Бельгію, Швейцарію тощо), але також Велику Британію, Іспанію й Францію — тобто, на мою думку, аналоги Російської імперії. Кожен з них має власну Україну з дуже різною долею: від поглинутої майже безповоротно Окситанії до Шотландії за крок до незалежності. Ба більше, автор виходить за межі західного й пострадянського світів, аналізуючи становище в Індії, Індонезії, Сінгапурі, Алжирі. Зібрати під однією обкладинкою стільки фахово викладених відомостей про мовний конфлікт — надзвичайно корисна річ для України.

Не можна сказати, що подібні твори дуже розповсюджені навіть у англомовному інтелектуальному просторі. Недарма Пітер Бьорк зазначає в передмові до грубої книжки Томаша Камуселли: «Доволі нечисленними є глубокі дослідження політики щодо конкретних мов у конкретні часи. Проблема загалом у тому, що лінґвістам для цього не вистачає знань політичної історії, а дослідники політичної історії почуваються зайдами в мовознавстві». Подібну думку висловлює й власне Камуселла^[16]. Історичні екскурси в рецензованій праці грають лише допоміжну роль — але цитати дуже показові.

На знавців теми чекає низка приємних сюрпризів. Так, автор чи не першим в Україні спростовує слова Юрія Шевчука про те, що вжиток двох мов в одному діалозі є «ориґінально українським феноменом» — відсутнім у країнах Заходу, — спираючися на авторитетне англомовне джерело, а саме дослідження Ейнара Хауґена. Почути двомовні дансько-шведські діалоги можна в кількох відомих серіалах, а от присвячену цьому наукову працю знайти важко. Автор згадує подібне явище у трьох материкових скандинавських країнах, називаючи його «невзаємною двомовністю», з посиланням на книжку Лади Біланюк^[17]. Додам, що твердження Ю. Шевчука про нібито обов’язковий «повний перехід» телеведучих на мову авдиторії інших країн, де транслюють їхні передачі, спростовано тим-таки Хауґеном. Висвітлюючи скандинавську невзаємну багатомовність (не дво-) початку 50-х років, той пише, наприклад, що 41% опитаних ним данців і 52% норвежців регулярно слухають шведське радіо^[18]. Зрозуміло, що цей факт не спонукав шведських дикторів пристосуватися до данських і норвезьких слухачів.

Тішить, що в начерку про сінгапурську багатомовність автор не обмежується словом «китайська», яке насправді позначає цілу групу мов — все одно що романські мови називати «латиною»^[19]. Він не лише зазначає, що майже все китайське населення острову на час здобуття незалежності спілкувалося так званими «діалектами», обґрунтовано ставлячи під сумнів доречність цієї наліпки, але й показує динаміку витіснення цих мов путунхуа — державною мовою КНР і КР, яку не дуже влучно називає «мандаринською». Таким чином підкреслюється умовність державного визнання головних мовноетнічих спільнот, яке в випадку сінгапурських китайців отримала усталена літературна мова — відмінна від розмовних не менше, ніж французька від румунської. Про складний випадок індійської спільноти йдеться також. Вартий уваги й той дивний для українців факт, що влада новопосталої незалежної країни не поборювала колоніальну англійську мову, а навпаки заохочувала її вжиток^[20]. (Див. у третій частині про подібні явища в контексті Швейцарії та Африки.)

«Урок державної мови», Цхуа Мья Ті

Огляду становища в різних країнах передує теоретичний розділ, де йдеться про різновиди багатомовності та чинники, що змушують держави обирати ту чи іншу політику, зумовлюють напругу чи злагоду в суспільстві. Заключний розділ присвячено Україні: сучасному стану справ, розбіжностям з іншими країнами, рецептам, які, на погляд автора, варто запозичити.

У заключному розділі також є приємні несподіванки. По-перше, автор визнає, що Україна є загалом двомовною країною^[21], — це непрямим чином спростовує брехливу наліпку мови національної меншини, яку російська отримала навіть у Конституції. По-друге, він згадує майже всезагальне розуміння російської^[22] — це, на мій погляд, є доказом відсутності об’єктивних підстав для категоричної вимоги спілкуватися українською. По-третє, наводячи дані соціологічних опитувань, автор мимоволі засвідчує, що в українському мовному конфлікті немає паритету: панування української 2017 р. прагнули 60% респондентів, російської — 2%^[23]. По-четверте, визнає, що у 2017 р. ВРУ зайшла надто далеко в дискримінації інших мов у галузі освіти^[24]. Йдеться про статтю «Мова освіти» в законі «Про освіту». Положення цієї статті не лише суперечать щонайменше шести статтям Конституції (10, 11, 22, 24, 53, 92), але є складом злочину згідно з частиною 3 статті 161 Кримінального кодексу України.

Щоб не переповідати далі зміст книжки, резюмую її інтелектуальну вагу так: без сумніву раджу її всім, незалежно від згоди чи незгоди з поглядами автора на український мовний конфлікт. Сподіваюся, переклади не забаряться.

За всієї цінності книжки В. Кулика, впадає в вічі низка її недоліків. Недоліків порівняно з ідеалом, зрозуміло, тобто енциклопедією чи корпусом текстів, яких Україна конче потребує, але наше покоління, гадаю, так ніколи й не побачить — хіба «Мовна політика» стане соціолінґвістичною «Русалкою Дністровою».

(далі буде)