Мовна ідентичність у світовому контексті: Вступ

11926
Сергій Лунін
Author's articles

Український мовний конфлікт останніми роками відчутно загострюється. Сприяє цьому дисбаланс між мовними спільнотами через втрату територій із кількома мільйонами русофонів, національну мобілізацію — яка, здається, охоплює дедалі менше громадян, бо політичну націю заступає етнічна, — і апатію тих, хто волів би повернення до status quo ante bellum linguarum[1].

Тому Україна йде шляхом, який Володимир Кулик у бесіді з Олесем Донієм окреслив, як «вибір між досить радикальною українізацією й дуже радикальною українізацією». Приводом для бесіди стало ґрунтовне висвітлення в рецензованій праці такого надважливого й мало знаного питання, як досвід закордонних країн, чиє життя так чи інакше визначає мовний конфлікт. Чому надважливого? Проблеми нації, імперії та мови є ледь не наріжним каменем сучасної української національної ідентичності. Але жодне виважене, цивілізоване розуміння цих проблем поза світовим — щонайменше європейським — контекстом не є можливим.

 

 

Хоч на такий досвід у нас час від часу й посилаються, стан його усвідомлення навіть інтелектуальною елітою загалом вражає відвертим невіглаством. Розповсюджену думку про нібито унікально толерантне ставлення України до іншомовців (і напрочуд недбале — до україномовців) можна зустріти в літературі не лише художній, але й науковій[2].

Лариса Масенко в посібнику для фахівців, присвятивши цій темі пів сторінки, датує другий референдум щодо незалежності Квебека з похибкою у два роки та називає Бельгію «двомовною країною». Юрій Макаров у колонці пригадує, що в Бельгії є третя «повноправна мова»… валлонська (насправді — німецька[3]). Галина Мацюк подає як правдиву Муленберґову легенду, не усвідомлюючи, що США ніколи не мали офіційної мови, тощо тощо[4].

Нарешті, Валентина Шандра пише: «1905 р., коли Володимир Антонович готував записку на захист української мови, йому вдалося відшукати кілька фактів заборони мов у Європі в XVII ст.» І далі стверджує, що Просвітництво «з притаманними йому ідеями чільної ролі освіти… і захисту свободи індивідуума» та Велика Французька революція зробили лінґвоцид ознакою відсталості[5].

 

Програму асиміляції через загальнообов’язкову освіту виробив вже уряд Людовика XIV невдовзі після завоювання Північної Каталонії.

 

Насправді ж саме внаслідок тієї революції поодинокі спроби притлумлення небажаних «наріч» перетворюються на усталену практику не лише «батьківщини прав людини», але й майже всієї Європи, а згодом і третього світу, — через що навіть з’явився термін «мовне якобінство»[6]. Звісно, великою мірою саме Французькою революцією та наступними війнами було спричинено подальший процес розпаду архаїчних імперій і постання національних держав, а також не завжди вдалих спроб перетворення тих імперій, що найбільш динамічно розвивалися, власне на національні держави[7]. Згадаймо, як Ернест Ренан ховав Австро-Угорську та Османську імперії, передрікаючи зміцнення Германської та Російської саме як націй[8]. Цей процес супроводжувало розмаїття мовних конфліктів, де можна знайти приклади «відновлення мовної справедливості», як-от чеський. Але так само й приклади того, як нова національна держава жорсткіше за стару імперію придушувала мови етнічних меншин — не лише державні мови старих імперій, але й ті, що були упосліджені раніше. Кому про це знати, як не українцям?

 

Чорна пляма

«Урок географії, або Чорна пляма», Альбер Беттаньє

 

Вже Михайло Драгоманов писав: «Не було й нема такої нації й національної держави, де не було б свого "обрусенія", або не зосталось слідів його й досі…» І далі: «Французькі республіканці-якобінці виробили логічну, свідому систему… Вони — конечні батьки новішого державно-національного централізму, усяких германізацій, мадяризацій, обрусеній і т. д[9] Звісно, мовне якобінство не з’явилося нізвідки. Програму асиміляції через загальнообов’язкову освіту виробив вже уряд Людовика XIV невдовзі після завоювання Північної Каталонії, в 1672 році, — але Бурбонам забракло політичної волі та грошей для її втілення навіть у тій маленькій провінції[10].

Проілюструю «чільну роль освіти» в забезпеченні «свободи індивідуума» на прикладі тієї ж Франції. Йдеться не лише про часи найгіршого лінґвоциду — саме в останні роки життя Антоновича, — але й про початок Холодної війни, коли в УРСР вже були дорослими ті, хто міг отримати вищу освіту (з деяких фахів, до 1938 р.) виключно українською, і підростали ті, кому таку можливість нададуть на недовгий час у 50-ті роки[11].

 

Якщо вчитель чув, як хтось говорить не французькою — навіть поза класом, — невдасі вішали на шию бляху, іноді з написом штибу «я розмовляю бретонською».

 

По-перше, в школах та інших громадських місцях висіли таблички «говоріть французькою — не ганьбіться», «заборонено плювати на підлогу й розмовляти бретонською» або «на патуа» (patois — зневажливий синонім «діалекту») тощо. По-друге, якщо вчитель чув, як хтось говорить не французькою — навіть поза класом, — невдасі вішали на шию бляху, іноді з написом штибу «я розмовляю бретонською». Учень міг позбутися цькування лише завдяки доносу на такого ж «порушника». Останній з чорною міткою зазнавав покарання наприкінці занять або в суботу. Подібний націєтворчий садизм, звичний для Бретані, «Півдня Франції», Ельзасу тощо, існував ще наприкінці 40-х років XX ст.[12]

 

Бретонські жінки

«Бретонські жінки біля стіни», Еміль Бернар

 

Схвальні відгуки про мовну політику Франції з боку прибічників необмеженого панування української не є поодинокими — хоча це щось таке, якби в Ізраїлі захоплювалися турецьким досвідом «розв’язання проблеми» етнічних меншин. Вінцем абсурду є видання без жодних критичних зауваг перекладу книжки Івон Больман. Звідти можна дізнатися наступне: етністська пропаганда спричиняє конфлікти «національностей» (саме в лапках) і загрожує єдності; етнічні та інші розбіжності є приватною справою, а «права етнічних груп» — підривною, дискримінаційною і не дотичною до прав людини; у Франції не існує етнічних груп; етнічним групам (хоч вони й не існують) відмовлено у визнанні через неетнічне розуміння громадянства[13].

Варто лише замінити французьку імперію російською, а Окситанію — Україною, як суть такого погляду стає очевидною. Уявіть, що 1) Валуєвський циркуляр і Емський указ сприяли неетнічному розумінню підданства; 2) забаганка вживати недержавну мову мусила лишатися приватною справою, 3) підривна етністська пропаганда створила конфлікт «національностей», зруйнувавши єдність імперії, яка просто не встигла мутувати в національну державу. Загалом опус апологетки мовного нацизму є химерною спробою вивести боротьбу за збереження етносів і мов із нацизму расового, розчавленого в 1945 році, — таке собі reductio ad Hitlerum.

Звісно, можна навести й протилежні приклади — цілком фахових текстів, що дозволяють скласти добре уявлення про становище, наприклад, у Іспанії та Італії, як-от стаття Володимира Пономаренка в збірнику про мовні права. Якби ж поряд не було іншої статті — прихильної до чергового загострення французького лінґвоциду в 1992 році…[14]

 

«Говоріть французькою, не ганьбіться» — напис у шкільному дворі в Айгватеб'я-і-Талау

 

Отже, на цьому загалом сумному тлі нова праця Володимира Кулика виглядає справжнім проривом. Спираючись на чималий масив англомовної літератури[15], автор докладно висвітлює становище в багатьох країнах. Бачимо не лише західні країни з двома, трьома чи чотирма державними мовами, які зазвичай привертають увагу українців (Канаду, Бельгію, Швейцарію тощо), але також Велику Британію, Іспанію й Францію — тобто, на мою думку, аналоги Російської імперії. Кожен з них має власну Україну з дуже різною долею: від поглинутої майже безповоротно Окситанії до Шотландії за крок до незалежності. Ба більше, автор виходить за межі західного й пострадянського світів, аналізуючи становище в Індії, Індонезії, Сінгапурі, Алжирі. Зібрати під однією обкладинкою стільки фахово викладених відомостей про мовний конфлікт — надзвичайно корисна річ для України.

 

Автор чи не першим в Україні спростовує слова Юрія Шевчука про те, що вжиток двох мов в одному діалозі є «ориґінально українським феноменом».

 

Не можна сказати, що подібні твори дуже розповсюджені навіть у англомовному інтелектуальному просторі. Недарма Пітер Бьорк зазначає в передмові до грубої книжки Томаша Камуселли: «Доволі нечисленними є глубокі дослідження політики щодо конкретних мов у конкретні часи. Проблема загалом у тому, що лінґвістам для цього не вистачає знань політичної історії, а дослідники політичної історії почуваються зайдами в мовознавстві». Подібну думку висловлює й власне Камуселла[16]. Історичні екскурси в рецензованій праці грають лише допоміжну роль — але цитати дуже показові.

На знавців теми чекає низка приємних сюрпризів. Так, автор чи не першим в Україні спростовує слова Юрія Шевчука про те, що вжиток двох мов в одному діалозі є «ориґінально українським феноменом» — відсутнім у країнах Заходу, — спираючися на авторитетне англомовне джерело, а саме дослідження Ейнара Хауґена. Почути двомовні дансько-шведські діалоги можна в кількох відомих серіалах, а от присвячену цьому наукову працю знайти важко. Автор згадує подібне явище у трьох материкових скандинавських країнах, називаючи його «невзаємною двомовністю», з посиланням на книжку Лади Біланюк[17]. Додам, що твердження Ю. Шевчука про нібито обов’язковий «повний перехід» телеведучих на мову авдиторії інших країн, де транслюють їхні передачі, спростовано тим-таки Хауґеном. Висвітлюючи скандинавську невзаємну багатомовність (не дво-) початку 50-х років, той пише, наприклад, що 41% опитаних ним данців і 52% норвежців регулярно слухають шведське радіо[18]. Зрозуміло, що цей факт не спонукав шведських дикторів пристосуватися до данських і норвезьких слухачів.

Тішить, що в начерку про сінгапурську багатомовність автор не обмежується словом «китайська», яке насправді позначає цілу групу мов — все одно що романські мови називати «латиною»[19]. Він не лише зазначає, що майже все китайське населення острову на час здобуття незалежності спілкувалося так званими «діалектами», обґрунтовано ставлячи під сумнів доречність цієї наліпки, але й показує динаміку витіснення цих мов путунхуа — державною мовою КНР і КР, яку не дуже влучно називає «мандаринською». Таким чином підкреслюється умовність державного визнання головних мовноетнічих спільнот, яке в випадку сінгапурських китайців отримала усталена літературна мова — відмінна від розмовних не менше, ніж французька від румунської. Про складний випадок індійської спільноти йдеться також. Вартий уваги й той дивний для українців факт, що влада новопосталої незалежної країни не поборювала колоніальну англійську мову, а навпаки заохочувала її вжиток[20]. (Див. у третій частині про подібні явища в контексті Швейцарії та Африки.)

 

«Урок державної мови», Цхуа Мья Ті

 

Огляду становища в різних країнах передує теоретичний розділ, де йдеться про різновиди багатомовності та чинники, що змушують держави обирати ту чи іншу політику, зумовлюють напругу чи злагоду в суспільстві. Заключний розділ присвячено Україні: сучасному стану справ, розбіжностям з іншими країнами, рецептам, які, на погляд автора, варто запозичити.

У заключному розділі також є приємні несподіванки. По-перше, автор визнає, що Україна є загалом двомовною країною[21], — це непрямим чином спростовує брехливу наліпку мови національної меншини, яку російська отримала навіть у Конституції. По-друге, він згадує майже всезагальне розуміння російської[22] — це, на мій погляд, є доказом відсутності об’єктивних підстав для категоричної вимоги спілкуватися українською. По-третє, наводячи дані соціологічних опитувань, автор мимоволі засвідчує, що в українському мовному конфлікті немає паритету: панування української 2017 р. прагнули 60% респондентів, російської — 2%[23]. По-четверте, визнає, що у 2017 р. ВРУ зайшла надто далеко в дискримінації інших мов у галузі освіти[24]. Йдеться про статтю «Мова освіти» в законі «Про освіту». Положення цієї статті не лише суперечать щонайменше шести статтям Конституції (10, 11, 22, 24, 53, 92), але є складом злочину згідно з частиною 3 статті 161 Кримінального кодексу України.

Щоб не переповідати далі зміст книжки, резюмую її інтелектуальну вагу так: без сумніву раджу її всім, незалежно від згоди чи незгоди з поглядами автора на український мовний конфлікт. Сподіваюся, переклади не забаряться.

За всієї цінності книжки В. Кулика, впадає в вічі низка її недоліків. Недоліків порівняно з ідеалом, зрозуміло, тобто енциклопедією чи корпусом текстів, яких Україна конче потребує, але наше покоління, гадаю, так ніколи й не побачить — хіба «Мовна політика» стане соціолінґвістичною «Русалкою Дністровою».

(далі буде)


Примітки

  1. ^ Status quo ante bellum linguarum — становище, яке існувало до мовної війни. — Прим. ред.
  2. ^ Г. Мацюк. Прикладна соціолінгвістика. Питання мовної політики. — Л., 2009. — С. 27; В. Шкляр. Чорне Сонце. — Х., 2015. — С. 25. 
  3. ^ Л. Масенко. Нариси з соціолінгвістики. — К., 2010. — С. 100; Ю. Макаров. За рибу гроші – 3 // Український тиждень. — 2016. — 12–18 лютого. — С. 50. 
  4. ^ Г. Мацюк, зазн. праця, с. 26; en.wikipedia.org/wiki/Muhlenberg_legend
  5. ^ В. Шандра. Мова як засіб формування національної ідентичності / Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847–1914). — К., 2013. — С. VII, XIV. 
  6. ^  F. Brunot. Histoire de la langue française dès origines à 1900. — T. IX, 1ère partie. — Paris, 1927. — P. 2; C. J. H. Hayes. The Historical Evolution of Modern Nationalism. — NY, 1931. — P. 64; E. J. Hobsbawm. Nations and nationalism since 1780. Programme, myth, reality. — Cambridge, 2000. — P. 21, 60; P. Burke. Languages and Communities in Early Modern Europe. — NY, 2004. — P. 157, 165; H. Schiffman. Language Policy and Linguistic Culture // An Introduction to Language Policy: Theory and Method. — Oxford, 2006, — P. 120; C. A. Faraco. História sociopolítica da língua portuguesa. — SP, 2016. — P. 34. Принагідно закликаю до перекладу хоча б книжки Пітера Бьорка українською та іншими мовами — це чудовий вступ до історичної соціолінґвістики. 
  7. ^ На моє переконання, перша європейська нація, чиє існування ні в кого не викликає сумнівів, — французька — була й лишається імперською. Її засадничо лінґвоцидальний характер обумовлено не наявністю колоній, а перетворенням сусідніх європейських країн на частини метрополії, насамперед — перетворенням Окситанії на «Південь Франції» (згадаймо «Юг России»). Відповідно, перші, зразкові національні держави були імперіями, а національні держави, що постали в боротьбі проти них, не лише заперечують їх, але багато в чому наслідують. Розповсюджене протиставлення імперської та національної ідентичностей я вважаю цілком недоречним. Див. також: S. Berger & A. Miller. Introduction: Building nations in and with empires — a reassessment / Nationalizing Empires. — Budapest–NY, 2015. — P. 1–30. Дякую Ярославу Ковальчуку за те, що порадив цю книжку. 
  8. ^  E. Renan. Qu’est ce qu’une nation ? // [link]. — P. 34, 35, 39. 
  9. ^  М. Драгоманов. Чудацькі думки про українську національну справу // Вибрані твори. — Т. I. — Прага – Ню-Йорк, 1937. — С. 271, 290.
  10. ^  A. Brun. L’Introduction de la Langue Française en Béarn et en Roussillon. — Paris, 1923. — P. 61–86.
  11. ^ Г. Єфіменко. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо Радянської України (1932–1938). — К., 2001. — С. 181–182, 188, 189, 192. Дякую Сергію Гіріку, який запевнив мене, що праці, присвяченої вищій освіті виключно українською в УРСР, досі немає. 
  12. ^ D.-J. Bernardo. Appareil éducatif et langue autochtone : le cas du catalan // Langue française : l’enseignement des « langues régionales ». — No 25. — 1975. — P. 40; M. Duhamel. La Question Bretonne dans son cadre européen. — Quimper, [s.a.] — P. 92; J.-J. Kress. Changement de langue et traumatisme psychique // Psychologie Médicale. — 1984. — no 16. — P. 1370. Напис « parlez français, soyez propres », збережений в шкільному дворі містечка в Північній Каталонії, додано як ілюстрацію до наступних статей: Des élèves punis pour avoir parlé français en cour de récréation // L’Indépendant. — 2012, 15 février; Зоряна Шевченко. Окситанія. Втрачений рай // zbruc.eu/node/59518 (наївне, але правильне порівняння Окситанії з Україною). 
  13. ^  І. Больман. Мовні війни в Европі: Европейська хартія регіональних  або меншинних мов. — К., 2007. — С. 4, 11, 13, 21, 41, 48, 49; Y. Bollmann. La bataille des langues en Europe. — Paris, 2001. — P. 9–10, цит. за: M. Seymour. Le droit des peuples // Bulletin d’histoire politique. — Vol. 12 (3). — 2004. — P. 84. Автор слушно зазначає, що І. Больман, засуджуючи «етнізацію», прагне необмеженого панування одного етносу. 
  14. ^ В. Пономаренко. «Загальна декларація мовних прав» і права мовних меншин / Мовні права в сучасному світі. — Ужгород, 2014. — С. 86–94; О. Чередниченко. Захист офіційної мови в національній державі: досвід Франції / Там само. — С. 95–106. 
  15. ^ Бібліографія містить 208 назв англійською, 26 — українською, 5 — російською, 1 — французькою, 1 — індонезійською (принагідно вітаю автора з володінням такою мовою), див.: В. Кулик. Мовна політика…, с. 273–306. 
  16. ^ P. Burke. Foreword / T. Kamusella. The Politics of Language and Nationalism in Modern Central Europe. — Basingstoke, 2009. — P. XI; T. Kamusella, op. cit., p. XIII. Ще одна книжка, чий переклад дуже прислужився б українцям. 
  17. ^  Ю. Шевчук. Мовна шизофренія. — Брустури, 2015. — С. 3; В. Кулик, вказ. праця, с. 85, 251. Non-reciprocal або mutual passive bilingualism позначає двомовний діалог, коли принаймні один із співбесідників не вміє говорити мовою іншого. Натомість діалог, під час якого свідомо не пристосовуються до іншого, Л. Біланюк зараховує вже до non-accommodating bilingualism. Див.: L. Bilaniuk. Language in the balance: the politics of non-accommodation on bilingual Ukrainian-Russian television shows // International Journal of the Sociology of Language. — 2010. — Vol. 201. — P. 107. 
  18. ^  Ю. Шевчук, вказ. праця, с. 17; E. Haugen. The Ecology of Language. — Stanford, 1972. — P. 217, 223. Дякую Юлії Юрчук за копію відповідного розділу. 
  19. ^ Порівняння, яке проводив вже в 1913 р. китайський мовознавець Ху Їлу. Див.: G.A. Tam. Dialect and Nationalism in China, 1860–1960. —NY, 2020. — P. 81. 
  20. ^  В. Кулик, вказ. праця, с. 187–196. 
  21. ^  Там само, с. 248–249. 
  22. ^  Там само, с. 251. 
  23. ^ Там само, с. 246. 
  24. ^  Там само, с. 267–268. 

Автор: Сергій Лунін

Щось більше ніж рецензія на: В. Кулик. Мовна політика в багатомовних країнах. Закордонний досвід та його придатність для України. — К.: Дух і Літера, 2021.

Обкладинка: «Суворий учитель», Ян Стен

Share