НАКОПИЧЕННЯ У ГЛОБАЛЬНОМУ МАСШТАБІ ТА ІМПЕРІАЛІСТИЧНА РЕНТА

  • 18 декабря 2013
  • 1777
НАКОПИЧЕННЯ У ГЛОБАЛЬНОМУ МАСШТАБІ ТА ІМПЕРІАЛІСТИЧНА РЕНТА

Переклали Альона Ляшева, Анна Веремчук і Роксолана Машкова

Тут я ставлю таке питання: яка серед багатьох видозмінених вартостей має найбільше наслідків та відіграє головну роль у всіх сферах соціальної боротьби та в міжнародних і внутрішньодержавних політичних конфліктах сучасного світу. Йдеться про трансформацію вартості у глобальну вартість.

Я осмислював важливість цієї теми в процесі роботи над своєю дисертацією (1954—1956), але все одно у мене пішло десять років на те, щоб зараз дещо незграбно вперше сформулювати це питання. Це не те питання, яке піднімав Маркс. Але я можу із впевненістю та без зайвої скромності стверджувати, що це те, що призвело до поширення та збагачення марксизму. Цю тезу із обережністю висловлювали представники західного марксизму, окрім, наскільки я пам’ятаю, Пола Суїзі, Гаррі Магдоффа та Джованні Арріґі. На противагу їм, вона була розвинута в Азії та Африці. Там ця теза різноманітними шляхами, які врешті-решт поєдналися, зробила свій внесок у розповсюдження азійського та африканського типу марксизму та призвела до появи «безмежного Маркса».

Аргумент доволі простий, але двоякий.

Капіталізм, у його історичній правді, завжди був імперіалістичним у вузькому значенні: йому завжди був притаманний внутрішній механізм поширення на весь світ, далекий від прогресивно «гомонігезуючих» економічних умов у планетарному масштабі. Навпаки, капіталізм відтворював та поглиблював контраст між домінантними (імперіалістичними) центрами та периферіями, над якими ці центри домінують. У цій асиметрії стверджувалася — із жорстокістю набагато більшою, ніж описував Маркс — закономірність зубожіння, нерозривно пов’язана з логікою накопичення капіталу.

Все одно, попри цю постійну асиметрію, капіталізм — єдиний та неподільний. Капіталізм — це не Сполучені Штати та Німеччина окремо від Індії й Ефіопії, що перебувають лише на півдороги до них. Капіталізм — це Сполучені Штати та Німеччина з Індією та Ефіопією взяті всі разом. Це означає, що трудові сили мають однакову вартість, пов’язану з рівнем розвитку продуктивних сил, який слід оцінювати глобально (Спільний Інтелект у цьому масштабі). У відповідь на закинутий йому полемічний аргумент — як можна порівняти вартість години роботи в Конго із вартістю години роботи у Сполучених Штатах? — Іммануїл Арґірі написав: так само, як порівнюють годину роботи нью-йоркського перукаря з годиною роботи робітника у Детройті. Будьте послідовними. Ви не можете застосовувати «неминучу» глобалізацію, коли вам зручно, та відкидати її, коли вона викликає проблеми.

І все-таки, хоч у масштабах глобального капіталізму існує лише одна єдина вартість робочої сили, цю робочу силу, тим не менш, винагороджують по-різному. Звісно, варіації в ціні на робочу силу існують і в межах центральних капіталістичних країн, але їхня амплітуда зростає в десятки разів у глобальному масштабі. Якщо ми готові стикнутися з цією проблемою, ми можемо змоделювати ці реалії та на основі моделі виміряти амплітуду згаданих варіацій — так би мовити, амплітуду зміни вартості від периферії до центру. Ця різниця, прихована за доступною для спостереження системою цін та заробітних плат, не зрозуміла для вульгарної емпіричної економіки. Тому в першій частині цього розділу я сформулюю терміни для моделювання, яке необхідне, щоб зрозуміти перехід від закономірностей вартості до закономірностей глобалізованої вартості.

Другий набір аргументів стосується доступу до природних ресурсів, норм, що регулюють їх використання та способи цього використання. Тут ми вже не поміж закономірностей вартості, а на їхніх межах. Саме тому Маркс не змішує «вартість» із «достатком», як роблять багато вульгарних економістів, серед яких і так звані марксисти, «відкриті» до «досягнень» загальноприйнятої економічної науки. Маркс узагальнює свою радикальну критику у «Капіталі» твердженням, що каптіалістична акумуляція заснована на руйнуванні основ достатку — людей та їхнього природного середовища.

Півтора століття пройшло, перш ніж наші екологи відкрили реальність, яка невдовзі стала сліпуче очевидною. Це правда, що історичний марксизм переважно оминав аналіз Маркса на цю тему та займав щодо експлуатації природних ресурсів буржуазну точку зору, прирівняну до позачасової «раціональності». Тому нам слід повернутися назад та розібрати це питання з самого початку. Звісно, буржуазна економічна наука була змушена взяти до уваги «ціну» доступу до тих ресурсів, які були у приватній власності, й таким чином запровадити ренту на видобування природних ресурсів, аналогічну до ренти на землю. Але ми зрозуміємо, що проблему слід розглядати в іншому масштабі — з урахуванням сукупності ресурсів, які не мають бути у приватній власності. Як бачимо, вульгарна економічна наука не може цього зробити, тоді як досягнення «необмеженого марксизму» роблять це можливим.

Питання використання природних ресурсів невіддільне від аналізу асиметричної глобалізації, яка є результатом капіталістичної експансії. Нерівний доступ до використання ресурсів планети вказує на другий вимір, не менш важливий, ніж глобальна ієрархізація цін на робочу силу та заробітних плат. Тому ми піднімемо ці питання у другій частині цього розділу.

1. Глобальна ієрархія цін на робочу силу

Світ-систему неможливо формалізувати в алгебраїчних виразах. Вона, фактично, постає із сегментів, що виглядають різнорідними та навіть неспівставними: групи капіталістичних підприємств, які виробляють товари більш чи менш ефективними технічними засобами та винаймають працю за різні винагороди; зони, що видаються докапіталістичними, де продукти, з яких не всі виходять на ринок, виробляються в умовах різноманітних сільськогосподарських режимів, без додаткової вартості або різноманітними формами додаткової вартості (рента на землю, данина та інше); групи природних ресурсів (корисних копалин), доступ до яких більш чи менш обмежений, залежно від законів зацікавленої держави — від того, чи вона привласнює ресурси. Більше того, ніяку світову економіку не можна проаналізувати без урахування ролі держави: держава діє не лише в політичній сфері, але і в економічній. Економічний обмін між державами має бути збалансованим; держави мають національні валютні системи, деякі із них пов’язані із іншими тощо.

Будь-яка спроба перевести цю систему реалій у систему рівнянь видається ризикованою. Навіть узагальнена модель системи, наближена до чистого капіталізму, — марксистська (два підрозділи капіталу, виражені в категоріях вартості) або сраффівська — породжує спрощення, навколо яких з’являється багато застережень.

Все-таки я не думаю, що не варто спробувати сформулювати відносно прості пояснювальні схеми. Кожна така схема матиме якусь цінність — не лише педагогічну, а й наукову (хоч ця цінність неодмінно буде обмеженою) — за умови, що ми точно означимо, які дані ми використовуємо і що ці дані означають.

Наведу приклад. Можна описати систему, в якій виробляються товари 1…, i…, z: одні за допомогою технологій, що вимагають матеріального вливання Aсij та кількості праці Lci , а інші — за допомогою технологій, що вимагають вливаннями Apij та кількості роботи Lpi. Цю систему можна охарактеризувати так: (а) спільна норма прибутку r — єдиний регулятор перерозподілу в системі; (b) єдина ціна Pi за кожен продукт і; (c) два різні рівні заробітних плат Wc та Wp (Wc > Wp). Певні товари (від l до m) за таких умов мають нижчі ціни, якщо вони вироблені за технологією (Acij Lci), інші (від n до z) — якщо вони вироблені за технологією (Apij Lpi). При цьому слід мати на увазі, що робітники, що працюють за першою технологією, отримують заробітну плату Wc, а ті, хто працює за другою — заробітню плату Wp. Капітал же в обох випадках капітал отримує однаковий прибуток r.

Ця система має проілюструвати (але не пояснити) умови відтворення (рівновагу між попитом та пропозицією тощо) в моделі, яка відображає певну реальність, а саме: (a) всі продукти є світовими товарами (ці товари мають лише одну ціну, яка за певних умов встановлюється на найнижчому рівні); (b) капітал є мобільним у світовому масштабі; (c) праця не є мобільною та має різну винагороду в центрі та на периферії. Іншими словами, це схема того, як процес виробництва став світовим процесом в імперіалістичну епоху.

Модель цього типу можна виразити або в категоріях Сраффи, або в категоріях вартості. Ця модель не заміняє історичний матеріалізм — не більше, ніж схема у другому томі «Капіталу». Але вона дуже корисна, бо, схоже, увиразнює об’єктивний економічний закон у цій системі — основу для застосування історичного матеріалізму.

Якщо ми приймемо дані системи та спробуємо залишитися в її рамках, то маємо для початку поставити собі три питання. По-перше, чому в периферійній зоні не поєднується технологія (Acij Lc) із заробітною платою Wp — що принесло би більше прибутку, ніж за технологією (Apij Lpі)? По-друге, чому в цьому випадку весь капітал не переміщається з центру до периферії? По-третє, на даний момент, за даного розподілу технологій, чи міжнародний розподіл праці (центр спеціалізується на галузях виробництва від l до m, периферія — від n до z) сумісний із рівновагою в обміні, для якої частки товарів від l до m, обміняні на товари від n до z за цінами pi, мають бути рівними?

Економічна теорія намагається дати відповіді на ці питання, але безуспішно. Я вивчав різні теорії, що роблять спроби пояснити баланс платежів (теорії ефектів цін та ефектів обміну), показав циклічність цих аргументів (засновану на кількісній теорії грошей або на припущеннях про гнучкості попиту, що заздалегідь передбачають результат) і прийшов до висновку, що вони тільки й спромоглися виразити ідеологію універсальної гармонії. Але щойно економічна теорія відходить від цих беззмістовних тверджень і починає говорити про «перерівноважуючий» ефект прибутку, вона потрапляє в точку. Однак цим вона підштовхує нас поставити справжнє питання з-поза її сфери: як структури пристосовуються одна до одної; під дією яких сил відбувається це пристосування? (Тут замішана класова боротьба у світовому масштабі.)

Наша модель ілюструє один з можливих випадків — коли найману працю експлуатують не рівномірно, тобто коли рівні доданої вартості не однакові. Щоб висунути цю гіпотезу (на даному етапі це не більш ніж гіпотеза), треба побудувати модель у категоріях вартості, а не безпосередньо в категоріях ціни.

Нерівна експлуатація проявляється в нерівному обміні. Нерівна експлуатація (та нерівний обмін, який випливає із неї) диктує нерівність у міжнародному розподілі праці. Це деформує структуру попиту, прискорює накопичення в центрі та заважає залежне, спрямоване назовні накопичення на периферії.

2. Одна модель накопичення чи дві?

Я запропонував дві моделі накопичення — одну для центру, іншу для периферії. Модель для центру, яку регулює артикуляція двох підрозділів капіталу, виражає послідовність зосередженої на собі капіталістичної економіки. У моделі для периферії ж, навпаки, відтворенням системи керує артикуляція зв’язків між (рушійною силою) експорту з (вимушеним) споживанням. Ця модель «спрямована назовні» (на відміну від «зосередженої на собі»). Вона виражає «залежність» — у тому сенсі, що периферія «односторонньо» пристосовується до панівних тенденцій світ-системи, в яку вона інтегрована, — а цими тенденціями керують потреби накопичення в центрі.

Звісно, обидві моделі (центральна та периферійна) пройшли через послідовні стадії, кожна з яких мала свої особливості. Наприклад, периферійна модель проходить від первісної стадії (експорт сільськогосподарської продукції та корисних копалин) до стадії індустріалізації через заміщення імпорту (загальна модель для другої половини ХХ століття, «доба Бандунґа»), а потім — до стадії загальної індустріалізації із експортом, що становить конкуренцію промисловості центру (китайська модель дев’яностих). Тим не менш, ця модель залишається периферійною — в тому сенсі, що вона заснована на односторонньому пристосуванні до вимог глобалізації.

Ці умови, що керують накопиченням у світовому масштабі, відтворюють нерівний розвиток. Вони роблять очевидним те, що нерозвинуті країни є такими, бо їх надексплуатують, а не бо вони відсталі (насправді їхній розвиток було зупинено, щоб дозволити надексплуатацію).

Більше того, такий погляд підтверджує досвід. Усі проекції в сталих цінах політики залежного розвитку закінчуються тупиком подвійного дефіциту — платіжного балансу та державного бюджету; всі проекції цієї політики в поточних цінах (відносні ціни імпорту та експорту) приходять у той самий тупик навіть іще швидше. Цей факт має лише одне пояснення: структура цін деформована (внаслідок сукупності всієї класової боротьби у світовому масштабі) так, щоб уможливити експлуатацію периферії.

«Наздоганяння» — в тому сенсі, який вкладає в це слово хибна теорія «стадій розвитку» — стає неможливим у рамках «реально існуючого капіталізму», імперіалістичного за своєю природою. Цей висновок стосується не лише минулого: він кидає виклик конструюванню майбутнього. Ідея, що так звані «країни, що розвиваються» стали на шлях «наздоганяння» завдяки глибокій інтеграції в глобалізацію яка вона зараз (а вона й не може бути інакшою), цілком безпідставна.

Наші ж «дві моделі», однак, утворюють одну реальність — реальність накопичення у світовому масштабі — та поєднують Марксові перший та другий підрозділи капіталу, відтепер на глобальному рівні, а не на рівні окремих суспільств у центрі.

Адже на цьому рівні експорт із периферії стає істотною складовою постійного та змінного капіталу (ціни якого цей експорт знижує), в той час як їх імпорт до периферії виконує аналогічні до третього підрозділу функції, тобто сприяє реалізації надлишкової додаткової вартості.

3. Соціальна боротьба та міжнародні конфлікти у глобальному масштабі

Описана модель не передбачає, що відкрита форма капіталістичної експлуатації стане основною в усій системі. Система просто уможливлює виробництво товарів і те, що ці товари стають світовими товарами. Хоча застосування норми прибутку r в кожному рівнянні, що описує певну галузь, вказує на загальність капіталістичної форми виробництва, але ця умова не є обов’язковою для логіки моделі. Ми могли би, наприклад, зберегти норму r для напрямів виробництва від n до s, але вилучити її з напрямів від t до z. Це би означало, що товари від n до s вироблено на периферії на капіталістичних підприємствах (і в такому разі ми могли би взяти до уваги й технологію (Acij Lci) з рівнем заробітної плати Wp), тоді як товари від t до z вироблено некапіталістичними методами, але підпорядковано капіталу через інтеграцію в ринок. Тут ми стикаємося з «формальним пануванням». У цьому випадку легко показати, що об’єм надлишкової праці, яку привласнює домінантний капітал, навіть більший — тобто надексплуатація ще сильніша.

Зараз ми можемо (і маємо) вийти за межі цієї суто економічної моделі. Зараз час звернути увагу на класову боротьбу.

Вийти за межі цієї моделі значить, по-перше, взяти до уваги історичні витоки системи. Це означає, що ми можемо дати визначення докапіталістичним способам виробництва та проаналізувати їх, спостерегти та проаналізувати вплив панування капіталу над цими способами виробництва тощо. Внески Франка, Арріґі та мої слугують цій фундаментальній цілі. Але ніхто з нас не просунувся далі початку. В цій сфері, де досі так мало було зроблено, необхідно висувати часткові, навіть зухвалі твердження. Дискусія розділила нас і буде розділяти далі, але наші досягнення очевидні, бо антиімперіалістична проблематика об’єднує нас.

Вийти за межі цієї моделі значить, по-друге, визнати, що не існує ніяких економічних законів, які не залежали б від класового конфлікту. Саме тому я стверджую, що не існує економічної теорії світової економіки. Саме через це, гадаю, Маркс не написав свій розділ про світову економіку. Тим не менш, деякі автори, в ностальгії за економікою, намагаються створити таку теорію.

Вийти за межі моделі також означає намагатися описати класовий конфлікт у глобальному масштабі та пов’язати цей опис із економічним підґрунтям, пояснюючи, як ці конфлікти змінюють це саме підґрунтя, в якому напрямку тощо. Це те, що намагаюся робити я, і це, безсумнівно, суттєвий внесок марксистів Третього світу, який, як правило, погано сприймають на Заході. Не буду відтворювати весь цей аналіз тут, але дозвольте мені нагадати, що я виділяю: (а) імперіалістичну буржуазію, яка домінує в цілій системі та зосереджує для власної вигоди значну частку надлишкової праці у світовому масштабі; (b) пролетаріат країн центру, чия реальна платня зростає більш-менш одночасно з підвищенням продуктивності праці; цей пролетаріат переважно приймає гегемонію соціал-демократії (ці два явища пов’язані: вони випливають із історично складної структури капіталізму із зосередженим на собі накопиченням і пов’язані з імперіалізмом); (c) залежну буржуазію периферії, чиє місце визначає міжнародний розподіл праці та чия антиімперіалістична діяльність змінює цей розподіл; (d) пролетаріат периферії, що перебуває в умовах надексплуатації через неповноту капіталістичної структури, її історичну підпорядкованість (її спрямоване назовні накопичення), та, як наслідок, розрив між ціною робочої сили та продуктивністю праці; через усе це пролетаріат периферії є передовим загоном революційних сил у світовому масштабі; (e) експлуатоване селянство периферії, яке іноді піддається подвійній експлуатації — одночасно експлуатації докапіталістичних способів виробництва та капіталістичних, — але іноді й лише капіталістичній експлуатації; селянство завжди надексплуатоване, і тому є головним потенційним союзником пролетаріату; (f) експлуататорські класи некапіталістичних способів виробництва, що організуються в описаних умовах.

Цей украй спрощений опис ілюструє той факт, що принципова суперечність, яка керує всіма іншими суперечностями і зміни в якій визначають об’єктивні умови для всіх інших, — це суперечність між народами периферії (пролетаріатом та експлуатованими селянами) й імперіалістичним капіталом. Звісно ж, не йдеться про протиставлення периферії в цілому центрові в цілому.

Першу за все, ці конфлікти безпосередньо визначають відносні ціни в обміні між центром та периферією, а також структуру міжнародного розподілу праці. Вони визначають напрям і темп накопичення в центрі, на периферії та у світовому масштабі. Таким чином вони створюють умови для боротьби в центрі.

Ці конфлікти відбуваються в полі, яке визначають договори та союзи, які переходять з місця на місце. Соціал-демократичний союз (гегемонія імперіалізму над робітничими класами центру) залишається незмінним упродовж всієї історії капіталізму, окрім певних кризових періодів, коли він більше не міг функціонувати. За керівництво національно-визвольним альянсом (між пролетаріатом, селянством та невеликою частиною буржуазії) точиться боротьба між «народними класами» (в цьому випадку вся буржуазія стає ворогом) і буржуазією (в цьому випадку вдається змусити імперіалізм прийняти нові форми міжнародного розподілу праці).

Ці конфлікти та альянси визначають: (a) рівень додаткової вартості у світовому масштабі та відповідні (різні) рівні в центрі та на периферії; (b) надлишкову працю в некапіталістичних способах виробництва; (c) структуру цін світових товарів, через яку ця додаткова вартість перерозподіляється (зокрема, між імперіалістичним капіталом та капіталом залежної буржуазії); (d) реальні заробітні плати, у площині середніх зарплат у світі й у площині середніх зарплат у центрі та на периферії відповідно; (e) обсяг ренти, яку збирають некапіталістичні класи (особливо на периферії); (f) баланс обміну між центром та периферією; (g) потік товарів та капіталу (і, як наслідок, ставки обміну).

Беручи за основу для аналізу історичний матеріалізм у світовому масштабі, ми усвідомлюємо світовий характер товарів (і, відповідно, їхньої вартості) та світову мобільність капіталу. Це не єдині тенденції, звісно, але вони є основними, бо описують домінування капіталу в масштабі цілої системи.

Вивчаючи цю взаємопов’язаність глобальної капіталістичної економіки з національною та світовою соціальною боротьбою та політичними конфліктами, я прийшов до висновку, що конфлікт між Північчю та Півднем нерозривно пов’язаний із конфліктом між тенденцією відтворювати виключно капіталістичні соціальні відносини, з одного боку, та потребою соціалістичного подолання цих відносин, з іншого.

[Пропущено розділи про екологію.]

7.  Конфлікт між Північчю та Півднем за доступ до природних ресурсів

Питання ренти на видобування природних ресурсів або загалом доходу, який отримують країни від природних ресурсів на їхній території, невіддільне від способів, у які імперіалістичний капітал нав’язує власне домінування на підкореній периферії. Це питання тісно пов’язане з аналізом етапів імперіалізму, пов’язаних із ним міжнародних класових союзів, а також зі світовим поділом праці під керівництвом цих союзів. Так, кожному етапу відповідає певний стан виробництва та попиту, певна структура розподілу доходів: шкала цін на робочу силу, рівень та норма прибутку, кількість та норма земельної ренти, а також обсяги доходів від природних ресурсів.

Ми будемо розрізняти три фази розвитку накопичення капіталу в імперіалістичній системі.

Під час першої фази (від ХІХ століття до тридцятих або шістдесятих років ХХ століття — залежно від країни та регіону) світовий поділ праці колоніального типу зводить роль  периферії до місця, звідки експортують корисні копалини та сільськогосподарські продукти.

Цейй поділ праці, що базується на класовому союзі імперіалістичних сил та традиційних місцевих правлячих класів, передбачає таку структуру відносних цін товарів на міжнародному ринку, яка допомагає накопиченню індустріального капіталу в центрі, дозволяючи зростання заробітних плат відповідно до розвитку продуктивних сил.

До структури цін, що відповідає такій рівновазі, входить земельна рента, яка винагороджує власника землі — союзника імперіалізму, але не входить рента на видобування природних ресурсів: капітал імперіалістичних монополій зберігає за собою вільний доступ копалин на периферії, що допускає розвиток буржуазії у підлеглих регіонах лише в якості компрадорів. Часто забувають, що швидкий розвиток під час «славного тридцятиліття» (1945—1975) пов’язаний із дуже низькою ціною на енергоресурси (особливо нафту).

Другий етап сучасної асиметричної глобалізації починається з перемогами національно-визвольних рухів в азійських та африканських країнах — «епохи Бандунґа» (1955—1980) — та поширення Руху неприєднання. Для цього етапу характерна імпортозамісна індустріалізація, оновлення міжнародних класових союзів та заміною колишніх правлячих класів на національну буржуазію.

Під час цієї фази динамічну рівновагу підтримує в основному зростання заробітної плати, підсилене збереженням нерівного обміну, — периферія далі забезпечує сировину за умови стагнації заробітних плат, чим відтепер платить за імпорт устаткування — замість імпорту споживчих товарів, як це було раніше. Земельна рента часом зникала, коли феодальні союзи руйнувала буржуазна аграрна реформа, яка призводила до появи нових класів куркулів та селян середнього достатку. Подальше відносне зниження цін на сільськогосподарську продукцію слугувало інтересам місцевої буржуазії, залученій до імпортозамісної індустріалізації, та для імперіалізму — тією мірою, якою сільськогосподарську продукцію і далі експортували в центр.

Однак які би обмеження не накладав цей момент «пробудження глобального Півдня», рух народів та націй Бандунґа спонукав поставити руба питання доходу країн від використання їхніх природних ресурсів. Бандунґ проголосив принцип національного суверенітету над цими ресурсами та нав’язав, хоч і з затримкою, у 1973, перегляд цін на сиру нафту в напрямку їхнього зростання.

Така «реорганізація» умов доступу до природних ресурсів (символом якої є ціна на сиру нафту) не була «антикапіталістичною». Включення ренти (у цьому випадку ренти на нафту) в ціну природних ресурсів, які експортує Південь, поліпшить фінансову спроможність периферійної буржуазії та дозволить почати новий етап індустріалізації, що цього разу базуватиметься на експорті продуктів промисловості до центру. Зміщення певних галузей, що покинули Північ, шляхом відновлення резервної армії безробітних дозволить водночас збільшити норму прибутку. Зростання стимулюватимуть Південні експортні галузі, і на основі цього нові прогресивні галузі зможуть знову зростати на Півночі. Цей цілком собі капіталістичний план подолання суперечностей світ-системи став основою програми периферійної буржуазії в той час.

Імперіалістична трійця заперечила всі пропозиції «нового міжнародного економічного порядку», хоч їй і довелося зрештою прийняти зміни цін на сиру нафту. На цю тему висловлювалися дуже по-різному. Дехто підкреслював об’єктивні економічні умови виробництва енергії: наприклад, обернення тенденції зміни відносної вартості сирої нафти, яка після століття зниження почала вступила у тривалу стадію зростання з шістдесятих років. Інші звертають увагу на протистояння між імперіалістами та бажання США повернути на свою користь невигідну для них ситуацію (криза долара тощо) шляхом мобілізації транснаціональних нафтових компаній та держав-виробників нафти проти Європи та Японії. Дехто заходить іще далі та вважає це протистояння проявом стратегії транснаціональних корпорацій, які вирішили укласти союз із країнами третього світу проти держав центру. Метою транснаціональних корпорацій у цьому випадку було би відновлення норми прибутку шляхом делокалізації підконтрольних їм галузей.

«Пристосування» в економіках Півночі з метою «пом’якшити нафтовий удар», насправді, стимулювало розвиток стратегій, що дозволили капіталу перейти в наступ і зруйнувати попередні здобутки робітничого класу (післявоєнний соціально-економічний компроміс). Цим стратегіям вдалося нав’язати робітничим класам структурну перебудову, необхідну для перезапуску процесу накопичення капіталу після тривалого застою.

Таким чином, проект «нового прядку» таки почали впроваджувати (делокалізація — прояв цього). Однак його не контролювали — і не змогли повернути на свою користь — периферійна буржуазія та держави периферії, як було заплановано у первинному проекті. Цей проект запустили олігополії імперіалістичного центру на власну користь. Це започаткувало (коротку) епоху так званої неоліберальної глобалізації, яку я називаю другою «прекрасною епохою» (belle époque). Очікувано швидке виснаження цієї фази глобалізації створило умови для «другої хвилі пробудження Півдня», що почалася ще до фінансової кризи 2008 року.

Правлячі класи держав Півдня — чи принаймні тих держав, про які казали, що вони «на підйомі» — знову заволоділи ініціативою та почали шлях прискореної індустріалізації та сільськогосподарської модернізації. Їхні прагнення передбачали полегшення доступу до ресурсів, навіть коли вартість використання найкращих — і вкрай рідкісних — із цих ресурсів стала набагато вищою, ніж до цього. Навіть якщо не брати до уваги питання вартості, зараз точиться боротьба за сам доступ до цих ресурсів. Імперіалістична трійця має намір залишити доступ за собою — що необхідно для забезпечення «способу життя», який є фундаментом суспільного консенсусу, що забезпечує стабільність влади капіталу в імперіалістичних країнах — шляхом жорстокого військового контролю над світом. Через усю цю ситуацію протистояння між Північчю і Півднем стало головним конфліктом нашої епохи.

Коло природних ресурсів, навколо яких розгортається цей конфлікт, набагато ширше, ніж передбачалося. До нього входять сира нафта та природний газ, але також рідкісні корисні копалини, вода та сільськогосподарські угіддя (доступ до яких став ставкою в боротьбі за контроль та використання) і навіть атмосфера (а через неї й клімат).

За наявних умов неможливо узгодити загальні правила визначення видобувної ренти (або загалом вартість доступу до проблемних ресурсів). Це має бути об’єктом конкретного аналізу конкретних умов. Для кожної копалини є особливі обставини боротьби за ренту, і вони визначають результати цієї боротьби. Для порівняння можна навести приклад залізної руди, яку довго добували лише в розвинутих країнах для їхньої сталеливарної промисловості. Оскільки потреб центральної сталеливарної промисловості більше не можуть задовольнити колишні великі виробники, Захід забезпечив собі «видобувний пояс» із «надійних» країн (Канада, Бразилія, Південноафриканська Республіка, Австралія), які можуть постачати руду за конкурентними цінами у кількості достатній для осяжного майбутнього. За таких умов країни-виробники з третього світу (Венесуела, Мавританія, Гвінея, Індія, Малайзія) «маргіналізуються» та втрачають важелі впливу (особливо якщо Бразилія далі відмовлятиме їм у підтримці). Однак, з іншого боку, для розвитку сталеливарної промисловості у країнах третього світу необхідні значні фінансові ресурси. Тут можна передбачити можливий союз між країнами ОПЕК, Китаєм та країнами-постачальниками корисних копалин. Такий союз посилить колективну незалежність Третього Світу та відокремить виробничий ланцюжок руди/сталі на периферії від аналогічно ланцюжка в центрі, який зараз домінує як над виробниками заліза, так і над добувачами руди з Третього Світу. У такому союзі рента на видобування природних ресурсів буде предметом обговорення на рівні держав.

Насправді, використання ренти в країнах, що будуть її отримувати, очевидно залежить від природи тамтешніх правлячих класів. У крайньому разі — який, утім, зараз досить поширений — ренту повністю розтринькають «еліти», чиє перебування при владі вона забезпечує, а нижчі класи та держава нічого не отримують від неї (рента не буде інвестована у розвиток економіки). У інших випадках, характерних для країн Перської затоки, ренту використовують для підтримки глобалізованого фінансового ринку, який контролюють імперіалістичні олігополії. Таке використання ренти «проплаченими» країнами або безсилими архаїчними режимами доволі-таки сприятлива для домінантного імперіалізму. Навпаки, коли ренту інвестують у розвиток, навіть у капіталістичний розвиток — як у випадку країн, що розвиваються — конфлікт стає неминучим.

8. Імперіалістична рента — дискусійне питання?

Видима частина імперіалістичної ренти — та, що є наслідком шкали цін на робочу силу — вже сама по собі гігантська, у чому може переконатися будь-хто, хто завдасть собі клопоту її виміряти. Цю частину країни Півдня можу конфіскувати лише за умови, що вони самоізолюються — хоча б відносно — шляхом надання пріоритету розвиткові внутрішнього ринку та потребам нижчих класів. Тоді і тільки тоді антиімперіалістична позиція, що проявляється перших кроках до скасування капіталістичних соціальних відносин, стає початком довгого шляху до соціалізму.

«Підводна» частина ренти — доступ до ресурсів планети — хоч і не може бути виміряна (оскільки доступ до неї лежить за межами економіки), є не менш важливою. Тут битва точиться за утвердження суверенітету країн Півдня над цими ресурсами — у поєднання з обов’язком віддавати перевагу внутрішньому розвитку. Завдяки такому вибору Південні країни відмовляться підкорятися «апартеїду у світову масштабі», поширення якого нав’язує імперіалістична логіка.

Імперіалістична рента у рівній мірі та невіддільно пов’язана з іншими монополістичними  привілеями імперіалістичних країн, особливо з доступом до технологій (жорстко захищених нормами Світової організації торгівлі), комунікацій, зброї масового ураження. Політика тут нерозривно пов’язана з економікою — і навпаки.

Вступаючи на цей шлях, країни Півдня своїми перемогами створять на Півночі умови, що знову кинуть виклик консенсусу, що базується на прибутку з імперіалістичної ренти. Форпости народів Півночі залежать від поразки імперіалістичних країн у протистоянні з країнами Півдня.

Перекладено за: Amin, S., 2010 (1978). The Law of Worldwide Value. New York: Monthly Review Press. Chapter 4.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

КАЗАХСЬКІ НАФТОВИКИ ОРГАНІЗУЮТЬСЯ ПОПРИ ВБИВСТВА ТА ТОРТУРИ (Ґейбріел Леві)

ЕКОНОМІЧНА ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ПОЛІТИЧНИЙ УНІВЕРСАЛІЗМ: ЧИ СУПЕРЕЧАТЬ ВОНИ ОДНЕ ОДНОМУ? (Самір Амін)

ПОТОПАЮЧИ В БОРГАХ (Андрея Живковіч)

 

Следующий номер

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры