Аналітична філософія, панівний напрям філософії у США, часто сприймає себе поза історією та політикою. Проте її підйом і тривалий вплив завдячують епосі маккартизму, коли відбулися чистки радикалів із повоєнної філософії.
Нині всякий, хто знайомиться з академічною філософією, швидко помічає, що в ній панує деякий стиль. Цей стиль прямолінійний, однак обтяжений жаргоном. Аргументація скрупульозно продумується, а полеміка набуває форми швидкого обміну запереченнями та відповідями. Складні масштабні питання, які можна було би вважати ядром філософії, вмить розбиваються на більш тривіальні головоломки. Цей стиль — аналітична філософія.
Сьогодні аналітична філософія перебуває у незвичному становищі. Це відображається в тенденції з-поміж відповідних філософів проповідувати думку, що аналітичної філософії більше не існує. Цей феномен цікавіший, аніж може видатися на перший погляд. Здається, нібито нині професійні філософи спокійніше ставляться до відстоювання свого вузько визначеного підходу та, ймовірно, відкритіші до підходів, проти яких рішуче виступали їхні попередники. Таке пояснення, безумовно, укладається в байку, яку аналітичні філософи самі собі розповідають. Згідно з нею колись існувала чітко визначена «програма аналізу», одначе те, що виросло з останньої, виявилося настільки строкатим і нюансованим, що його не вдається визначити.
Аби зрозуміти своєрідність умов, в яких перебуває нині панівна в Америці філософська традиція, потрібно усвідомити, що правдивою є тією чи іншою мірою обернена історія. Справа аж ніяк не в тому, що в минулому існувала чітко визначена «програма аналізу», яка зумовила більшу різноманітність. Жодним чином. До Другої світової війни не існувало того, що можна було би окреслити як «аналітична філософія». Такий термін навіть не вживався. Натомість була сукупність різнорідних конкуруючих рухів. За дуже специфічних політичних і культурних умов ці рухи сполучилися у США після Другої світової війни. Хрещення, унаслідок якого постала «аналітична філософія», викристалізувало новим сплавом раніше відмінні рухи. На противагу улюбленій байці аналітиків, історія цього нового творення — це історія скаменіння, а не урізноманітнення.
Джозеф Маккарті, американський сенатор-республіканець правих реакційних політичних поглядів, від прізвища якого походить термін «маккартизм». Фото: Wikimedia
Походження аналітичної філософії
Аналітична філософія та попередні рухи, на основі яких вона була створена, мають схильність сприймати себе поза мінливою сценою історії. Утім, неможливо зрозуміти поточний стан аналітичної філософії без того, аби підступитися до неї таким робом, який їй конститутивно антипатичний, — дослідити соціальні та політичні сили, які її сформували.
Чільним фактором у цій історії є сейсмічний зсув у структурі інтелектуального світу, який відбувався з 1930 року до пізніх 1940-х. Політична сцена 1930-х років вирізнялася протистоянням фашизму та комунізму; у цей період багато інтелектуалів зайняли комуністичну позицію. Завзято обговорювали діалектичний матеріалізм навіть мейнстримні оксфордські філософи. До 1945 року, коли Сполучені Штати вийшли з Другої світової війни єдиним блискучим і беззаперечним переможцем, а відтак американський неолібералізм вкорінився в економічну та політичну структури «вільного» світу, усе було інакше.
До 1945 року не існувало нічого такого, що носило ім’я «аналітична філософія». Навіть якщо термін взагалі застосовувався, то як пейоратив, скажімо, англійським філософом Р. Дж. Коллінґвудом, який у 1933 році так позначав об’єднаних, на його думку, спільною помилкою філософів. Натомість існував широкий арсенал різноманітних підходів, на які можна дивитися заднім числом як на рух під єдиним знаменом «аналізу».
У Кембриджі в 1898 році Бертран Рассел та Дж. Е. Мур об’єдналися, аби закласти ґрунт для нової філософії, проте швидко розійшлися. Почавши як математик, Рассел вважав свій «логіко-аналітичний метод» інструментом побудови нової амбіційної «наукової» філософії. Виходець із антикознавства Мур започаткував «аналіз здорового глузду» (англ. commonsense analysis), аби спустити злегка на землю амбітні заяви філософів. Технічні досягнення Рассела мали надзвичайний вплив, водночас його філософський проєкт був сприйнятий багатьма як провал. На противагу, Мур мав колосальний інституційний вплив, а кембриджська філософія була тією чи іншою мірою сформована за зразком «аналізу Мура» та в дусі наполегливого питання, яким останній орудував у диспутах: «Утім, що саме Ви маєте на увазі?»
Бертран Рассел
Місцем, де із захопленням вивчали «нову логіку», до розвитку якої Рассел так щедро та скрупульозно доклався, був Відень. Навколо Моріца Шліка тут зібралася група науковців усіх мастей, — фізики, математики, суспільствознавці — аби обговорювати філософські проблеми засад наук. Дискусії цієї групи, яка невдовзі візьме собі ім’я Віденський гурток, породили «логічний позитивізм».
Логічний позитивізм був гомінким модерністичним рухом, який прагнув позбутися надлишкового орнаменту, властивого Австро-Угорщині Габсбурґів. Його члени з ентузіазмом скористалися можливістю читати лекції в Баугаузі у Дессау. Їхня вкрай амбіційна програма ставила мету досягти «єдності науки», а також щасливого та раціонально організованого суспільства. Ці проєкти були пов’язані: вони вважали, що строге повсюдне застосування емпіризму в науці відповідало виробництву освіченого населення шляхом «повної соціалізації» загальнодоступної освіти та житла.
І хоча ентузіазм у бік соціального проєкту варіювався з-поміж учасників групи, — дехто надавав перевагу «залишитися на крижаних схилах логіки» — соціолог Отто Нейрат був достатньо завзятим, аби займатися економічним плануванням у недовговічній Баварській Радянській Республіці. У своїх поглядах на філософію Віденський гурток істотно різнився як від Рассела, так і від Мура. Значно більш настійно, аніж обидва англійці могли би схвалити, віденці відводили філософії роль простого інспектування, організації та впорядкування тверджень емпіричних наук. Віднині філософія перестала бути королевою наук — вона стала їхньою служницею.
У Відні логічний позитивізм вважали радикальним рухом — і не даремно, позаяк програма Гуртка прагнула чинити опір силам популістського ірраціоналізму, розв’язаного нацистами. У часи Громадянської війни в Австрії 1934 року, унаслідок якої канцлера-фашиста Енгельберта Дольфуса замінив інший фашист, Курт Шушінг, позиція Гуртка стала остаточно неприйнятною. Як пізніше писатиме поетеса Інґеборґ Бахман, у самому Відні Віденський гурток згинув. Багато його учасників емігрували до Сполучених Штатів. Там вони перевідкрили себе як філософи науки, ким вони в цілому ніколи не були: вони були науковцями. Проте найважливіше те, що тепер вони формуватимуть філософські кафедри, а отож, інституційну філософію як дисципліну.
Віденський гурток на чолі з математиком Моріцом Шліком, Лейпциг, березень 1914 року. Фото: Альбан Берг
Від ста квіток до лиш одної
Сцена, яку в Америці відкрила європейська еміграція, шалено рясніла філософськими підходами. У журналах публікували масштабні системотворчі проєкти спекулятивних ідеалістів поряд із чільними постатями реалізму та прагматизму. Окрім них були й томісти — філософи, які працювали в Арістотелевій традиції, переглянутій теологом святим Томою Аквінським. Ба більше, на сторінках як тоді, так і нині одного із найпрестижніших журналів у галузі, «Philosophical Review», обговорювалися тогочасні праці індійських філософів, а не лише класичні труди.
Усе це швидко зміниться, щойно логічні позитивісти візьмуть лідерство у трансформуванні філософії. Фактично вони сполучали свій підхід із тими іншими, які їм були до вподоби. До цієї орбіти потрапили праці Рассела та Мура, австрійського філософа з кембриджською освітою Людвіґа Вітґенштайна, який у певному розумінні був містком між Расселом і ними самими, а також фрагменти традиції американського прагматизму.
Американська філософія зазнала швидкого перетворення. Режим під гаслом «нехай цвітуть сто квіток», який домінував до Другої світової війни, змінився новоспеченою аналітичною філософією, що тепер швидко захопила кафедри та журнали. З огляду на американську панівну позицію у світі ця нова аналітична філософія відтоді задаватиме тон в інших англомовних країнах і за їх межами — особливо у Скандинавії.
Чому це трапилося так легко та швидко? Це неможливо пояснити винятково «силою ідей», цю зміну потрібно розуміти в межах політичного клімату, який домінував у Сполучених Штатах від початку 1940-х років. Він відображений у трансформації, якої зазнали логічні позитивісти, коли перебралися (англ. transplanted) з Європи до Штатів. Такі фігури, як-от світило Віденського гуртка Рудольф Карнап і голова Берлінського гуртка Ганс Райхенбах, в Європі були відкритими соціалістами. Натомість в Америці вони мов води в рот набрали стосовно своєї політичної позиції, а соціальний аспект зникнув із їхніх праць.
Американська пропагандистська карикатура часів маккартизму, що зображує людей, захоплених радянськими військами
Аналітична філософія та «червона загроза»
Коли Сполучені Штати в опозиції до радянської сфери впливу намагалися закріпити своє нововідкрите панування у світі, вони занурилися у період жорсткого політичного контролю над академією. «Маккартизм» — епітет, який зазвичай вживають на позначення цієї ери переслідувань і параної. Гоніння поширилися значно далі за межі горезвісної Комісії з розслідування антиамериканської діяльності (КРАД). Насправді рушієм спостережень і переслідувань був ФБР під керівництвом Дж. Едґара Гувера. ФБР стежило і переслідувало як Карнапа, так і Райхенбаха. Оскільки ФБР повсякчас перехоплювали листи, будь-хто міг потрапити у поле їхньої підозри. Саме так вони вийшли на Карнапа — прочитавши листування іншого члена Віденського гуртка Філіпа Франка. Всього-на-всього натяку на комуністичні ідеї чи діяльність було достатньо, аби гарантовано спровокувати тривогу.
Атмосфера страху функціонувала за вкрай простою логікою. Академіків, яких підозрювали в комунізмі, викликали до КРАДу чи до низки споріднених комітетів, наприклад, Комітету Рап-Кудера в Нью-Йорку чи Комітету Канвела у Вашинґтоні. Їх викликали як свідків, хоча фактично вони були обвинуваченими. Якщо їхню вину встановлювали, — чи то через те, що вони є або були комуністами, чи через мовчанку — тоді слідувало звільнення. Це відбувалося згідно з простою логікою, яку окреслив Віктор Лоу на сторінках «Journal of Philosophy»:
(1) Професор Х — комуніст. |
(2) Комуніст не поважає свободу досліджень та принцип об’єктивності у викладанні; формулюючи ствердно, він індоктринує до партійної лінії та радянської диктатури. Отже, |
(3) Х не гідний бути професором. |
Інакше кажучи, ані дійсні політичні погляди професора не потребують перевірки, ані його викладацькі досягнення. У випадку тих філософів, які піддавалися описаній процедурі, їхні здобутки завжди були бездоганними; насправді, вони були з-поміж найбільш затребуваних й успішних викладачів на своїх кафедрах. Цю картину зображено у фільмі «Маньчжурський кандидат», в якому комуніст за визначенням є нездатною самостійно мислити маріонеткою в руках Москви.
Філософи постають перед Комітетом
Філософи, які дійсно з’явилися до комітетів, і внаслідок цього майже завжди були звільнені, представляють лише вершину айсберга. Значно важливішою функцією маккартизму було поширення всеохопного страху так, що відступ до політичного статус-кво — як на ділі, так і подумки — було найкращим політичним рішенням. Сьогодні ту загальну атмосферу страху неможливо оцінити з огляду на його природу, не останньою чергою через пелену таємності, яка відтоді цілком зрозуміло окутала феномен маккартизму в академії. Тому краще усвідомити те, як це було, можна через свідчення та досвід безпосередньо потерпілих від чисток.
Із-поміж безпосередньо потерпілих були як філософи-марксисти, так і ті, чиї політичні переконання не відображалися на їхній роботі. Прикладом останніх був видатний логік Вільям Т. Паррі, який вступив до Комуністичної партії вслід за закриттям Віденського університету в ході фашистських заворушень 1930-х років. Після того, як Паррі явився перед КРАД, він відбувся відносно легко: його постійний контракт відкликали та замінили доцентським річним (англ. annual appointment). Єдиним натяком на загравання з марксизмом у його філософській кар’єрі була публікація, яку він написав у співавторстві з іншою жертвою маккартизму В. Дж. Макґіллом, із заголовком «Єдність протилежностей». У 1956 році Макґілла звільнили з посади у Гантерському коледжі в Нью-Йорку, але не через те, що той був комуністом, а за те, що відмовився «відбілити себе» і видавати імена інших членів Комуністичної партії.
Флаєр, випущений КРАДом у травні 1955 року, який закликає «боротися з комуністичним світовим урядом», виступаючи проти програм охорони здоров'я. Зображення: Wikimedia
У випадку тих, хто послуговувався марксистським підходом у своїй філософській праці, очевидно, що з огляду на тиск маккартизму на їхні кар’єри, ефективність прямої протидії аналітичній філософії серйозно знижувалася. Йдеться, зокрема, про Бероуза Данема і Стенлі Мура, які вступили в Комуністичну партію у 1930-х роках. Випадок гонінь КРАД на Данема є важливим прецедентом, оскільки дослідник відмовився відповідати на будь-які питання окрім тих, що стосуються його імені, віку й адреси, і покликався на п’яту поправку до Конституції США, яка захищає від свідчень проти самого себе.
Його своєчасно звільнили з Університету Темпл, а слідом і швидко зійшла нанівець попередня підтримка Данема. Напевно найвідоміший американський філософ прагматик Джон Дьюї із захватом відгукувався про марксистську працю Данема з інтелектуальної історії «Людина проти міфу», коли отримав її на етапі редагування. Напередодні публікації Дьюї дізнався, що останній мав проблеми з «мисливцями на червоних», відтак зненацька забув, що взагалі давав свій відгук, і відкликав його. Данема не поновлювали на його посаді у Темпл аж до 1981 року.
Решту життя Данем зміг забезпечувати себе, працюючи письменником-фрилансером. Інший філософ-марксист, якого викликали до КРАД, Стенлі Мур подібно зміг крок за кроком відновити свою кар’єру після звільнення з Рід-коледжу в Портледі, Ореґон. Іншим пощастило менше. Ранню жертву маккартизму Герберта Дж. Філіпса звільнили з посади у Вашинґтонському університеті лише за членство в Комуністичній партії. Позаяк Філіпс був явно блискучим викладачем, який відкрито заявляв про свої марксистські погляди та вільно обговорював їх зі студентством, його не могли звинуватити ні в чому, окрім як у простому членстві в партії. Випадок Філіпса допоміг сформувати загальний підхід, який зрештою приймуть університетські регенти. Відповідно до цього підходу, мітка «комуніст» прирівнювалася до нездатності незалежно мислити, а отож, підтримувати свободу висловлювання, властиву університетському життю. Після того Філіпс працював на меблевій фабриці та на будівництві. Молодша жертва Моріс Джад, талановитий викладач Колорадського університету в Боулдері, якого одностайно рекомендували для підвищення на його кафедрі, зробив віртуозний виступ перед КРАД, унаслідок чого його контракт призупинили. Решту життя Джад провів, працюючи на сміттєзвалищі.
Авжеж, сьогодні ці філософи залишаються практично цілком невідомими. Безслідно зник після багатообіцяльного дебюту Форест О. Віґґінс. Він запам’ятався тим, що став першим темношкірим, який займав штатну посаду у «білій» інституції, після того як отримав пропозицію на кафедрі філософії Міннесотського університету. Тоді у пресі про це сурмили як про великий поступ.
Одначе в 1951 році Віґґінс потрапив у центр уваги з іншої причини. У межах президентської кампанії 1948 року Генрі А. Воллеса філософ виступив із промовою «Ідеологія інтересу», в якій висунув різкий аргумент, пов’язуючи капіталізм із расизмом й імперіалістичною війною. Доповіді було достатньо, аби звільнити Віґґінса, хоча офіційними підставами зазначили — відверто неправдоподібно — недостатню професійну компетентність.
Раніше ФБР розповсюджували чутки, що Віґґінс був гомосексуалом, а також, що він мав сексуальні зв’язки з білими студентками. Випадок Віґґінса спровокував глибоке обурення з-поміж студентів, понад дві тисячі з яких підписали петицію до президента Мінессотського університету. Велика частина з них зрештою потраплять у чорні списки. Попри те, що втрутилася Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення (НАСПКН), Віґґінс був приреченим. Дружина його покинула, а кар’єра була знищена.
Форест О. Віґґінс. Фото: з відкритих джерел
Не варто вважати, що маккартистські переслідування філософії припинилися зі смертю Джозефа Маккарті в 1957 році. Радикальна чорна марксистська філософиня Анджела Девіс у автобіографії влучно назвала процес, який зумовив її звільнення з Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі (УКЛА), «слідством а-ля Маккарті» (англ. “inquisition à la McCarthy”).
А втім, випадок Девіс показує, як стан справ у багатьох вимірах змінився. По-перше, її призначили на посаду на затято аналітичну кафедру в УКЛА, після невдалих спроб Дональда Девідсона тривалістю в рік зрекрутувати її на подібну непохитно аналітичну кафедру у Принстоні. По-друге, комуністичні переконання перестали бути достатньою підставою для усунення. Це видно з того, як Девіс звільняли, що траплялося насправді не один раз, а двічі. Перший раз Девіс сміливо ствердно відповіла на лист університетського канцлера, який запитував, чи була вона членкинею Комуністичної партії. Рішення про усунення відкликали. Проте наступного разу її звинуватили не в комунізмі, а у висловлюваннях, які вважали несумісними з університетським стилем життя. В одній зі своїх промов, виголошених на кампусі, Девіс кричуще обізвала академічну свободу «справжнім фарсом», який «приховує панівні деспотичні ідеї та вчинки цієї країни».
Вочевидь маккартизму та його спадку було достатньо, аби ускладнити життя тій течії, яка протистояла аналітичному мейнстриму з його прихильністю до емпіризму та лібералізму. Цією течією були марксисти в широкому сенсі. Проте вплив маккартизму був ширший, аніж лише закріплення аналітичного мейнстриму. Загальна тенденція того періоду зводилася до перешкоджання будь-яким альтернативам парадигмі, яка охоплювала різні дисципліни. Складаючись із методологій, призначених для досліджень і розробок епохи Холодної війни, зокрема з теорії раціонального вибору, дослідження операцій і теорії ігор, така парадигма закріплювала картину суспільства та дослідження на засадах класичної ліберальної ідеї автономного раціонального індивіда як основоположної одиниці суспільства.
Відповідно до такого світогляду кожен учасник у праві вийти на ринок ідей і запропонувати там свої товари так, як вважає належним. Вочевидь таким майданчиком у його найчистішій формі була філософія: тут, у позбавленому владних інтересів просторі, ніщо не має значення, окрім суперництва ідей. Годі й казати, що в такій моделі замовчується центральне відкриття марксизму, критичної расової теорії, фемінізму та решти критик соціального ладу — владні відносини структурують ринок ще до того, як хтось на нього вийде. Ця думка ніколи не справляла враження на філософів-аналітиків.
І лише у 1971 році, після десятиліть безпліддя, аналітична філософія нарешті отримала власну політичну філософію в образі «Теорії справедливості» Джона Ролза. Не дивно, що ця праця, у межах якої творитиметься вся наступна аналітична політична філософія, мусила набути форми розширеної апологетики американському лібералізмові. Вишукуючи те, що він назвав «добре організованим суспільством» (англ. “well-ordered society”), Ролз просто-напросто припустив існування матриці індивідів, кожен із яких прагне свого уявлення про хороше життя, після чого запропонував детальну схему розподілу ресурсів між ними. Досягається це тим, що індивіди повинні ступити за «завісу незнання» (англ. “veil of ignorance”), яка не дозволятиме їм побачити, ким вони будуть у суспільстві. Сама дієздатність індивідів у такому вакуумі влади ніколи не розглядалася.
Одначе не лише політична філософія аналітичного ґатунку страждає від подібних самообмежних побудов. Проблема аналітичної філософії, яка утворилася в пізніх 1940-х роках, коли логічний позитивізм був об'єднаний з іншими філософськими течіями і позбавлений політичного виміру, полягає в тому, що весь її дискурс розгортається у просторі ліберального ринку ідей. Це пояснює чудернацькі конвульсії, яких вона нині зазнає, намагаючись включити досягнення критичних расових теоретиків і феміністок. Сьогодні аналітична філософія сприятливіша, аніж раніше, до відкриттів, як-от ті, які Віґґінс чи Девіс пропонували в 1950-1960-х роках. А втім, вона неспроможна не виштовхувати із себе ці відкриття у химерній викривленій формі, поки функціонує на ліберальному ринку ідей, який ці мислителі прагнуть підважити та усунути.