Невпокій у порівняннях: про етику післявоєнної відбудови

3715
Ґруя Бадеску
Статьи автора

У 2017 році я організував захід у mansion (з англ. «особняк», омонім слова «mention» – згадка), культурному просторі в бейрутському районі Зокак ель-Блат, присвячений дискусіям навколо майбутньої відбудови Сирії[1]. У той час архітектори і девелопери у Лівані розглядали відбудову Сирії здебільшого як привабливу можливість отримати прибуток. Вони не лише вбачали у відбудові Сирії чудовий шанс для матеріальної вигоди, але й вважали, що досвід відбудови після громадянської війни та терактів 2006 року, який Ліван накопичував протягом десятиліть, дає унікальну можливість місцевим фахівцям допомогти у відновленні Сирії. 

Метою заходу було піддати критиці це відчуття впевненості та стримати надмірний ентузіазм: зрештою, ліванський досвід відбудови критикували як всередині країни, так і за її межами[2]. Ба більше, ці країни були тісно пов’язаними болісним минулим, що ускладнювало би будь-яку участь ліванських фахівців у відбудові Сирії через приналежність до різних спільнот, ієрархій та загрозу символічного насильства[3]. До того ж, контексти війни були різними. Дискусія між ліванськими та сирійськими архітекторами зосередилася на етиці відбудови та ретельному вивченні наслідків участі в ній іншої країни[4]. Вже тоді потужна плеяда сирійських архітекторів формулювала власне бачення та проблемні питання міської відбудови країни.

У той час як руйнування в Україні тривають, громади та фахівці в постраждалих містах вже замислюються над повоєнним відновленням. Кількість ініціатив, проєктів і дискусій, а також чинних процесів відбудови, які зараз відбуваються в країні, вражає[5]. Під час цих дебатів постійно згадують минулий досвід. Проводяться порівняння не лише з прецедентами відбудови, але й з самою війною. Повоєнне відновлення, дійсно, часто пов’язують з типом війни, рівнем руйнувань, впливом на міста, моральним духом та відповідною культурою пам’яті. Проте навіть побіжний погляд на порівняння, які проводяться із сучасною Україною, показує не лише переваги аналогій, але й їхні обмеження. Тому нині дискусія про порівняння і «найкращі практики», а також про залучення міжнародних акторів до відбудови є дуже актуальною.

 

Бейрут Сараєво

Порівняння, спрямовані на пошук відмінностей, показують, що навіть сукупність подібностей у початкових, довоєнних ситуаціях не призводить до схожих повоєнних сценаріїв, як показують відбудови Бейрута (ліворуч) і Сараєва (праворуч). Фото: Ґруя Бадеску, 2009 р.

 

Вчимося на порівняннях

Використання прецедентів і пошук аналогій передбачають боротьбу з постійною напругою між узагальнювальними порівняннями, які проводять заради встановлення загальних правил, та розрізнювальними порівняннями, які підкреслюють відмінності між окремими випадками. Узагальнювальні порівняння допомагають у побудові загальних теорій, шляхів розвитку і моделей, але зазнають критики за тенденцію до надмірного узагальнення і претензії на універсальність. Натомість розрізнювальні порівняння ґрунтуються на історичних чи етнографічних методологіях і зосереджуються на унікальних контекстах — їх критикують за низьку здатність до перенесення досвіду з одного контексту в інший[6]. Отже, питання полягає в тому, які саме порівняння, моделі та прецеденти можуть допомогти у плануванні та впровадженні відбудови.

Важливим аспектом, який слід враховувати, є те, хто і як проводить порівняння. З одного боку, порівняння можна робити в міських дослідженнях. За останнє десятиліття школа порівняльного урбанізму, яка постала завдяки постколоніальним прагненням створити урбаністичну теорію, позбавлену звичних західних упереджень, вивела порівняння між містами на передній план урбаністичної географії[7]. Порівняльний урбанізм розглядає сучасні міста крізь призму різних процесів. Тож, порівняння зусиль з відбудови означає не лише порівняння міст, але й процесів відновлення у різних масштабах та за участю різних акторів. У той час як деякі праці з порівняльного аналізу відбудови намагаються розробити стандартні моделі відбудови, інші шукають розбіжності між містами, які мали схожі історичні траєкторії та урбаністичні профілі до війни[8]. Такі порівняння розбіжностей, незалежно від того, чи спрямовані вони на пошук відмінностей в історичних траєкторіях, чи охоплюють відмінності між спорідненими містами, правлять за аналітичні інструменти для вивчення відбудови постфактум[9].

З іншого боку, коли порівняння використовують для прийняття рішень і їх впровадження, нормативне мислення також вимагає певної обережності. Обидва типи порівнянь можуть бути корисними інструментами. Узагальнювальні порівняння можуть оприявнити спільні закономірності подій, що відбуваються. Використання прецедентів також допомагає визначити те, що пішло не так і мало зворотні наслідки в інших контекстах. Однак проблеми виникають, коли намагаються окреслити шляхи розвитку і «найкращі практики» на основі узагальнювальних порівнянь та застосувати їх до конкретних випадків. У цьому випадку розрізнювальні порівняння можуть підкреслити контекстуальні відмінності й правити за інструмент для встановлення меж застосування універсальних рецептів і за каталізатор, що спонукає нас враховувати контекст і відкриває простір для рефлексивної творчості. Отже, роль порівнянь полягає в тому, щоб діяти як вартові, застерігаючи від некритичного прийняття моделей і водночас заохочуючи адаптивність, трансформацію і творчість.

 

Багдад

Багдад, Ірак. Відбудова після багатьох нещодавніх конфліктів мала на меті повну реорганізацію повоєнної держави. Джерело: Вікісховище, MohammadHuzam

 

Відбудова не лише як метонімія

У дискусіях про відбудову України постійно згадують історичні прецеденти та аналогії. Проте саме поняття «відбудова» в останні десятиліття часто використовують як загальний термін на позначення багатьох понять, зокрема як означник розбудови миру, стабілізації, економічного відновлення та інституційної перебудови. Як в академічних працях, так і на форумах донорів під повоєнною відбудовою мають на увазі ініціативи, що охоплюють галузі архітектури, економіки та політики і включають такі різноманітні дії, що виходять за рамки буквального відновлення інфраструктури та техногенного середовища, як перебудова інституцій, розбудова миру, стимулювання зростання зайнятості та сприяння розвитку. Отже, відбудова міст — це лише один з компонентів складного процесу. Відбудова Лівії або Іраку була радше проєктом державного будівництва і так званої розбудови миру, ніж плануванням ретельної відбудови міст. Проте у випадку України дискусії про відбудову зазвичай зосереджуються на фактичному відновленні зруйнованих матеріальних об’єктів, що є ключем до економічного відновлення.

Дискусії про Україну, на відміну від дискусій про Боснію і Герцеговину, Афганістан, Ірак, Лівію чи більшу частину Європи після 1945 року, починаються з припущення про політичну та економічну тяглість української держави. Якщо сама держава не потребує відновлення, то фокус зміщується на техногенне середовище та інфраструктуру. Тож, відбудова в Україні певною мірою звільняється від усіх метонімічних дискусій про відбудову як політичний та економічний процес. Інфраструктура тут має буквальне значення, але також говорять про оновлені, модернізовані та ефективніші інституції. Основною причиною такої особливості є природа самого конфлікту: демократична країна зазнала вторгнення з боку сусідньої країни-агресорки з імперськими амбіціями. Україна — це демократична країна, яку потрібно захистити і відбудувати.

 

Варшава

Відбудова Старого міста Варшави після 1945 року йшла всупереч попереднім уявленням про такі процеси. Підходи до відбудови відображають взаємодію різних чинників – від ступеня руйнувань до фінансових можливостей, від архітектурно-планувальних парадигм до культури пам’яті, пов’язаної з характером агресії. Фото: Ґруя Бадеску, 2018 р.

 

Суперечливі чинники

Одним із панівних медіатропів про відновлення України є новий план Маршалла, що нагадує про відбудову (Західної) Європи після Другої світової війни. З цим також пов’язане часте, але абсолютно некоректне твердження, що війна в Україні є першою війною на європейській землі від 1945 року. Хоча порівняння з планом Маршалла справді доречні з точки зору заклику до міжнародної спільноти фінансувати відбудову, вони менше відображають те, як тоді насправді розподілялися і використовувалися кошти. У Західній Німеччині гроші плану Маршалла використали на модернізацію інфраструктури та відновлення промисловості, але не на відбудову міст, тоді як у Великій Британії вони пішли на утримання колоніальної поліції. Більше того, допомога за планом Маршалла становила лише 2% ВВП країн-реципієнток, тоді як вартість руйнувань в Україні до середини 23-го року вже в кілька разів перевищувала весь ВВП країни. Крім того, коли в червні 2023 року план Маршалла згадували на останній конференції з питань відновлення України в Лондоні, це було насамперед у контексті залучення закордонних приватних інвесторів, а не державної допомоги українському уряду, щоб він міг визначати власні пріоритети, як це сталося в новостворених державах загального добробуту Західної Європи після Другої світової війни[10]. Порівняння з відбудовою після 1945 року вимагає вивчення центральної ролі держави в координації відбудови як у східному, так і в західному контекстах. Ба більше, таке вивчення підкреслило б вплив різних політичних економій, які потенційно можуть кинути виклик панівному неоліберальному статус-кво в Україні.

Часто згадують відбудову таких міст, як Варшава та Лондон, після Другої світової війни, але ці міста були колосальними за розмірами та кількістю населення, порівняно з такими населеними пунктами, як Ірпінь чи Буча, або частинами великих міст, що зазнали нападів за останній рік. Більші зруйновані міста на сході та півдні, такі як Маріуполь, наразі перебувають під російським контролем і є болючою темою у розмовах про відбудову. Багато хто з міцевих жителів вимушені були покинути свої рідні міста, а інші опинилися в пастці і тепер отримують символічні подарунки від російського уряду, який намагається здобути їхню прихильність в умовах окупації. Бомбардувань зазнали місця, віддалені від російських позицій, від Ізмаїла на Дунаї до Львова на заході. Масштаби руйнувань загалом нерівномірні в межах міст, але охоплюють всю територію країни і є більш серйозними в районах, розташованих ближче до Росії.

Відбудова після повітряних бомбардувань Другої світової війни також відбувалася в особливу добу архітектури та планування. Модерністський етос і соціалістично-реалістичне бачення палаців робітників мали на меті повністю змінити міські форми. У руйнуванні бачили можливість для змін. Автомобільно-центрична модель міста разом з ентузіазмом до нового і стиранням старого, зрештою, стали приводом для того, що західнонімецькі ліві назвали відбудову «другою руйнацією», яка призвела до створення непривітних міст[11]. Тому сучасні парадигми, такі як «розумне місто», потребують критичного осмислення, перш ніж їх з ентузіазмом впровадять в рамках відбудови. Якщо після 1945 року панувала модерністська впевненість, то сучасна епоха позначена проривами і тертям постмодерністських дрейфів та ризоматичними явищами, до яких належать зіркові архітектори, містобудівні конкурси і послаблення цільового планування[12]. Містобудування значною мірою приватизували, і керують ним девелопери[13].

В самій Україні існує одне бачення майбутнього — європейське. Однак форма і вигляд цього майбутнього для міст залишаються невизначеними. Водночас існує глибокий зв’язок з минулим — національною ідентичністю, спадщиною, пам’яттю, що є невід’ємною рисою сучасної доби та її повороту у 1980-х роках до пам’яті та спадщини. Відбудова міст сьогодні відбувається не так, як раніше. Якщо після Другої світової війни меморіалізація була зосереджена на героях і протистоянні, то теперішнє фокусування на жертвах змінило меморіальну архітектуру. Після 1945 року статус спадщини був вельми обмеженим, а фахівці відкидали доцільність відбудови в тому вигляді, в якому міста були до війни. Однак у 1980-х роках відновлення Старого міста Варшави, яке знищили нацисти, визнали об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Міжнародна рада з питань пам’яток і визначних місць (ІКОМОС) наразі розробляє нові інструкції щодо відбудови, які передбачають вдумливу реставрацію після травматичних подій. Проте постає питання, яке саме минуле варто відновлювати. Після російсько-української війни спадщину радянського модернізму можна визнати за українську або затаврувати як ворожу[14].

Картографування соціального сприйняття війни має важливе значення для розуміння структури майбутньої відбудови, особливо на Донбасі. Різний досвід війни в Україні матиме значні наслідки для відновлення техногенного середовища і соціальної структури. З огляду на це варто взяти до уваги досвід нещодавніх югославських воєн і відбудови після них[15]. Тож відновлення великих міст має враховувати інтереси переміщених осіб, які вважатимуть за краще залишитися там після війни, тоді як відбудова сепаратистських і окупованих територій повинна давати раду мінливим наративам і приналежності до різних спільнот[16].

Отже, відбудова України ґрунтується на відмінній від попередніх досвідів соціокультурній ситуації. Однак існує низка висновків, які можна зробити на основі порівнянь, що можуть бути корисними для роздумів про відбудову України. Відкриваючи нові можливості та вказуючи на потенційні пастки, прецеденти можуть окреслити горизонти для втручання і стати застереженнями, що спонукають до критичного підходу.

 

Ковентрі

Планування відбудови Ковентрі під керівництвом головного архітектора Дональда Ґібсона розпочалося одразу після «Бліцу», і на нього навіть вплинули довоєнні ідеї Ґібсона про перепланування міста. Багато модерністських планувальників та архітекторів того часу розглядали війну як можливість для змін. Джерело: Вікісховище

 

Відбудова як безперервний процес

Відбудова часто починається тоді, коли руйнування ще триває. Коли бомби руйнували міста в Британії та Німеччині, планувальники та архітектори вже працювали над їхньою перебудовою. 1982 року в Бейруті, через сім років після початку громадянської війни в Лівані, коли перспективи її завершення були ще туманними, відбувся семінар, на якому польські та німецькі архітектори обговорювали найкращі практики відбудови та уроки, винесені з помилок, допущених під час міської відбудови після 1945 року. В обложеному місті Сараєві у 1990-х роках архітектори, незважаючи на снайперський вогонь, перетинали місто і зустрічалися на архітектурному факультеті, щоб обговорити майбутню відбудову. Це була не лише спроба обміркувати майбутнє, а й спосіб зберегти відчуття нормальності та психологічної стійкості в умовах облоги. Проте, роздуми про відбудову під час Другої світової війни і про відновлення Сараєва були міцно пов’язані з місцевим контекстом і наявними урбаністичними парадигмами та прагненнями. Натомість воркшопи в Бейруті спонукали до вивчення зарубіжного досвіду, до роздумів про прецеденти і приклади, які можуть надихати.

 

Бейрут

Ретельно спроєктовані громадські простори відбудованого центрального ділового району Бейрута могли б засвідчити прагнення команди міжнародних архітекторів відтворити простір спадщини легендарного Парижа Близького Сходу, але цей процес відновлення фактично спричинив руйнування справжньої спадщини задля відбудови заново, позбавлення місцевих мешканців власності та планування за принципом «згори-вниз», яке заглушило голоси місцевої громади. Це призвело до створення упорядкованого простору, далекого від жвавої атмосфери довоєнних часів. Як зауважила мешканка Бейрута, чий дядько мав крамницю в старому центрі, місто стало пласким, невпізнаваним, втратило свою душу. Фото: Ґруя Бадеску, 2018 р.
 

Сараєво

Сараєво

Відбудова може стати актом стирання небажаних, занедбаних типів і стилів будівель, які можуть більше не відповідати уявленням про післявоєнну країну. У колишній Югославії або Грузії після 2008 року соціалістичні модерністські будівлі часто ставали об’єктами знесення або реконструкції. Наприклад, соціалістична пам’ятка універмаг «Сарайка» в Сараєво (зверху), який було пошкоджено в 1990-х роках, перебудували на торговий центр «BBI Centar» (знизу). Джерело: SARAJEVO.Co.Ba (зверху), Ґруя Бадеску, 2013 р. (знизу)

 

Мостар

У Мостарі, коли відбудовували мінарети, католицька церква також реконструювала свою вежу, зробивши її в сім разів вищою, що спровокувало антагонізм і напруження в міському ландшафті, вчинок, який є символічним насильством і продовженням конфлікту іншими засобами. Крім того, на місцевій горі встановили хрест, який височіє над мусульманським і християнським містом. Фото: Ґруя Бадеску, 2009 р.

 

Відбудова як насильство

Відбудова сама по собі може бути насильством[17]. Критика 1960-х років щодо відбудови Західної Німеччини як «другої руйнації» аж ніяк не є поодиноким явищем. Від Ковентрі та Роттердама до Мінська, багато міст відбудовували після Другої світової війни, стираючи при цьому сліди минулого. У Бейруті відбудова, якою після 1990 року займалось акціонерне товариство «Solidere», передбачала знесення вцілілих будівель, щоб відбудувати центр міста як об’єкт «спадщини», що призвело до створення ексклюзивного простору дорогих магазинів, ресторанів і втрати суспільного розмаїття[18]. У колишній Югославії знесення модерністських пам’яток і заміна їх новими спорудами були пов’язані з подекуди навмисним стиранням очевидної присутності республіки в міському просторі[19]. Ба більше, відбудова в етнічно конфліктних просторах часто передбачає конкуренцію за територію, де маркери ідентичності, такі як релігійні споруди, визначають і привласнюють міський простір. У Боснії і Герцеговині, наприклад, конкуренція між новими спорудами, включно з висотою мінаретів і веж, виявила антагоністичний характер звичайних будівель[20].

 

Вуковар

Спустошений Югославською армією у 1991 році, Вуковар відтоді перетворився на живий меморіал Хорватії – промовисте свідчення війни за батьківщину, як її описують хорвати. Відновлення Вуковара показує, як відбудова і меморіалізація можуть продовжувати конфлікт іншими засобами в час, який Брітт Бейлі називає тривалим «часом конфлікту». Його відбудували як місто-мученик, зосередившись на руїнах-меморіалах, зокрема, на Водонапірній вежі, та меморіальних дошках, і відмовляючись від використання кирилиці, яку вважають маркером сербської мови, у назвах вулиць, незважаючи на присутність значної сербської меншини. Джерело: Вікісховище, Sokac121

 

Белград

У Белграді руїни від бомбардувань НАТО 1999 року, такі як Генеральний штаб Югославської армії, все ще стоять більш ніж двадцять років потому. Вони правлять за мнемонічні об’єкти, що нагадують про руйнування і підтримують наратив віктимізації, а 2014 року стали матеріальним тлом для прийому Владіміра Путіна як почесного гостя. Фото: Ґруя Бадеску, 2013 р.

 

Леббеус Вудс

Леббеус Вудс, «Електропривреда», Сараєво, 1994 р. Леббеус Вудс відвідав Сараєво після війни і запропонував відновити будівлі міста за логікою подвійної структури, яку він назвав «радикальною відбудовою». Більшу частину будівлі мали знову використовувати для різних функцій, в той час як другу невелику її частину перетворили б на структуру, яку він назвав «струп», що символізує незагоєні рани війни. Задум полягав у тому, щоб завжди наводити на роздуми про вплив і значення війни та вбудувати руїну в міський пейзаж. Джерело: LEBBEUS WOODS (блог)

 

Сараєво

Сараєво хотіло створити пам’ятник на зразок руїн-меморіалів у Берліні та інших містах. Будівля газети «Oslobodenje», яка стала предметом обговорення, була символом опору і стійкості. Журналісти працювали там протягом всієї війни в найважчих умовах, робили репортажі під снайперським вогнем і друкували свої матеріали на дедалі тоншому папері. Проте, будівлю перебудували та встановили скляний фасад після того, як її купив власник нової щоденної газети «Dnevni Avaz». Так був втрачений її меморіальний потенціал. Джерело: Вікісховище, Гедвіг Клавуттке

 

Відбудова як зцілення

Відбудова — це не просто відновлення фізичних структур; вона передбачає роботу з травматичним минулим, зцілення, а також бачення майбутнього, яке виходить за межі руйнувань війни. Цей процес є складною взаємодією відновлення, примирення та опору. Проте значення та інтерпретації відбудови й меморіалізації завжди залежать від контексту. Не існує єдиного шляху у роботі з минулим, і меморіальна практика, яка виконує певну функцію в одному місці, може працювати зовсім по-іншому деінде. У Белграді, наприклад, кілька руїн від бомбардувань НАТО 1999 року все ще стоять більш ніж двадцять років потому, часто у визначних місцях центру міста. Ці руїни правлять за мнемонічні об’єкти, але їхня присутність у місті також може підживлювати постійне відчуття віктимізації та невдоволення Заходом[21]. У сусідній Боснії та Герцеговині американський архітектор Леббеус Вудс запропонував відновити будівлі Сараєва зі «струпами», що символізували б незагоєні рани війни, але реакція в Сараєво була здебільшого негативною, оскільки люди не хотіли жити поряд з нагадуванням про тривалу, жорстоку і руйнівну облогу міста. Насправді, ідея про визнання руїн меморіалом у Сараєво з’явилася лише після того, як значна частина відбудови вже відбулася.

 

Мостар1

Мостар

У Мостарі, місті з непростим післявоєнним співіснуванням босняків і боснійських хорватів, Світовий банк інвестував у відновлення мосту османської доби, що вважають за флагманський проєкт відбудови та примирення, в той час як Бульвар залишався зруйнованим протягом десятиліть. Фото: Ґруя Бадеску, 2009 р.

 

Сараєво бібліотека

Національну бібліотеку/стару ратушу в Сараєві відбудовували повільно, значна частина коштів надходила від Австрії, колишньої імперської держави, яка її збудувала, та ЄС. ЄС демонстративно утримувався від втручання у перебіг війни, і його реакція в основному обмежилася розгортанням миротворчих сил. Згодом ЄС відчув провину, і це спричинило сплеск уваги до Сараєва та надання йому фінансових ресурсів, спрямованих на численні проєкти з відбудови. Фото: Ґруя Бадеску, 2014 р.

 

Відбудова як міжнародна арена

Міжнародні актори дедалі активніше долучаються до процесів відбудови[22]. У Боснію і Герцеговину міжнародні організації та іноземні держави прийшли зі своїми баченнями, стратегіями і благими намірами, але з мінімальним урахуванням місцевих поглядів та прагнень. Світовий банк інвестував у відновлення Старого мосту османської доби в Мостарі, який розглядали як флагманський проєкт відбудови та примирення. Проте, зосередженість на мосту та його символічному потенціалі призвела до нехтування іншими історичними пам’ятками, які виконували важливі суспільні функції, наприклад, вздовж зруйнованого Бульвару[23]. У Сараєві саудівці висловили зацікавленість в участі у відновленні міста в дусі ісламської солідарності. Але їхня відбудова мечеті Газі Хусрев відбулася без належних консультацій і включала побілку стін, раніше прикрашених типовими балканськими квітчастими малюнками[24]. Так само участь Ірану у відбудові Лівану після війни 2006 року стала маркером політичного впливу, а отже, підтримки Хезболли. Міжнародні зусилля з відбудови відбуваються з багатьох причин — від солідарності до почуття провини, від постімперських поглядів до політики пам’яті[25].

Спосіб, у який міжнародні актори роблять свій внесок у зусилля з відбудови, також може бути зовсім різним і мати великий вплив на результати. У Мостарі було створено спеціалізований підрозділ для запровадження чіткої процедури, яка б забезпечила швидкий прогрес і залучення різних місцевих зацікавлених сторін. Однак у Сараєві ЄС брав участь у відбудові за надзвичайно бюрократизованою процедурою, яка вимагала багато часу для затвердження коштів. Ба більше, місцева влада використовувала більш ситуативний підхід до використання міжнародних коштів на конкретні будівельні проєкти.

Окрім держав та міжнародних організацій, у плануванні відбудови дедалі частіше беруть участь архітектори та дизайнери з-за кордону. Незважаючи на добрі наміри, досвід і ресурси, брак знань контексту може призвести до негативних наслідків. Наприклад, вони можуть нав’язувати упередження та рішення, які не відповідають потребам і прагненням місцевої громади. Небезпеки «урбаністичного десанту» включають продовження дисбалансу влади, культурну нечутливість, ерозію місцевої ідентичності та ізоляцію маргіналізованих груп. Щоб уникнути цих небезпек, архітекторам, як закордонним, так і вітчизняним, вкрай важливо надавати пріоритет спільним підходам, які розширюють можливості місцевих громад, поважають їхню суб’єктність і сприяють інклюзивним процесам проєктування. Така співпраця вимагає врахування контексту, зокрема картографування соціальних структур, розуміння наративів війни, визнання різноманітних значень, які приписують руїнам, а також визначення потреб і бачення майбутнього.

Висновок

Відбудова — це зусилля, що поєднують матеріальний бік справи, пам’ять та уявлення про майбутнє. Контекст править за компас, який дозволяє орієнтуватися в її складнощах і хитросплетіннях. Наративи війни, наслідки конфлікту та сутність втрат — це нитки, які мають бути вплетені в саму тканину відбудови. Архітектурні та планувальні рішення мають спиратися на антропологічне бачення. Нюанси минулого, характер руйнувань і відлуння пам’яті — все це разом окреслює контури міського відродження. Робота без належного знання місцевих умов, покладання виключно на спрощені порівняння або застосування універсальних моделей може мати непередбачувані негативні наслідки. Крім того, кожне втручання або зміна, навіть якщо спочатку вони планувалися як тимчасові, мають довготривалі наслідки.

Розрізнювальні порівняння можна використовувати для того, щоб стримати ентузіазм щодо найкращих практик. Цінність узагальнювальних порівнянь полягає у висвітленні того, що може піти не так — чого слід уникати, а не того, чого слід дотримуватися. Визначення місць, де відбувалися подібні процеси, може допомогти знайти можливі траєкторії розвитку, водночас враховуючи розбіжності. Ключовим викликом залишається питання, хто робитиме ці порівняння і яка їхня роль у відновленні України. Міжнародне втручання, незалежно від його намірів, може мати зворотні наслідки. Визначальним чинником є посилення голосу місцевих акторів і сприйняття відбудови як спільної справи, учасники якої використовують порівняння як засіб, водночас розвиваючи різнобічне бачення та діючи на різних рівнях. Етика відбудови, від Бейрута до Маріуполя, має бути в центрі цієї дискусії.

Примітки

  1. ^ Це було напередодні майже повного розпаду ліванської держави після 2019 року, з виснажливою банківською кризою, величезними протестами, шокуючим вибухом і руйнуванням інфраструктури, які завели країну в глухий кут.
  2. ^ Наведу лише кілька прикладів, Marwan Ghandour and Mona Fawaz, “Spatial Erasure: Reconstruction Projects in Beirut,” ArteEast Quarterly, Spring 2010; Howayda Al-Harithy and Dina Mneimneh, “The {Framing} of Heritage in the Post-War Reconstruction of Beirut Central District (Lebanon),” in Urban Recovery: Intersecting Displacement with Post War Reconstruction, ed. Howayda Al-Harithy (Abingdon: Routledge, 2021), 239–70; Aseel Sawalha, Reconstructing Beirut: Memory and Space in a Postwar Arab City (Austin: University of Texas Press, 2010); Craig Larkin, “Remaking Beirut: Contesting Memory, Space, and the Urban Imaginary of Lebanese Youth,” City & Community 9, no. 4 (2010): 414–42.
  3. ^ Передісторія складається зі складного переплетіння історичних подій, символічних ієрархій у регіоні та спогадів про сирійську окупацію Лівану, а також присутність сирійських біженців у Лівані та дискусії про ліванську ідентичність та роль ліванців в арабському регіоні.
  4. ^ Взаємозв’язок між післявоєнною архітектурною відбудовою та етикою поводження зі складним минулим став темою моєї докторської дисертації в Кембриджському університеті, яку я захистив у 2018 році і розширив до книги, що готується до друку.
  5. ^ Євгенія Дулько, фулбрайтівська стипендіатка, яка вивчала міське планування в Університеті Іллінойсу, написала магістерську дисертацію, в якій окреслила масштаби таких ініціатив.
  6. ^ Дивись, наприклад, порівняльне дослідження американського соціолога Чарльза Тіллі. Він розрізняв чотири способи порівняння. Розрізнювальні порівняння допомагають висвітлити особливості конкретного випадку. Натомість узагальнювальні порівняння фіксують повторювані структури та процеси в різних випадках. Порівняння з метою виявлення відмінностей прагнуть знайти причинно-наслідкове пояснення відмінностей між кейсами. Комплексні порівняння розглядають кейси як вбудовані в спільне соціальне середовище.
  7. ^ Jennifer Robinson, Ordinary Cities: Between Modernity and Development (Abingdon: Routledge, 2006); Colin McFarlane and Jennifer Robinson, “Introduction—Experiments in Comparative Urbanism,” Urban Geography 33, no. 6 (2012): 765–73.
  8. ^ Бейрут і Сараєво, наприклад, мають спільне османське минуле, пережили імперську реконструкцію (французьку і габсбурзьку, відповідно), модернізацію за часів Югославії і незалежного Лівану, потім руйнування під час війни і повоєнну відбудову. В обох містах проживає релігійно різноманітне населення, яке розмовляє взаємозрозумілими мовами. Проте, після воєн наприкінці ХХ століття ці міста впроваджували зовсім різні процеси відбудови та концепції, які можна пояснити як прояв місцевої суб’єктності та контекстуальних особливостей. Дивись Gruia Bădescu, “Post-War Reconstruction in Contested Cities: Comparing Urban Outcomes in Sarajevo and Beirut,” in Urban Geopolitics: Rethinking Planning in Contested Cities, ed. Camillo Boano and Jonathan Rokem (Abingdon: Routledge, 2017), 17–31; Gruia Bădescu, “Traces of Empire: Architectural Heritage, Imperial Memory and Post-War Reconstruction in Sarajevo and Beirut,” History and Anthropology 30, no. 4 (2019): 1–16; Gruia Bădescu, “Cosmopolitan Heritage?: Post-War Reconstruction and Urban Imaginaries in Sarajevo and Beirut,” in Controversial Heritage and Divided Memories from the Nineteenth Through the Twentieth Centuries, ed. Marco Folin and Heleni Porfyriou (Abingdon: Routledge, 2020), 121–38.
  9. ^ Тіллі визначає комплексне порівняння як акт порівняння випадків, які пов’язані між собою приналежністю до однієї великої соціальної структури або відносинами залежності. Наприклад, порівнюючи відбудову Києва та Бучі, потрібно враховувати не лише різницю в розмірах, економічній потужності та рівні руйнувань, але й територіальні відносини між ними, а також той факт, що Буча входить до складу Київської області.
  10. ^ Хоча існування різних ініціатив міжнародних організацій в Україні до повномасштабного вторгнення вже створило рамки для накопичення фінансових ресурсів, незрозуміло, як ці організації будуть діяти в умовах дедалі більших масштабів руйнувань. Створення агентств, що займаються допомогою за Планом Маршалла, може стати вартим обговорення прецедентом.
  11. ^ A. Mitscherlich, The Inhospitality of Our Cities (Frankfurt: Suhrkamp, 1965).
  12. ^ Український уряд навіть оголосив про скандальну ліквідацію механізмів планування та скасування вимоги архітектурних дозволів, припускаючи, що багато архітекторів або воюють на фронті, або втекли з країни.
  13. ^ Незважаючи на ці тенденції, у постсоціалістичному, повоєнному югославському просторі я знайшов приклади опору і бунту, своєрідності і незалежності стилю, а також стійкої суб’єктності в архітектурі. У Сараєві такі архітектори, як Амір Вук Зек, зруйнували моделі офісної архітектури і натомість обрали синкретичне творення простору, яке поєднує різноманітні впливи Сараєва без жодних компромісів. Щоб дізнатися більше, дивись Gruia Badescu, “The City as a World in Common: Syncretic Place-Making as a Spatial Approach to Peace,” Journal of Intervention and Statebuilding 16, no. 5 (2022): 600-618.
  14. ^ Дискусії про українську архітектуру радянської доби були жвавими ще до війни, дивись, наприклад, праці таких відданих справі фахівчинь, як Євгенія Губкіна.
  15. ^ Досвід війни в Боснії і Герцеговині показує, що внутрішньо переміщені особи часто залишаються у великих містах, коли конфлікт закінчується, оскільки вони мають кращі можливості для працевлаштування та отримання засобів до існування, незважаючи на втрату рідної домівки. Дивись Stef Jansen and Staffan Löfving, Struggles for Home: Violence, Hope and the Movement of People (New York: Berghahn Books, 2009); Gruia Bădescu, “Dwelling in the Post-War City Urban Reconstruction and Home-Making in Sarajevo,” Revue d’études Comparatives Est-Ouest 46, no. 04 (2015): 35–60.
  16. ^ Розглядаючи досвід війни в Боснії і Герцеговині, ми можемо побачити, як з часом люди, які колись були сусідами, стають одне одному чужими, конструюють окремі ідентичності та втрачають довіру одне до одного. Антропологиня Івана Мачек простежує трансформацію сприйняття людей, які спочатку співіснували в гармонії, але з плином часу почали конструювати окремі ідентичності, виявляти обережність та культивувати амбівалентні емоції — невпевненість, недовіру — до тих, кого вони дедалі частіше сприймали як представників іншої групи. Дослідження Мацек свідчать про глибокі зміни, які можуть відбутися в горнилі конфлікту, де суспільна тканина може розпастися, залишаючи по собі мереживо, виткане з ниток поділу та підозри. Це відкриває питання про те, що насправді відбувається сьогодні на окупованих територіях України, і особливо на Донбасі, з його тривалою російською присутністю. Наскільки війна і путінська пропаганда змінили місцеві ідентичності, поки що так само незрозуміло, як і те, які напруження і конфлікти можуть виникнути після возз’єднання країни між радикалізованими війною людьми, які належать до різних спільнот.
  17. ^ Це насильство може проявлятися в різних формах, включаючи руйнування через відбудову, символічне насильство, культурне насильство та демонстрацію структурного насильства. Дивись Dacia Viejo-Rose, Reconstructing Spain: Cultural Heritage and Memory after Civil War (Brighton: Sussex Academic Press, 2011); Gruia Bădescu, “Urban Memory After War: Ruins and Reconstructions in Post- Yugoslav Cities,” in Contested Urban Spaces: Monuments, Traces, and Decentered Memories, ed. Ulrike Capdepón and Sarah Dornhof (London: Palgrave Macmillan, 2021).
  18. ^ Gruia Bădescu, “Beyond the Green Line: Sustainability and Beirut’s Post-War Reconstruction,” Development 54, no. 3 (2011): 358–67. 
  19. ^ Gruia Bădescu, “The Modernist Abject: Ruins of Socialism, Reconstruction, and Populist Politics in Belgrade and Sarajevo,” in Memory and Populist Politics in Southeastern Europe, ed. Jody Jensen (Abingdon: Routledge, 2021), 27–46.
  20. ^ Robert Bevan, The Destruction of Memory: Architecture at War (Reaktion Books, 2007); Robert M. Hayden, “Intersecting Religioscapes and Antagonistic Tolerance: Trajectories of Competition and Sharing of Religious Spaces in the Balkans,” Space and Polity 17, no. 3 (2013): 320–34; Gruia Bădescu, “Between Repair, Humiliation, and Identity Politics: Religious Buildings and Memorials in Post-War Sarajevo,” Journal of Religion & Society 21 (2019): 19-37.
  21. ^ Дивись Gruia Bădescu, “Urban Geopolitics in’Ordinary’and’Contested’Cities: Perspectives from the European South-East,” Geopolitics 28, no. 5 (2022): 1–26.
  22. ^ За словами Ірини Мацевко, історикині та проректорки Харківської школи архітектури, реконструкція Балкан є яскравим прецедентом для України саме з точки зору міжнародного залучення. Linda Kinstler, “Architect Plan a City for the Future in Ukraine, While Bombs Still Fall,” New York Times, November 7, 2022, .
  23. ^ Для багатьох хорватів Мостара міст був просто сполученням між мусульманськими районами міста і частиною османської спадщини, а не об’єднувальним елементом, яким його зображували. Jon Calame and Amir Pasic, “Post-Conflict Reconstruction in Mostar: Cart before the Horse,” Divided Cities/Contested States Working Paper 7 (2009).
  24. ^ Bevan, The Destruction of Memory.
  25. ^ Дивись Badescu, “Remaking the urban: International actors and the post-war reconstruction of cities” (готується до публікації).

Автор: Ґруя Бадеску

Переклад: Павло Шопін

Обкладинка: Катерина Грицева

Статтю опубліковано англійською мовою в рамках проєкту «Reconstruction» («Відбудова») на сайті e-flux Architecture у вересні 2023 року.

 

e-flux Architecture — це архівний та редакційний проєкт, заснований 2016 року. e-flux Architecture описує міжнародні напрямки критичного дискурсу навколо сучасної архітектури, культури та теорії.

«Відбудова» — це проєкт спільноти e-flux Architecture, що спирається на результати симпозіуму «Відбудова України. Руйнація, репрезентація, солідарність», який 9–11 вересня 2022 року провели Софія Дяк, Марта Кузьма та Міхал Муравський. Організаторами симпозіуму виступили Центр міської історії, Львів; Центр урбаністичних студій, Київ; Київський національний університет будівництва та архітектури; колектив «Re-Start Ukraine»; Університетський коледж Лондона; Urban Forms Center, Харків; Єльський університет та Центр досліджень візуальної культури, Київ.

Поделиться