Починаючи з січня 2011 року за сприяння профспілкових активістів, дослідників, журналістів, митців і усіх зацікавлених в рамках дослідницького проекту і формування архіву «Праця і робітничий рух в Україні. Архів і дослідження» збираються і аналізуються матеріали, що стосуються становища робітничого класу, змін, що відбулися у класовій структурі, а також форм класової експлуатації після розпаду СРСР. Окрім формально зайнятих робітників у традиційних секторах економіки (індустріального пролетаріату) ми звертаємося також до таких категорій робітників як: трудові мігранти, неформально зайняті вуличні торговці у кіосках, базарах, блошиних ринках, переходах, робітники мереж супермаркетів та закладів громадського харчування, будівельники, нестабільно зайняті офісні працівники нижчих ланок (т.зв. «офісний планктон», що влкючає зокрема і «гручку» чи «нестандартну» зайнятість, стажування тощо), працівники у сфері освіти, охорони здоров’я («бюджетники»), фрілансери у сферах науки і культури, працівники громадського транспорту, небезпечна і/або нелегальна робота.
Результати дослідження і архівні матеріали ми збираємо на спеціально створеній веб-сторінці, щоб зробити їх доступними дослідникам, профспілковим діячам, журналістам, цифрова копія усіх матеріалів зберігаєтья в архіві Міжнародного інституту соціальної історії в Амстердамі. До співпраці та консультацій залучаємо провідних сучасних західних дослідників робітничого класу, зокрема й тих, що проводили дослідження в Україні.
«Спільне» вже знайомило читачів з окремими результатами проекту «Праця і робітничий рух», зокрема – в четвертому випуску журналу надруковане інтерв’ю з Нью-Йоркським істориком Деніелом Валковіцем, що зняв документальний фільм про шахтарський рух Донбасу 1989-1991 років «Перебудова знизу», з лідером незалежної профспілки заробітчан-будівельників «Серп і молот» Віталієм Махіньком, а також включено DVD з дослідницьким відео «Херсонський машинобудівний завод» та коментарями до нього. За підтримки Фундації ім.Рози Люксембург, ми також співорганізовували міжнародні конференції «Після праці» (вересень 2011) і «Старі класи – нова боротьба» (березень 2012), лекції Деніела Валковіца і Девіда Оста про період перебудови і капіталістичних трансформацій у Східній Європі.
Нижче, увазі читачів представлено роботу «Невраховані голоси», створену у співавторстві художника Нікіти Кадана і соціолога Анастасії Рябчук, про буденний досвід вуличних торговців у Києві, проведені влітку 2011 року.
* * *
Як корівка доїться, так і я їжджу. У будь-яку пору – що влітку, що взимку. Встаю о третій ранку, виїжджаю о п’ятій тридцять, о восьмій тут. Ночую на вокзалі, бо зранку є поїзд з безкоштовним вагоном для пенсіонерів. У платному залі ночую. Заплатила п’ять гривень і сиди, ніхто тебе не трогає. Там хоч відпочину, бо на базарі весь день на ногах, хіба на кравчучку присісти. Це моя карета! А що, я за своє життя не заробила? Їсти теж отак присяду, витягну, що з дому взяла. Та й тут ходять, продають нам то пиріжки, то кофе.
Важко звичайно, особливо зимою. Бува так холодно, що молоко замерзає. Хтось просить попробувать, ти відкриваєш бутилку, а там лід. То я тую бутилку беру, перевертаю догори дном і за пазуху засовую. Грію, щоб розтало. А бува виїдеш, а тут у Києві дощ як уперіщить! Чи сніг. А додому уже ж не вернешся з пустими руками, треба ж щось уторгувать. Ото і стоїш під дощем, мокнеш, уже і дешевше готовий уступить, аби купили. Раз промокла до нитки, що звонила до сестри моєї невістки, щоб та дала щось сухе передягти. Їхала до неї на окраїну Києва, вона мені якісь старі чоботи дала. Та вони малі на мене були, як я назад додому їхала, то всі ноги до крові здерла.
Що ж, отак потихеньку і торгую. Тут дуже не розкладешся, все міліція ганяє. Висліджують менти нас, а ми їх. Хапаємо швидко все, щось перевертаємо, біжимо. Нас при любій владі ганяють – щоб красиво було. Хоч я тобі скажу, всякі міліціонери бувають. Бува в отдєлєніє забирає, а бува спокійно просить – ви приберіть тут, ми пройдемо, а ви потім далі торгувати будете. То ми отак усе зберемо швидесенько, зайдемо за оцей супермаркет, а потім з другого боку вийдемо і знов розкладемо.
А взагалі, міліціонер бабу боїться. Каже, помреш в машині по дорозі в отдєлєніє, а мені що робити? Так що я не жаліюсь, хай уже краще ганяють, так принаймні коробельники тут не осідатимуть. А то бува, ми десь місце базарне зробимо, почнемо десь торгувать, і вже коробельники тут як тут! Приїжджають з овочебаз машинами, розставляють свої коробки, зонтік ставлять і уже вони тут хазяї. А як міліція ганяє, то не ставлять, бо як їм то все збирати? Це ми – ноги в руки і побіг. То хай уже краще міліція, ніж коробельники.
* * *
Яка, в пизду, політика? Кому політика, а кому якось прожити треба. Оце бачиш, з жінкою тут стоїмо. Я раніше працював на автокрані. Був колись такий Міжколгоспбуд: у вісімдесяті будували колгоспи, у дев’яності – церкви. Зараз стою тут. І влітку, і взимку – з восьмої й до темряви. Взимку ногу обгорну газетою, зверху поліетиленовий пакет, потім шкарпетку, а вже тоді черевик. Вдягну на себе все, що маю, та й картонку від ящика під ноги. Чай, сто грам. Коли вже дуже сильний мороз, то не стою – бо товар мерзне. А так то що хворий, що не хворий, а стояти треба. Ми ж не з села приїждаємо зі своїм, а на овочебазі все купуємо. То вже як купив, то треба продать. А то який сенс? Я тут і за місце плачу, і за камеру при базарі, щоб товар на ніч лишить. Відпустки вже років двадцять не було. Не вийде, навіть якби хотів. Бо забере твоє місце хтось інший, а тоді шукай нове.
Та й заробітку, чесно кажучи, не дуже. Щось відкладемо дітям на навчання. А так — повернути за товар, за місце, за машину, якою все з бази возити… Добре як тисяча гривень лишиться, а бува й того нема. Та ще й товар порчений дають. А ти ж зразу не провіриш кожен ящик. Там на овочебазі неукраїнці працюють, приїжджі різні. Як з ними розмовляти?
А жінка моя – вчитель початкових класів. На базарі стоїть на вихідних. Бува мене підміняє, а бува візьме щось і трохи далі стане. У мене по колгоспах під Києвом знайомі лишились, то вони щось теж підвозять, щоб ми продали. Бо їм товаром платять. За десять ящиків зібраних помідорів одинадцятий можеш собі брать. Але вони там розучились робить. Було, пам’ятаю, що я тирсу з лісоповалу в колгоспи возив, нею посипали землю, щоб бур’яни не росли і щоб овочі чистенькі були. Зараз хочуть аби все саме росло. Думають, де б устроїться робить, щоб нічого не робить. Працювать – не працювать, а тільки гроші получать!
А ми завжди крутилися, скільки себе пам’ятаю. У дев’яностих як зарплату у школі не платили, то жінка ще й шапки з зайця робила і торгувала, навіть у Москву їздила. Це вона дітей на ноги поставила. Та ще й вишивку продає. Три дні такі: день Києва, день Конституції і день Незалежності. Тоді найкраще купують. Вона і Матінку Божу вишиє як на образах, і рушник. Щоб у кожній хаті висів. Я так рахую — у кожній українській хаті має бути рушник. Не розумію я євроремонтів. Але у неї іноземці в основному купують, наші то слабо.
Малюнки Нікіти Кадана
