Нехтування армійським протоколом кілька разів рятувало світ від ядерної війни. Інтерв’ю із Г’ю Густерсоном

5568

Г’ю Густерсон — британо-американський антрополог, професор Університету Британської Колумбії. Розпочав кар’єру дворічним дослідженням працівників лабораторії з розробки ядерної зброї в США в середині дев’яностих. З того часу вчений продовжує писати про атомних зброярів і для них, а ще досліджує суперечливі соціальні ролі та об’єкти, що існують на перетині технологій, політики та наукового знання: дрони, їхніх операторів, детектори брехні та інституції, що на них покладаються. Спільне зв’язалось із професором Густерсоном, аби поговорити про все це, а ще — зі зрозумілих причин — про ядерну зброю, ядерні доктрини, ядерну зиму.

 

Я впeрше написав вам ще наприкінці січня, з того часу багато думав, з якого питання краще розпочати інтерв’ю. Після 24 лютого всі сумніви зникли. Отже, що Сполучені Штати робитимуть, що вони зобов’язані зробити, якщо одну з їхніх країн-союзників атакують атомною зброєю? Україну, наприклад.

Очевидно, що в сьогоднішній війні США підтримують Україну, але є різні типи союзницьких відносин. Кожен із них передбачає різні зобов’язання. Скажімо, якщо Росія нападе на Естонію, застосувавши ядерну зброю, за умовами п’ятої статті договору про НАТО напад на одну з країн альянсу розглядатиметься як напад на увесь альянс. Завжди вважалось самозрозумілим, що атомна атака на будь-кого з натівських членів призведе до атомної відплати з боку НАТО чи США.

Але в Україні інша ситуація. Юридичного зобов’язання відповісти симетрично немає. Я дуже здивуюсь, якщо політики у Вашингтоні вдадуться до ядерної опції. Навіть якщо Україну атакують ядерною зброєю.

 

Демонстрація ядерних збройних сил Росією під час параду в Москві / AP images

 

З іншого боку, навіть за умови, що Путін готовий застосувати атомну бомбу й віддасть такий наказ, багато обговорюється ймовірність, що його власні підлеглі можуть не виконати таке розпорядження. Чи існує така ж імовірність у Сполучених Штатах?

Ви висунули одразу кілька тверджень, кожне з них варто обговорити окремо.

Щодо питання, чи буде виконано наказ, легітимний наказ від глави держави про застосування ядерної зброї, то відомо принаймні про два випадки з історії США, коли військові високопосадовці поширювали серед командування розпорядження про готовність знехтувати наказом про застосування атомної зброї.

В останні дні президентського терміну Ніксон багато пиячив, був у глибокій депресії. Знав, що з його президентством покінчено й що йому радше доведеться піти у відставку. У Білому Домі почали нервуватися щодо Ніксонового ментального здоров’я. Нам відомо, що Джеймс Шлезінгер, міністр оборони, видав розпорядження: у випадку отримання президентського наказу про застосування ядерної зброї, він мав бути переспрямований йому особисто. Шлезінгер сам вирішував би, легітимний це наказ чи ні. Я вважаю, що те, що зробив міністр, було незаконним і неконституційним. А ще, що це було дуже правильне рішення. Хіба ні?

Нам також відомо, що в останні дні трампівського президентства генерал Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів, видав такий самий наказ щодо Трампа. Тож щонайменше двічі військові керівники в Сполучених Штатах через перестороги щодо психічного стану глави держави вдавались до попереджувальних заходів, аби впевнитись, що президент не зможе застосувати ядерну зброю.

Також варто зазначити, що в кількох випадках м’яч був, так би мовити, на іншому боці поля. Були всі передумови для використання ядерної зброї з боку Радянського Союзу. За таких умов єдиний російський офіцер щоразу робив крок уперед і запобігав цьому. Це не зовсім те саме, що отримати наказ від президента, але в обох випадках усіх формальних умов було дотримано.

Перший випадок трапився, якщо не помиляюсь, в 1983-му. Нова російська система попередження тоді видала помилковий сигнал. З погляду командування виглядало так, ніби СРСР зазнав ядерної атаки з боку рейганівської Америки. Тоді радянський офіцер, чиє ім’я я зараз, на жаль, не можу згадати [підполковник Станіслав Петров] мав прийняти рішення одноосібно. Він виснував, що атака США малоймовірна, тож віддав наказ чекати і спостерігати, чи не буде вибухів ракет над територією СРСР. Це, безсумнівно, було порушенням протоколу. Той військовий, хоча і врятував мільйони життів, дістав дисциплінарне стягнення. [Посміхається]. Але це був правильний вибір. Сигнал був помилковим.

Ми також знаємо про інший випадок часів Карибської кризи. Російський підводний човен, озброєний ядерними боєголовками, потрапив у сутичку з американськими надводними суднами біля берегів Куби. Вони скидали глибинні бомби й намагалися змусити субмарину піднятись на поверхню. Тоді головнокомандувач підводного човна віддав наказ використати ракету з атомним зарядом. На борту, за збігом обставин, був інший армійський високопосадовець, [капітан ІІ рангу Василій] Архіпов, котрий узяв ініціативу на себе і скасував попередню команду.

 

Зустріч Микити Хрущова та Джона Кеннеді за рік до Карибської кризи під час переговорів у Відні в 1961 році / Wikimedia

  

А що нам взагалі відомо про російську ядерну доктрину? Вона ж не визнана публічно?

Залежить від того, що мати на увазі під «публічно». Ми ж зараз говоримо про неї? Отже, виявляється, що вона є публічною. Співробітники американських аналітичних центрів, які заробляють на життя, розмірковуючи про ядерну зброю, теж постійно до неї апелюють.

У вісімдесятих у Радянському Союзі була офіційна доктрина «не першого застосування» [no first use]. СРСР задекларував, що ніколи не використає ядерну зброю першим. За радянською версією таке озброєння існувало виключно для того, щоби стримувати інші ядерні країни. Але ту доктрину вже викинули на смітник. Тепер РФ офіційно не заперечує, що може завдати удар першою.

Панує думка, що сучасна російська доктрина передбачає «ескалацію задля де-ескалації». Йдеться от про що. Припустімо, російські сили в Україні опинились у глухому куті. Вони от-от мають понести дуже високі втрати, зазнати розгрому, що є політично неприйнятним. Тоді командувач може віддати наказ застосувати тактичну ядерну зброю, аби спричинити психологічний шок. Згідно з цією теорією, інша сторона має сказати: «Господи, то вони таки готові застосувати атомну зброю! Краще відступімо!» Сценарій, за якого противник теж вирішує відповісти ядерною зброєю, не розглядається, хоча він і видається мені ймовірним.

Багато що може залежати від цілі, на яку спрямують атомний снаряд. Приміром, якщо росіяни скинуть його на десятки тисяч українських солдатів, не залишивши їм шансу вижити, прирікши їх на жахливу смерть, спокуса відповісти ядерною зброєю може бути значно вищою, ніж у випадку, якщо атомний снаряд буде спрямовано на більш-менш незаселену територію задля проведення такої собі демонстративної детонації: мовляв, дивіться, на що ми здатні. От це і є ескалація задля де-ескалації.

В американців доктрина схожа. Задум у тому, аби противник сказав: «Ого, ми не усвідомлювали, наскільки це все серйозно для вас. Тепер зрозуміли. Що ж, ми відступимо, ставитимемось до вас із повагою»!

Повернімося до сценарію повномасштабної війни між ядерними державами. Упродовж Холодної війни обидві сторони відштовхувались від MAD (Mutually Assured Destruction, укр. — гарантоване взаємне знищення[1]). Ви влучно описуєте цей парадокс у книзі: ядерна зброя існувала задля того, щоби ніколи не бути застосованою. А яка ситуація зараз? MAD і надалі залишається загальноприйнятою моделлю поведінки?

Так, це й досі домінуюча рамка. Байден, до речі, з цього погляду, скидається на класичного президента часів Холодної війни — Джорджа Буша старшого чи Джиммі Картера, або Рональда Рейгана. Вони завжди були готові воювати з росіянами чужими руками [through proxies] в Нікарагуа, Сальвадорі, Кореї. Але уникали ситуації прямого зіткнення російських та американських збройних сил. Байден робить те саме. Більшість людей, що заробляють на життя, розмірковуючи про ядерну зброю, вважають, що він чинить правильно. Вони не думають, що американські F-35 мають літати над Україною, забезпечуючи безполітну зону. Це було б занадто небезпечно для всього світу. Якби росіяни збили F-35 та вбили американського пілота, американці вимагали б відплати. Усе могло б швидко вийти з-під контролю.

Важлива частина того, як публіка уявляє повномасштабну ядерну війну — так звана ядерна зима[2]. Наскільки я зрозумів із вашої книжки, наразі є сумніви щодо того, наскільки вона можлива. Який сьогодні консенсус серед дослідників?

Думаю, моя книжка щодо ядерної зими доволі сильно застаріла. Більшість незалежних аналітиків сприймають таку перспективу дуже серйозно. Мій колега з Університету Британської Колумбії, фізик М. В. Рамана, зробив багато теоретичних обчислень цього процесу. Виявляється, не потрібно використовувати багато ядерних боєголовок. Усього лише сотні штук вистачить, аби зруйнувати клімат усієї планети. Температура впаде на кілька градусів. Як наслідок — неврожаї на значній частині територій. Навіть вибух декількох дюжин ядерних ракет призведе до ядерної зими в тій чи іншій формі. Ба більше, якщо ви не перебуваєте поруч із полем бою, якщо ядерна зброя буде застосована на території України чи Росії, а ви мешкаєте в Японії, Китаї чи Індії, ви однаково відчуєте значні негативні наслідки.

Ви вже згадували про тактичну та стратегічну ядерну зброю. Можете розповісти більше про цей розподіл? Не всі країни, якщо я не помиляюсь, його визнають. Лише американці та росіяни?

Ще британці. Мені здавалося, що і французи теж, але тут я можу помилятися.

Отже, тактична ядерна зброя. По-перше, здебільшого вона не має такого широкого радіусу досяжності, як стратегічна. Нею можна вистрілити з гармати чи скинути її з літака. Зазвичай застосовується десь у сотні миль[3] від точки запуску. Має порівняно малий заряд, менший, ніж у Хіросімській бомбі. Маю наголосити: бомба з Хіросіми вважається дуже невеликою в порівнянні з ядерними арсеналами сучасності. Потужність бомби, скинутої на Хіросіму, становила приблизно тринадцять кілотонн. Це тринадцять тисяч тонн у тротиловому еквіваленті.

Деякі тактичні ядерні снаряди мають три, чотири, п’ять кілотонн. Можна уявити, що їх використовуватимуть, аби знищити ціль на кшталт дамби, моста чи чогось подібного. Такий снаряд вб’є значну кількість людей, що знаходитимуться поряд, та спричинить багато символічної шкоди. Перехід ядерної межі — це не абищо. Але це геть інша справа, ніж застосування стратегічної ядерної зброї.

Наведу приклад з американського ядерного арсеналу. Трайдент ІІ — це ядерна ракета, що запускається з підводного човна, має заряд у триста п’ятдесят кілотонн. Ви ж пам’ятаєте, що потужність бомби, скинутої на Хіросіму, становила тринадцять? Триста п’ятдесят кілотонн — це просто неймовірно багато в порівнянні з тією величиною. Її можна запустити із субмарини в будь-якій точці світу. Зброя досягне цілі за двадцять-двадцять п’ять хвилин. Вона піднімається в космос, потім повертається, пронизуючи атмосферу на швидкості, у шість разів більшій за швидкість звуку. Може влучити в ціль із точністю, як вважається, до сотні футів[4]. Дуже нищівна, дуже точна.

Запуск американської триступеневої балістичної ракети UGM-133A Трайдент II (D5) з атомного підводного човна / Wikimedia

 

Деякі аналітики стверджують, що мала потужність тактичних ядерних озброєнь якраз і робить їх небезпечними. Вони замулюють межу між звичайною зброєю та ядерною зброєю. Саме через це спокуса їх використати і є такою великою. Якщо ядерний поріг уже перейдено, сторони лізтимуть вгору драбиною, аж поки не застосують щось типу Трайдента ІІ.

Тоді ще одне запитання. Питаю як антрополог в антрополога. Я, наприклад, розумію як працювати з людьми з новітніх релігійних спільнот. Встановити з ними раппор[5] загалом нескладно, бо на якомусь рівні вони самі хочуть розповісти про себе, свою громаду, свої вірування. Хочуть навернути вас. Натомість Ви майже всю кар’єру присвятили праці з групами не лише закритими а й, певною мірою, елітарними. Працівники Лівермору[6], пілоти дронів, політики…

Хотів запитати, просто на рівні ремесла, як ви їх «розколюєте»? Як змушуєте говорити? Адже зазвичай це не люди, які радо розповідають про власні секрети. Особливо антропологу, та ще й антропологу, налаштованому критично щодо військово-промислового комплексу.

Я б не став використовувати слово «розколюю», звучить так ніби я ними маніпулюю.

Думаю, люди відчувають коли хтось дійсно цікавиться їхнім життям. А ще побут ядерних вчених — це ж, значною мірою, досить самотнє існування. Якщо маєш сумніви щодо роботи, ти не можеш обговорити їх із колегами, бо є ризик здобути погану репутацію. Здавалося б, можна поділитися з подружжям, але в багато шлюбів вбудована дистанція. Тож коли раптом з’являється особа, дійсно зацікавлена в тому, аби послухати і зрозуміти, хто ти такий і про що ти, люди відкриваються. Якщо слухати дійсно уважно. Якщо бути щиро зацікавленим у тому, що в людини всередині. Ось таким є мій досвід.

Звісно, були респонденти, налаштовані вкрай підозріливо. Вони так ніколи й не змінили свого ставлення. Інтерв’ю теж особливо не складалися, було помітно, що вони закрилися й не мають довіри.

Але, думаю, якщо вдаватися до прийомів на кшталт «Добре, скажіть, чи правильно я вас зрозумів? Мені здалось, ви мали на увазі ось це. Я маю рацію?», це показує, що ти дійсно дослухаєшся. Ще не треба заперечувати, не треба казати «Гадки не маю, як можна в таке вірити». Таке інтерв’ю не вдасться. У наших розмов був своєрідний терапевтичний ефект. Деякі з респондентів пізніше сказали мені, що відчували це. Що почувались почутими і зрозумілими в спосіб, що їх заспокоював і підносив [was affirming for them].

А оператори дронів?

Знаєте, я написав свою книжку про операторів дронів, так і не зустрівши жодного оператора дрону. Вона вся ґрунтується на свідченнях третіх сторін. Написав її дуже швидко. А польова робота вимагає часу. Знадобилося б багато років. Не думаю, що польова робота з операторами дронів навіть була б можливою в принципі. Американські військові мали б дати згоду. Навряд чи вони погодились би. Тож я збирав свідчення звідусіль, звідки тільки міг.

Хоча я зустрічався з операторами дронів після публікації книги. Вони сказали, що назагал усе вгадав більш-менш правильно.

Гаразд. Я зараз зроблю те, що ви щойно казали ні за яких обставин не робити — буду заперечувати.

Як на мене — вам не обов’язково погоджуватись — антропологія як дисципліна ґрунтує свої претензії на істинність на польовій роботі, методі включеного спостереження. Затяжному зануренні в життя людей, про яких ми пишемо. Але з огляду на специфіку ваших тем, на різноманітні бар’єри, ви вкрай обмежені в застосуванні цього інструменту. У випадку з Ліверморськими науковцями ви з ними спілкувались, брали участь у якихось активностях разом. У випадку з операторами дронів навіть не бачили одне одного.

Чи є антропології що сказати в умовах, коли польова робота неможлива чи вкрай ускладнена? Чи ставите ви собі це запитання і як на нього відповідаєте?

Ставлю, часто. Нещодавно написав статтю, присвячену якраз цій темі.

Що ж, уявімо, що Лівермор мене найняв, долучив до підрозділу А, що мені надали повний доступ до всіх збройних інженерів підрозділу і право бути присутнім на їхніх зборах, спостерігати, як вони працюють в офісах, відвідувати разом із ними експерименти. Книжка б вийшла геть іншою. Більш подібною до класичних досліджень з антропології науки, бо я б, мабуть, увесь час спостерігав, як науковці сперечаються, як найкраще щось зробити, і чи заряд дійсно складатиме двісті п’ятдесят кілотонн чи лише двісті кілотонн. Думаю, я написав би щось на кшталт книжок Бруно Латура. Це була би більшою мірою вправа з антропології наукового знання, а не з’ясування політичної ідеології інформантів. А зважаючи на те, що мені доводилося збирати історії людей, розпитувати про те, чому вони вважали нормальним працювати над ядерною зброєю, сидячи у їхніх вітальнях, це перетворилося на дослідження їхніх політичних світоглядів. Врешті я зупинився на тому, що заохочував моїх співрозмовників переповідати ключові моменти їхньої кар’єри та дуже прискіпливо аналізував, як вони вибудовували свої наративи, намагався вичавити крихти значення. Наприклад, завдяки описам ядерних випробувань. Я привчився дивитися на інформантів дуже уважно і виокремлювати те, що ядерні випробування для них означали. Якби я був присутнім на таких тестах, книга, безсумнівно, вийшла б абсолютно іншою.

 

Nuclear Rites A Weapons Laboratory at the End of the Cold War

Книжка Г'ю Густерсона «Ядерні обряди. Лабораторія зброї наприкінці холодної війни» 

 

А ще я якось брав інтерв’ю в російського фізика-ядерника.

Розповідайте.

Я приїздив до Росії двічі чи тричі за президентства Єльцина. (Зараз би не повернувся.) Пробув якийсь час у Томську. У Сибіру, де розташовувався заклад, що мав стосунок до ядерної зброї. Ще відвідав Арзамас, де базується одна з їхніх ядерних лабораторій. Доступ до секретного містечка здобути не вийшло, але відвідав місто, розташоване поруч. А ще багато ядерних науковців пенсійного віку жило в Москві.

Пам’ятаю, як розмовляв із літнім атомнимком, котрий був присутнім на найпершому російському ядерному випробуванні в 1949 році. Я поставив питання, яке, пригадуючи зараз, вважаю поганим, бо воно містило засудження: «Як ви почувались, коли зрозуміли, що подарували Сталіну бомбу?». Він відповів: «О, я почувався таким щасливим, уперше за чотири роки нормально спав».

І додав: «Нарешті ми були врятовані від американців».

Я читав ваш розділ у «Контр-контртерористичному довіднику». Ви дуже критично відгукуєтесь про антропологів на війні. Але там про це йдеться в контексті військових дій Сполучених Штатів, котрі були, м’яко кажучи, суперечливими. А чи є місце для антропології на війні, у котрої немає цього неоколоніального іракського присмаку?

Звісно. Складно уявити, що якась країна нападе на США, але якби таке сталося, я почувався б геть інакше щодо співпраці антропологів із військовими. А ще я завжди чітко декларував, що є обставини, за яких я сам підписав би контракт на співпрацю зі збройними силами.

Я переїхав до Канади, наразі живу у Ванкувері. Але донедавна мешкав навпроти Армійського шпиталю Волтера Ріда, у якому лікують найважче травмованих ветеранів Іраку та Афганістану, надають їм допомогу у випадках травм мозку, ампутованих кінцівок. Якби військові запросили мене як антрополога проконсультувати їх щодо піклування людей, яких поранило на війні, я не сказав би: «Ви — армія, я принципово не співпрацюватиму». Я безперечно спробував би допомогти. Тому так, усе залежить від контексту. І я точно не засуджував би жодного антрополога, що зараз захищав би його чи її країну від російського нападу.


 

Примітки
  1. ^ Mutually Assured Destruction, MAD (укр. гарантоване взаємне знищення) – доктрина застосування ядерної зброї в американсько-радянському військовому протистоянні доби Холодної війни, заснована на приблизному паритеті атомних арсеналів обох країн. І США, і СРСР були здатні повністю знищити територію противника у відповідь на ядерний напад з його боку. Отже, рішення розпочати такий конфлікт ставало самовбивчим навіть для сторони, яка його ініціювала.
  2. ^ Глобальна кліматична катастрофа, спровокована масштабним ядерним конфліктом та супутнім зниженням середньої температури Землі на кілька градусів.
  3. ^ Приблизно 160 кілометрів.
  4. ^ Близько 30 метрів.
  5. ^ Специфічний тип довірчих стосунків між респондентом та дослідником у суспільствознавчих науках, готовність відкриватись, співпрацювати, відповідати на запитання.
  6. ^ Національна лабораторія Лоренса Лівермора – один із двох американських дослідницьких центрів, відповідальний за розробку та дослідження ядерного озброєння.

Розмовляв: Євгеній Осієвський

Обкладинка: Катерина Грицева

Поделиться