Євгеній Осієвський загинув у Бахмуті 22 травня від вибуху міни, що залетіла в його окоп. Проте, слідкуючи за його сторінкою у Фейсбуці, важко було подумати, що Женя був настільки близький до смерті. За п'ять днів до загибелі він бадьоро запостив своє останнє інтерв’ю з британським генетиком і популяризатором науки Адамом Радерфордом. Тоді всі дивувалися, що солдат ЗСУ має час для журналістської роботи над темою, настільки далекою від війни. В той час у Жені був майже місяць на відновлення після контузії, отриманої під час виконання бойового завдання у місті Бахмут. Він витратив його на те, щоб провести інтерв’ю, транскрибувати його від руки, перекласти і потім передрукувати текст на телефоні, аби надіслати редактору. Йому пощастило придбати минулого року смартфон, хоча, знаючи Женю, він міг набрати цей текст і на своїй старій кнопковій Нокії.
За будь-яких умов він писав, читав, спостерігав, брав інтерв’ю, говорив і жартував. Теми, якими цікавився Женя, були дуже різними: антропологія Меланезії, вилазки у релігійні спільноти Києва, популяризація науки, рецензії на кіно і комікси. Але все це гармонійно поєднувалося в одній людині, яка усюди зберігала іронічний стиль, критичний погляд на нашу дійсність і солідарність зі знедоленими. У пам’ять про Женю я хочу коротко розказати про основні напрямки його досліджень.
Ми знайомі з 2014 року — відколи разом вступили на магістратуру з політології. Десь за рік ми стали близьким друзями, з купою спільних інтересів у соціальних науках і культурі. З часом ми склали для себе стандартний порядок тем, з яких починали вечір і якими зустрічали ранок, блукаючи різними барами і пабами київського Подолу. Ми починали з суперечок про різні методології у соціальних науках і завжди закінчували обговоренням нашого спільного «святого писання» — коміксу «Вартові» Алана Мура. Я хочу провести читачів вздовж творчих напрацювань, які нам лишив Женя, — і нехай ця прогулянка нагадуватиме типовий шлях нашого барного туру нічним Києвом.
Євгеній Осієвський. Фото з Facebook: Evheny Osievsky
Антрополог
До антропології Женю привела політологія. Він починав на бакалавраті Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка з типових тем, які багатьом можуть здатися нудними, — вивчав застосування теорії ігор до різних політичних процесів. Женя намагався вибудувати модель, яка б передбачала рішення Віктора Януковича на посту президента. Але модель постійно розбивалася об твердий лоб голови Партії регіонів, який відмовлявся діяти як раціональний актор згідно з приписами класиків, які колись започаткували теорію ігор. Тому Жені довелося захищати бакалаврський диплом по методології, без практичного застосування.
На магістратуру він вже вступив у Києво-Могилянську академію, де дикий вінегрет курсів міг довести людину як до перспективної роботи в адміністрації президента, так і до безкінечних копань у текстах Франкфуртської школи. Женя оминув обидві крайнощі. Йому пощастило послухати курс Політична антропологія, де вивчалися тексти класиків. Він був у захваті від прочитаного, хоча решта одногрупників плювалися на курс, де всі занудно робили презентації прочитаних текстів та без ентузіазму їх потім обговорювати. Женя ж захоплено робив доповіді, горів бажанням зрозуміти антропологію, яка незбагненним чином потрапила у розклад магістрів-політологів.
З усього різноманіття можливих антропологічних тем Женя зачепився за найдивнішу — карго-культи. Цей термін описує практики мешканців островів Океанії, які наслідують певні західні технології чи практики — створюють макет літака, практикують воєнну муштру — аби отримати західні блага. У повсякденні це слово стало образливим, воно говорить про сліпе слідування якійсь практиці без розуміння того, як отримати бажаний результат. Женя обрав найвідоміший карго-культ Джона Фрума — міфічного чи то американського солдата часів Другої світової, чи то тубільця з контактами із західною цивілізацією — на острові Танна, що у країні Вануату. Ґрунтуючись переважно на дослідженнях і свідченнях інших людей, Женя спробував розглянути карго-культ із перспективи політичного міфу. Хоча слово «політичний» тут було, радше, щоб виправдати захист на кафедрі політології, і мова йшла про класичні концепції міфу Мірча Еліаде й Еміля Дюркгейма. На мою думку, а також на думку рецензента дипломної роботи Жені Івана Гомзи, це була слабка антропологічна робота, бо справжній антрополог мусить іти в поле й аналізувати глибше. Женя цілком погоджувався з цим.
Євгеній Осієвський. Фото з Facebook: Evheny Osievsky
Критика не відбила у Жені бажання зробити ґрунтовне дослідження, і він вирішив, що на аспірантурі зробить польове дослідження, за яке не буде соромно. Женя не хотів їхати у закордонний університет, де могли працювати антропологи, які займаються островом Танна або Меланезією загалом. Адже тоді з Києвом його вже пов’язували особисті стосунки, інші проєкти, та й, просто, він не бажав покидати рідну країну. Тому, попри всі поради друзів, які не хотіли, щоб Женя гробив здоров’я, він вирішив вступати на аспірантуру у КМА, але вже на антропологію.
Попри все, Женя міг сам вивчати креольську мову біслама, якою розмовляли мешканці Тани, читати антропологічні праці по Меланезії, листуватися з іншими антропологами і відкладати гроші на польове дослідження. На початку 2020 року він вже хотів подавати документи на візу й готуватися до подорожі, але почалася пандемія і кордони закрили. Під кінець 2021 року Вануату почала пускати іноземців, тож Женя запланував поїздку на березень 2022 року та отримав дозвіл на дослідження. Але тепер вже у плани фатально втрутилася війна.
Проте весь цей час Женя не просто збирав гроші на поїздку, а ще й багато писав. Як і у випадку з бакалаврським дипломом, коли не маєш доступу до поля — пиши про методологію. Так, у співавторстві з політологом Максимом Яковлєвим, вийшла перша академічна рецензована стаття Жені про теоретичний перетин віддалених, на перший погляд, підходів до суб’єктності Мішеля Фуко й економіста Джорджа Ейнслі. Хоча пандемія закрила кордони, проте вона відкрила простір для онлайн-конференцій. У 2021 році Женю запросили на конференцію етнобіологів, де він зміг нашкребти матеріал для невеличкого дослідження про використання рослини саговник мешканцями Танни. Наприкінці 2023 року має вийти друга рецензована стаття Жені на основі цієї доповіді у Journal of Ethnobiology. Якщо мені та ще кільком людям усе вдасться, то згодом світ побачить і його третя рецензована академічна стаття про методологію польових досліджень в антропології. Проте Женя знайшов для себе багатий антропологічний матеріал поза своїми академічними дослідженнями.
Кімната Жені Осієвського. Фото з Facebook: Evheny Osievsky
Гонзо-антрополог
Женя створив власний жанр письма на перетині гонзо-журналістики й антропології, який можна так і назвати: гонзо-антропологією. Він був затятим атеїстом, проте у своїх дослідженнях не так хотів викрити релігію як хибну свідомість чи «відсталість», радше прагнув зрозуміти релігійність людей у найдивніших її проявах. Для цього Женя почав відвідувати релігійні спільноти Києва і писати про них репортажі для «Спільного».
Першою такою вилазкою стала молитва церкви «Відродження» Володимира Мунтяна. Здавалося, що це легка ціль для критики того, як церква витягує гроші з людей. Так і було, проте Женя пішов далі і провів паралелі між більш прийнятними організаціями, як-от компанія Apple, чи заходами, як концерт Віктора Павліка (хоча тут це порівняння також для комічного ефекту) і маргінальною церквою Мунтяна. Тут читач знаходить як іронічний опис процесу молитви у Мунтяна, так і критичний погляд на сучасне суспільство й капіталізм.
У наступних репортажах, які виходили раз чи два на рік, Женя продовжував думку, що організації, які пересічні люди можуть зневажливо називати «сектами» і сміятися з них як з маргіналів, насправді демонструють певні центральні елементи структури суспільства пізнього капіталізму в Україні. Проте ці спільноти все ж часто були відділені від суспільства, і Жені доводилося вкладати власні кошти й ресурси, щоб потрапити до них. Найбільш екстремальний випадок серед цих репортажів — церква саєнтологів, до секретного знання якої Женя не зміг добратися власноруч, тому мусив покладатися на публічно відому інформацію про їхню теологію. Проте його репортажі були передусім про стосунки всередині дивних спільнот і про те, що, насправді, вони більше нам знайомі, ніж ми уявляємо. Так, саєнтологи з химерною вірою у космічну війну стають схожими на християн, а гадалки і маги або самі кажуть, що вони лиш психологи, або до останнього відмовляються визнати, що використовують не магічні заклинання, а базові техніки «зчитування» клієнтів, які можна зустріти і в звичайному магазині.
З часом Женя почав тяжіти до репортажної частини своєї гонзо-антропології, лишаючи більше висновків на розсуд читачам. Але, як личить вірному послідовнику Гантера Томпсона, Женя завжди зберігав іронічний й гострий стиль письма, який підкреслював його критичність. Антропологічна частина завжди гуманізувала прихильників різних релігійних практик. Зрештою, пізніші тексти Жені більше нагадують репортажну літературу, ніж антропологічні копання у пошуках пояснень, чому і як люди приєднуються до релігійних рухів чи звертаються до езотеричних практик. Останній такий репортаж з молитовного стояння під Верховною Радою складається переважно з прямої мови тих, хто ніс варту біля хреста. Женя іронізує з можливості хреста вилікувати коронавірус, але водночас із розумінням ставиться до проблем людей, які до нього звертаються.
Женя Осієвський в ЗСУ. Фото з Facebook: Evheny Osievsky
Популяризатор науки
До того, як знайти себе у гонзо-антропології, Женя мав досвід у регіональній журналістиці. Ще у рідному Кропивницькому він почав писати для місцевих видань про кіно і науку. Женя від самого початку журналістської роботи шукав теми, які могли б не просто зацікавити читачів чимось чудернацьким, але й поставити під сумнів базові уявлення про навколишній світ.
Так, науково-популярне медіа «Куншт» стало другим основним місцем після «Спільного», для якого Женя писав матеріали. Спочатку вони стосувалися перетину політики і популярної науки: він писав про те, як влаштовані голодні страйки і як експлуатують мешканців Глобального Півдня для виготовлення айфонів. Проте згодом Женя знайшов свою нішу з матеріалами про незвичні явища у природі, наприклад, про птахів, які підпалюють поля, або про химерність самого наукового процесу, коли навіть собака може стати авторкою наукових статей, які активно цитуватимуть колеги. Ці статті виходили у рубриці БіззароНаука, названій на честь химерного ворога Супермена, Біззаро, який був продуктом невдалого експерименту вчених і мав протилежні до Супермена сили. Відсилання до коміксів поєднувалися з веселими ілюстраціями статей.
У цих текстах було менше політики. Проте інколи трансгуманізм Жені пробивався. Він був вегетаріанцем і вважав, що люди не мають права завдавати болю тваринам, тому відмовлявся їсти істот з розвиненою центральною нервовою системою (наприклад, мідій Женя їв і робив з них смачний салат). Тому стаття про собаку, яка стала авторкою наукових статей, — це не лише про жарт біологині Поллі Матцінґер, яка взяла у співавторки домашню улюбленицю, але і про те, що домашні тварини також роблять свій внесок у нашу людську роботу та заслуговують на визнання і повагу. Так само стаття про птахів, які використовують вогонь, ставить під сумнів, що використання вогню — це здобуток людського генію. Натомість це може бути лише технікою, яку наші пращури підглянули у пташок. Для Жені людина не є вінцем божого чи природного творіння. Це істота, яка часто зазнається і шкодить довкіллю, коли ставиться до інших тварин без належної поваги.
Женя Осієвський і Ярослав Ковальчук. Фото з Facebook
Кіно- і комікс-критик
Ще Женя писав багато про кіно, але тут важко виділити одне медіа. Інколи це були не просто рецензії на нові фільми, але й інтерв’ю з режисерами, яких він намагався вичепити під час кінофестивалів. Я спостерігав, як Женя цілий день силувався поговорити з Пітером Гріневейом, пробиваючись крізь організаторів фестивалю «Молодість» і журналістів з більш респектабельних видань. На жаль, ті 15-20 хвилин, які Женя зміг собі вибороти, не стали матеріалом для якогось українського видання. Але він не зупинявся і брався за новий текст. Регулярно у нього виходили кінорецензії, інтерв’ю і статті для Bird in Flight і Yabl, бо Женя постійно ходив у кіно, а фестивалі дозволяли зробити ґрунтовнішу розвідку.
У нефестивальний час Женя любив вишуковувати старі кінотеатри у віддалених куточках Києва, щоб поєднати кіноперегляд і екскурсію до того, що лишалося від радянської архітектури. В торгово-розважальні центри доводилося йти вже від безвиході. Хоча був один кінотеатр у ТРЦ, який Женя любив. Це Мультиплекс у ТРЦ «Лавина», бо там була кімната присвячена Райяну Ґослінґу, а туалет нагадував, принаймні Жені й мені, вбиральню з фільму Стенлі Кубріка «Сяйво». Рідкісний випадок, коли кінотеатр у ТРЦ мав своє обличчя, яке Женя так цінував у старих радянських кінотеатрах.
Ярослав Ковальчук і Женя Осієвський у вбиральні ТРЦ «Лавина»
Також у Жені був один важливий момент під час переглядів фільмів: він завжди додивлявся титри до кінця і дуже засмучувався, коли їх вимикали. І ні, це не пов’язано з любов’ю Жені до кіновсесвіту Марвел. Його не так цікавили імена всіх, хто працював над фільмом, як титри у ролі мистецького засобу. На цю тему він навіть прочитав цілу лекцію на київському комік-коні. Наприклад, говорячи про один зі своїх улюблених фільмів «Залізний хрест» Сема Пекінпи, Женя доводив, що без фінальної цитати Бертольда Брехта цей фільм можна сприйняти як романтизацію Вермахту. Тому Женя закликав досиджувати до кінця титрів, щоб не пропустити нічого важливого.
На комік-кони Женя ходив передусім за коміксами, а не кіно. Він збирав як традиційну американську супергероїку, так і більш нішеві комікси, як-от фантастику аргентинця Гектора Германа Остергельда чи рідкісні приклади жіночої манги від Куніко Цуріти. Але в центрі його захоплень було все ж «британське завоювання» американських супергеройських коміксів, де найвідомішим автором був Алан Мур. Жені навіть майже вдалося взяти інтерв’ю у нього до 30-ліття виходу коміксу «V — означає Вендета». Проте Мур відмовлявся спілкуватися про свої старі роботи, тому просто надіслав мейл з відмовою. Після цього Женя часто жартував, що він говорив з самим Аланом Муром, і це вершина його кар’єри як журналіста. Натомість вдалося взяти чудове інтерв’ю з художником коміксу «V — означає Вендета» Девідом Ллойдом, а також написати матеріал про маску Гая Фокса, яка вперше з’явилася у цьому коміксі.
На жаль, Женя не встиг написати так багато про комікси, як йому це вдалося про кіно чи науку. Проте у 2022 році, попри війну, він випустив аж дві публікації для провідного американського журналу про комікси з не дуже оригінальною назвою The Comics Journal (TCJ). Його редактор Джо МакКала у короткому тексті до загибелі Жені говорить про ще кілька задумів для журналу, які лишилися нереалізованими. Тим не менш, Женя встиг познайомити західних читачів з Олександром Греховим й українським контекстом.
Женя Осієвський в кінотеатрі. Фото з Facebook: Evheny Osievsky
Вражає робота, з якою Женя дебютував у TCJ. Це був аналіз теми ядерної війни у коміксі, про яку вже є сотні матеріалів і розборів під різними кутами. До речі, це один із найулюбленіших коміксів самого Жені. Мова йде про найвідоміший твір Алана Мура «Вартові», де розповідається про США 1980-х рр., де існують супергерої, які допомогли Америці виграти В’єтнамську війну і переобрати Ніксона на третій термін. Проте це не зняло напруги між США і СРСР, і події «Вартових» розгортаються на фоні чергового загострення між двома наддержавами. Женя показав різні аспекти страхів ядерної війни тієї епохи, наголошуючи наприкінці для американських читачів, що для українців, та і будь-якого жителя Землі, ці страхи знову актуальні. У приватних розмовах Женя говорив, що очікує від Росії не одного ядерного удару, аби налякати Україну і змусити здатися, а шквал ядерних боєголовок по головних містах України і місцях скупчення ЗСУ, щоб знищити український спротив напевне. На щастя, ці песимістичні очікування поки не збулися, але Женя вважав, що потрібно зробити все, аби зупинити російську агресію.
Лібертарний лівий солдат
Тут ми підійшли до поглядів і дій Жені. Я знаю його з 2014 року, коли він вступив до Могилянки. Ще до цього він був людиною лівих переконань, феміністом і трансгуманістом, що читачі вже могли помітити з текстів, про які я говорив вище. Він розповідав, що прийняв ліві погляди після прочитання праць Луї Альтюссера. Одним з основних його кредо було «заборонено забороняти», і він явно тяжів до анархістської думки. З цим можна пов’язати його вибір на користь антропології, яка завжди дивиться з низів — як організоване людське життя. Уже на фронті Женя відчував, що йому може бути близькою махновщина, тому просив надіслати йому на Донбас книгу про Махна і його рух. З українських політичних організацій найближчою йому був «Соціальний рух», до чиїх акцій він неодноразово долучався. Також він намагався не пропускати київські прайди чи акції на 8 березня, на які міг ходити сам, у компанії друзів чи активістів «Соціального руху».
Женя Осієвський (праворуч) разом з активістами «Соціального руху» біля Подільського районного суду міста Києва. Фото з Facebook: Соціальний рух
Очікувано, що з початком війни Женя не міг сидіти склавши руки. Спочатку він планував записатися в тероборону. Але цей план обламався після того, як Женя вирішив спочатку заїхати у Ворзель за своїми кішками і не зміг вже повернутися в Київ. Після двох тижнів окупації Женя евакуювався і відразу пішов у Кропивницький територіальний центр комплектування, де йому сказали, що він може більше користі принести не на фронті. Тоді Женя почав шукати шляхи стати воєнним кореспондентом. З цих планів — бути корисним журналістом під час війни — реалізувалися лише інтерв’ю зі снайпером про його досвід й антропологом Г’ю Густерсоном на тему ядерної зброї. Проте Женя відчував, що робить мало.
На початку листопада Женя отримав дзвінок із Кропивницького територіального центру комплектування, що він потрібен, і відразу вирушив збирати речі. Так Женя потрапив у 77 десантно-штурмову бригаду. Один місяць навчання у Британії, ще кілька в Україні — і наприкінці лютого він потрапив на перше бойове завдання у районі Бахмуту. Від побратимів отримав позивний Веган, але хлопці з іншого взводу ще називали його Кінокритиком. Женя був санітаром-стрільцем і розповідав, що йому вдавалося надавати першу допомогу і рятувати солдатам життя. Він вважав, що виконує свій обов’язок — захищати. Проте у Жені ніколи не було ненависті до росіян. Наприклад, після смерті російського анархіста-антрополога й бійця ЗСУ Дмитра Петрова, Женя написав: «Україна переможе, а Россия будет свободной». А у своєму останньому дзвінку матері 21 травня він сказав, що хоче, аби війни закінчилися й у всьому Всесвіті нікого ніколи не вбивали за національною чи будь-якою іншою ознакою.
У нашій останній розмові 17 травня він розповідав детально про останній бойовий вихід у Бахмут, а також ділився планами на майбутнє — що хоче видати комікси і таки потрапити у Вануату. Хочеться вірити, що після смерті антропологи повертаються у своє поле, і Женя потрапив на острів Танна. А комікс і ще кілька написаних раніше текстів повинні вийти друком, якщо не цього року, то наступного.
