Битва за планету Тіджиак: репортаж із Київської церкви саєнтології

Перш ніж завітати до церкви саєнтології, мені потрібно було дістати запрошення. Взагалі-то, цей крок не є обов’язковим: прийти сюди може хто завгодно. Але більшість людей спрямовують знайомі або вуличні агітатори, та з’явитись нізвідки було б підозріло. На щастя, натрапити на розкладку із саєнтологічною літературою в центрі Києва не дуже складно (навіть у холодній другій половині листопада), й одного ранку на підходах до Контрактової площі чоловік середнього віку простягнув мені руду листівку та запропонував дізнатись, як працює людський розум. «Це щось про бізнес?» — з недовірою перепитую я, щоб не видатись надміру зацікавленим.  

Кілька днів потому я приходжу в саєнтологічний центр у серці Подолу на лекцію про прихований потенціал свідомості. Знайшовши потрібну будівлю, піднімаюсь ліфтом на четвертий, найвищий поверх. Пізніше я дізнаюсь, що саєнтологи займають його повністю, а поки що вітаюся з жінкою за стійкою навпроти виходу з ліфта й показую свою листівку — на ній у соковитих помаранчево-червоних тонах зображено виверження вулкану. Проходжу видовженим приміщенням, у якому самозакоханість телемагазину переплітається з езотеричністю масонської ложі. Тут стоїть кілька робочих столів, розділених полицями з книгами, настінні плакати зі схемами та діаграмами, роздруковані цитати Рона Хаббарда, а біля найближчої до виходу стіни – чудернацький апарат, схожий на гральний відео-автомат з екраном завбільшки з вікно й клавіатурою як на звичайному комп’ютері. В проміжках видніються елементи саєнтологічної символіки (восьмипроменеві хрести та стилізована літера «S», що сполучає два трикутники). Минувши все це, я потрапляю до білої кімнатки без вікон розміром п’ять на п’ять метрів, де вже сидять троє людей. Лектор, високий темноволосий чоловік у світлому светрі та шарфі, стоїть обличчям до присутніх. Він щойно розпочав говорити. Я вибачаюсь, що трохи запізнився, знімаю верхній одяг і сідаю на вільний стілець.

Писати про саєнтологію — захопливо. Ця порівняно нова й резонансна релігія всі півстоліття свого існування веде безперервний бій із численними опонентами — американським урядом, антикультовими організаціями, індивідуальними критиками, мультсеріалом «Саус Парк»^[1], а часом навіть зі своїми колишніми вірянами. В певному сенсі це не така вже й велика рідкість – будь-яка організація чи група, що має власне бачення майбутнього суспільства, рано чи пізно починає конфліктувати з якоюсь його  частиною. Але «війна» саєнтології особлива: вона відбувається в прямому ефірі.

Навіть академічній спільноті не вдалося залишитись осторонь. Частина дослідників вважає саєнтологію нехай і дещо екзотичним, але повноцінним новим релігійним рухом (new religious movement, NRM). Суперечки церкви з урядами Великої Британії, Австралії, Франції, Росії, Німеччини, а трохи раніше й Сполучених Штатів (список неповний) для них є яскравим прикладом застосування подвійних стандартів та переслідування свободи совісті в західних суспільствах, побудованих довкола юдео-християнської моделі релігійності. Відмова в праві на в’їзд до країни чи зайняття адміністративних посад (Сполучене Королівство), заперечення права на реєстрацію релігійних організацій (Росія), конфіскація документації та обладнання саєнтологічних громад (Франція) — це лише частина того, що саєнтологи світу зазнавали від своїх урядів. Ба більше, у другій половині дев’яностих років до кількох французьких саєнтологічних центрів було надіслано бомби та погрози про замінування, а 7 листопада 2002 року перед Паризьким центром знаменитостей (підрозділ місцевої Церкви саєнтології) вибуховим пристроєм поранило працівника, що отримав безстрокову інвалідність (Palmer 2009: 302). У 2007 році Європейський суд з прав людини задовольнив позов Церкви саєнтології та зобов’язав Російську Федерацію зареєструвати її як релігійну громаду, визнавши незаконним обмеження цього права (Richardson 2009: 286—287). Отже, з одного боку, це переслідувана меншина.

З іншого боку, як стверджують опоненти руху, це небезпечна секта. Окрім звинувачень у «промиванні мізків» вірянам, що тягнуться за церквою ще з п'ятдесятих років, саєнтологічна спільнота відома тим, що займає акцентовано наступальну позицію щодо своїх критиків. Так, у середині дев’яностих саєнтологи, за поетичним виразом дослідника, «sued out of existence» («засудили на смерть») американську громадську організацію Cult Awareness Network (Мережа контролю культів), що відкрито виступала проти саєнтологічної спільноти та координувала зусилля громадян, котрі намагались «визволити» рідних чи близьких з її лав (Lewis 2009: 7, Shupe 2009)^[2]. Варто згадати й про багаторічний правовий диспут між Церквою саєнтології та Службою внутрішніх доходів (Internal Revenue Service, IRS), податковим відомством Сполучених Штатів. Під час серії судових процесів, що тривала більше ніж десятиліття, IRS висувала численні претензії щодо оподаткування діяльності саєнтологів та релігійного статусу цієї спільноти. Епопея закінчилась 1993 року, коли IRS несподівано відкликала всі звинувачення. Згідно з даними низки джерел, служба була змушена відступити, оскільки тисячі саєнтологів спрямували індивідуальні позови проти IRS до судів різних рівнів, чим фактично викликали колапс у діяльності агенції (Richardson 2009: 283). Про деякі інші резонансні випадки мова піде нижче.

Цей текст з’явився саме з тріщини між двома останніми абзацами, з намагання відповісти на запитання, чим є саєнтологія, — гнаною молодою релігією чи небезпечним маніпулятивним культом. Знайти відповідь нам допоможуть чотири фільми та дрібка включеного спостереження.  

Фільм перший. «Клір: Саєнтологія та в’язниця віри»

Однією з останніх глав в історії боротьби саєнтології з рештою (агресивно налаштованого?) світу став вихід документального фільму «Клір: Саєнтологія та в’язниця віри» («Going Clear: Scientology and the Prison of Belief»). Знята у 2015 році відомим американським документалістом Алексом Ґібні та спродюсована телеканалом HBO, стрічка розповідала про те ж саме, що й перший розділ цієї статті. Окрім огляду історії саєнтології (з акцентом на суперечки та скандали) режисер включив до неї викривальні інтерв’ю з кількома колишніми високопоставленими саєнтологами. Окрему увагу було приділено тому, як знаменитості-саєнтологи (Том Круз, Джон Траволта) допомагають популяризувати та легітимізувати рух, будучи його чи не найбільшими жертвами (принаймні на переконання авторів). Навряд чи усвідомлюючи, що так вона радше підтверджує точку зору творців «Кліру», аніж спростовує її, Церква саєнтології сприйняла фільм як виклик.

Представники HBO стверджували, що до показу стрічки її переглянули «близько 160 юристів»^[3], щоб убезпечити канал від можливих контратак саєнтологів у юридичному полі. Тому саєнтологи пішли іншим шляхом. За десять днів до виходу «Кліру» в прокат у Сполучених Штатах Церква саєнтології розмістила на рекламних шпальтах газет New York Times та Los Angeles Times статті з критикою стрічки. Ціла сторінка тексту про неігровий фільм у New York Times. Дуже мало документалістів можуть дозволити собі таку рекламну кампанію. Телевізійну прем’єру «Кліру» подивилось 1,7 мільйона американців, перетворивши його на другий за успішністю документальний проект в історії HBО. (Щоправда, в інших країнах зусилля саєнтологів виявились більш плідними: показ на британському телебаченні довелось перенести.)

Сидячи в невеличкій аудиторії та дослухаючись до розповіді про таємниці людської свідомості, я намагався вирішити, наскільки середовище, в яке я потрапив, відповідає образу тоталітарної маніпулятивної секти, змальованої Ґібні. Я та ще троє слухачів знаходились у кімнатці, переважно заповненій книгами. Книгою, якщо бути точним. На дерев’яних полицях попід правою та лівою стіною громадились томи «Діанетики», «священного писання» саєнтологів. Здебільшого примірники українського перекладу, але вочевидь для демонстрації інтернаціонального характеру руху тут були й інші варіанти – англійський, російський, польський, грузинський, а ще книжка, в якій мені під час третіх відвідин Центру вдалось розпізнати «Діанетику» мовою фарсі. Траплялися й інші твори Рона Хаббарда з назвами на кшталт «Дорога до щастя», «Саєнтологія: основи мислення», «Саєнтологія: історія людини», «Саєнтологія: новий погляд на життя» та відповідними обкладинками: дерева, що ростуть посеред поля, двері, що відкриваються в зелені галявини, піраміди та блискавки. Словом — увесь геральдичний арсенал символів, що зазвичай зустрічаються на емблемах страхових компаній. З одним цікавим винятком: вулкан. На всіх перекладах «Діанетики» зображено страхітливо помаранчеве виверження того самого вулкану. Ніхто так і не зміг пояснити мені чому.

У кімнаті були не тільки книги Хаббарда. Ще книги про нього — шістнадцятитомна (!) ілюстрована біографія, видана російською до сторіччя з дня народження Рона (так його називають саєнтологи) та присвячена різним сторонам діяльності цієї непересічної особистості. Поряд із порівняно очевидними томами «Письменник», «Філософ і основоположник», «Публікації та есе» стоять куди менш передбачувані «Поет і бард», «Композитор, музикант та виконавець» (на обкладинці усміхнений Рон грає на роялі) та «Садівник» (з підзаголовком «За зеленіший світ»). На стіні за спиною лектора висить великий плазмовий телевізор (його роль у цій історії ще попереду) та плакати, що закликають «відклірувати» планету. Над плакатами під самою стелею — звичайно ж, чорно-білий портрет Лафаєта Рона Хаббарда, що привітно усміхається нам, слухачам лекції про свідомість.

А свідомість у загальних рисах влаштована от як. Є два компоненти. Перший із них називається «аналітичний розум», він аналізує та досліджує світ, мислить у термінах причин і наслідків, він повністю (це спеціально підкреслено) раціональний. Проблема в тому, що є ще й інша частина — «реактивний розум». Це пережиток давніх етапів еволюції людства (саєнтологи часто використовують терміни з природничо-наукового лексикону), призначений для виживання в небезпечних ситуаціях. Реактивний розум вмикається кожного разу, коли індивід отримує фізичну чи емоційну травму або зазнає сильного шоку. Ця частина свідомості мислить у термінах рефлексів та подразників і перетворює людину на депресивний аналог собаки Павлова. У історії, яку нам розповідають для ілюстрації, чоловік, що слухав певну пісню перед тим, як потрапити в автокатастрофу, й надалі переживатиме емоційний біль, коли чутиме ту саму мелодію, навіть через десятиліття після інциденту. Кожне таке болісне враження (в саєнтології воно називається «інграмою») «записується» реактивним розумом і, поступово накопичуючись, відбирає енергію в аналітичного розуму, зменшуючи його продуктивність, погіршуючи загальний психічний стан людини та призводячи до психосоматичних захворювань. Ось тому, як казав Ейнштейн, він і працює лише на десять відсотків.

"Діанетику колись називали психоаналізом для бідних, і загалом ця частина саєнтологічного вчення дійсно справляє враження, ніби хтось намагався стисло переказати зміст теорії несвідомого Зигмунда Фройда з-під не дуже товстого шару льоду."

«Хто працює лише на десять відсотків?» — боязко запитую я. «Мозок», —  самоочевидним тоном відповідає лектор. Ця інформація викликає в аудиторії жваву дискусію. «Це ще добре, якщо на десять», — із сумною посмішкою каже тридцятирічний хлопець ліворуч від мене. «Я чула, взагалі менше ніж два», —  додає літня жінка ззаду. «По-моєму, казали, що три чи чотири», — це вже чоловік праворуч. «Нехай буде десять», — примиряюче говорить лектор, і всі погоджуються^[4][5],. Тож інграми накопичуються з часом, роблячи людину більш ірраціональною та спричиняючи психосоматичні захворювання («Всі знають, що це таке?»), які, за даними лектора, складають сімдесят відсотків від загальної кількості захворювань людини. Заслуга Рона Хаббарда полягає в тому, що він шляхом тривалих досліджень знайшов спосіб звільнитися від інграм. Технологія називається «одитинг»: людина має подумки повернутись до травматичного інциденту й, повторно проживаючи його, вивільнити приховану в ньому негативну енергію, а саму інграму перетворити на звичайний спогад. Перевести її з реактивного розуму в аналітичний, як ми тепер розуміємо. Але самому повертатись до інграм небезпечно. Треба робити це в присутності спеціально навченої людини — одитора. Особистість, що повністю звільнилась від своїх основних інграм, стає «кліром», «індивідом в оптимальному стані, чий інтелект значно перевищує рівень, який у сучасному світі вважається нормальним» (Хаббард 2007: 1). Глосарій наприкінці «Діанетики» додає до цього пояснення трохи етимології: «від англ. CLEAR – яскравий, незатьмарений, безтурботний, ясно чутний, чистий (як, наприклад, прибуток після вирахування витрат)» (Хаббард 2007: 580).

Діанетику колись називали психоаналізом для бідних, і загалом ця частина саєнтологічного вчення дійсно справляє враження, ніби хтось намагався стисло переказати зміст теорії несвідомого Зигмунда Фройда з-під не дуже товстого шару льоду. Загальну суть передати вдалось, але окремі деталі загубились, були неправильно почуті або ж їх довелося вигадувати на ходу. Проте діанетику в жодному разі не потрібно плутати з психологією. Розділову лінію між ними лектор описує недвозначно: «Саєнтологія вважає, що людина від природи є доброю, а для психіатрів — це дикий звір, якого потрібно…» Тут чоловік просто із силою б’є кулаком по відкритій долоні. Зрозуміло. Антагонізм між саєнтологами та психіатрами має й конкретну історичну генеалогію. Річ у тім, що після публікації «Діанетики» Хаббард, який був щиро переконаний, що здійснив неабиякий прорив у розумінні свідомості нашого виду, власноруч надіслав свою книжку до кількох психологічних центрів та видатних американських психологів. Відповіді були, м’яко кажучи, не зовсім схвальними. Приблизне уявлення про них можна скласти, якщо переглянути рецензію Еріха Фромма на «Діанетику» у всесвітній мережі. Така неприкрита та зловісна ненависть психіатрів до прогресу людства назавжди переконала Рона, що люди цієї професії належать до табору злих сил.

Фільм другий. «Повернення павука»             

«Банда безжалісних злочинців під керівництвом загадкового Горгульї на мільйони, надані невідомою Силою, намагається зруйнувати Національну оборонну промисловість. Спантеличена поліція звертається по допомогу до Річарда Вентворса, видатного криміналіста-аматора. Час від часу перетворюючись на Павука, щоб приховати свою особистість від злочинців та поліції, Вентворс протистоїть Горгульї, борючись із саботажем, підривною діяльністю та іншими злочинами». З такого титру починалась кожна з 15 глав «Повернення павука» — чорно-білого пригодницького серіалу, створеного 1941 року кінокомпанією «Коламбія». Окрім запаморочливо стильного костюма (див. постер), у Вентвоса, тобто Павука, була команда друзів, талант до перевдягання, слуга-індієць (на постері — й у кожній сцені фільму — він у чалмі) та неабиякий статок. Одним зі сценаристів цього блокбастеру сорокових був вже знайомий нам Л. Рон Хаббард^[6] (Melton 2009: 19). Це чи не найнудніша сторінка в його біографії.   

Лафаєт Рон Хаббард народився 1911 року в сім’ї американського морського офіцера. Більшу частину дитинства він провів у місті Хелена, штат Монтана. Там він потоваришував з чорноногими індіанцями й був посвячений у статус їхнього кревного брата у віці шести років^[7]. Майже всі відомості про Рона треба подавати з такими примітками: він навчався в Університеті Джорджа Вашингтона і чи то закінчив його з відзнакою, чи то покинув через неуспішність. Чи то відвідував курс із субатомної фізики, чи то прослухав лише одну факультативну програму, за яку отримав «F» — найнижчий із можливих бал. У студентські роки очолив експедицію, під час якої створив мінералогічний опис Пуерто-Рико. Щоправда, жодних офіційних записів про цю розвідку чи її разючі результати чомусь не збереглося. Командував бойовим судном під час Другої світової війни; хоча дані про бій із японською субмариною залишаються суперечливими (Melton 2009: 20), відомо, що Рон змушений був покинути командування після того, як ненавмисно обстріляв частину мексиканської території.    

Ще у віці 12 років Рон познайомився з учнем Фройда та командиром ВМС США (!) Джозефом «Змієм» Томпсоном, котрий виклав молодому Хаббарду засади психоаналізу. Вочевидь, учню Фройда треба мати неординарне й трохи провокативне почуття гумору, щоб взяти прізвисько Змій. Але у засновника саєнтології були й значно більш чудернацькі знайомі. Хаббард пішов з Американських збройних сил (знову загадка: чи то через низку важких поранень, які він отримав на фронті, чи то через «ревматизм, артрит, геморой, кон’юнктивіт та ниючі болі в боках, плечі, животі та коліні» (Carter 2004: 102)) у 1945 році й через ланцюжок спільних знайомств потрапив до окультного світу Лос-Анджелеса. Хаббард почав жити в будинку Джека Парсонса — людини з однією з найфантасмагоричніших біографій у ХХ столітті. Парсонс був блискучим хіміком та експертом із вибухових речовин (1952 року він загинув під час вибуху у власному будинку, обставини якого й досі викликають запитання). Анархіст, окультист та один із найвідоміших ракетних інженерів докосмічної ери, Парсонс очолював лос-анджелеський відділ Ordo Templi Orientis^[8] з 1942 року і був настільки успішним у цій іпостасі, що потоваришував з Алістером Кроулі. Деякі близькі до Кроулі окультисти навіть вважали Джека Парсонса Місячним Дитям — есхатологічною антихристоподібною фігурою, пошуку якої Звір присвятив усе життя.

Хаббард, який, за численними відгуками сучасників,  був неймовірно харизматичною особистістю, зблизився з Парсонсом. Навіть сильніше він зблизився з Сарою «Бетті» Нортап — співмешканкою Парсонса, у яку хазяїн будинку був безтямно закоханий. Важливою частиною парсонівської окультної філософії була ідея вільних стосунків, тому він не міг заперечувати проти зв’язку Бетті з Хаббардом, але напруга в домі, під дахом якого жили всі ці дійові особи, продовжувала зростати. Нарешті, наприкінці червня 1946 року Хаббард разом із Бетті та значною сумою парсонівських грошей втік із міста (Melton 2009: 20). 10 серпня того ж року Бетті та Рон одружились. На цей момент Хаббард не був легально розлучений зі своєю першою дружиною Марґарет Грабб. В категоріях американської правової системи він став багатоженцем.

Ще в старших класах школи Рон почав писати. В 1932 році він отримав Літературну премію Університету Джорджа Вашингтона за п’єсу «Бог посміхається». 1934 року його перше «професійне» оповідання «Зелений Бог» було опубліковано в популярному журналі «Thrilling Adventures» (Melton 2009: 18). Незабаром письменництво стало основним джерелом доходів Хаббарда. Він публікувався в кількох розважальних журналах, інколи використовуючи псевдоніми, й був не дуже високо поціновуваним (Bainbridge 2009: 37), але надзвичайно продуктивним письменником. «Надзвичайно продуктивний» — це аж ніяк не перебільшення: з результатом у 1084 тексти Хаббард і сьогодні залишається автором найбільшої кількості опублікованих творів у історії людства^[9]. Він був знайомий із Робертом Хайнлайном, Айзеком Азімовим, Говардом Лавкрафтом (Carter 2004: 103) та ще низкою культових діячів світу фантастичної літератури.

З цього наелектризованого та насиченого найнеймовірнішими впливами субстрату в п’ятдесяті роки й виросла саєнтологія. Після публікації книги «Діанетика: Сучасна наука про розум» 1950 року навколо «наукових напрацювань» Хаббарда почали кристалізуватись групи відданих послідовників, котрі сприймали Рона як справді великого винахідника та духовного наставника. Вже до середини десятиліття в Америці виникають перші саєнтологічні церкви. Релігія стрімко поширюється (спершу — англомовним) світом, і у 1955 році на іншому боці планети скликано Перший австралійський саєнтологічний конгрес.

Відповісти на запитання, у що вірять саєнтологи, непросто. Публікуючи все нові й нові трактати, Хаббард створив систему, відому як «Міст» (офіційною саєнтологічною мовою —  Міст повної свободи). Це ієрархізована шкала ступенів, кожен наступний із яких знаменує вищий щабель духовного розвитку та самоусвідомлення. Переходячи на новий рівень, саєнтолог здобуває нові здібності та отримує додаткову інформацію про культову доктрину. Ці дані ретельно охороняються, теоретично жодна людина, що не досягла відповідної точки на «Мосту», не має знати про таємниці та (над)здібності, доступ до яких вона відкриває. Віряни, котрі знаходяться на різних щаблях, мають різне уявлення про корпус саєнтологічних вірувань. Перехід між такими щаблями здійснюється шляхом тривалих сеансів одитингу, спеціальних семінарів та тренінгів і засвідчується видачею офіційних сертифікатів. Всі ці послуги платні. Працівник церкви, що одитував мене, оцінив кількість грошей, які треба вкласти, щоб досягти вже знайомого нам ступеню «клір», у 20—30 тисяч гривень. Але клір у певному сенсі не кінець, а лише початок шляху. Продовжуючи застосовувати саєнтологічні «технології», людина потрапляє на рівень ОТ — «оперуючого тетана»^[10]. Пройшовши 15 (!) ступенів ОТ, вона здобуває повний контроль над простором та часом.

"Як адепти ісламу трактують реалії ХХІ століття, послуговуючись поняттями та метафорами, актуальними для племінних суспільств арабського середньовіччя, саєнтологи міфологізують та універсалізують ознаки Америки 1950-х років."

Ідея наділити бюрократичну систему надприродними, ба навіть сотеріологічними^[11] якостями може видатись геніальною (у тому значенні, в якому це стражденне слово використовують автори посібників з маркетингу), але належить вона аж ніяк не Хаббарду. Наприклад, в основі християнського уявлення про янгольські чини, викладеного в трактаті «Про небесні ієрархії» так званого Псевдо-Діонісія Ареопагіта (християнський автор V ст. нової ери), лежить рангова модель чиновництва, прийнята у Візантійській імперії. Та й будь-яка ідея священництва як така ототожнює рух вгору кар’єрними сходами з наближенням до трансцендентної реальності.

«Організаційний графік» саєнтології з офіційного сайту руху та Псевдо-Діонісій Ареопагіт у супроводі янгольських чинів (мініатюра з рукопису «Життя святого мученика Діонісія»).

Саєнтологія захопила та заморозила всередині власної культової системи прикмети періоду, що її породив. Так само як адепти ісламу трактують реалії ХХІ століття, послуговуючись поняттями та метафорами, актуальними для племінних суспільств арабського середньовіччя, саєнтологи міфологізують та універсалізують ознаки Америки 1950-х років. Винайдений Хаббардом «auditing», трансформований в «одитинг» в українському перекладі, насправді мав би бути «аудитом», адже аналогія пряма й очевидна: там, де аудитор проводить опис фінансової звітності установи, намагаючись віднайти тіньові оборудки, одитор знаходить «тіньові оборудки» розуму (інграми), позбавившись від яких людина може стати чистою, як прибуток після вирахування витрат. Та й термін «клір» завдячує своєму проникненню в саєнтологічний лексикон одному дуже специфічному застосуванню англійського «clear». За словами самого Хаббарда, «клір» — це надпис на кнопці калькулятора, що «очищує» машину від усіх попередніх уведень та помилок й дозволяє розпочати обробку інформації наново; «Ось чим насправді є клір. Істотою, звільненою від неправильних чи непотрібних відповідей» (Хаббард, «What Is Scientology?» цит. у Flinn 2009: 212).   

Вже з початку 1960-х років у відносинах саєнтологів з органами американської влади розпочалось стрімке похолодання. У 1963 році Засновнича церква саєнтології (Founding Church of Scientology) у місті Вашингтон була обшукана на вимогу федерального Управління продовольства і медикаментів (FDA, Food and Drug Administration). Саєнтологів звинувачували в тому, що послуги та обладнання, яке вони поширюють серед своїх послідовників, всупереч твердженням церкви, не мають лікувальних властивостей. Упродовж судового процесу, що тривав вісім років, саєнтологам вдалось довести, що їхні «технології» є виключно релігійними артефактами, котрі не підпадають під юрисдикцію FDA. Але частина документів, конфіскованих під час обшуку, засвідчила, що церква збирала інформацію про людей, яких вона вважала вороже налаштованими, та зробила кілька спроб проникнення в громадські організації (Lewis 2009: 7).

З приходом сімдесятих років історія саєнтології звернула в напрямку чи не найпопулярнішого кіножанру десятиліття — політичного трилера. Ще 1966 року церква заснувала окремий Охоронний відділ (Guardian`s Office, GO), покликаний відгороджувати саєнтологів від руйнівного впливу недоброзичливців, антикультових груп та державних структур. Як виявилось у 1977 році в процесі розслідування розпочатого ФБР, Охоронний відділ виконував цю функцію аж занадто добре. Задля очищення державних баз даних від «компроментуючих» записів, встановлення контролю за ворожими до церкви елементами та створення важелів впливу на працівників адміністративного апарату кілька тисяч (!) агентів GO проникли у 136 (!) американських державних агенцій (включно з ФБР та IRS). Вони провадили прослуховування, копіювання та викрадення документів з владних органів, а конфісковані папери виявили масштабний план з проникнення в офіційні структури понад 30 країн. Хоч ця справа й досі залишається одним із наймасштабніших випадків інфільтрації американських владних структур^[12], за результатами розслідування лише одинадцять членів вищого керівництва саєнтологічного Охоронного офісу отримали відповідні вироки. Серед засуджених була (третя) дружина Рона Мері Сью. Самому Хаббарду, котрий наполягав, що не знав про варті осуду методи GO, вдалось уникнути офіційних обвинувачень. Представники саєнтології стверджували, що розкриття цієї інформації спричинило серйозну перебудову всередині організаційної структури церкви, більшість осіб, залучених до таємних операцій GO, було позбавлено членства або піддано іншим дисциплінарним санкціям, а сам Охоронний офіс розпущено в 1983 році.  

«Сучасна наука про розум» Хаббарда розпочинається фразою «Діанетика — це пригода». Історія саєнтології — історія карколомних пригод. Вони належать до різних жанрів і часових відтинків, але незмінно залишаються захопливими та відповідають духу часу. Про значну частину з них, з огляду на брак друкованого простору, тут не вдалось згадати навіть побіжно. Читачу буде цікаво ознайомитись із ними самостійно. Цю частину історії буде доречно завершити спостереженням про те, що зрозуміти саєнтологію не можна, не зрозумівши Рона та його унікальне, можливо, найцікавіше у ХХ столітті життя. Хаббард пішов із цього світу 24 січня 1986 року, бувши главою заснованої ним релігійної течії, батьком сімох дітей та командором невеличкого морського флоту, створеного ним у другій половині шістдесятих. Три дні потому його наступник Девід Міскевідж, котрий залишається головним саєнтологом світу й сьогодні, в публічній заяві проголосив, що Рон перейшов на новий рівень метафізичних досліджень, який ніхто раніше «навіть не міг уявити» й на якому тіло перетворилось на перепону для продовження хаббардівських студій. Стверджують, що відтоді кожна саєнтологічна церква має окрему кімнату, в якій зберігається колекція книжок Хаббарда, письмове приладдя, яким він користувався, та його фотографія, «ніби одного дня він може зайти до приміщення» (Melton 2009: 29). Якщо в київській церкві саєнтології і є така кімната, потрапити туди мені не вдалось.

Фільм третій. «Майстер»     

Під час других відвідин церкви я серйозно захоплююсь саєнтологічним вченням, купую примірник «Діанетики» за 250 гривень та записуюсь на саєнтологічний семінар на наступних вихідних (ще 595 гривень). Цей захід — Діанетичний семінар Хаббарда, ДСХ — перший крок на шляху по Мосту тотальної свободи, своєрідна ініціація в саєнтологи. Жінка, що записує мої особисті дані, розповідає мені, як підготуватись до цієї непересічної події («Не пейте алкоголь за сутки до начала семинара») та влаштовує невеличку екскурсію церквою, демонструючи кухню з холодильником, в який можна буде покласти власні продукти (семінар триває два повних дні). Блукаючи коридорами, я встигаю прихопити кілька брошур зі стенда («Что больше физической вселенной? НИЧТО. Подумайте об этом») та звертаю увагу на цілу галерею фотографій усміхнених людей, котрі тримають в руках власні сертифікати про досягнення стану клір чи чергового рангу ОТ. На прощання мені видають «Оксфордський тест особистості» (Oxford Capacity Test^TM) й обіцяють нагадати про семінар телефоном.

Назва цього тесту — ще одна саєнтологічна загадка, адже «Оксфордський» тест особистості жодним чином не пов’язаний ані з британським графством Оксфордшир, ані з однойменним університетом. Це анкета, що містить двісті запитань, на які треба відповісти «так», «ні» або «іноді/можливо». Я сідаю заповнювати бланк пізно ввечері в переддень початку семінару. Мені не вперше доводиться тримати в руках подібний документ, вони завжди трохи спантеличують пістрявістю своєї композиції. По-перше, тут є питання-фільтри. Так називають по-різному сформульовані, але однакові по суті запитання, що додають до соціологічних анкет, аби «відбракувати» опитаних, що дали неправдиві відповіді або заповнили тест навмання. Наприклад, якщо людина по-різному відповіла на пункти 61 («Бывает ли у вас ощущение, что вам все снится, что все в жизни нереально?») і 191 («Кажется ли вам жизнь нереальной и довольно туманной?»), вона, найімовірніше, надала неправдиві дані^[13]. Ще є запитання, покликані виявити людей з авторитарними рисами характеру (98. «Накажете ли вы физически ребенка, которому 10 лет, если он откажется вас слушаться?»); запитання для ідентифікації емоційно збудливих людей (69. «Оказывает ли эмоциональная музыка сильное воздействие на вас?»); запитання для виявлення людей схильних до депресії (188. «Ужасает ли вас мысль о смерти или даже напоминание о ней?») і, е-е-е, ось такі запитання: «Медленно ли вы едите?» (92), «Нужно ли вам сделать определенное усилие, чтобы подумать о самоубийстве?» (113), «Раздражают ли вас дети?» (136), «Бываете ли вы иногда полностью неспособным постичь суть вещей?» (151)^[14]. На жаль, дізнатись, як саме мене характеризують мої відповіді, так і не вдалось, адже на якомусь етапі про виданий тест просто забули.   

Наступного дня о десятій годині ранку я знову заходжу до саєнтологічного центру. За тиждень, що минув з мого останнього візиту, офіси прикрасили до Нового року, й над численними обличчями та книжками Рона Хаббарда тепер весело миготять гірлянди, додаючи його широким чорно-білим посмішкам душевності та теплоти. Перш ніж розпочати мій ДСХ, я підписую ще кілька бланків (про те, що я не є психічно хворою людиною, працівником ЗМІ, не маю судимостей і не беру участі в діанетичному семінарі, щоб вилікуватись від хвороб) і нарешті заходжу в знайому білу кімнатку. Цього разу там стоїть всього один стілець навпроти ввімкненого плазмового екрана. Я із запізненням розумію, що семінар буде індивідуальним. Чоловік, який буде мені його проводити, представляється (надалі я називатиму його Б.) й ми потискаємо руки. Б. простягає глянцеву теку із зображенням вулкану, в якій я знаходжу кілька брошур, чисті аркуші паперу та розклад діанетичного семінару на два наступні дні. Розклад стверджує, що більшу частину суботи я проведу, переглядаючи фільм «Как применять дианетику», після чого візьму участь у «взаимном одитинге по Дианетике». Окремий час внизу сторінки зарезервовано для пункту «Успехи в конце дня». Я вмощуюсь на стілець, Б. вмикає запис. Ми починаємо.     

До цього моменту мені вже як мінімум двічі встигли пояснити доктрину про інграми, аналітичний розум та одитинг. До того ж це не найскладніший у світі матеріал для засвоєння. Тож той факт, що фільм буде на цю ж тему, мене трохи розчаровує. Поступово я відправляю увагу у вільне плавання й вихоплюю з відеоряду лише примітні особисто для мене кадри. Ось хтось дуже схожий на Девіда Хасельхофа б’є іншу людину по обличчю (закадровий голос говорить про роздратування, що накопичується в реактивному розумі й змушує нас діяти ірраціонально). Зачепитись за щось поглядом досить складно, бо фільм знятий у стерильній естетиці рекламних університетських брошур: щасливі групи людей сидять на галявинах та гуляють жвавими центрами мегаполісів. У відривку про болісні невдачі, заховані у надрах пам’яті, дівчина спалює в каміні танцювальні чешки. Ілюстрацією успішності та психологічної рівноваги, притаманної «клірам», є молодий чоловік, що грає на губній гармоніці для вродливої білявої дівчини. Кількість темношкірих людей та людей азіатського походження точно виважена, щоб не забути про жодну групу потенційних саєнтологічних рекрутів. Нудно.

Повністю ізолювати себе від перегляду навчального матеріалу не дає той факт, що після кожної п’ятнадцяти — двадцятихвилинної глави фільму Б. натискає на паузу й запитує мене, що я зрозумів. Треба не просто правильно переказати суть почутого, а й проілюструвати його прикладами з власного життя. Я пускаю в хід абсолютно все — від реальних і вигаданих обставин написання диплому до переказу епізодів телесеріалу «Доктор Хаус». Час плине повільно. Рон Хаббард над екраном продовжує посміхатись. Інструкції щодо того, як проводити сесії одитингу, стають дедалі більш деталізованими. На екрані жінка ввічливо, але рішуче допитує темноволосого прекліра, чиє обличчя видається мені звідкись знайомим. Загалом процес виглядає так. Одитор просить прекліра закрити очі й «повернутись» до моменту найдавнішого болю чи дискомфорту, який він може пригадати. Щойно такий момент знайдено, преклір має описати його в усій сукупності деталей, так ніби знову його проживає. А потім ще раз. А потім ще раз. А потім ще раз. Процедуру потрібно повторювати, доки преклір не відчує полегшення. Якщо ж навіть після дуже тривалого сеансу полегшення не приходить, поточна інграма є лише прикриттям для давнішого, глибшого, травматичнішого епізоду. Його потрібно знайти й повторити процедуру з початку. Значну частину екранного часу присвячено етичному та поведінковому коду учасників одитингу. Одитор не повинен розголошувати інформацію, про яку дізнається під час діанетичних сеансів, повинен бути сміливим і — у жодному разі! — не повинен відкидати епізоди, які знайшов всередині себе преклір, як несуттєві чи фантастичні. У сюжеті, що ілюструє останню думку, преклір розповідає одитору, як гине на полі битви Громадянської війни в США. Я запитую у Б., що означають такі інграми. Він запевняє мене в тому, що пояснення є, й пропонує продовжувати читати «Діанетику», щоб самому все зрозуміти.

Правильна відповідь мені відома. На початку виникнення саєнтологічного руху Хаббард стверджував, що інграми народжуються з минулих психологічних або фізичних травм, яких зазнала людина або ж які виникають у пренатальному стані, тобто тоді, коли дитина знаходиться в утробі, але вже здатна реагувати на подразники із зовнішнього світу (різкі звуки чи рухи, стрімкі зміни емоційного стану матері тощо). Але поступово Рон зрозумів, що проблема набагато масштабніша. Частина інграм походять із попередніх життів. Ось чому до історій про Громадянську війну не треба ставитись легковажно.

Нарешті я закінчую перегляд фільму й мене представляють К. Це літня пані, теж новачок на Мосту саєнтології, яка буде моїм першим партнером в одитингу. Ми сідаємо один навпроти одного, вона просить мене закрити очі й знайти найдавніший епізод болю чи дискомфорту, який я можу пригадати. Спочатку я вирішую грати за правилами й «повертаюсь» до реального випадку, що стався зі мною у третьому класі (незначна, але болісна травма середнього пальця правої руки). Я переповідаю його так точно, як тільки можу пригадати. «Хорошо, а теперь вернитесь назад и пройдите этот эпизод сначала». Я підкоряюсь. Пригадую якісь додаткові деталі, але повної впевненості в тому, що я, наприклад, пригадав візерунок на стіні моєї першої школи, а не поцупив його з походу у військкомат, який відбувся багато років потому, немає. Мене ще раз і ще раз просять повертатись назад і шукати. Стежити за плином часу із закритими очима складно, але, судячи з того, що я починаю позіхати, минув уже не один десяток хвилин. Я розумію, що мені терміново потрібно відчувати полегшення, а то я маю всі шанси залишитись ночувати під усміхненим портретом Хаббарда. Нарешті, К. говорить мені повернутись у теперішній час та відкрити очі. Виявляється, мій перший сеанс одитингу тривав більше ніж годину.

Під час наступних спроб я вношу до своїх загалом не дуже захопливих спогадів трохи розмаїття та драматизму. На другому сеансі я «повертаюсь» у більш-менш реальний епізод свого життя, котрий переношу в обставини, у яких ніколи не був. Свою третю інграму я вигадую повністю, від початку до кінця, включно з місцем, дійовими особами та загальною сюжетною канвою. Все це анітрохи не заважає мені досягти відчутного прогресу та видимих результатів. Але це буде трохи пізніше. А зараз ми з К. обмінюємось ролями та стільцями. Я стаю її одитором. І от тут стається щось, до чого я не зміг підготуватись.

К. — приємна ввічлива жінка. Епізод, до якого вона повертається, стався всього кілька тижнів тому. Буденний спогад про нібито незначну суперечку в робочому середовищі виявляється справжнім вікном у її світ і витягує на поверхню більш давні, більш болісні, більш особисті переживання. Я знову й знову говорю їй повертатись на початок і проживати їх. К., з якою ми знайомі всього кілька годин, розповідає про неймовірно інтимні речі. В якийсь момент по її щоці починають текти сльози. Я відчуваю себе найостаннішою паскудою у світі. Нарешті Б., котрий контролює всі мої сесії одитингу, перебирає керівну роль на себе й каже К. пригадати щось приємне. Обличчя жінки світлішає. Вона описує, як прогулюється з подругою одним із зелених київських передмість. Б. наказує їй повернутись у теперішній час. Обоє хвалять мене й кажуть, що з мене вийшов хороший одитор. Я не знаю, що відчуваю з цього приводу.

"Саєнтологія пропонує людям по всьому світу можливість виговорити, вичарувати із себе болючі й неприємні спогади, з якими вони більше ні до кого не можуть звернутись."

На другий день діанетичного семінару стається щось не менш дивовижне. Я одитую Л., дещо старшу за мене дівчину з довгим темним волоссям. Спочатку Л. теж знаходить не дуже давній побутовий епізод, який можна назвати швидше дискомфортним, ніж болісним. Але раптом ми провалюємось у значно більш глибоке й фантастичне місце. Л. описує драматичний випадок на березі моря. Судячи з одягу дійових осіб, все відбувається у ХІХ чи наприкінці XVIII століття. Драматургія епізоду досить романна, але крізь неї чітко проглядає візерунок взаємовідносин, що був притаманний її попередній, «реалістичній» інграмі. Якоїсь миті «героїня» Л. втрачає свідомість і їй підносять нюхальну сіль. Я запитую, як вона пахне. «Нашатирем», — замислившись, із посмішкою говорить Л. Це найдовший сеанс одитингу, в якому мені доводиться взяти участь. Після його закінчення, попри рясний сніг, я відправляюсь езотеричними крамницями Подолу шукати нюхальну сіль.

Звичайно ж, було не складно передбачити, що діанетика буде «працювати» для людей, які інвестують у неї значні емоційні та інтелектуальні ресурси. Чого я не зміг уявити, так це того, наскільки глибоким буде ступінь залученості до цієї світоглядної системи. Саєнтологія пропонує Л., К. та ще тисячам людей по всьому світу можливість виговорити, вичарувати із себе болючі й неприємні спогади, з якими вони більше ні до кого не можуть звернутись. Вона надає їм мову для опису власних життів і примиряє з ними. Блукаючи темними вулицями Подолу, я вже не вперше згадую про ще один непересічний фільм, пов’язаний з історією саєнтології, «Майстер» Пола Tомаса Андерсона 2012 року. Режисер та автор сценарію, віддалившись від реальної історії Хаббарда саме на таку відстань, щоб вивести кіно з радіусу досяжності судового позову (змінивши імена та деякі непринципові елементи сюжету), екранізував фрагмент саєнтологічної епопеї в Америці 1950-х років.

Це монументальне й величне кіно, головні ролі в якому грають, напевно, два найкращих американських актори початку ХХІ століття — Хоакін Фенікс та Філіп Сеймур Хоффман. Кожен кадр ніби вирізано з мармуру, деякі портретні плани виглядають немов полотна Рембрандта. А найголовніше те, що для Андерсона саєнтологія тут постає не як чудернацька секта, а як релігія в мікрокосмі. Український буквалістичний переклад не зовсім точний. Англійське «Master» — це не тільки «майстер», а ще й «вчитель». І «мудрець». І «господар». Неосяжний андерсонівський фільм саме про це — про потребу людей шукати відповіді, про комфорт, який вони знаходять в авторитеті, про те, як вони вкладають життя й душі у створені іншими світи та як, врешті-решт, потрапляють через це в пастку.       

Фільм четвертий. «Поле битви — Земля»

Другий день семінару добігає кінця. Б. підписує великий блискучий помаранчевий сертифікат із вулканом, який підтверджує, що я «достиг(ла) хороших результатов, выполнив необходимые требования» Діанетичного семінару Хаббарда. Водночас Б. розповідає про можливості просування «Мостом», котрі відкриваються для мене: лекції, зустрічі, недільні служби, парний курс одитингу (останній — всього півтори тисячі гривень). Я, виявляючи помірний інтерес, роздивляюсь примірник «Діанетики» на фарсі. Дочекавшись кінця чергової фрази, я повертаюсь до співрозмовника і з найневиннішим виразом обличчя, на який тільки здатен, запитую, хто такий Зену. Мабуть, вперше за час перебування у саєнтологічному центрі я ризикую.

В певному сенсі мені щастить. Б. й сам не дуже давно прийшов до церкви, тому він, радше за все, дійсно не розуміє, про що я. Все ж його вираз обличчя помітно темнішає, він просить повторити запитання (у відповідь я випробовую ще кілька українських транскрипцій англійського «Xenu» — Ксену? Кзену? Зіну?), а потім запитує, що я маю на увазі. Я відступаю й кажу, що й сам не до кінця розумію: я прочитав в мережі, що це такий саєнтологічний міф, і хотів дізнатись більше. Б. ще раз говорить, що ніколи ні про якого Зену не чув, і ми змінюємо тему.

Втім, читачу, ризикую не лише я. Історія про Зену, також відома як «Інцидент ІІ», відкривається лише вірянам, що досягли рівня ОТІІІ на «Мосту»; навіть сам факт її існування часто спростовується саєнтологічною спільнотою. Якщо вірити джерелам церкви, цей текст є небезпечним для будь-кого, хто візьметься за нього не підготовленим. Точніше кажучи, «чутки стверджують, що непідготовлена людина помре від пневмонії, якщо він чи вона прочитає текст» (Rothstein 2009: 369). Тож якщо ви не готові ризикнути власним життям (або хворієте на застудні захворювання легенів), наступні три абзаци краще пропустити.

Отже, проводячи свої дослідження, Лафаєт Рон Хаббард з’ясував, що деякі інграми людини виникають у її попередніх життях. Але, як виявилось, навіть після звільнення від них у свідомості залишався травматичний баласт переживань, що мав якесь інше походження. Продовжуючи працювати в цьому напрямку, Хаббард під час одного із сеансів одитингу повернувся назад так далеко, як не повертався ще ніхто в історії людства, і пройшов крізь «Стіну Вогню» — захисну систему імплантовану у свідомість людей, щоб приховати їхнє реальне праісторичне минуле (Rothstein 2009: 382). Історія про Зену — те, що він розповів вузькому колу послідовників після повернення, й один з основних саєнтологічних міфів.

Нам, решті непосвяченого світу, стало про неї відомо завдяки таким високопоставленим колишнім саєнтологам, як Джон Атак (Jon Atack) та Марджері Вейкфілд (Margery Wakefield), що стали публічними критиками релігії після виходу з її лав. Згідно з їхніми свідченнями (цитованими у Rothstein 2009), таємничий і небезпечний міф Зену розповідає про події, що стались 95 мільйонів років тому. Тоді глава Галактичної Конфедерації, утвореної з 76 планет, диктатор на ім’я Зену, спробував вирішити проблему перенаселення свого світу, заморозивши та відправивши на віддалену планету Тіджиак (Teegeeack) значну частину населення Конфедерації. Там, на Тіджиаці, прибульці були розміщені в жерлах двох велетенських вулканів і знищені вибухами водневих бомб. Їхні духовні сутності, тетани, вловлені спеціальними силовими полями та обдурені за допомогою імплантованих спогадів, спресували (packaged) та покинули напризволяще. Після війни, що тривала шість років, генерала Зену вдалося перемогти, але Конфедерація так ніколи й не оговталась від наслідків конфлікту.

У згаданому епізоді «Саус Парку» міф про Зену було досить точно, наскільки дозволяють стверджувати джерела, екранізовано. Показ відповідних сцен супроводжувався титром «This Is What Scientologists Actually Believe» — «Саєнтологи дійсно в це вірять».

Як ви вже здогадались, планета Тіджиак знайома нам під назвою «Земля». Міф Зену — історія про походження людини. Кожна людська істота нашого світу — це насправді спресований кластер душ інопланетян, що опинились тут унаслідок давнього міжзоряного конфлікту. На рівні посвячення ОТ ІІІ саєнтологи вчаться локалізувати ці душі всередині своєї психіки та звільняти їх одна за одною. Ця історія дозволяє по-новому поглянути й на деякі вже відомі нам особливості саєнтології. Нарешті зрозуміло, до чого тут вулкан. Зрозуміло, звідки ворожість психіатрів: перед тим як заморозити мільярди своїх власних громадян, Зену «скликав їх за допомогою психіатрів та паралізував через ін’єкції алкоголю та гліколу» (Rothstein 2009: 381). Окремі деталі наративу в черговий раз свідчать про міфологізацію американських п’ятдесятих. Так, наприклад, громадяни Конфедерації були транспортовані на Землю космічними кораблями, що виглядали як літаки DC-8^[15](Rothstein 2009: 374).

Звинувачення в намаганні пропагувати цей міф та хаббардівське вчення загалом лунали у 2000 році, коли на екрани вийшов фільм «Поле битви — Земля». Як і у випадку з багатьма фільмами категорії «Б», історія його створення заледве не така ж цікава, як і сама стрічка. Це екранізація 1000-сторінкового науково-фантастичного роману Хаббарда, виданого у 1982 році. Після виходу книжки автор надіслав підписаний екземпляр 28-річному саєнтологу на ім'я Джон Траволта. Протягом наступних вісімнадцяти років ідея екранізації «Поля битви» була проектом траволтівської мрії.

Фільм дістався до етапу виробництва лише в другій половині дев’яностих. Траволта став виконавчим продюсером та зіграв одну з головних ролей. Створенням картини керувала компанія колишнього власника мережі хімчисток Елі Самаха. Траволта пропонував режисерське крісло Квентіну Тарантіно (!), але той чомусь відмовився, й режисером стала людина на ім'я Роджер Крістіан. «Поле битви — Земля» вражаюче провалився в американському та світовому прокаті. Фільм здобув 7 антипремій «Золота малина» та рідкісний 3-відсотковий рейтинг на сайті «Rotten Tomatoes». Його часто називають одним із найгірших фільмів, створених за всю історію кінематографу. 30-сантиметрова фігурка персонажа Траволти Терла, здатна зловісно вимовляти слово «Щуровиродок!», і досі залишається предметом чорної заздрості колекціонерів.

Звичайно ж, твердження окремих психологів та публічних осіб про те, що кіно містило «підсвідомі послання», покликані навертати людей до саєнтології, не менш сміховинні, ніж сам фільм. Але історія з виходом «Поля битви» дозволяє повернути саєнтологію в тематичний контекст, з яким вона пов’язана найтісніше, — світ американської наукової фантастики середини минулого століття. Що б там не стверджував четвертий том шістнадцятитомної саєнтологічної біографії, Хаббард був досить посереднім фантастом. Але він був відмінним ретранслятором настроїв свого часу, і заснована ним релігія з її беззастережною вірою в науку, повним нерозумінням того, як ця наука працює, моторошною тенденцією підкорятись харизматичному авторитету, надуживанням неологізмів та інженерних термінів^[16] і страхом перед невиліковною тоді пневмонією є парадоксальним монументом суперечливих п’ятдесятих. Reductio ad absurdum аргументом на користь того, що релігію можна створити з будь-чого.

"Лінгвіст Макс Вайнрайх якось визначив мову як діалект, що має армію й флот. З історичного погляду релігія —  це лише секта, в якої є місця в парламенті." 

Залишається лиш повернутись до запитання, з якого починався цей невиправдано довгий текст: то чим же є саєнтологія? Культом чи релігією? Як це часто трапляється в подібних випадках, запитання не має відповіді, тому що воно неправильно сформульоване. В чому саме полягає різниця між культом і релігією, «сектою» й «віросповіданням»? Чи є вона? Колишні віряни, опитані авторами фільму «Клір», розповідали про моторошне місце під назвою «Діра», де саєнтологів, чию поведінку оцінено як руйнівну, тримають тижнями, змушують виконувати принизливі завдання та годинами дивитись «навчальні» саєнтологічні фільми. Але щоб зустріти заклад, в якому людей часто тримають проти їхньої волі, обмежують у праві на свободу праці та цілодобово індоктринують абсурдною й суперечливою ідеологічною системою, не потрібно їхати до Каліфорнії. Достатньо зайти в найближчий християнський монастир. Інші критики саєнтології, такі як Джон Атак, звертають увагу на саєнтологічну практику «відокремлення» від «супресивних особистостей» («suppressive persons»), коли саєнтологу наказують припинити спілкування з друзями чи членами сім’ї, якщо їх віднесено до «супресивної» категорії. Жахливо? А як щодо заборони на одруження з представниками інших релігій, що складає інтегральну частину вчення ісламу чи ортодоксального юдаїзму? Це дійсно принципово різні речі? Чому ідея про необхідність виганяти з психіки прибульців-тетанів викликає іронічну посмішку, а «погану карму» — співчутливе хитання головою? Лінгвіст Макс Вайнрайх якось визначив мову як діалект, що має армію й флот. З історичного погляду релігія —  це лише секта, в якої є місця в парламенті.

І останнє. Працюючи над цим матеріалом, я дізнався, що в Україні є лише чотири (!) державних центри реабілітації наркозалежних. Решта — за різними оцінками понад 160 — мають «релігійне спрямування»^[17]. Здебільшого це заклади під патронатом протестантських церков, але є серед них і афілійований із саєнтологією «Нарконон». Якщо ми як суспільство готові допускати, щоб долею людей, які намагаються відновити зв’язок із реальним світом, опікувались представники організацій, об’єднаних навколо фігури божественного теслі зі східної околиці Римської Імперії, то що дивного в ідеї віддати їх в руки послідовників гордих борців із генералом Зену? Ба більше, якщо ми пускаємо християнство в шкільні програми та університети, то чому б саєнтології не скласти йому компанію? Значну частину тверджень Хаббарда про природу Всесвіту неможливо перевірити, але в істинності одного з них сумніватися не доводиться: битва за планету Тіджиак триває.     

Читайте також:

Дари Святого Духа: репортаж із молитви Духовного центру «Відродження» (Євгеній Осієвський)

Пісні Калі Юґи: репортаж з київського храму Міжнародного товариства свідомості Крішни (Євгеній Осієвський)

Посилання:

Bainbridge, W. S., 2009. “The Cultural Context Of Scientology”. In: Lewis, J. Scientology. Oxford University Press, Oxford, pp. 35—52.

Carter, J., 2004. Sex And Rockets: The Occult World Of Jack Parsons. Feral House.

Columbia Pictures Corporation, 2017. “The Spider Returns 1941 Serial”. Available 06.02.2018 at: [link].

Flinn, F. K., 2009. “Scientology As Technological Buddhism”. In: Lewis, J., Scientology. Oxford University Press, Oxford, 2009, pp. 209—224.

Palmer, S., 2009. “The Church Of Scientology In France: Legal And Activist Counterattacks In The ‘War On Sectes’”. In: Lewis, J. Scientology. Oxford University Press, Oxford, pp. 295—322.

Lewis, J., 2009. “Introduction”. In: Scientology. Oxford University Press, Oxford, pp. 3—16.

Melton, J. G., 2009. “Birth Of A Religion”. In: Lewis, J., 2009. Scientology. Oxford University Press, Oxford, pp. 17—34.

Richardson, J., 2009. “Scientology In Court: A Look At Some Major Cases From Various Nations”. In: Lewis, J. Scientology. Oxford University Press, Oxford, pp. 283—294.

Rothstein, M., 2009. “‘His Name Was Xenu. He Used Renegades . . .’ : Aspects Of Scientology’s Founding Myth”. In: Lewis, J. Scientology. Oxford University Press, Oxford, pp. 365—388.

Shupe, A., 2009. “The Nature Of The New Religious Movements–Anticult ‘Culture War’ In Microcosm: The Church Of Scientology Versus The Cult Awareness Network”. In: Lewis, J. Scientology. Oxford University Press, Oxford, pp. 269—282.

Приглашение в мир Оксфорда. Oxford Capacity Analysis^TM. Религиозная група «Саентологическая церковь Киева», 2017.

Хаббард, Л. Р., 2007. Діанетика: Сучасна наука про розум. Ґлоструп, New Era Publications International.