Пісні Калі Юґи: репортаж з київського храму Міжнародного товариства свідомості Крішни

Осієвський, Євгеній

  • 27 липня 2018
  • 3132

Євгеній Осієвський

Ми з Даміром[1] зустрічаємось біля однієї зі станцій зеленої гілки метро. Відшукавши його, я вибачаюсь за запізнення, і ми рушаємо до найближчої трамвайної зупинки. Кілька днів тому Дамір разом з київською громадою Міжнародного товариства свідомості Крішни (МТСК) брав участь у харінамі – ритуальному дійстві, що поєднує виспівування священних гімнів з поширенням релігійної літератури та частуванням перехожих традиційними солодощами – неподалік від Майдану Незалежності. Тих з містян, хто виявляє зацікавленість у філософії руху, запрошують відвідати один з двох київських храмів. Я був саме з таких, і тому Дамір дав мені номер свого мобільного й призначив зустріч у найближчі вихідні.

Чекаючи на трамвай, ми знайомимося ближче. Дамір починає викладати мені засади вчення про свідомість Крішни, як сам його уявляє. Мій співрозмовник – темноволосий чоловік середнього віку з гарним «близькосхідним» – таке можна зустріти на сторінках «Казок тисяча і однієї ночі» – іменем. Трохи розповівши про себе (народився в одній з «азійських» республік Радянського Союзу, переїхав до Києва замолоду), він запевняє, що в храмі мені сподобається: «Там все люди добрые, только добро в себе развивают. А еще у нас часто женятся, молодые люди пару находят». Дамір зізнається, що й сам ще багато чого не розуміє у філософії Крішни, але відкриває мені чотири засадничі принципи: вірянам заборонено їсти м’ясо, вживати алкогольні напої, тютюн та будь які речовини що «забруднюють свідомість», грати в азартні ігри та залучатись до махінацій з грошима, а також вступати у статеві стосунки поза шлюбом. Поки ми заходимо до трамвая, я ще раз подумки перераховую заборони МТСК. Дійшовши висновку, що справді серйозні проблеми виникнуть з дотриманням лише однієї з них, я оцінюю це як непоганий результат і компостую квиток.

Невдовзі трамвай зупиняється. Ми занурюємось у мішанину з кількадесятповерхових новобудов та беззахисних невисоких будинків дев’ятнадцятого чи початку двадцятого століття. За Даміром я проходжу в арку, обминаю паркан і нарешті дістаюсь дверей першого храму Товариства свідомості Крішни в Києві. Зовні на це не натякає майже ніщо: скромний двоповерховий будинок з пофарбованими у світло-помаранчевий колір стінами та розлогою шовковицею біля воріт поділяє подвір’я з компанією з продажу холодильного обладнання. До храму тулиться невелика залізна ятка, де продають літературу руху, спеції, молитовні вервиці та інший крішнаїтський крам.

 

"Товариство свідомості Крішни — це не «діти квітів» і не адепти вільного кохання."

 

Зайшовши всередину (на дверях висить замок з дзвінком, але там майже ніколи не замкнено), ми потрапляємо у передпокій, якого виходить кілька дверей — до вівтарної кімнати, вбиральні, роздягальні, кухні. На підлозі жовтим скотчем окреслено чотирикутник, поза яким починається «чиста зона» — перш ніж заходити до неї потрібно зняти взуття. Двері до вівтарної зачинені, але з-за них лунає музика й чується спів кількох голосів. Дамір просить мене трохи зачекати й зникає у сусідньому приміщенні. Я роззираюсь навколо. Прямо навпроти моїх очей висить велика дошка з оголошеннями. Кількох хвилин наодинці з нею вистачає, щоб розпрощатись з усіма уявленнями про свідомість Крішни, які я до цього мав.

На дошці розклеєні об’яви про продаж індійських спецій, ведичні курси, найближчі пам’ятні дати та свята. Найбільше ж впадає в око білий аркуш паперу з переліком того, чого у храмі робити не можна. Серед іншого:

«Вайшнавизм[2] — это простота, поэтому хорошо приходить к Божествам в простой одежде и не вести себя вызывающе».

«Вайшнавизм — это разум, поэтому если для смотрителей храма ваше поведение покажется странным и вас попросят покинуть территорию, то не обижайтесь, особенно если вы думаете, что вам тут что-то должны или вы считаете себя воплощением Бога или мессией».

Перелік продовжується:

«В алтарной комнате мужчины и женщины сидят раздельно». 

«Когда сидите, нельзя вытягивать ноги в сторону Божеств […], а также показывать им свои стопы».

 «Книги, четки, караталы[3] и другие священные предметы нельзя класть на землю, на пол, на место, где сидят».

Отже, Товариство свідомості Крішни — це не «діти квітів» і не адепти вільного кохання. В центрі доктрини спільноти — низка жорстких заборон та ритуальних процедур, порушення яких призводить до санкцій чи навіть вигнання з громади. Слово «хіппі» вайшнави використовують винятково як лайливе. Варто було дійти цього висновку, як мій внутрішній діалог обірвав Дамір, який відчинив двері до вівтарної та жестом запросив мене зайти.

 

Перше враження: святі імена та мавпяче серце

Перше, на що звертаєш увагу, — запахи. Вівтарна кімната пахне кардамоном і квітами, ароматичними паличками та солодощами, свічками й масалою. Аромати огортають, заповзають у волосся та складки одягу, ти везеш їх із собою в метро та приносиш додому в кишенях. Схоже пахнуть крамниці з «езотеричною літературою» та, мабуть, індійські весілля. Вівтарна ж виглядає скромно: прямокутна кімната приблизно чотири метри завширшки та дев’ять метрів завдовжки. Двоє дверей: через перші щойно зайшли ми з Даміром, а другі, на протилежному боці кімнати, ведуть на кухню. Біля цих других дверей розташувалась відгороджена частина зали з вівтарем. Ніша, де він знаходиться, відділена від решти кімнати невеличким бортиком та завісами, котрі розсуваються чи зсуваються залежно від вимог ритуального протоколу. Ми потрапили до храму під час кіртану — врочистої церемонії, під час якої вайшнави обох статей танцюють та виспівують священну мантру, прославляючи храмових божеств. В цей час вівтарні завіси завжди розчинено.

Вівтар вимощений білою плиткою та має кілька рівнів. На кожному з них розставлено священні символи: кришталевих слонів, фігурки лотосу, посудини з ароматичними маслами, а ще квіти — багато живих квітів та гірлянд з  пелюсток у будь-яку пору року. Квіти постачають віряни, або ж, як кажуть самі вайшнави, «віддані» (це дослівний переклад санскритського «бхакті»). Вівтар прикрашено портретами та фотографіями великих гуру — вайшнавських наставників та філософів, а на його вершині стоять півметрові статуетки двох Божеств: Чайтаньї Махапрабгу та Нітьянанди. Якщо бути точним, це не так божества, як їхні земні втілення-аватари, реальні історичні фігури, але мова про це піде дещо пізніше, коли настане час зблизька поглянути на теологію гаудія-вайшнавізму.  

 

Храмові зображення Чайтаньї Махапрабху та Нітьянанди. Подібні статуетки прикрашають вівтар малого київського храму Харе Крішна.

 

Довкола цих танцюючих усміхнених фігурок обертається весь життєвий цикл вайшнавського храму. Кожен день розпочинається з того, що їх вбирають і «годують» спеціально приготованою їжею. На шию божеств вдягають квіткові гірлянди, їм читають молитовні гімни, саме до них звертаються під час богослужіння. В ході ритуальних церемоній їх обвіюють віялом із павичевих пір’їн та обкурюють світильником з п’ятьма палаючими ґнітами. Близько дев’ятої години вечора божеств вкладають до сну за допомогою ще одного складного ритуалу. Якось мені вдалось залишитись у вівтарній під час його проведення, але дійство відбувалось за зачиненими завісами, тому його деталі так і залишились для мене загадкою.

 

"Випадок з Маха-Мантрою — це та рідкісна ситуація, коли поширений стереотип досить точно описує сутність явища, з яким його асоціюють."

 

Ми з Даміром потрапили до храму під час кіртану. Це значить, що коли ми зайшли до вівтарної, там вже знаходилось з півтора десятка людей обох статей. Чоловіки вишикувались у дві не дуже рівні шеренги під лівою, а жінки — під правою стіною. Обидві групи повернуті обличчям до вівтаря та виконують кілька простих танцювальних рухів (щоправда, у чоловіків та жінок вони різні) та повторюють Маха-Мантру (тобто велику мантру) — молитву з 16 слів, відому навіть тим, хто жодного разу не переступав поріг вайшнавського храму: «Харе Крішна Харе Крішна Крішна Крішна Харе Харе Харе Рама Харе Рама Рама Рама Харе Харе». Три повторюваних іменника цієї послідовності — це святі імена Господа Крішни та двох із його найвідоміших втілень — Рами й Вішну (згідно з альтернативними трактуваннями, «Хара» – це або епітет Вішну, котрий означає «той, хто знищує ілюзію», або видозмінене ім’я жіночої половини Крішни, Радхи)[4].

Випадок з Маха-Мантрою — це та рідкісна ситуація, коли поширений стереотип досить точно описує сутність явища, з яким його асоціюють. Члени Товариства свідомості Крішни — це дійсно передусім ті, хто виспівує «Харе Крішна». Віддані, що прийняли чотири обітниці та пройшли посвяту в брахмачар’ї, зобов’язані щодня повторювати мантру 1728 (!) разів. Найчастіше для цього використовуються 108-ланкові вервиці, на яких потрібно «пройти» шістнадцять кіл (Beck 2004: 36). Теологія гаудія-вайшнавізму пропонує містке й оригінальне обґрунтування такої практики. Крішна, верховна особа Господа, є осердям вищої реальності. Він абсолютний і неподільний, а тому кожен з аспектів його буття потенційно містить всю повноту божественної реальності. Через це Крішна тотожний своєму імені (Sherbow 2004: 140). Називати Бога значить бути у Його присутності. Сила Маха-Мантри настільки потужна та всепроникна, що її виголошення приносить користь навіть людині, що не знає її істинного змісту (Beck 2004: 36). З огляду на це та на переконання в містичній ролі словесних «вібрацій», велику мантру потрібно обов’язково промовляти вголос, щоб її могли чути інші.

Коли вайшнави рецитують Маха-Мантру всією спільнотою, оспівування супроводжується грою традиційних індійських музичних інструментів. Саме вони задають дійству темп та створюють мелодію, під яку підлаштовується громада відданих. На моєму першому кіртані двоє одягнутих у помаранчеві одежі брахмачар’їв з фісгармонією та мридангою (див. фото) сиділи біля вівтаря, тоді як кілька відданих (обох статей) у натовпі карбували ритм на бронзових караталах. Наша з Даміром поява викликала незначний спалах уваги, але не перервала церемонію. Як і мій супутник, я стаю на коліна й торкаюсь чолом підлоги, висловлюючи таким чином, як я зрозумію пізніше, шану Божествам та присутнім у залі. Після цього ми вдвох приєднуємось до чоловічої половини. Підхопивши ритм, я починаю спочатку несміливо, а потім все запальніше бурмотіти містичну формулу. «Ха-аре Крішна… Харе Крішна…»

 

 

Традиційні вайшнавські музичні інструменти. Зліва направо: мриданга, каратали, фісгармонія.   

 

Коли звук священних вібрацій нарешті заповнює всю кімнату, його раптом обривають. Після цього всі присутні стають на коліна, торкаються чолом підлоги й починають упівголоса проказувати санскритські молитовні формули, просячи благословення для себе, своїх близьких та Міжнародного товариства свідомості Крішни. Я в цей час шепочу довгі беззмістовні комбінації приголосних, щоб не вибиватися з гурту. Завіси на вівтарній закривають. На цьому кіртан закінчується. Розпочинається друга важлива складова вайшнавського богослужіння: прасад — церемонія спільного споживання попередньо освяченої їжі, «бенкет», як називає її Дамір. Перед початком прасаду один із вайшнавів просить всіх розсістись під стінами. Він оголошує, що віряни різних статей зазвичай їдять у окремих приміщеннях, але через те, що відданих зібралось небагато, всім можна залишитись у вівтарній. Дсаля цього чоловіки мають розсістись у половині зали, ближчій до вівтаря, а жінки — у більш віддаленій від неї. Поки всі ми, підкоряючись його словам, блукаємо, обираючи для себе нові місця, я завершую огляд кімнати.

На стінах висять чотири великі картини виконані в техніці, що комбінує реалізм та сентименталізм приблизно у таких самих пропорціях, що й ілюстрації в журналі «Сторожова вежа». З-поміж них вирізняється синьошкірий юнак, що грає на флейті посеред райського саду. Це і є Крішна. Його ім’я означає «темний» або «чорний», хоч серед членів МТСК набагато більшою популярністю користується етимологія, що виводить назву божества від прикметника «всеприваблюючий» (Deadwyler 2004: 151). Вайшнавські писання стверджують, що колір Крішни — мовою санскрит він називається «ш’ям» — подібний до кольору грозової мусонної хмари та випромінює сяйво, «порівнюване з сяйвом нескінченної кількості любовних богів» (Schweig 2004: 23). Що ж до флейти, один відданий розповів мені, що божество зображують з інструментом в руках, тому що «вся музика належить Крішні». Ще у вівтарній є великий плазмовий телевізор, прикручений під стелею (до цього часу вимкнений), скринька для збору пожертв із прозорими стінками й камера спостереження (підозрюю, ні до чого не під’єднана). Нарешті, праворуч від ніші з вівтарем на стіні висить грандіозне — мабуть, з метр заввишки — засклене фото літнього індійця у важкій декорованій рамі. Біля підніжжя зображення світиться червоним ліхтарик у вигляді лотоса. У людини на світлині важкий, неповороткий погляд, що надто різко контрастує з пишними й життєрадісними, майже гавайськими гірляндами довкола її шиї. Це Шріла Прабгупада, засновник МТСК, якому віддають шану в кожному храмі Харі Крішна.

 

Крішна

 

Поки я розглядав кімнату, присутні порозсідались попід стінами, підібгавши під себе ноги. Служителі храму роздали всім одноразовий посуд й розпочали розносити їжу, насипаючи її ополоником з блискучих металевих відер. Прасад — це спільна ритуальна трапеза, під час якої віддані споживають вегетаріанську їжу, що була попередньо запропонована храмовим Божествам. Вважають, що так освячуються, а їх куштування стає благочестивим. «Меню» складається з горохового чи овочевого супу, рису або картоплі, гострої підливи та солодощів. У кожного з наїдків, звичайно ж, є власна санскритська назва. Хоч мистецтво їсти пластиковим посудом, не залишаючи на одязі веселі різнокольорові плями, я опановую лише через місяць регулярних відвідин храму, їжа подобається мені одразу. Дещо екзотична через кількість приправ, з відчутними нотками імбиру та гострого перцю, вона смакує, на диво, добре як для страв, приготованих волонтерами. Продукти для «бенкетів» купують на гроші з пожертвувань. Готують їжу брахмачар’ї на храмовій кухні, але після кожного прасаду присутнім пропонують долучитись до прибирання чи приготування частування на наступні вихідні.

Перед початком трапези присутні благословляють усіх, хто доклався до приготування обіду, вигуком «Джай!». Потім зосереджено їдять, дмухаючи на гарячі ложки та стакани. Храмові служителі час від часу проносять між відданими посудини з наїдками, досипаючи в спорожнілі тарілки. В якийсь момент, коли голод вже втамовано, процес активізується й набуває воістину раблезіанських форм: люди дістають звідкись контейнери, торби, глибокі тарілки й набирають їжу прямо в них, вочевидь з наміром доїсти пізніше, у менш ритуально вимогливих обставинах. Дамір доброзичливо закликає мене прихопити трохи освячених страв із собою. Я заперечно хитаю головою й зачудовано дивлюсь, як люди розливають суп у целофанові пакети й наповнюють халавою[5] термоси.

Попри те, що над останньою сценою легко іронізувати, саме вона чи не найнаочніше уособлює важливість комунального виміру для вайшнавської спільноти. Ділити з кимось їжу — значить визнавати рівним собі, допускати до найінтимнішої сфери, довіряти найсокровенніше. Це напрочуд стародавній та універсальний символ. Він зустрічається й у племінних віруваннях Меланезії, й у найбільших «світових» релігіях. Тут, зокрема, лежать витоки християнської євхаристії. Коли віряни товариства свідомості Крішни сідають на підлогу поруч один з одним, споживають страви, приготовані в тому ж посуді, вони проголошують свою єдність не лише з фігурами Божеств на вівтарі. Вони вписують себе в спільноту рівних людей, громаду, що приймає їх незалежно від статусу чи статку, який вони мають у «зовнішньому» світі. Аналізуючи складові так званих ритуалів переходу,  британський антрополог Віктор Тьорнер в середині минулого століття запровадив поняття «коммунітас» (Тэрнер 1983: 170—175). Воно описує інтенсивне переживання спорідненості серед членів соціальних груп у ключові моменти їхньої спільної історії. У стані коммунітас ієрархії нівелюються, відмінності відходять на другий план. Першорядного значення набувають емоції братерства, співпереживання, емпатії один до одного. Соціальні зв’язки саме такого типу визначають київську общину вайшнавів.

 

"Що тісніше людина пов’язує себе з МТСК, то більших змін зазнає її зовнішність, звички, навіть ім’я."

 

Це напрочуд тісний та довірчий соціальний світ. Віддані шукають співробітників та коханих серед громади МТСК. На останній сторінці «Дому Прабхупади» — двотижневика спільноти — регулярно публікують повідомлення про одруження й народження дітей у сім’ях вірян. На дошці оголошень храму поряд з деталізованим списком ритуальних заборон висять оголошення на зразок «Дві матаджі[6] орендують квартиру біля метро». Навіть правила етикету всередині спільноти функціонують по-іншому, ніж у «великому» суспільстві: у храмі нормально обійняти незнайому людину, двоє чоловіків можуть безпричинно посміхнутись один одному (!), замість «привіт» та «спасибі» кажуть «Харе Крішна», складаючи долоні човником на грудях.

Не дивно, що таке аномально дружнє середовище викликає міцне почуття колективної ідентичності. Що тісніше людина пов’язує себе з МТСК, то більших змін зазнає її зовнішність, звички, навіть ім’я. Віддані вдягаються в натуральні тканини світлих кольорів, нерідко мають татуювання з індуїстською символікою. Багато чоловіків громади носять «вайшнавську» зачіску — голять голову, залишаючи лише довге пасмо волосся на потилиці. Жінки-матаджі приходять на службу в сарі та з червоними крапками фарби на міжбрів’ї. Врешті-решт, вірянин, що приймає посвяту в брахмачар’ї, як правило, відмовляється від свого колишнього імені та отримує нове, сакральне. Ось, наприклад, довільно обрані імена деяких видатних американських вайшнавів зі сторінки на Вікіпедії: Кіртанананда Свамі, Джаянанда Даса, Тамал Крішна Ґосвамі, Ранчор Даса, Ґірірадж Свамі. Всі ці чоловіки — колишні Дейви, Томи і Джеки, що залишили позаду старі ідентичності після вступу на шлях Господа Крішни.  

А як щодо решти людей? Сьогодні члени МТСК прихильно ставляться до світу поза громадою, беруть участь у гуманітарних проектах та співпрацюють з іншими релігійними течіями для захисту власних прав. Київська громада, наприклад, організовує програму соціального служіння «Харе Крішна — їжа життя», в межах якої безкоштовно роздає освячену вегетаріанську їжу. Втім, кордон між спільнотою та зовнішнім світом усвідомлюється вайшнавами дуже чітко. Якось я потрапив на засідання храмової дискусійної групи, що збирається раз на два тижні для обговорення питань релігійної філософії та обміну думками. Темою зустрічі були відносини з не-відданими. Визнавши, що далеко не всіх можна переконати дослухатись до вчення Крішни, доповідач врешті-решт дійшов до висновку, що таких людей треба тримати на певній відстані від себе, не даючи замулити власний погляд на життя. Навіть якщо йдеться про найближчих. В цей момент я піднімаю руку й, дочекавшись слова, кажу, що в цьому, на мою думку, є щось глибоко чуже світорозумінню нашої культури. Історії, якими ми найбільше захоплюємось, історії, що тисячоліттями надихають нас, — це історії про закоханих, що були разом, незважаючи на ворожнечу їхніх родин, та про друзів, котрі залишались друзями, навіть стоячи на чолі ворожих армій. Тоді один із присутніх, молодий чоловік, що прийшов до храму разом із дружиною, розповідає притчу про мавпяче серце.

 

Якось мавпа попросила крокодила перевезти її через річку, води якої розлились у сезон дощів. Крокодил погодився, але на середині шляху зголоднів і став погрожувати мавпі, що він її з’їсть. «Шкода, — сказала мавпа, — адже я залишила своє серце на тому березі». Крокодил погодився відвезти мавпу назад, щоб та повернулась до нього разом з відсутньою частиною тіла. Але, звісно ж, варто їй було лише ступити на берег, як мавпа прожогом зникла в джунглях і так врятувала своє життя.

 

«Здавалося б, це дивна історія, — на завершення каже мій співрозмовник, — але її мораль у тому, що крокодил не зміг згубити мавпу лише через те, що не знав де насправді лежить її серце. Те саме з не-відданими».

 

Трохи історії: спадкоємець з Калькутти й каральна психіатрія

Коли прасад добігає кінця, один з брахмачар’їв виголошує коротку промову, дякуючи всім за візит, та просить коротко представитись тих, хто завітав на службу вперше. Я піднімаюсь, називаю своє ім’я, розповідаю, як дізнався про МТСК, та повідомляю ще кілька досить загальних фактів із власної біографії. Той самий ченець — надалі я називатиму його Омкара — вітає мене в храмі та вручає подарунки: пару яскравих глянцевих брошур про Міжнародне товариство свідомості Крішни, ароматичну паличку й одну з квіткових гірлянд, що висіла на шиї вівтарного Божества під час служби. З огляду на різницю у розмірах, з гірлянди виходить браслет, але від жесту віє людським теплом, і я забираю подарунок із собою. Він і досі лежить на полиці в моїй кімнаті.  

Віряни поволі встають і починають розходитись, здебільшого проігнорувавши заклик допомогти прибрати на кухні чи у вівтарній. На виході з кімнати вони вкладають пожертви в руку вайшнава в шафрановій робі. Я ж та ще один відданий залишаємось у вівтарній, щоб потрапити на сеанс «духовного спілкування». Незабаром до нас приєднується Чітрасена Нітай — тридцятилітній храмовий служитель, який представляється своїм ритуальним іменем і запрошує нас до вимощеної світлою плиткою кімнати в задній частині храму. Щойно ми вмостились на підлозі один навпроти одного, я починаю ставити запитання.

Це, мабуть, було помилкою, бо вся кількатисячолітня традиція індуїзму починає відповідати мені одразу. Історії Чітрасени населяють боги та напівбоги, їхні аватари та експансії, легендарні царі та демони, герої та мудреці. Світи-бульбашки піднімаються догори космічним лотосовим стеблом, щоб раз у трильйони років знищуватись подихом Брахми. Тисячоголовий змій Шеша струшує час, звиваючись у водах первісного океану. Верховний Господь Крішна в образі п’ятнадцятилітнього пастушка грає зі своїми відданими на сонячній галявині в любовні ігри. Вся світобудова вібрує дзвоном трьох ґун (струн), які витворюють тканину всесвіту.

Щоб бодай трохи дати раду цій барвистій метафізичній процесії (наскільки це взагалі можливо в межах журнальної статті), доведеться перенестись у часі на багато століть і завітати до Індії. Релігійна традиція країни сформувалась довкола вед — збірки священних текстів різних жанрів, створених приблизно в середині другого — середині першого тисячоліття до нашої ери. Коли європейські дослідники вперше почали їх систематично вивчати, веди викликали невеличкий землетрус серед категорій тогочасного релігієзнавста. По-перше, зміст ведичної релігії не був ані монотеїстичним, ані політеїстичним: всі гілки індуїзму пошановували велику кількість «богів» та надприродних істот, але майже всі вони усвідомлювали свої різношаті пантеони як вираження одного єдиного божественного принципу або єдиної божественної істоти. Якої саме істоти? На це питання різні ведичні тексти відповідали по-різному. У одних гімнах як такий божественний витік уславлявся бог Вішну, в других — Шива, в третіх — богиня Деві (Delmonico 2004: 32—33). Список можна було б продовжувати. Щоб бодай якось пояснити цю дратівливу (для дослідників) деталь, британський орієнталіст Макс Мюллер застосував поняття генотеїзму. На його думку, стародавні індійці могли поєднувати у свідомості одночасне існування кількох єдиних всемогутніх богів.

Найімовірніше, Мюллер помилявся. Різнорідність і внутрішня суперечливість вед не результат якоїсь екзотичної форми світосприйняття, а свідчення одночасного співіснування кількох конкурентних традицій. Брахманізм, шиваїзм, шактизм та інші індійські релігії кристалізувалися довкола шанування одного з «всемогутніх» божеств (Брахми, Шиви й Шакті відповідно), а претензії інших або відкидали, або визнавали їх черговим уособленням «найверховнішого». Однією з найбільш давніх та найбільш поширених духовних шкіл такого типу є вайшнавізм (звична українська транскрипція пропонує варіант «вішнуїзм»). Витоки релігії простежуються до першого тисячоліття до нашої ери. Її послідовники вважають головним божеством Вішну, персонажа ведичних текстів, що відповідає за збереження світу та протистояння силам хаосу. Вішну втручався в земну історію в подобі своїх аватар — людських уособлень, котрі приходили в різні історичні епохи, щоб вчинити героїчні подвиги чи відкрити вірянам сокровенне знання. Найвідоміші з них — Рама, Нараяна, Ґовінда, Васудева, Харі (всього їх нараховують десять) — мають власні пам’ятні дати та форми культу. Традиційно чи не найулюбленішою аватарою Вішну серед широких мас населення був Крішна: один із центральних персонажів епічної поеми «Махабхарата», бог любові та співчуття, грізний воїн і вічно усміхнений коханець, непередбачуваний жартівник і грайливий філософ.   

1486 року нашої ери в Західній Бенгалії народився чоловік, що перевернув цю картину з ніг на голову. Протягом життя він змінив кілька імен, але сьогодні найбільш відомий під останнім — Чайтанья Махапрабгу. Традиція стверджує, що вже у віці десяти років він знав декілька мов, опанував логіку, риторику, герменевтику та філософію. У шістнадцять відкрив власну школу, де навчав граматики й коментував давні санскритські тексти (Rosen 2004: 65—66). 1503 року у сімнадцятирічному віці Чайтанья прийняв релігійну ініціацію з рук відлюдника Ішвара Пурі. Приблизно в цей же час він почав виспівувати вже знайому нам шістнадцятислівну Маха-Мантру («Харе Крішна Харе Крішна…») та пропагувати її серед вірян як чудодійний засіб наближення до божественного. Протягом наступних шести років Чайтанья повністю віддався екстатичному служінню. Він подорожував країною, організовував масові виспівування великої мантри на вулицях та площах і навертав все більшу кількість людей до свого руху. До нього приходили не лише чеснотливі та освічені шукачі вищої істини. Рух приваблював відомих злочинців (таких як Джаґаї та Мадґаї), інтелектуалів-мислителів (Кешаву Кашмірі) і навіть мусульман (!), серед яких був правитель Чанда Казі. Містик навернув видатного філософа-моніста Сарвабгауму Бгаттачар’ю та, за легендою, зустрічався з засновником сикхізму Ґуру Нанаком, з яким вони разом танцювали на святі Ратха-ятра (Rosen 2004: 68—69).

 

Чайтанья Махапрабху (на передньому плані у жовтій робі) у супроводі учнів. Репродукція цієї картини прикрашає стіни вівтарної малого київського храму Харе Крішна.

 

У 1510-х роках Чайтанья подорожував Південною Індією, розширюючи кордони своєї школи, та відвідував священні місця, пов’язані з вайшнавістським культом. 1516 року в тридцятирічному віці він оселився в місті Пурі. Протягом останніх років життя його екстатичні напади посилились. «Поки він нестримно вигукував ім'я Крішни, його кінцівки періодично втягувались вглиб тіла, а потім з’являлися знов, немов черепаха з панцира» (Rosen 2004: 70). Ці та інші симптоми вважались виявом найвищого ступеня божественної екзальтації та в очах сучасників свідчили про богонатхненність містика. Чайтанья Махапрабгу помер у віці сорока восьми років. Традиція зберегла кілька оповідей про його відхід. Згідно з однією з найпоширеніших, він розчинився у священній статуї Тотга Ґопінатга в однойменному храмі.

 

"Верховна істота — це грайливий п’ятнадцятирічний хлопчик-пастушок зі шкірою кольору ш’ям та флейтою в руках."

 

Чайтанья, особливо у другій половині свого життя, був радше радикальним містиком і соціальним реформатором, ніж мислителем, тому його вчення систематизували та допрацювали учні. В підсумку запроваджені ним теологічні інновації зводяться до наступних тверджень. По-перше, верховним божественним осердям світобудови є Крішна, а не Вішну. Махапрабгу в певному сенсі змінив місцями їх ролі в традиційному вайшнавізмі: тепер не перший був аватарою другого, а другий лише одним з аспектів прояву першого. По-друге, Крішна є божественною особистістю й керує світобудовою саме у своїй людській, особистісній формі. Верховна істота — це не імперсональна сила, космічна потвора, з частин тіла якої народжуються небо й земля, чи абстрактний принцип організації Всесвіту. Верховна істота — це грайливий п’ятнадцятирічний хлопчик-пастушок зі шкірою кольору ш’ям та флейтою в руках. Саме ця картина відкривається мудрецям та аскетам, які в спаласі просвітлення осягають істинну природу світобудови. Все решта — лише ліла, гра в яку Крішна грає сам із собою, створюючи істот та світи задля власної забавки. По-третє, саме особистісне спілкування з Крішною, прагнення послужити, віддатися йому має бути прагненням кожної живої душі. Не покращення своєї долі в наступних переродженнях, не акумуляція духовної енергії та навіть не вихід із циклу реінкарнацій. Головним способом досягти такого єднання є колективне виспівування Маха-Мантри, що містить святі Господні імена. Індуїстські писання вчать, що сучасне людство живе в добу Калі Юґи, епоху злісного демона Калі, час корисливості, морального занепаду та фізичної деградації світу. Аскеза, медитація та інші практики, що застосовувались у попередні епохи, просто не підходять зіпсованому людству сьогодення. Виспівування святих імен Крішни — єдиний шлях, яким людина в еру Калі може врятувати душу з тенет матеріального світу. Таким у короткому переказі є бачення світу гаудія-вайшнавізму, а отже — Міжнародного товариства свідомості Крішни.

На відміну від більшості індуїстських святих, Чайтанья Махапрабгу був визнаний аватарою Господа (звичайно ж, Господа Крішни) ще за його життя. Пізніше довкола цієї ідеї розвинулось окреме теологічне вчення. Сучасний гаудія-вайшнавізм вважає, що Махапрабгу був не просто «звичайною» аватарою верховного божества, а одночасним втіленням Крішни та його жіночої енергії Радхи. У особі Чайтаньї Крішна прийшов на землю, щоб відчути як це — бути своїм власним ідеальним відданим і всім серцем любити самого себе (Rosen 2004: 63—64). Саме з цієї причини статуетка середньовічного вайшнавського містика та його учня Нітьянанди[7] прикрашає вівтар малого київського храму МТСК.

 

Крішна їде до Нью-Йорку

Наша наступна зупинка — 1 вересня 1896 року, Калькутта. В цей день тут в аристократичній вайшнавській сім’ї народився інший чоловік, який відіграє в історії Міжнародного товариства свідомості Крішни особливу роль. Він буде його засновником. При народженні хлопчик отримав ім’я Абгай Чаран Де, але всесвітньо відомим став як А. Ч. Бгактіведанта Свамі Прабгупада[8]. Хлопець здобув початкову освіту вдома, потім відвідував Шотландський церковний коледж у Калькутті. У 1920 році він та його одногрупники, натхненні ідеями Ганді, відмовились від випускних дипломів (Sherbow 2004: 129—130). Після закінчення коледжу Свамі почав писати п’єси, працюючи водночас у хімічній компанії Бозе Лабораторіз, аж поки в 1923 році не переїхав до міста Аллагабад, де заснував власний аптечний бізнес. Прабгупада одружився, але був глибоко зацікавлений ідеями гаудія-вайшнавізму й потроху приділяв все більшу частину свого життя релігійній діяльності. Він надавав фінансову та організаційну допомогу місцевим вайшнавським організаціям, а у 1933 році у віці тридцяти семи років прийняв обітниці та пройшов церемонію посвяти. Члени місцевої релігійної спільноти гаудія-вайшнавів високо оцінили його літературний талант, і з цього часу Прабгупада почав регулярно дописувати до періодичних видань громади. В 1950 році Свамі залишив дім і сім’ю та переїхав до міста Вріндаван, що вважається земною батьківщиною Крішни й одним з найбільших інтелектуальних та ритуальних центрів його культу в усій Індії. Ще через дев’ять років після побаченого уві сні знамення він завершив посвяту в сан саннйаса, прийнявши мандрівний спосіб життя, відмовившись від будь-якої власності та зобов’язавшись віддавати всі свої фізичні та духовні сили спілкуванню з божественним (Sherbow 2004: 131—132).

 

А. Ч. Бгактіведанта Свамі Прабгупада, засновник Міжнародного товариства свідомості Крішни

 

Вочевидь, у цей же час у Свамі виникла ідея поширення вчення Крішни у країнах Заходу. Вдала нагода випала у 1965 році. Шістдесятидев’ятирічний (!) Прабгупада, не маючи за спиною жодної організаційної підтримки на американському континенті, відпливає до Нью-Йорку. Прибувши на місце призначення, він сідає посеред парку Томпкінс Сквер і починає вголос розспівувати Маха-Мантру (Bryant & Ekstrand 2004: 3). Свамі щастить із десятиліттям. Якщо б він дістався до Сполучених Штатів на п’ять років раніше чи пізніше, історія Міжнародного товариства свідомості Крішни, ймовірно, закінчилася б так і не розпочавшись. Але культурна лихоманка шістдесятих та особиста харизма індійця перетворює його спочатку на ікону району Іст Віллідж, а потім — американської контркультури. З районом йому, до речі, теж щастить. Мабуть, найкраще цю частину Мангеттена характеризує те, що саме тут за два роки до прибуття Бгактіведанти Свамі Прабгупади на американський ґрунт художник Стів Дітко та сценарист Стен Лі «поселили» найтріповішого марвеллівського супергероя і Верховного чарівника планети Земля Стефана Стренджа. Можливо, Прабгупаді і Стренджу, двом літнім чоловікам у дивному одязі з багатим досвідом астральних подорожей, було б що розповісти один одному за чашкою соку[9].

 

"Свамі щастить із десятиліттям. Якщо б він дістався до Сполучених Штатів на п’ять років раніше чи пізніше, історія Міжнародного товариства свідомості Крішни, ймовірно, закінчилася б так і не розпочавшись."

 

Отже, Свамі починає притягувати до себе місцевих хіппі та шукачів дивини. Вже влітку 1966 року він офіційно засновує Міжнародне товариство свідомості Крішни (International Society for Krishna Consciousness, ISKCON) в Нью-Йорку. Ще за рік відділи товариства з’являються в Монреалі та Сан-Франциско. В 1969-му в Бостоні відкривається друкарня, що видаватиме переклади вайшнавських священних писань, твори Прабгупади та щомісячний журнал «Назад до божественного» («Back to Godhead»). Саме з цих дат можна починати відлік народження МТСК як глобального релігійного феномену. Сьогодні даних про чисельність членів Міжнародного товариства свідомості Крішни у відкритому доступі немає. Офіційний сайт організації ухильно згадує «мільйони вірян по всьому світу». Більш консервативні оцінки коливаються у межах від двохсот п’ятдесяти тисяч до семисот тисяч або мільйона.

Етап найактивнішого розширення руху припадає на сімдесяті роки. В цей час Прабгупада подорожує світом, а МТСК поширюється на все нові й нові країни, відкриває власні ресторани, ферми та школи, входить у масову свідомість та поп-культуру. До лав товариства вступає колишній «бітл» Джордж Гаррісон (Partridge 2004: 153). Він називатиме Прабгупаду «другом та вчителем», напише передмову до його книжки «Крішна: Верховна особа Бога» («KRSNA: The Supreme Personality of Godhead») і включить Маха-Мантру до кількох пісень, зокрема й до свого найуспішнішого синглу «My Sweet Lord» 1971 року. Записи вайшнавських гімнів саме у виконанні Гаррісона вмикають у малому київському храмі МТСК під час прасаду.    

14 листопада 1977 року Бгактіведанта Свамі Прабгупада помирає. Суперечки всередині МТСК розпочинаються майже одразу. На організаційному рівні розгортається протистояння між Керівною радою (Governing Body Commission, GBC), створеним Прабгупадою органом, що мав розпоряджатись майном організації та координувати її, та так званими «одинадцятьма гуру» — високопоставленими послідовниками Свамі, які розподілили між собою одинадцять географічних зон поширення руху та проголосили виключне право проводити ініціаційні церемонії в них. Вже за кілька років більшість з них були втягнуті в скандали та судові процеси. «В 1980-му GBC зупинила повноваження трьох гуру через невідповідну поведінку. В 1982-му в МТСК відбувається перший розкол, коли [гуру] Джайатіртха покидає організацію разом із сотнею своїх учнів. В 1984-му після багаторічного скандалу гуру Гмсадутта був виключений з МТСК через звинувачення у вживанні наркотиків та володінні зброєю, висунені проти нього у Каліфорнії. В 1985-му та 1986-му ще три гуру — Рамесвара, Бгагаван та Бгавананда — примусово склали свої ритуальні обов’язки через звинувачення у неправомірних діях сексуального характеру» (Rochford 2013: 20—21; примітка 12). Врешті-решт, контроверсійну систему зонального поділу, яка підтримувала авторитет одинадцяти гуру, було скасовано у 1986 році.

Водночас всередині руху множаться схизми, викликані доктринальними розбіжностями. Так у 1994—1995 роках в МТСК розгорілись дебати про походження індивідуальних душ в матеріальному світі. Після того як вайшнави на ім’я Кундалі та Сатьянараяна, прихильники теорії про перебування душ на Землі від початку часів, випустили книгу «Навіть листя не опадає у Вайкунтсі[10]», цей погляд оголосили неправильним, а видання офіційно заборонили читати учасникам товариства (Conrad 2004: 250). У русі «Харе Крішна» з’явилась перша «офіційна» єресь.

 

Крішна проти КДБ

Більшість із цих тенденцій, здається, поки не відбиваються на житті київської вайшнавської спільноти. Принаймні, до такого висновку мене спонукали власні спостереження. Щоправда, і шлях, яким вчення Прабгупади прийшло на території колишнього Радянського Союзу, теж багато в чому не був схожим на історії поширення гаудія-вайшнавізму в США чи Західній Європі.

Історія руху «Харе Крішна» на території СРСР розпочалась 1973 року, коли Бгактіведанта Свамі Прабгупада відвідав Москву з офіційним візитом. Йому не вдалось провести публічну лекцію, але засновник МТСК у особистій розмові виклав засади своєї філософії Анатолію Піняєву — молодому чоловіку, якого той випадково зустрів. Протягом наступних років Піняєв активно поширював вчення Свамі, подорожуючи країною. Невеличкі вайшнавські підпільні групи сформувалися в Москві, Ленінграді, Сибіру, Україні, Вірменії, Грузії та Балтійських республіках (Petrova 2013: 112). Ставлення радянської влади до руху було жорстким. Коли 1980 року два лідери МТСК Шрі Вішнупада та Кіртіраджа Даса прибули до Риги, де спробували організувати публічне виспівування Маха-Мантри та лекцію, зібрання було розігнано міліцією, а іноземцям порадили залишити країну. Перша згадка про Товариство свідомості Крішни в засобах масової інформації на території СРСР відбулась на сторінках журналу «Комуніст». Автор публікації стверджував що «трьома найбільшими загрозами Радянському Союзу є західна культура, поп-музика та Харе Крішна» (Petrova 2013: 112).

 

"Загалом в першій половині вісімдесятих не менше п’ятдесяти послідовників Прабгупади опинилися в місцях позбавлення волі або стали жертвами «каральної психіатрії»."

 

Окрім кампанії у ЗМІ, радянські вайшнави зазнавали прямого тиску держави. Два чоловіка, які намагались офіційно зареєструвати МТСК як релігійну організацію в РСФСР 1981 року, були невдовзі заарештовані та постали перед судом. Загалом в першій половині вісімдесятих не менше п’ятдесяти послідовників Прабгупади опинилися в місцях позбавлення волі або стали жертвами «каральної психіатрії» (Petrova 2013: 113). Їх били, катували, примушували працювати. Нерідко вайшнавів, що відмовлялись порушувати ритуальні харчові заборони, годували силою. В середині десятиліття трапився чи не найрезонансніший епізод. Тридцятисемирічну Ольгу Кисельову, віддану, поетесу та випускницю московського університету, засудили до ув’язнення, коли вона була на дев’ятому місяці вагітності. Жінка народила у в’язниці, й дитина незабаром померла у притулку (Petrova 2013: 113—114). Цей випадок обурив радянських правозахисників та потрапив на сторінки західної преси, зокрема газет «Дейлі Мейл» та «Сандей Морнінг Хералд».

Ситуація змінилась тільки після послаблення адміністративного тиску в добу Перебудови. У 1988 році перший осередок Товариства свідомості Крішни був офіційно зареєстрований у Москві. 1989 року група колишніх в’язнів-вайшнавів вирушила в паломництво до Індії. У 1994-му Центр громад свідомості Крішни було зареєстровано в Україні. А станом на 1 січня 2018 року тут є вже 39 релігійних громад та три духовні навчальні заклади під патронатом МТСК.

 

Великий храм: магічне дерево та демонічне дитя

Дістатись до великого храму Харе Крішна в Києві (офіційна назва – мандір[11] Нова Навадвіпа) складніше, ніж до святилища, до якого мене вперше привів Дамір. Річ не в якихось ритуальних перепонах. Обидва заклади відкриті для вільного відвідування. Просто цей осередок МТСК глибоко зашитий в одне з київських передмість. Від найближчої станції метро потрібно ще хвилин п’ятнадцять їхати маршруткою чи тролейбусом. Але воно того варте.

Стрункий чотириповерховий храм з білої цегли стоїть на невеличкому пагорбі, височіючи над кварталами приватних будинків. Незважаючи на обмежені ресурси київської вайшнавської громади, будівлі вдалось надати певної романтичної орієнтальності, мовою башт та дахів висловити її програмну нетутешність. У вихідні тут людно майже весь день. Біля центрального входу сидять чоловіки в білих чи світло-помаранчевих робах та жінки в летких барвистих сарі. В невеличкому сквері за храмом галасують вайшнавські діти. Віряни розмовляють один з одним біля припаркованих авто. Віддані часто приходять до мандіру з квітами в руках. Це дари Божествам, якими служителі храму прикрашають вівтарну.

На перших двох поверхах технічні приміщення та кімнати, вхід до яких для звичайних відвідувачів з різних причин заборонено. Тут розміщено ашрам — місце проживання храмових брахмачар’їв, котрі прийняли обітниці целібату та присвятили себе вивченню ведичної традиції, кухню, на якій готують прасад, роздягальні тощо. Більшу частину третього й четвертого поверхів займає простора вівтарна, розрахована на кілька сотень людей. Її прикрашають репродукції гравюр з середньовічних вайшнавських текстів, а також сентиментально-реалістичні ілюстрації до індуїстських міфів. Центральна частина вівтарної кімнати — великий вільний простір з балконом, де віддані можуть танцювати й співати під час кіртану, не боячись зачепити один одного. Облицьовані зеленим мармуром колони з капітелями у вигляді квітів лотосу надають приміщенню врівноваженості та монументальності. Навіть баньката білизна пластикових вікон, здатна зруйнувати цілісність будь-якої архітектурної композиції, видається тут доречною й обрамляє товсті снопи сонячного світла, що проникають знадвору.

Вівтар тут значно більший, ніж у малому храмі, і займає цілу стіну. Він «двомісний»: окрім вже знайомої пари Чайтанья Махапрабху — Нітьянанда поруч встановлено статуї самого Господа Крішни та його дружини Радхи. Навпроти, під центральною колоною зали, стоїть скульптура Бгактіведанти Свамі Прабгупади, що сидить у позі лотоса з легкою посмішкою на вустах. Фігура засновника руху теж оточена квітами, а біля її підніжжя встановлено дві дерев’яні підставки у формі стіп. Час від часу до них підходять і прикладаються чолом віддані: у гаудія-вайшнавізмі фраза «припасти до лотосових стіп вчителя» є водночас і метафорою передачі знання від гуру до учня, і прямим закликом до дії.

 

Вівтарні статуї Крішни та Радхи у великому київському храмі Міжнародного товариства свідомості Крішни

 

Не в усіх вайшнавських мандірах є статуї Крішни. Для цього у храмі повинна рости чарівна рослина. Якось ввечері, побачивши, що я сиджу неподалік від дитячого майданчика під сливовим деревом з (хотілося б вірити) замисленим виразом обличчя, до мене підходить храмовий служитель. Він вітається, називає своє сакральне ім’я, скажімо, Дамодара Еканатга. Ми починаємо говорити про релігійні засади гаудія-вайшнавізму. Дамодара глибоко й детально розуміє ведичну релігію, тому спершу я розпитую про тонкощі вчення, реінкарнацію та вайшнавське уявлення про пекло. А потім я прошу розповісти про дерево туласі.

Мій співрозмовник усміхається й вказує пальцем на вікно на третьому поверсі храму. «Тут для нього занадто мало світла, тому його вирощують під лампою, — каже він, — у тій кімнаті». Туласі — це індійська назва кущоподібного родича базиліка (Ocimum tenuiflorum), який вайшнави вважають рослинним втіленням богині Радхи. Саме з нього традиційно виготовляють молитовні вервиці та намиста. А ще, як розповідає мені Дамодара, без додавання бодай одного листочка туласі не можна готувати їжу для вівтарної статуї Крішни. У рослини є не лише своя кімната. Для неї співають особливу Радха-Мантру та дотримуються низки ритуальних обмежень. Вважають, що її магічна сила настільки велика, що шматочок кори чи листя, покладений під язик людині, котра помирає, може врятувати її від небажаних перевтілень або навіть відтермінувати смерть. Дамодара Еканатга розповідає мені про кілька таких випадків. Одного разу неназваний вайшнав, що був присутній при смерті своєї бабусі, поклав їй до рота листочок туласі, керуючись універсальним принципом «гірше точно не буде». Через якийсь час бабуся раптом повернулась до життя. «Мабуть, це була просто клінічна смерть», — пояснює мій співрозмовник.  Від цього самого моменту вона стала відданою МТСК і дотримувалась усіх ритуальних заборон та приписів, хоч до інциденту була абсолютно байдужою до релігії. В інших історіях подібне духовне переродження переживають нетверезі будівельники та вражені струмом школярі. Через якийсь час стомлений моїми розпитуваннями Дамодара прощається та йде зачиняти храм, попередньо запросивши мене на ведичні кулінарні курси, які він викладає. Я вирішую обов’язково придбати намисто з туласі щойно випаде нагода.

Поруч саме знаходиться лавка з вайшнавськими атрибутами: вервицями, приправами, лляним одягом, особливими сортами зубної пасти, хустинами, караталами, магнітами, прикрасами та, звісно ж, релігійною літературою. Яскраво виражену спрямованість на конгрегаційне життя видає навіть підбір книжок. Поряд з перекладами давніх священних текстів, творами з філософії та керівництвами з «ведичного» способу життя лежать видання орієнтовані на найтендітнішу аудиторію читачів та читачок. Під час перших відвідин магазину я надовго затримуюсь біля полиці з щедро ілюстрованою «Абеткою для маленьких вайшнавчиків», але все ж купую візуально сміливий твір (його жанр я визначив як графічний роман) під назвою «Нарада Муни: Трансцендентный космонавт».

Під час наступного візиту я обираю український переклад англійського перекладу «Бгаґавад-Ґіти» з коментарями Свамі Прабгупади. Це один з найвідоміших та найпопулярніших ведичних текстів. На кількох перших сторінках видання схвальні відгуки політиків та мислителів, що в різні епохи знаходили в «Пісні Бога» (дослівний переклад назви) натхнення та філософську глибину. Список справді разючий. Тут одразу кілька індійських президентів, Махатма Ганді, який написав власний коментар до «Ґіти» гуджаратською мовою, Олдос Гакслі, Герман Гессе, Вільгельм вон Гумбольт та багато інших. «Бгаґавад-Ґіта» надихала індійських борців за незалежність та європейських філософів. Мабуть, найбільш дивовижне — і дещо моторошне — свідчення її популярності й впливу — це слова керівника Манхеттенського проекту Роберта Оппенгаймера під час першого в історії випробування атомної бомби в 1945 році: «Тепер я став Смертю, руйнівником світів». Хоча багато хто вважає, що це цитата зі Старого Завіту, насправді вона походить із тридцять другої пісні одинадцятої глави «Бгаґавад-Ґіти»[12], що була однією з оппенгаймерівських настільних книг.

Я купую в храмовому магазині коментований прабгупадівський переклад «Бгаґавад-ґіти» та сідаю за читання. Як і більшість стародавніх священних текстів, «Ґіта» виявляється жорстокою та дивною книгою. На сюжетному рівні це переказ розмови, що відбулась між Крішною, який у той час перебував на Землі у своєму «істинному» образі та легендарним героєм Арджуною, у колісниці якого Крішна був візничим. Сцена трапилась на полі Курукшетра, перед початком бою між арміями двох царських родів — Пандавів та Кауравів, що от-от мали зійтися в битві не на життя, а на смерть. Арджуна, нащадок королівського роду, виступав на боці Пандавів, але по інший бік барикад стояли багато його друзів, родичів та вчителів, тому принц не хотів розпочинати битву. «Бгаґавад-ґіта» пропонує «стенограму» аргументів, за допомогою яких Крішна переконав свого друга вступити в братовбивчу війну.

Аргументацію Крішни можна узагальнити двома тезами. По-перше: «Той, хто народився, обов’язково помре, і той, хто вмер, обов’язково народиться знову. Тому, неухильно виконуючи свій обов’язок, не сумуй» (Свамі Прабгупада 2015: 103). По-друге: «Той, кого не скеровує оманне его й чий інтелект вільний від ілюзії, той, навіть убиваючи людей у цьому світі, не вбиває, і його вчинки не зв’язують його» (674). Щоб не залишати місця для непорозумінь, Прабгупада у своєму коментарі до санскритського тексту робить останню думку ще прозорішою: «Будь-яка людина, котра діє у свідомості Крішни під керівництвом Параматми, Верховного Бога-Особи, навіть вбиваючи, не чинить вбивства: її не зачіпають наслідки такого вчинку» (ibid). Деінде зазначається, що «убивство тіла будь-якої істоти, здійснене без авторитетної санкції на те, — огидне і карається за законами держави, так само, як і за Господнім законом» (95). Однак читати цей пасаж було б набагато спокійніше, якби слів «здійснене без авторитетної санкції» там не було.

 

"Віддані Крішни й доcі час від часу організовують публічні кампанії проти дарвінівської теорії еволюції чи навіть геліоцентричної моделі сонячної системи."

 

Звичайно, неправильно зводити всю семисотсторінкову книжку до цих кількох невеселих думок. У ній є ще багато чого. Поради стосовно режиму дня, засновані на ведичній мудрості: «Не треба спати більше шести годин на добу. На того, хто спить більше шести годин, безумовно, впливає ґуна невігластва» (277—278). Демонологія, що непомітно перетікає в расизм: «Демонічні істоти сповнені хтивості, агресивності, вони огидні й завжди брудні. Вважається, що багато мисливських племен у джунглях належить до демонічних форм життя» (635). А ще найновіші астрономічні відкриття (станом на дев’яте століття до нашої ери): «Місяць є зіркою; тобто зірки, що мерехтять у небі, також відбивають світло Сонця» (447).

Можна було б сказати, що ці рядки другорядні та не мають прямого стосунку до вірувань гаудія-вайшнавізму, але сам Прабгупада так до них не ставився. У коментарі до іншого впливового вайшнавського тексту «Шрімад-Бгаґаватам» він, спираючись на авторитет ведичних джерел, різко критикує сумнівні заяви НАСА: «Нещодавно стверджувалось, що люди полетіли на місяць і не знайшли там жодних живих істот. Але “Шрімад-Бгаґаватам” та інші ведичні джерела не підтверджують цю дурнувату ідею [foolish conception]» (цит. у Lorenz 2004: 125, примітка 12). Керуючись подібною логікою, віддані Крішни й доcі час від часу організовують публічні кампанії проти дарвінівської теорії еволюції чи навіть геліоцентричної моделі сонячної системи (King 2013).

 

Жінки Крішни

На жаль, недовіра до сучасної науки — це не єдина традиційна цінність, яку рух «Харе Крішна» успадкував від містичного Сходу. Є ще сексизм. Хоча україномовна сторінка МТСК на Вікіпедії оптимістично запевняє своїх читачів, що теологія гаудія-вайшнавізму відкидає «доктринальну мізогінію, що характеризує багато уламків індуїзму», насправді все далеко не так однозначно. На рівні вчення товариство свідомості Крішни й справді надає жінкам та фемінності особливу й почесну роль. Жіноча експансія Крішни, богиня Радха, є водночас уособленням вайшнавістської віри та найдосконалішого, особистісного й інтимного, способу спілкування з божественним першопочатком буття, всі віддані мають брати її за приклад і наслідувати її «фемінні» риси в ритуальній та духовній практиці.

Незважаючи на це, варто лише поглянути на окремі висловлювання Прабгупади, щоб «толерантний» до жінок образ товариства вкрився тріщинами. Глибокими тріщинами: «Як правило, всі жінки бажають матеріальних насолод» («Шрімад-Бгаґаватам», Пісня третя, коментар 3.23.54, цитовано у Lorenz 2004: 123); «жінки схильні до падіння […] загалом не дуже розумні й тому не заслуговують на довіру» (Свамі Прабгупада 2015: 67—68); «Видається, що жінки становлять перепону для самореалізації» («Шрімад-Бгаґаватам», Пісня друга, коментар 2.7.6, цитовано у Lorenz 2004: 123). Проаналізувавши коментарі Свамі до п’яти індуїстських текстів, Еккехард Лоренз виявив, що з усіх згадок про жінок у 56% випадків (!) вони описуються як сексуальні об’єкти, у 9% йдеться про те, що свобода дій жінок має бути обмежена чоловіками чи традиційними інститутами, і ще у 7% жінкам приписуються негативні якості (Lorenz 2004: 122). Окремі коментарі Прабгупади до «Бгаґавад-ґіти» натякають на можливість «вивищення» жінки над своїм ницим початковим станом завдяки служінню Крішні, але це не заперечує, а лише різкіше окреслює бачення засновником МТСК протилежної статі: жінки — це поламані й гріховні істоти, «природно» вони знаходяться у стані, від якого їх потрібно «рятувати».

 

"Відданих жіночої статі подекуди почали сприймати як відданих другого сорту, що не лише не могли досягти таких самих висот, як чоловіки, а й заважали їм у духовному прогресі."

 

Таке бачення відбилося в особливій репресивній та знецінюючій культурі стосовно жіноцтва, котра сформувалась у багатьох американських вайшнавських спільнотах. Починаючи з середини сімдесятих, в міру того, як у лавах руху збільшувалась кількість чоловіків-саннйасі, що прийняли целібат та відмовились від сімейного життя, статус жінки в МТСК падав. Відданих жіночої статі подекуди почали сприймати як відданих другого сорту, що не лише не могли досягти таких самих висот, як чоловіки, а й заважали їм у духовному прогресі. Через відхід чоловіків у організовані комуни монастирського типу, виникло навіть явище «матері-одиначки в МТСК» (Knott 2004: 310). В деяких громадах практикувалась запозичена з індійського суспільства практика одруження дівчат у віці одинадцяти-дванадцяти років з чоловіками, котрі, як правило, були набагато старшими за них. Вочевидь, через вплив ери занепаду Калі Юґи, такі шлюби нерідко виявлялись аб’юзивними. «Наречені» зазнавали психологічного та сексуального насилля й не мали до кого звернутись за допомогою чи порадою (Muster 2004: 318). Це вже не кажучи про індивідуальні випадки насилля та експлуатації, що подекуди прикривались вайшнавськими громадами. Норі Мюстер, колишня членкиня товариства, описує один з них: «Під час моїх досліджень я якось брала інтерв’ю у родини, яка втратила свою доньку через МТСК у 1980-му. Служителі храму стверджували що вона переїхала до Індії разом з новим “чоловіком”. Батьки вірили в це до 1994 року, аж поки не дізнались, що їхню дитину по-звірячому вбили й поховали під іменем Джейн Доу чотирнадцятьма роками раніше» (ibid).

Значного розголосу всі ці проблеми набули лише в дев’яностих роках. У 1992 році МТСК організувало конференцію, присвячену «жіночому питанню». 1994 року представник Керівної ради від Німеччини, Харікеша Свамі, проголосив, що на ввіреній йому території будь-яка дискримінація за статтю має припинитись. Він встановив нові правила життя храмових спільнот. А в 1996 році, попри опозицію з боку частини відданих, американка Судгарма Дасі ввійшла до складу Керівної ради та заснувала при ній Жіночу раду (Knott 2004: 303)[13].

Що всі ці зловісні випадки можуть розповісти про київську громаду «Харе Крішна»? З одного боку, небагато: київські вайшнави не практикують шлюби за домовленістю між неповнолітніми, не відділяють дітей спільноти від батьків та, судячи з відсутності відповідних публікацій у ЗМІ, не опинялись у центрі гучних скандалів, пов’язаних з сексуальним насиллям чи дискримінацією. Щоправда, тут варто пам’ятати, що відсутність доказу не є доказом відсутності. З іншого, йдеться про людей, які орієнтуються на ті самі соціальні моделі та священні тексти. Якщо говорити, скажімо, про сексизм, то його тінь нависає над храмами МТСК майже повсякчасно. За весь свій більш ніж двомісячний досвід відвідування зборів вайшнавів я лише раз бачив жінку з мікрофоном у руках. Решта часу — виспівування Маха-Мантри, керування засіданням філософського гуртка чи читання проповіді на недільній службі — мікрофон і слово завжди знаходились у чоловіків. Ба більше, якусь частину відданих чоловічої статі до храму приваблює саме освячений традицією та індуїстськими текстами патріархальний устрій. Якось на моїх очах у малому київському храмі літній чоловік-відданий з посмішкою сказав дівчині, котра накладала йому в тарілку освячену їжу: «Женщину должно быть видно, но не должно быть слышно!» Та відповіла йому лише розгубленим поглядом.

За час мого перебування в київській спільноті вайшнавів, я досить тісно познайомився принаймні з трьома храмовими служителями. Жоден із них не справляє враження сексиста чи релігійного фанатика. Радше навпаки, це ввічливі, скромні та освічені чоловіки, що вільно цитують Шопенгауера й Антонія Сурожського, житіє Франциска Ассизського та праці Еріха Фромма. Один із них — у цьому тексті він названий Омкара — шанувальник театру й режисер-любитель, з яким ми якось разом прибирали храмову кухню розповів, що прийшов до гаудія-вайшнавізму після тривалих духовних пошуків: «Я был ницшеанцем, фрейдистом, коммунистом, фашистом». Пізніше того самого дня ми говорили про фільми Кім Кі-дука та Апічатпона Вірасетакула. Що змушує цих людей обирати езотеричний і відгороджений від решти планети всесвіт Крішни? Це питання старе як час і досі остаточно нез’ясоване. А от результати цього процесу добре відомі. В одному з моїх шкільних підручників автор з захопленням писав, що двотисячолітня історія Індії не знає жодного повстання. Вочевидь, додавав він, це заслуга індуїзму, який «гармонізує» відносини між соціальними групами. Віра в краще переродження в наступному житті, мабуть, і справді додає снаги та оптимізму кожному з 423 000 громадян Індії, які щороку помирають від туберкульозу через брак чистої питної води та елементарної медичної допомоги[14].

Єдиний випадок, коли я бачив у київському храмі жінку-вайшнава з мікрофоном, трапився на святі Нарасімха Дева. Нарасімха Дев — ще одне втілення Крішни, прихід якого на землю щорічно відзначається гучним фестивалем, співами та театралізованими дійствами. Це не пересічна аватара одразу з кількох причин. Але щоб зрозуміти їх, доведеться зайти здалеку.

Колись давно на світі жив злий демон на ім’я Хіраньяхашипу. Він був правителем королівства й хитрістю видобув у бога-творця всесвіту Брахми обіцянку, що його не зможе вбити ані людина, ані звір, ані жодне з Брахмових творінь. Фактична гарантія безсмертя. У демона був син на ім’я Прахлада, який, всупереч батьковій волі, ріс добрим, чемним і шанував Господа Вішну. Хіраньяхашипу насміхався над поглядами нащадка і якось під час чергової суперечки в тронній залі глузливо запитав, чи перебуває всюдисущий Вішну у найближчій колоні. Почувши ствердну відповідь сина, демон розлютився та з неймовірною силою вдарив полірований мармур. Тієї ж хвилини з колони вийшов Крішна в образі Нарасімха Дева — велетня з головою лева та кількома парами рук. Розідравши пазурами Хіраньяхашипу на криваві шматки, божество взяло малого Прахладу в обійми й почало вилизувати наче кішка своїх кошенят. Нарасімха не був ані звіром, ані людиною. Як аватара верховного Господа Крішни, він також не був творінням Брахми. Умови договору не було порушено.  

 

Нарасімха Дев, Хіраньяхашипу та Прахлада (зліва біля трону)

 

Бій між Нарасімхою та Хіраньяхашипу відбувається в сутінках, тому в цей пам’ятний день потрібно постувати, не вживаючи будь-яку їжу до заходу сонця. Я натщесерце приходжу до великого вайшнавського храму в першій половині дня й потрапляю на справжнє свято ведичної культури. Спершу дитячий хор виконує релігійні гімни (баджани). Потім у вівтарній встановлюють проектор і, демонструючи фото, обговорюють нещодавню подорож групи українських відданих до святих місць Індії. Нарешті чоловіки збирають дерев’яну сцену, вікна закривають цупкими темними завісами. Вистава, чи то пак містерія, розпочинається.

На сцені з’являються перші дійові особи. Густі чорні вуса Хіраньяхашипу переходять у бакенбарди, притиснуті до голови актора величезним золотим шоломом з картону та пап’є-маше. Прахладу старанно грає хлопчик дошкільного віку. Його мати, дружина демона, відіграє в історії важливу роль. Саме акторка, що зображує її, стає першою жінкою-вайшнавом, яка на моїй пам’яті виголошує промову перед громадою. Масштабні декорації виготовлено з ретельністю та великою кількістю фольги. Час від часу рух сюжету переривають короткі музичні номери з танцюючим лісом чи кумедними самовихваляннями антагоніста. В цьому дійстві з його саморобними декораціями та подекуди незлагодженими рухами масовки є щось уесандерсонівське, театральне-в-квадраті. Священне, кумедне та макабричне змішано тут в тих самих пропорціях, що й у середньовічному українському вертепі.

Легенда про Нарасімху має важливий теологічний наслідок. Прахлада був сином демона, можливо, наймогутнішого у всесвіті, але, незважаючи на це, став на шлях праведної віри. Якщо це вдалось зробити йому, будь-хто може здобути дар благочестя. Будь-хто, незалежно від раси, касти, походження чи статі. Історики вважають, що релігійна реформа Чайтаньї Махапрабху була яскраво антиконсервативною за своїм спрямуванням. Містик стверджував, що спасіння — особиста справа кожного безвідносно до сім’ї чи соціальної ніші, з якої він походить. Знадобилось всього три з половиною століття (якщо рахувати від смерті Махапрабгу у 1534-му до народження Свамі Прабгупади у 1896-му), щоб перетворити цю дику руйнівну екстатичну силу на ще одного уважного та прискіпливого охоронця кастового ладу й традиційних цінностей. Тоді як Чайтанья вирушав у подорож Південною Індією, щоб підірвати її зсередини, Прабгупада відплив до Америки, щоб перетворити весь світ на величезну Калькутту з чотирма кастами та слухняними дружинами, де кожен знає «своє місце» й навіть не думає ставити під сумнів богонатхненний суспільний лад, оспіваний віковою мудрістю вед. Барвистий, навічно врегульований, розспівуючий мантри мурашник із запахом кардамону. За іронією долі віддані, що прийняли це одкровення та понесли його у світ, були дітьми Вудстоку та сексуальної революції.  

Шукачі світла зі Сходу часто не розуміють що, як і будь-яке світло, воно приходить з минулого. Люди, котрі прагнуть знайти альтернативу сучасності в архаїчних чи містичних соціальних моделях не помічають чи не хочуть помічати, що у переважній більшості випадків такі моделі базуються на консервативних чи ксенофобських цінностях, забальзамованих за допомогою священних текстів та мертвих мов. «Ушляхетнює навіть пліснява», як сказав злий і гостроокий Ніцше. Приблизно на цій думці Нарасімха з велетенською помаранчевою лев’ячою головою починає розкидати над глядацькою залою нутрощі Хіраньяхашипу, зроблені з червоних стрічок і вати.

 

Читайте також інші репортажі Євгенія Осієвського:

Битва за планету Тіджиак: репортаж із Київської церкви саєнтології

Дари Святого Духа: репортаж із молитви Духовного центру «Відродження»


 

Посилання:

Beck, G., 2004. “Hare Krishna Mahamantra: Gaudiya Vaishnava Practice and the Hindu Tradition of Sacred Sound”. In: Bryant, E., & Ekstrand. The Hare Krishna Movement: The Postcharismatic Fate of a Religious Transplant, pp. 35–44. New York: Columbia University Press.

Bryant, E., & Ekstrand, M., 2004. “Introduction”. In: The Hare Krishna Movement: The Postcharismatic Fate of a Religious Transplant, pp. 1—10. New York: Columbia University Press.

Conrad, J., 2004. “Doctrinal Controversy and the Group Dynamic”. In: Bryant, E., & Ekstrand, M. The Hare Krishna Movement: The Postcharismatic Fate of a Religious Transplant, pp. 241—263. New York: Columbia University Press.

Deadwyler, W., 2004. “Cleaning House and Cleaning Hearts: Reform and Renewal in ISKCON”. In: Bryant, E., & Ekstrand, M. The Hare Krishna Movement: The Postcharismatic Fate of a Religious Transplant, pp. 149—169. New York: Columbia University Press.

Delmonico, N., 2004. “The History of Indic Monotheism and Modern Chaitanya Vaishnavism: Some Reflections”. In: Bryant, E., & Ekstrand, M. The Hare Krishna Movement: The Postcharismatic Fate of a Religious Transplant (pp. 31—34). New York: Columbia University Press.

King, Anna S., 2013. “Interview with Dr Anna S. King”. In: G. Dwyer & R. Cole". In: Hare Krishna in the Modern World, pp. 36—57. London: Arktos Media.

Knott, K., 2004. “Healing the Heart of ISKCON: The Place of Women”. In:  Bryant, E., & Ekstrand, M. The Hare Krishna Movement: The Postcharismatic Fate of a Religious Transplant, pp. 291—311. New York: Columbia University Press.

Lorenz, E., 2004. “The Guru, Mayavadins, and Women: Tracing the Origins of Selected Polemical Statements in the Work of A.C. Bhaktivedanta Swami”. In:  Bryant, E., & Ekstrand, M. The Hare Krishna Movement: The Postcharismatic Fate of a Religious Transplant, pp. 112—128. New York: Columbia University Press.

Muster, N. J., 2004. “Life as a Woman on Watseka Avenue: Personal Story I”. In: Bryant, E., & Ekstrand, M. The Hare Krishna Movement: The Postcharismatic Fate of a Religious Transplant, pp. 312—320. New York: Columbia University Press.

Partridge, C., 2004. The Re-enchantment of the West: Alternative Spiritualities, Sacralisation, Popular Culture, and Occulture, Vol. 1. London & New York: Continuum.

Petrova, M., 2013. “Underground Hindu and Buddhist-Inspired Religious Movements in Soviet Russia”.  In: Theological Journal / Usuteaduslik Ajakiri, 64(1), pp. 99—115.

Rochford, E., 2013. “Sociological Reflections on the History and Development of the Hare Krishna Movement”. In: Dwyer, G. & Cole, R. Hare Krishna in the Modern World, pp. 11—35. London: Arktos Media.

Rosen, S., 2004. “Who Is Shri Chaitanya Mahaprabhu?” In: Bryant, E., & Ekstrand, M. The Hare Krishna Movement: The Postcharismatic Fate of a Religious Transplant, pp. 63—72. New York: Columbia University Press.

Schweig, G., 2004. Krishna, the Intimate Deity. In: Bryant, E., & Ekstrand, M. The Hare Krishna Movement: The Postcharismatic Fate of a Religious Transplant, pp. 13—30. New York: Columbia University Press.

Sherbow, P., 2004. “A. C. Bhaktivedanta Swami’s Preaching in the Context of Gaudiya Vaishnavism”. In:  Bryant, E., & Ekstrand, M. The Hare Krishna Movement: The Postcharismatic Fate of a Religious Transplant, pp. 129—146. New York: Columbia University Press.

Свамі Прабгупада, Б., 2015. Бгаґавад-ґіта. Харків: The Bhaktivedanta Book Trust.

Тэрнер, В., 1983. Символ и ритуал. Москва: «Наука».

 

Примітки

  1. Дамір, як і решта імен, використаних у цій статті, — псевдонім.
  2. «Вайшнавізм» або «гаудія-вайшнавізм» — самоназва релігії, яку сповідують члени Міжнародного товариства свідомості Крішни. Окремих вірян називають «вайшнавами». Термін «кришнаїти» теж подекуди застосовується, але загалом вважається занадто грубим.
  3. Мініатюрний музичний інструмент, схожий на цимбали.
  4. Маха-Мантра не є цілісним реченням і, як правило, не підлягає перекладу, але, за версією засновника руху свідомості Крішни, її зміст можна було б приблизно передати наступним чином: «О Господи! О Божественна Енергіє! Залучи мене до Своєї безпричинної милості» (Rosen 2004: 67). Ця інтерпретація заснована на трактовці окремих втілень Крішни як його атрибутів — Радхи як енергії, Рами як благодаті.  
  5. Солодощі з манної муки, меду та родзинок.
  6. Віддані жіночої статі. Слово часто використовується в поєднанні з особистим іменем: Олена-матаджі; Юлія-матаджі; Надія-матаджі.
  7. Нітьянанда, зі свого боку, вважається втіленням Баларами — брата Крішни, ще одного важливого члена вайшнавського пантеону.
  8. Це ім’я було надано засновнику товариства свідомості Крішни після прийняття титулу саннйаса (аскета) у 1959 році. Літери «А. Ч.» на його початку — залишок ще одного імені-титулу, подарованого Прабгупаді під час прийняття релігійної ініціації у 1933-му. У повній формі воно звучало як Абгай Чаранаравінда Дас Адгікарі.
  9. Заборона на споживання «п’янких» речовин включає навіть такі продукт,: як кава, чай та шоколад.
  10. Вайкунтха — назва «планети» Крішни, де перебуває він та істоти що досягли бачення його істинної сутності. Місце найвищої можливої насолоди.
  11. Мандір – загальна назва будь-якого індуїстського храму.
  12. В українському перекладі: «Я — час, великий руйнівник світів, і Я прийшов сюди щоб знищити всіх людей» (Прабгупада 2015: 482). Оппенгаймер вивчив санскрит щоб мати змогу читати «Ґіту» мовою оригіналу.
  13.  Вже після закінчення активного періоду «польової роботи» над цим матеріалом, автор мав п’ятигодинну розмову з одним з керівників київської вайшнавської громади на ім’я, м-м-м, Бгутеша. Більша частина цього часу пішла на запеклу суперечку про те, в якій мірі сексизм та мізогінія характерні для священних писань та конгрегаційних практик Товариства свідомості Крішни. Мій співрозмовник, наводячи окремі текстуальні докази, приклади з власної душпастирської практики та історії гаудія-вайшнавського руху доводив, що «офіційною» позицією Харе Крішна з гендерного питання є ідеологія «різні, але рівні»: хоча чоловіки від природи краще користуються власним раціо, жінкам притаманна більш розвинена емоційна сфера; чоловік має так само контролюватись жінкою як і жінка чоловіком; «вайшнав повинен ставитись до кожної жінки як до власної матері»; з окремих випадків аб’юзивного поводження з протилежною статтю в минулому руху зроблено висновки. У відповідь автор цього тексту не втомлювався повторювати, що під гаслом «різні, але рівні» історично траплялись найбільш кричущі випадки порушення прав жінок. Свідченням його (автора) остаточної позиції слід вважати те, що будь-які зміни до останнього підрозділу цього тексту він вносити відмовився.   
  14. Історія, як відомо,—  єдина наука, яку не можна вивчати за шкільними підручниками. З кінця шістдесятих років минулого століття на території Індії продовжується партизанська війна між урядовими силами та наксалітами — повстанцями маоїстського та марксистсько-ленінського спрямування, чисельність яких протягом цього періоду коливалась у межах від тридцяти до семидесяти тисяч осіб. У 2010 році через чергове загострення конфлікту індійська влада навіть розглядала можливість застосування проти інсургентів повітряних сил. За незручним збігом обставин Західна Бенгалія, батьківщина Чайтаньї Махапрабгу та Свамі Прабгупади, історично була одним з основних центрів наксальського руху.  

Залишити коментар