Коло Свароже: репортаж із київського осередку неоязичників

Осиевский, Евгений

  • 23 декабря 2019
  • 13602

Євгеній Осієвський

Десять людей перемовляючись йдуть вздовж Cтоличного шосе у напрямку Лисої Гори. Надворі стоїть перший день теплого жовтня 2018-го. Немісцева, «патагонська» погода — серпневе сонце з майже листопадовим вітром. Ми збираємось святкувати Свято Матері Слави, пам’ятну дату на честь, як вважають мої супутники, давньослов’янського божества доблесті, дружини Перуна, згадуваної у «Велесовій Книзі». Вони, а на час написання цього матеріалу і «ми», — українські язичники.

Це мій другий день в Об’єднанні рідновірів України (ОРУ) — одній з найбільших язичницьких організацій країни. Перший був вчора, коли я прийшов у погодинно орендоване офісне приміщення в одному зі спальних районів Києва й записався на заняття «Школи Української рідної віри». Людина, яка зустріла мене і очолює зараз наш невеличкий загін, називає себе жрецем Горимислом[1]. За паспортом лідер київського осередку ОРУ має інше, менш слов’янське ім’я. Під час першої зустрічі Горимисл мені його показував. 

Це жест доброї волі. Єдиний, хто був зобов’язаний демонструвати документи, — я. Такі умови прийняття до школи ОРУ: показати паспорт, заповнити анкету. Остання заслуговує окремої згадки. На додаток до звичних для вступного опитувальника питань про мету долучення до організації, мене просили вказати національність батька й матері, чи був я «охрищений» і «вихрищений». «И» замість звичного «е» в останніх двох словах — не одрук, а ідеологічна претензія. Рідновіри вважають, що християнство привласнило символи давньої віри слов’ян, щоб обманом укоренитись на руських землях. І якщо хрЕст — язичницька духовна емблема, сповнена езотеричним значенням, то «хрИщення» — лише ініціація у ворожий жидівський релігійний культ.

 

"«Коло Свароже» — назва календарного року. Саме стільки — від осені до осені — я пробув у лавах київської громади неоязичників."

 

Так-так, «жидівський». Саме такому означнику рідновіри надають перевагу, коли говорять не лише про християнство чи юдаїзм, а й про євреїв як етнічну групу. Під час прийому до школи української рідної віри мене повідомили, що за кожне з недільних занять доведеться віддавати по сорок-п’ятдесят гривень. Ці гроші — це не платня вчителю, а вартість оренди кімнати. Пізніше я дізнаюсь, що до цього заняття ОРУ проходили в одному з київських осередків партії «Свобода», що надавав своє приміщення неоязичникам безкоштовно. «Жиди», «Свобода», слов’яни-арії. Навряд чи варто дивуватись, що до релігійного об’єднання, котре звеличує культурну спадщину українського етносу, вступають здебільшого прихильники правих політичних поглядів. А от наскільки правих, я поставив за мету з’ясувати. 

«Свароже коло», за твердженнями неоязичників, — назва прадавнього українського ритуального календаря. Його символ —  знак, який вони називають «сваргою» (див. фото), не лише для того, щоб наголосити на його слов’янському корінні, а й щоб дистанціюватись від однієї впертої асоціації, яку символ, разюче схожий на «сваргу», викликає у будь-кого, навіть побіжно знайомого з історією двадцятого століття. Ще «коло Свароже» — назва календарного року. Саме стільки — від осені до осені — я пробув у лавах київської громади неоязичників, беручи участь у її ритуалах, відвідуючи недільну школу, читаючи «рідновірську» літературу та намагаючись зрозуміти, чого рідні боги хочуть від своїх сучасних послідовників.

 

Різдвяна паляниця рідновірів. Символ у центрі страви — «сварга»

 

Свято Матері Слави. Осінь

Протокол святкування розпочинається ще в метро. У відповідь на невпевнене «добридень» Горимисл пояснює, що сьогодні треба вітатись фразою «Слава Матері Славі!» — «Навіки слава!». У менш святкові дні при зустрічі неоязичники славлять увесь пантеон («Слава рідним богам!» — «Навіки слава!») і обіймаються, притискаючись один до одного сонячним сплетінням (це технічно простіше і менш інтимно, ніж може здатись). На зібраннях громади використовуються «язичницькі» імена, які рідновіри приймають після обряду «вихрищення» й посвяти у рідну віру. Джерелом цих імен є книжечка під назвою «Іменослов», написана «доктором філософських наук» Галиною Лозко. Ця непересічна особистість[2] очолює Об’єднання рідновірів України під іменем «волхвиня Зореслава» та є автором підручників з «українознавства», котрими послуговуються університети по всій країні. 

Одразу ж варто уточнити, що «рідна віра» рідновірів — це не Рідна Українська Національна Віра, яку сповідують послідовники Лева Силенка. Сучасна неоязичницька спільнота України роздроблена й складається з фракцій, котрі перебувають у складних (нерідко ворожих) відносинах і мають релігійні та політичні погляди, що суперечать одне одному. Скажімо, прихильники «РУНВіри» вважають себе монотеїстами й вшановують «Єдиного Господа» Дажбога, тоді як рідновіри, про яких здебільшого йтиметься у цьому тексті, шанують багатьох богів і розглядають ідею поклоніння одному божеству як частину ворожої «глобалізаторської» ідеології. На додачу до таких острівців організації є ще окремі язичники, що не пристають до жодного напряму з ідейних або практичних міркувань, та пливка маса вірян, котрі курсують між згаданими течіями або ж входять до кількох водночас. Ця пістрява спільнота веде ідеологічні баталії на сторінках «фахової» преси, у соціальних мережах та в реальному житті[3]. Інколи присутність таких ефемерних інших оприявнюється: якось дорогою на святкування одного з зимових язичницьких свят (День Велеса, шосте грудня) я помітив групу з двох людей, що зібралась біля свого власного дерев’яного ідола, розташованого за кількасот метрів від «нашого» капища. 

 

Художник: Віктор Крижанівський

 

Втім, повернімось у перше жовтня 2018-го, в якому ми вже встигли дійти до місця святкування. Це невелика, звільнена від рослинності ділянка на вершині одного з пагорбів природного парку «Лиса гора». Жодних культових споруд, скульптур чи «ідолів», місцина нічим не відрізняється від десятків схожих галявин, розташованих на тутешніх схилах. Весь ритуальний реманент ми принесли з собою і, поки Горимисл йде перевдягатися в обрядове вбрання до найближчих кущів, розкладаємо накритий рушниками складаний стіл, розводимо вогнище та плетемо велетенський вінок із кленового та дубового листя, айстр, хризантем і гладіолусів. Точніше, розводить вогнище спеціально навчена людина — сорокарічний чоловік з голеною головою, що орудує кресалом і завжди приносить із собою в’язку дров. Він відповідальний за ритуальне багаття (решті — за винятком волхва — торкатись його заборонено) і досяг у цій справі надлюдської майстерності. За час перебування в ОРУ мені довелось бачити, як він видобуває вогонь під снігом, на вогкому березі озера та на пронизливому грудневому вітрі.      

 

"Прихильники «РУНВіри» вважають себе монотеїстами й вшановують «Єдиного Господа» Дажбога, тоді як рідновіри шанують багатьох богів і розглядають ідею поклоніння одному божеству як частину ворожої «глобалізаторської» ідеології."
         

Портрет типового рідновіра дуже строкатий. До «моєї» громади входили музикант, політичний активіст, вчитель дитячого гуртка, домогосподарка, кілька бізнесменів. Більшості з них уже помітно за сорок. Заняття недільної школи відвідували пенсіонерка та будівельник, котрий приходив на уроки перемащений фарбою й шпаклівкою. Одним із найдавніших та найбільш активних учасників київського осередку ОРУ виявився широколобий літній чоловік, який за першої ж нагоди починав розповідати про свого діда Петра, наділеного екстрасенсорними здібностями. З’ясувати сферу занять цієї людини не вдалось. 

Нарешті Горимисл, перевдягнутий у святкову вишиванку, з’являється з кущів, і ми розпочинаємо дійство. Рідновіри стають у коло навкруг багаття й підіймають широко розведені руки до неба, ніби намагаючись його обійняти. Волхв виголошує римовану ритуальну формулу, що рясніє словами «славити», «рід», «Україна», «дух», «слов’яни». Походженню останнього слова одразу ж дається пояснення: ми, слов’яни, «стали славними, бо славимо богів». Ця частина «обрядодії» досить тривала, тому Горимисл підглядає текст молитви з пластикової папки з файлами, котра лежить перед ним на розкладеному столі. Окрім неї, там розташувались хлібець, оздоблений металом ріг, дерев’яна дворучна чаша, пластикова пляшка з рідиною кольору яблучного соку та невеликий вінок з листя дуба. 

Рідина в пляшці виявляється «мацурою» — легким хмільним напоєм, настояним на меду. У визначений момент обряду її додають до вогнища. Буханець та дубовий вінок теж опиняються там як частина жертвопринесення. Важливою складовою церемонії є хоровод. Взявшись за руки, ми кружляємо довкола вогню, трохи в різнобій наспівуючи гімн під назвою «Велика слава»[4]:

 

Нарешті, завершальна точка «обрядодії» — індивідуальне славлення. Рідновіри знову розташовуються по колу і, передаючи один одному дерев’яну чашу з мацурою, виголошують три побажання: «Слава Матері Славі!», «Слава предкам!», «Слава героям!». Остання в черзі людина повинна випити все до останньої краплі. Брати й передавати посудину потрібно визначеним чином, і, коли я, звичайно ж, роблю це неправильно, більш досвідчені віряни починають упівголоса давати підказки. Втім, психологічно найскладнішим виявляється інший епізод. Перш ніж відпити з чаші втретє, її треба підняти догори на витягнутих руках на знак поваги до рідних богів. Чомусь точнісінько у цій точці ритуалу через шматок неба, якому я саме пропоную священний слов’янський напій, пролітає великий пасажирський літак. Концентрація волі, необхідна, щоб зберегти замислено-шанобливий вираз обличчя, перетворює кілька секунд на безжалісну вічність.

 

Колаж: Аліна Нікітіна

 

На цьому «офіційна» частина святкування завершується. Починається «братчина»: так рідновіри називають спільну трапезу членів громади. Зазвичай харчових обмежень таке застілля не передбачає, хоча деякі продукти все ж підпадають під заборону, з огляду на міфологію ОРУ. На язичницьке Різдво до столу не можна приносити птицю, тому що птахи колись допомагали створювати світ. 

А от алкоголь до столу можна приносити завжди. Ми розкладаємо пакетики, слоїки, банки, пляшки й термоси та, обмінюючись жартами й тостами, починаємо їсти. Хтось вмикає програвач, з якого за патріотичним «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну…» поступово починають лунати менш національно свідомі пісні, аж до хітів гурту «Тік» і Павла Зіброва. «Братчина» потроху перетворюється на близький до неї за духом соціальний інститут, відомий автору з дитячих років під назвою «майовка». 

 

Різдво Божича Коляди. Зима

За схемою «молитва-хоровод-славлення-братчина» відбувається переважна більшість язичницьких свят. Форма обрядодії змінюється залежно від специфіки конкретної дати. На згаданий День Велеса у вогні освячують ключі та інші металеві вироби. На язичницьке Водохреще (Водосвяття) пускають хліб на воду. Але щось принципово інше відбувається рідко. Про кілька особливих випадків мова піде далі.

Сама «Школа Української рідної віри» виявилась радше недільними курсами. Двічі на місяць я разом із чотирма іншими учнями приходжу до офісного приміщення неподалік Бессарабського ринку, в якому жрець Горимисл крок за кроком знайомить нас із найнеобхіднішими етноязичникам знаннями. Кожен урок розпочинається зі спільного виголошення молитви («О всевишній, всюдисущий Свароже, Ти, що сповнюєш собою все і що містиш все у собі…») та запалення свічки. Після цього — приблизно двохгодинна лекція з PowerPoint-презентацією. Ще на етапі реєстрації нам пояснили, що курс навчання дворічний — після першого року студенти мають пройти посвячення у спільноту рідновірів. 

 

Художник: Віктор Крижанівський

 

Програма складається з двох блоків — «Релігієзнавста» та «Богознавства». Перший з них — це дуже оглядовий курс із теорії релігії та історії її поширення на українських землях. Другий охоплює основи язичницького віровчення про богів, обряди, священний календар тощо. Присвятивши таким складним проблемам, як поняття релігії стільки часу, скільки потрібно, щоб прочитати визначення зі словника, Горимисл переходить до справді важливих речей — одвічної боротьби «етнорелігій» із релігіями «імперськими». 

Перші — це політеїстичні, «язичницькі» релігії, що виникають «природним» [?] чином у середовищі певного етносу «як спосіб його самозбереження» та орієнтовані на гармонійне співіснування людини з довкіллям. Другі — створюються однією особою, пророком, орієнтовані на «поневолення інших етносів» та порушують гармонію з природою, призводячи до втрати екологічних знань. Є ще «неорелігії», еклектичні інтерпретації релігійних вчень, створені окремими індивідами задля «модернізації» давніших вірувань. (таку «модернізацію» мої співбесідники вважають не тільки шкідливим явищем, а майже лайливим словом, якого потрібно уникати; саме тому рідновірам не подобається, коли їх називають «неоязичниками».) Українське язичництво передбачувано належить до «етнорелігій», християнство — до релігій «імперських». Як приклад «неорелігій» Горимисл наводить РУНВіру та Свідків Єгови.

Це, як повідомляє лектор, «правильна» класифікація, створена «провідною українською релігієзнавицею» Галиною Лозко. Перш ніж надиктувати її, Горимисл навіщось пропонує нам іншу, «неправильну» класифікацію Віктора Безверхого. На екрані з’являється табличка, на якій релігії класифіковані «за расовим походженням» та відповідним організаційним принципом на: «Религии белых людей — творчество», «Религии желтых людей — консервация», «Религии черных людей — деградация» та «Религии метисов — извращения». 

 

"«Дед Остромысл» — один із засновників неоязичницького руху в Росії, серед іншого відомий тим, що дотримувався фашистських поглядів ще за часів Радянського Союзу."

 

Попри те, що автор цього тексту категорично заборонив собі сперечатись із респондентами, приблизно на «Религиях черных людей» із його вуст починають вириватись звуки, схожі і на нервовий сміх, і на пирхання, за допомогою якого люди намагаються видобути з горла застряглу риб’ячу кістку. Звернувши на них увагу, Горимисл ще раз наголошує, що ця класифікація неправильна і він запропонував її лише тому, що вона «була йому цікава». На наступне заняття спеціально для мене лектор приносить книжку Галини Лозко «Народи і боги» і дає прочитати заздалегідь закладену сторінку зі згадкою про ідеї все того ж Безверхого. Передбачається, що це не лише все пояснить, а й вкаже на недоречність моєї поведінки. «Навчання найкраще проходить тоді, коли довіряють вчителю», — трохи ображено підводить риску Горимисл.

Щоб мати змогу довіряти вчителю щонайповніше, я заглиблююсь у біографію пана Безверхого. Копати далі статті про нього у «Вікіпедії» необхідності немає. Віктор Миколайович також знаний за псевдо «Дед Остромысл» — один із засновників неоязичницького руху в Росії, серед іншого відомий тим, що дотримувався фашистських поглядів ще за часів Радянського Союзу (Куликов 2002, стаття «Союз венедов»), а в дев’яності навіть коштом свого петербурзького кооперативу видав гітлерівську «Mein Kampf» (Аксельрод, Кричевский и Лихачев 2000). Окрім цього, Дід Остромисл таки викладав у Ленінградському державному університеті та написав кілька книжок із язичництва та релігієзнавства. Час від часу подібні маргінальні фігури виникали на периферії нашого курсу, перемішані з посиланнями на менш контраверсійних дослідників на кшталт Бориса Рибакова. Але непохитну основу навчальної програми і надалі складали праці незрівнянної Галини Сергіївни Лозко. 

Непрості стосунки, що пов’язують рідновірів із їхніми уявленнями про історію та релігію, вдало ілюструє випадок, який трапився зі мною під час святкування язичницького Різдва. Офіційна назва свята у рідновірській традиції — Різдво Божича Коляди. Це одне з найвизначніших свят року вшановує світотворення, і для нього наша громада якимось чином орендувала актову залу у київському Музеї Івана Гончара. Незважаючи на дату — 22 грудня, яке видалось морозним і доволі сніжним днем — обрядодію ніхто не скасовував, тому святкування розпочалось на одному з вкритих деревами пагорбів неподалік від музейного комплексу Гончара, за спиною пам’ятника Батьківщини-Матері.  

Завершивши прославляння богів та освячення жертви — цього разу молодого засмаженого з яблуками кабана, придбаного на зібрані громадою гроші, — ми заходимо до будівлі музею. Атмосфера зимового свята та внутрішній вигляд приміщення вводять у іскристий стан передчуття. Високі пофарбовані вапном стіни й запах дерева викликають до пам’яті не згадуване, здається, зі старших класів слово «світлиця». В кутках просторих лунких кімнат ховаються збільшені до людського зросту етнографічні фотографії, схожі на врочистих чорно-білих привидів. Посеред зали стоїть накритий рушниками довжелезний стіл, і ми галасливо займаємо стільці, захаращуючи його поверхню згортками та посудом з їжею і питвом. 

 

"За неоязичницьким віруванням, на Різдво боги скидають на землю небесний плуг, символ врожаю та добробуту, уособлюваний сузір’ям Оріона."

 

Місце ялинки займає дідух. Сьогодні рідновірів майже вдвічі більше ніж зазвичай — близько двох десятків. Один із них навіть прийшов із десятирічною дочкою. В кутку грає спеціально запрошений ансамбль старовинних музичних інструментів. Починають співати колядки. Виявляється, що у Горимисла звучний, добре поставлений голос. Тексти колядок «відновлені» таким чином, щоб прибрати всі посилання на Ісуса чи християнську символіку. Тепер це просто гімни про зародження світу й нового життя. 

 

К. Трутовський. Колядки в Малоросії.

 

Натанцювавшись та скуштувавши спечену вірянкою Енеєю паляницю, завбільшки з колесо від підводи, ми знову виходимо на схил позаду Батьківщини-Матері. Стемніло, з’явились зірки. За неоязичницьким віруванням, на Різдво боги скидають на землю небесний плуг, символ врожаю та добробуту, уособлюваний сузір’ям Оріона. Ми тричі кричимо в небо «Плуже!», налякавши людей, що блукали вулицею біля підніжжя нашого пагорба, а потім потроху починаємо розходитись. Святкування завершено.

Мені випадає йти до метро разом з Твориславом. До цього ми жодного разу не зустрічались, але сьогодні чоловік справив на мене підкреслено приємне враження. Під час виголошення тостів він підіймав келих не лише за українців, а й за всіх «друзів України», розповідав щось про етрусків і, як з’ясувалось вже дорогою, заробляє на життя тим, що викладає у кількох дитячих гуртках. Творислав починає говорити про таємну міфологію кобзарів, і я, зацікавившись, ставлю питання, з якого має розпочинатись будь-яка розмова про неймовірні історичні відкриття: джерела. Звідки про таємну міфологію кобзарів відомо історикам і Твориславу?

 

 

Мій супутник завзято береться переповідати кобзарські міфи, і я, думаючи, що він не почув запитання, ставлю його ще раз. Джерела? Творислав відповідає, що про таємну міфологію кобзарів він дізнався від знайомого робітника із Сум. Це багато що пояснює. Дорогою до метро ми встигаємо зачепити ще чимало історичних тем — походження (звичайно ж, українське) індоєвропейців, розташування стародавньої Трої на території сучасної Миколаївської області, «заборонена археологія». В кожній із них теорії Творислава спираються на такі ж безсумнівні авторитети, як і у випадку з кобзарським фольклором. 

Вже їдучи ескалатором, співбесідник переповідає історію про чомусь неназваного вітчизняного археолога, котрий знайшов «нанесену на свинець карту України» віком у кілька тисяч років, але не наважився розповісти про це на конференції через погрози могутніх невідомих сил. Сумнівів бути не може. Справжнє минуле українців приховують. Для чого? Щоб вони, тобто ми, не пізнали, звідки насправді походимо та чим можемо пишатись. Щоб, так би мовити, не встали з колін. Ошелешений цим відкриттям, я виходжу з вагона, так і не спитавши у Творислава, чи була на трьохтисячолітній свинцевій карті України Кубань.

 

Тризна за князем Святославом. Весна

За календарем рідновірів, день пам’яті про «підступне вбивство» «останнього язичницького князя Русі» припадає на восьме березня. Початок урочистостей призначено на другу годину, тому я потрапляю на них прямо з Маршу Жінок. Якщо людськими долями дійсно керують слов’янські боги, у них дуже своєрідне почуття гумору. Вшанування Святослава — політичне, ще більш політичне, ніж зазвичай язичницьке свято. «Офіційну» частину цього разу справляють не у безлюдному куточку, а в місці майже публічному, на території «Парку Трипільської культури» на Шулявці. Попри заздалегідь розміщене на сайті ОРУ оголошення, на місці акції набирається всього півтора десятка вірян, що тиснуться до пам’ятника Святославу Ігоровичу, перекрикуючи розташовану менш ніж за сто метрів автомобільну трасу.

 

 

Допомагати в цьому нам мають дві колонки, завбачливо встановлені біля підніжжя Святославової статуї. Над гуртом майорить піднятий на флагштоці прапор України, на жовтій половині якого жовтими — а отже, майже невидимими навіть зблизька — нитками вишито слова «Об’єднання рідновірів України» та усміхнене сонечко, що є символом організації. Цього разу Горимисл керує обрядом не сам, а разом з волхвинею Іскреною — однією з наймолодших учасниць громади, двадцятирічною дівчиною, що вже встигла пройти посвяту в язичницькі жриці. Перед ними стоять мікрофони, а перед Горимислом ще й пюпітр із незмінною папкою.

По-зимовому різкі пориви вітру постійно скидають папку з підставки, але такі дрібниці не можуть затримати початок церемонії. Іскрена та Горимисл зачитують стислий і екзальтований переказ Святославової біографії, що акцентує увагу на князівських військових здобутках. Неодноразово з непідробним обуренням згадуються хозари — маловідомий, зниклий з історичної карти народ, якому рідновіри приписують «підле» вбивство Святослава Ігоровича. Вочевидь, через те, що частина хозарської знаті (які, нагадаємо, були тюркомовними кочівниками) сповідувала юдаїзм, Горимисл називає їх «жидами». Загибель слов’янського князя постає як перший у довгому ланцюжку епізод боротьби праукраїнців із підступним тисячоликим єврейством.

Закінчивши з історичною довідкою та прочитавши «білий вірш», Горимисл несподівано дістає з довгого чохла електрогітару — невже справжній стратакастер? — і починає емоційно співати патріотичні гімни й балади. На дійство спантеличено поглядають люди з розташованої неподалік зупинки. Випадковий перехожий, що вигулював у сквері пса, знімає на телефон. Завиває вітер. Наше скорботне святкування схоже на найсумніший у світі триб’ют-концерт Володимира Івасюка.    

Поки Горимисл виконує язичницький хіт «Меч Арея» («…Рука сивілого Сварога/ Кує Арею моцний меч…»), я замислююсь про природу рідновірської ідентичності та жертви, на які члени громади готові заради неї йти. Серед вітчизняних дослідників неоязичництва побутує дещо конспірологічна теорія, ніби рух «насправді» є не релігійним, а політичним об’єднанням, котре використовує квазірелігійну риторику, щоб маскувати власні цілі та світогляд[5]. Мій досвід спілкування з рідновірами переконує, що таке трактування не лише занадто спрощене, а й одверто неправильне. Віра у рідних богів — це не просто риторична вишенька, покликана прикрасити програму політичного ресентименту. Радше навпаки, політичні вподобання неоязичників, їхня неухильна гонитва за ідеалізованою українською ідентичністю — спосіб врятувати власну душу. «Національне відродження» для них невіддільне від особистого духовного зростання. Саме через це, здається, вони готові регулярно брати участь у настільки одіозних заходах, як тризна за замученим «жидами» князем Святославом.

 

Художник: Віктор Крижанівський

 

Ідейно витоки всіх гілок вітчизняного неоязичництва можна відстежити до тридцятих років минулого століття та діяльності всього одного богонатхненного візіонера. Володимир Шаян, мовознавець і філолог, народився 1908 року та в міжвоєнний період викладав у Львівському університеті. В 1934 році на вершині гори Ґрехіт, у гуцульській колибі, Шаян пережив містичне одкровення, що відкрило йому першооснови давніх українських вірувань і переконало відродити язичництво (Ivakhiv 2005: 11). Шаян був санскритологом, і на Індологічному семінарі 1937-го представив есе, у якому описувалась ідея «всеарійського ренесансу», що зараховувала до нащадків аріїв слов’янські народи й була сформульована на противагу гітлерівській концепції германоцентричного арійства.

Реалізацію Шаянівських планів загальмувала Друга світова війна. Але вже у 1944-му, покинувши Львів та пройшовши крізь табори для біженців, він заснував «Орден Лицарів Бога Сонця», політико-релігійне об’єднання, котре, за задумом Шаяна, мало влитись до лав ОУН. Після закінчення війни основоположник українського неоязичництва емігрував до Лондона, де прожив аж до смерті у 1974-му, поширюючи власні ідеї та закладаючи організаційні основи язичницького руху. В екзилі Шаян допрацьовував теорію про зв’язок давньоіндійської ведичної культури з культурою стародавнього населення України. На сторінках своєї останньої прижиттєвої праці він доводив одночасність написання «Велесової книги» та «Ріґведи». 

 

Володимир Шаян

 

Одним із членів «Ордену Лицарів Бога Сонця», прийнятим до об’єднання під іменем «Орлигора», був на той час ще нікому невідомий Лев Силенко. Досить швидко їхні з Шаяном шляхи розійшлись, а бачення язичницького світогляду набули відмінних, подекуди прямо протилежних рис[6]. Силенко, як вже згадувалось, був прихильником дажбогівського монотеїзму і, на відміну від Шаяна, котрий волів бачити себе науковцем, був переконаний, що є справжнім пророком нової віри. У повоєнні роки Силенко емігрував спочатку до Канади, а потім до Сполучених Штатів, де у 1966 році зареєстрував першу релігійну спільноту РУНВіри. Силенко створив власне святе писання — 1427-сторінкову (!) «Мага віру», вперше видану у 1980-му. Книжка містить не лише одинадцятитисячолітню історію «Оранії-Скитії-Русі-України», а й опис РУНВірівських свят і обрядів та настанови для «українців нового віку» (Lesiv 2013: 45). Силенко пішов із життя 2008 року. Ще у 80-х він розсварився з найбільшим осередком своїх послідовників, який сьогодні контролює храм РУНВіри у місті Спрінг Глен (штат Нью Йорк) та об’єднує більшість вітчизняних рунвірівців (Ivakhiv 2005: 18-20).

Що ж до послідовників Шаяна, то епіцентром їхньої діяльності довгий час залишалась Канада. В 1972 році в Онтаріо було засновано Інститут Володимира Шаяна, а в 1981-му в канадському Гамільтоні вони офіційно зареєстрували власну релігійну громаду під назвою «Церква української рідної віри» («Ukrainian Native Faith Church») (Lesiv 2013: 50). Повернення неоязичників на українську землю розпочалось в роки перебудови. Перша вітчизняна громада РУНВіри була зареєстрована у 1991 році, перше рідновірське об’єднання «Православ’я» — у 1993 (Ivakhiv 2005: 17, 21). В 1994-му засновник Інституту Володимира Шаяна посвятив у волхвині вже знайому нам Галину Лозко, передавши їй до рук керівництво рідновірськими громадами в Україні та за кордоном. Так історія, що розпочалась у 1934 році на горі Ґрехіт і поєднала Велику Британію, Канаду та Сполучені Штати, вкусила себе за хвіст у Києві дев'яностих.

 

Купала. Літо 

Неоязичницьке свято Ярила 2019 року припадає на 23 квітня, за два дні після другого туру президентських виборів. Долаючи вже добре знайомий мені шлях до Лисої Гори, рідновіри сперечаються про результати волевиявлення. Виявляється, вірянка Енея — п’ятдесятирічна доброзичлива жінка, що готувала на Різдво ритуальну паляницю для громади — голосувала за Володимира Зеленського. Горимисл іронізує з її вибору, використовуючи «жидівство» нового президента як основний контраргумент. Автор цього тексту, підкоряючись наказам внутрішнього голосу, мовчки крокує поруч, не втручаючись у суперечку.

Справивши всі необхідні елементи обряду, громада стає до братчини. Тема виборів продовжує звучати за столом, курсуючи у весняному повітрі поверх тарілок із голубцями та банок з консервацією. Потім до неї долучається ще одна гучна оказія з нещодавнього — на той час — новинного циклу: пожежа в Соборі Паризької Богоматері. Загальна думка схиляється до того, що це радісний знак, адже збитків завдано ненависному християнству. Втім, поступово рідновіри приходять до висновку, що в пригоди є й темний бік: один із вірян згадує про бачені в соцмережах повідомлення про «чорних», що раділи пожежі. Звучить фраза про «брудних мавп», котрі наступають на Європу. «Це маячня та расизм», — несподівано для себе кажу я у відповідь настільки чітко й голосно, наскільки дозволяє зайнятий варениками рот. «Що ж, — філософськи відзначає внутрішній голос. — Вважаймо, що це гонзо-журналістика».

 

Іван Соколов. Ніч на Івана Купала

 

Зауваження вносить в ідилічну картину братчини сум’яття. Ми з автором ремарки про «мавп» починаємо різку полеміку на підвищених тонах. Горимисл намагається нас примирити, решта рідновірів ніяково займають серединну позицію. Нарешті місця за столом перерозподіляють, я та мій опонент опиняємось у різних кінцях гурту, й розмова помалу повертається у звичне річище. Я опиняюсь біля Енеї, яка в півголоса закликає не розпалювати конфлікт, хоч і погоджується, що «хороші та погані люди» є серед представників усіх націй і рас.

 

"Попри те, що політичні симпатії більшості членів ОРУ, очевидно, тяжіють до правого краю спектру, організація не вимагає однорідності в оцінці таких явищ, як міграція чи ставлення до інших культур."

 

Два згаданих вище випадки (насправді, їх трапилось значно більше) показують, що оцінювати рідновірів як однозначно ксенофобну спільноту не зовсім правильно. Хоча до рідновірського символу віри, відтворюваного в кожному номері часопису громади «Сварог», входить вислів «Вірую в божественне народження українців — Онуків Дажбожих», кредо іншого, дружнього до спільноти видання «Індоєвропа» доповнює його чимось на кшталт язичницької хартії рівноправності аборигенів: «Ми такі ж богообрані, як і всі інші народи, — іранці й ірландці, індійці й італійці, негри, араби, євреї…». Попри те, що політичні симпатії більшості членів ОРУ, очевидно, тяжіють до правого краю спектру, організація не вимагає однорідності в оцінці таких явищ, як міграція чи ставлення до інших культур. А отже, окремі члени рідновірської спільноти можуть дотримуватись — і дотримуються — «нетипових» для загалу переконань.

Ще більш чудернацькою є гендерна політика ОРУ. Під час одного із занять недільної школи Горимисл нищівно розкритикував якусь із «ворожих» до рідновірів неоязичницьких фракцій за те, що її лідер переконував своїх послідовників, ніби жінка не може бути волхвинею. На думку членів моєї громади, рівноправність чоловіків та жінок у питаннях «духовного розвитку» була самоочевидним фактом, котрий не потребував доведення. Принизливі та дискримінуючі стосовно жінок твердження здебільшого асоціювались ними з християнською доктриною, а не з «питомо українськими» віруваннями. Щоправда, такий специфічний, архаїчний тип фемінізму поєднувався з риторикою «берегинь».

 

Художник: Віктор Крижанівський

 

Окрім спільної політики, громади ОРУ (та інших неоязичників) тримає разом спільне розуміння краси. Вишиванки, «відновлені» колядки, писанки, «рідні імена», «Велесова книга», картини Віктора Крижанівського й пісні Живосила Лютого слугують для багатьох тим першим імпульсом, який приводить до неоязичницьких організацій або схиляє до вибору неоязичництва серед інших релігій — з цим погоджується більшість дослідників (Ivakhiv 2005; Lesiv 2013: 140-165). Але навіть побіжного погляду на таку естетику достатньо, щоб зрозуміти, що йдеться не про просте вшанування етнічного минулого. України, за якою ностальгують рідновіри, ніколи не існувало.

 

"Знать набагато сильніше нагадувала знать сусідньої європейської країни, ніж закріплених за нею «холопів», котрі жили в халупах, розташованих на одній землі з її маєтками."

 

По-перше, кидається в око надмірність, кітчевість неоязичницького смаку. Рідновіри носять найбільш вишивані з усіх можливих вишиванок і «знають» про символіку писанок набагато більше, ніж знали їхні неписемні предки у дванадцятому чи шістнадцятому столітті. Акцентоване та самосвідоме «дефілювання» українськості було не лише не притаманне населенню України минулого, а й майже неможливим. Історично, як переконливо демонструє Г’ю Тревор-Роупер на прикладі шотландських горців (Тревор-Роупер 2005), соціальні відмінності були повсюдно значно більш значимими, ніж відмінності етнічні, принаймні до середини дев’ятнадцятого століття. Знать набагато сильніше нагадувала знать сусідньої європейської країни, ніж закріплених за нею «холопів», котрі жили в халупах, розташованих на одній землі з її маєтками.

По-друге, щоб зробити складну, повну суперечностей і хаотичну історію України придатною для неоязичницького захоплення, її часто доводиться «виправляти». Візьмемо до прикладу напружені стосунки рідновірів з українською народною піснею «Їхали козаки». Як розповіла дослідниці Марії Лесів одна з вірянок, версія твору, що звинувачує у вбивстві та вірогідному зґвалтуванні Галі козаків, «підробна». Натомість «істинний», «оригінальний» текст покладав вину за злочин на «хозарів»: 

Їхали хозари із торгу з розбою, підманули Галю — забрали з собою

Дівчинонько гарна, поїхали з нами, краще тобі буде, як в рідної мами.

 

Галя согласилась, на віз почепилась, і повезли Галю темними лісами.

Стали спочивати в темному ярочку. Там і оганьбили українську дочку.

 

Кричить Галя криком, кричить промовляє, а хто дочок має, нехай научає.

Навчіть, батько й мати, із ким дочкам знатись, а кого здалека треба обминати. 

(Lesiv 2013 cc. 85—88; 180).

Докладний і методичний аналіз цієї версії був нещодавно здійснений істориком Дмитром Кобельським для сайту «Історична правда» (Кобельський 2019). Нас же наразі цікавить більше психологічна мотивація, що лежить в основі її виникнення. Козаки, «святі захисники» українства, не могли зґвалтувати й вбити українську дівчину. Тому це мали зробити чужинці-«хозари», навіть якщо на це не вказує жоден із зібраних етнографами за століття досліджень варіант твору. Відсутність такого тексту — результат приховування та підробки. Якщо етнографічна реальність не збігається з ідеалізованим уявленням про «українськість», тим гірше для етнографічної реальності.

Історичні козаки були напівкримінальним соціальним прошарком, що вирізнявся антисемітизмом, зверхнім ставленням до решти населення сучасної України і, серед іншого, не гребував постачати християнських невільників Кримському ханству. Подібні компроментуючі факти можна було б навести про майже будь-яку з груп чи особистостей української минувшини, героїзованих шкільною програмою. 

 

До питання про кітчевість неоязичницького смаку. Макет комплексу «Оаза-гора», сконструйованого радянським дисидентом та відомим РУН-вірівцем Богданом Климчаком у власній квартирі. На переконання Климчака, побудова такого меморіалу присвяченого вшануванню героїв вітчизняної історії має стати неодмінною передумовою відродження України. Подано за Lesiv 2013: 75. 

 

Останнє велике свято, яке я справляю з рідновірами, — Купала. Відзначається воно за астрономічним календарем, у день літнього сонцестояння, приблизно на два тижні раніше за загальноприйняту в сучасній Україні дату. Місце святкування — «Перунів острів», і це не метафора. Мова дійсно йде про шматок суші посеред озера на Київській Оболоні, до якого треба діставатись човном. Масштабність події перевершує все, що автору доводилось бачити за час перебування в ОРУ, — учасників майже тридцятеро, окрім ансамблю традиційних інструментів, який запам’ятався мені ще з Різдва, запрошено невеликий пісенний колектив із жінок середнього віку в довгих вишитих сорочках, що постійно фотографують одна одну на телефони. 

До славлення, братчини й решти ритуальних процедур додається пускання у воду запаленого дерев’яного колеса, проходження через велетенський підвішений на гілці дерева «вінок здоров’я», викрадення складеної з вербових гілок жіночої фігури «марени». Покінчивши з усім цим та переправивши з острова учасників дійства, які не захотіли залишитись на ніч, ми вкладаємось спати. Автор цього тексту — прямо на теплу червневу землю біля багаття. Посеред ночі нас будить шум і вибухи з протилежного берега водойми, де розташувався дитячий тренувальний табір полку «Азов». Я разом з іще одним неоязичником підходжу до води. Ми мовчки спостерігаємо, як пломеніють червоні фаєри й лунають незрозумілі вигуки десятків чоловічих голосів. «Що це?» — запитую я після того, як гасне останнє малинове багаття. «Мабуть, Мідсоммар»[7], — каже мій компаньйон, замислено вдивляючись у повну хімічних димів темряву.

 

Читайте також інші репортажі Євгенія Осієвського:

Волхви спальних районів: репортаж зі світу комерційної магії Києва

Пісні Калі Юґи: репортаж з київського храму Міжнародного товариства свідомості Крішни

Битва за планету Тіджиак: репортаж із Київської церкви саєнтології

Дари Святого Духа: репортаж із молитви Духовного центру «Відродження»

 


Посилання

Ivakhiv, A., 2005. In Search of Deeper Identities Neopaganism and "Native Faith" in Contemporary Ukraine. Nova Religio: The Journal Of Alternative And Emergent Religions, 8(3), 7-38.

Lesiv, M., 2013. The Return of Ancestral Gods: Modern Ukrainian Paganism as an Alternative Vision for a Nation. Montreal & Kingston, London, Ithaca: McGill-Queen’s University Press.

Аксельрод, А., Кричевский, Л., Лихачев, В., 2000. «Антисемитизм и ксенофобия в Российской Федерации»: информационно-аналитический бюллетень. Доступ по ссылке: [link].

Гримич, М., 2014. «Нові старі боги (З приводу книги Марії Лесів “Повернення рідних богів: сучасне українське рідновірство як альтернативна візія нації”)». В: Етнічна історія народів Європи: збірник наукових праць, (43), 158—162. Доступ за посиланням: [link]

Кобельський, Д., 2019. «Хто вбив Галю?». В: Історична правда. Доступ за посиланням: [link]

Куликов, И., 2002. Энциклопедия «Новые религиозные организации России деструктивного, оккультного и неоязыческого характера». Том 3. Неоязычество (3-тє вид.). Москва: «ПаломникЪ». Доступ по ссылке:  [link].

Тревор-Роупер, Г., 2005. «Винайдення традиції: горська традиція Шотландії». В: Е. Гобсбаум & Т. Рейнджер. Винайдення традиції. Київ: Ніка-Центр, С. 29—59.

Примітки

  1. Імена та псевдоніми респондентів змінено, якщо інше не зазначено окремо.
  2.  Пані Галина — публічна особа, що активно пропагує власні погляди і, за даними статті про неї на сайті «Вікіпедія», є авторкою 30 монографій та більше ніж 80 статей. Тому її особисті дані подаються нами без змін. 
  3.  Це розрізнення варто постійно мати на увазі під час читання нашого тексту. Хоча терміни «рідновіри» й «неоязичники» вживатимуться як взаємозамінні, останній набагато ширший і об’єднує людей, котрі мають відмінні теологічні, політичні та естетичні вподобання від групи, до складу якої автор входив протягом року. 
  4. Тут подано лише перший та два останніх з семи куплетів. Решта здебільшого перераховують імена божеств та духовних сутностей яким належить висловлювати шану. Повний текст твору можна знайти за посиланням.
  5.  Див., наприклад, рецензію Марини Гримич на монографію Марії Лесів «Повернення рідних богів: сучасне українське рідновірство як альтернативна візія нації», де авторка (пані Гримич) стверджує що «Українське неоязичництво на сьогодні […]  — це різновид альтернативної субкультури, який відзначається своїм протестним характером і етно-ритуалізованим втіленням. За формою — це гібрид субкультури історичних реконструкцій і субкультури рольовиків» (Гримич 2014: 159).
  6.  Через це послідовники Силенка часто заперечують контакти їхнього духовного лідера з Шаяном, натомість наголошуючи на оригінальності силенківських ідей (Lesiv 2013 с.41).
  7. «Нордичне» язичницьке свято літнього сонцестояння.

Оставить комментарий