На війні: націоналізм, імперіалізм, космополітика

9727
Балибар Этьен
Статьи автора

Лондонська літня школа критичної теорії 2022

Зізнаюся, що на більшість питань відповідей у мене немає. Навіть гірше: боюся, що у багатьох випадках відповідей просто не існує. Однак це не завадить нам їх шукати, а перед тим – шукати коректних формулювань самих питань, користуючись усім, що можливо дізнатися й критично оцінити. Війна в Україні підіймає питання світового масштабу й впливатиме на нас ще довго: на наше теперішнє, колективне майбутнє, місце у світі. У цій війні ми не відсторонені чи нейтральні спостерігачі, ми – її учасники, і результат залежатиме від наших думок та вчинків. Ми на війні. Ми не можемо «дезертувати», як пише мій колега Сандро Меззадра у ґрунтовному пацифістському маніфесті. Це не означає, що ми маємо вести війну одразу у всіх можливих формах. Кількість наших варіантів досить обмежена, але не варто думати, що їх зовсім немає. 

Але що це за війна? Навіть цього точно визначати ми не в змозі, адже у нас немає цілісного уявлення про те, який простір вона обіймає, окрім, очевидно, територій, окупованих російськими військами у лютому. Поки війна дедалі розгортається й видозмінюється, залишаються вирішальні питання про її інтенсивність та наслідки для усього світу. Від цих наслідків також залежать гіпотези про форми політики (як інституційної і колективної практики), впродовж та після війни (якщо буде таке «після»). Пригадується знаменитий, але трафаретний вислів Клаузевіца: «Війна – це продовження політики іншим засобами». Вагоміше питання полягає у тому, яка політика превалює впродовж війни, і як війна вплине на подальші умови та сам зміст політики?

Я розгляну ці питання в контексті трьох тем: по-перше, «що є на війні?», або які визначення підходять поточній війні. По-друге, як ця війна перевизначає функції націоналізму та становлення «форми-нації»? По-третє, яким чином вона артикулює декілька політичних просторів у глобальній структурі конфліктів та агентів.

Що є на війні?

Моя гіпотеза щодо першого питання така: задля розуміння «характеру» теперішньої війни необхідно послідовно застосувати декілька «призм», що діятимуть на різних рівнях й висвітлюватимуть різні модальності конфлікту. Отже, війна фактично є багатовимірною: вона розігрується на кількох «сценах» під різні ритми. Стосовно наших втручань, то ми мусимо вирішити, котрому з аспектів віддати першість у політичній оцінці «ставок» війни, говорячи із місць, де ми знаходимося історично й географічно (наприклад, як громадяни Європи). Це рішення ґрунтуватиметься на розумінні артикуляції факторів війни, але зрештою буде суб’єктивним, таким, що його неможливо автоматично вивести з передумов. 

Гадаю, війна відбувається на чотирьох різних рівнях водночас, я їх ще згадаю, а спершу – попередні зауваження. По-перше, хоч характер будь-якої війни безумовно залежить від цілей її учасників, він визначається не так їхніми намірами, як політичною структурою їхніх колективних інституцій (зазвичай націй) та історичними умовами, у яких ці інституції опинилися. Це призводить до другого зауваження: існує багато «видів» війни. Тут корисні порівняння, особливо якщо вони стосуються подібних акторів: у цьому випадку, йдеться про американо-іракську війну 2003 року, війну в Югославії 1990-х років, війну в Чечні на початку 2000-х, війну у В’єтнамі 1970-х. Проте це, направду, контрприклади. У певному сенсі кожна нова війна є новим видом війни. І по-третє, війна має послідовні фази «відступів» і «позицій», де баланс сил зміщується: зазвичай це залежить від руху «кордонів», в межах яких вона відбувається. У цьому випадку, після початкової фази, коли національні сили України відштовхнули російське вторгнення, війна застигла у формі нищівного штурму ліній оборони східних рубежів країни, повертаючись до відправного пункту 2014 року. Лише із останніми подіями виднішають усі «геополітичні» виміри.

Перше можливе визначення таке: це війна за незалежність української нації. Тоді її можна порівняти із анти-імперіалістичними визвольними війнами 20-го століття (наприклад, в Алжирі чи В’єтнамі), або навіть із становищем націй раннього Нового часу, коли ті відокремлювалися від Британської, Іспанської, Османської імперій. 1991 року, коли розпався Радянський Союз, Україна позбулася статусу «союзної республіки» і стала формально незалежною. Міжнародна спільнота визнала це, що дуже важливо, оскільки російське вторгнення тепер однозначно характеризується як порушення міжнародного права. Отже, з одного боку – агресія, з іншого – спротив. Однак російська пропаганда дуже чітко дала зрозуміти, що факт української незалежності не сприйнявся «імперією», котра володіла українськими територіями протягом століть, і котра продовжувала існувати і у комуністичну еру, незважаючи на демократичні принципи, проголошені Жовтневою революцією. Таким чином, можна сказати, що українці нині борються за незалежність, після котрої – якщо вони переможуть – існування їхньої нації стане безперечним. Однак це досягається ціною величезних руйнувань і страждань.

 

Ukraine's sovereignty 1991

Мітинг на площі біля Верховної Ради у день ухвалення Акта проголошення незалежності України. Київ, 24 серпня 1991 року

 

Згадка про продовження імперського правління в «євразійському» просторі від Тихого океану до польського кордону і навіть поза його межі, а особливо згадка про наслідки Російської революції, змушують нас розглянути війну з іншої перспективи і на іншому рівні. Диспропорція сил (і руйнувань) величезна, і наявні суттєві структурні відмінності, але, як і у випадку війни в Югославії 1990-х років, ця «війна за незалежність» також належить до категорії посткомуністичних воєн. Вони виникли внаслідок розпаду колишніх «соціалістичних держав» у Європі та провалу їхньої «політики національностей», котра зрештою лише поглибила ворожі націоналізми (додатково підживлені безладною політикою неоліберального «первісного нагромадження»). Це говорить про те, що, у перспективі одного століття, ця війна є не лише європейською війною, тобто війною проти європейських народів, європейських національних держав і заразом європейських силових структур та союзів – це продовження або новий епізод трагічної історії громадянської війни в Європі. Така війна почалася з Першої світової війни, набула нових форм після Жовтневої революції і після появи нацизму в переможеній Німеччині з її мережею фашистських союзників по всій Європі, відтак Другою світовою війною і, нарешті, Холодною війною і «залізною завісою», яка впала 1989 року. Це трагічна історія, сповнена змін режимів, знищення та відновлення націй, геноцидів і масових вбивств, тоталітарних панувань, залишки котрих досі не повністю викорінені. Цим геть неможливо виправдати «тотальну війну» на Сході України і колосальні потоки біженців, проте з цієї перспективи стан речей видається не аж так несподіваним. Це повторення наявної моделі, яку швидко забули, оскільки передбачалося, що засадничі проблеми були «вирішені».

Однак друге визначення одразу передбачає розширення сфери застосування терміну «війна». Європейські війни 20-го століття також були «світовими війнами» або частинами «світових воєн», де «центральне» місце так чи так відводилося Європі. Як на мене, нинішня війна є радше «глобалізованою війною», або вона на шляху до того, щоби стати «глобалізованою війною», хоч і «гібридного» характеру, тобто такою, у якій асиметричним чином задіяні різні частини світу, їхні політичні структури та населення. Це пов’язано з тим, що безпосередні учасники війни входять у глобальні альянси, що надають підтримку і, можна сказати, ведуть «війну за дорученням». З огляду на неоднозначну позицію Китаю, це особливо стосується «західної сторони». Без постійних потоків зброї та інформації українська армія з усіма її достоїнствами не змогла би протистояти Росії. Захід також веде проти Росії й «економічну війну». Показово, що, хоч Росія офіційно заперечує участь у війні, називаючи це все «спеціальною військовою операцією» (традиційний хід часів колоніальних воєн), Захід також заперечує свою причетність, але вводить «санкції». Першочергово важливо те, що сукупність спричинених війною руйнувань, блокади експорту кукурудзи та інших сільськогосподарських товарів та наслідків санкцій для світової економіки відкриває драматичну перспективу продовольчого дефіциту, який загрожує населенню Глобального Півдня голодом: вони теж зараз «на війні».

 

The ashes of burnt grain can be seen in a grain silo in the town of Sivers’k, Donbas

Спалене внаслідок бойових дій зерно у місті Сіверськ на Донбасі в травні 2022 року / Alex Chan / SOPA Images / Sipa USA via Reuters.

 

Нарешті, існує четверте визначення війни, так би мовити, примарна перспектива, яку не можна залишати осторонь: можливість того, що війна переросте в ядерну. Юрґен Габермас підняв це тривожне питання у нещодавній статті, яка викликала суперечливі реакції в Німеччині. Багато хто вважає, що російський режим використовує ядерну зброю як інструмент «шантажу». Інші вважають, що російське вторгнення — це «колоніальна війна під ядерною парасолькою», яка змушує опозиційну сторону (західну коаліцію, об’єднану НАТО) обмежувати масштаби допомоги та втручання. Проте з уваги випускається той факт, що за відсутності чіткої переваги однієї сторони, у тотальній війні можливий варіант «крайніх заходів», і той факт – справедливо підкреслений Гюнтером Андерсом чи Едвардом Томпсоном впродовж Холодної війни – що існування (і розміри) ядерної зброї породжує катастрофічні можливості, які не контролюються політичними режимами та їхніми лідерами. «Екстермінізм», кажучи словами Томпсона, не є «немислимим».

Отже, ми повертаємося до необхідності вирішити, як ієрархізувати в наших судженнях ці гетерогенні виміри, котрі, однак, не є незалежними. Моя позиція – хитка, і я це усвідомлюю – полягає у тому, що необхідно негайно підтримати український народ у спротиві, який ведеться в ім’я незалежності української нації, і не тому, що національна незалежність сама собою є абсолютною цінністю, а тому, що відібрали їхнє право на самовизначення, і тому, що вони стали жертвами злочинної війни у масовому масштабі. Поразка українців – морально неприйнятна і матиме руйнівні політичні наслідки для міжнародного порядку. Але ця підтримка не має бути сліпою. Тож переходжу до двох наступних зауваг, що стосуються питання націоналізму та геополітики глобальних просторів і конфліктів.

Нації та націоналізм

Можна сказати, що «слово на літеру н» знову потрапило в центр політичних дебатів, прободжуючи привид геноциду, нетерпимості та ненависті, змушуючи нас переглянути очевидну незвідність терміну «форма-нації» як останньої інстанції для визначення історичних агентів. Українську сторону явно живить дух «національної» єдності та автономії, і цей дух називається «націоналізмом» – іншого терміну немає. Однак не можна просто прирівняти його до російського «націоналістичного» дискурсу: це не є питання дисбалансу сил і асиметричних позицій щодо міжнародного права. Останнє сакралізує «суверенітет» національних держав за умови, що вони визнані на міжнародному рівні, а це залежить від багатьох непередбачуваних обставин. Йдеться про політичний зміст: російська пропаганда, експлуатуючи реальність певних екстремістських груп, які відігравали активну роль в українській політиці з часів незалежності та уявність «Великої війни» проти нацизму після 1941 року, змальовує український режим як відродження «нацизму».

 

putin

12 липня 2021 року опубліковано статтю Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців», у якій проголошується ідеологічні основи майбутнього вторгнення в Україну / Sergei Savostyanov, Sputnik, Kremlin Pool Photo via AP. 

 

Насправді це нинішній російський режим демонструє тоталітарні тенденції, починаючи від насильницького придушення політичних опонентів, закінчуючи злетом імперського дискурсу, зосередженого на історичній місії та вищій цінності «російського народу», зображеного як «хазяїна». Можна вивести дві взаємозумовлені аксіоми: по-перше, не існує такого поняття, як «нація» без націоналізму, а отже відмовлятися від націоналізму як реакційної ідеології як такої можна лише за умови відкинення форми-нації (і це було позицією широкої течії соціалістичної традиції). По-друге, хвилі націоналізму та становлення форм-нації в різні моменти історії є відповідними. Історія націй (значною мірою оформлених війнами) породжує драматичні зміни у значенні та змісті націоналістичних ідеологій, які, своєю чергою, скеровують нації у протилежні напрямки. Або, радше, політично значущою є зміна пропорцій, нестійка рівновага антитетичних (суперчливих) форм «націоналізму» під однією назвою. Інакше кажучи, ми не повинні намагатися відповісти на запитання: «що таке український націоналізм?», а радше: «чим він стає впродовж цієї війни?»

Знов-таки, я усвідомлюю, що мої гіпотези досить хиткі. Їх можна швидко спростувати, і все ж їх варто розглянути. Я вважаю, що нервове питання, довкола якого обертається політична орієнтація та політичні наслідки українського націоналізму стосується статусу «багатокультурності» (починаючи з багатомовності) в інституціях української національної держави. Запозичуючи категорії, нині прийняті політсоціологією у контексті опозиції демосу та етносу, я розгляну «оптимістичний» сценарій, пов’язаний з рисами нинішнього патріотичного опору, ідеєю якого є те, що Україна та її ідеальна ідентичність рухаються від «етнічної нації» у бік «громадянської нації», тобто переваги демосу над етносом. Це результат того дивовижного факту, що – всупереч очікуванням загарбника – дві українські «мовні спільноти», які, варто пам’ятати, здебільшого перетинаються (тобто більшість українців – двомовні), об’єдналися задля патріотичного спротиву, дотримуючись переконання про незалежність української національної держави. Це вирішальний факт, хоч й очевидно, що в різних частинах країни діють також і опозиційні сили.

Тут доречно кількома словами згадати моделі ідеологічних дискурсів. Всередині російського імперіалізму, що заперечує можливість існування української нації, існують певні суперечності (що не заважає відповідним ідеологам об’єднувати зусилля).

Перший дискурс зосереджений на ідеї, що існує єдиний «рускій мір», генеалогія якого вкорінена в релігійній та мовній історії, де українці та їхня мова є лише однією гілкою великого дерева, символічно позначеною «перенесенням» метрополії з Києва до Москви.

Другий дискурс, більш подібний до колоніальних дискурсів в інших частинах світу, розглядає українську мову та населення, яке нею розмовляє, в категоріях нижчої раси, або як вирощений імперією «народ без історії». Ці два дискурси проливають світло на те, як протилежним чином націоналістичний наратив конструювався в Україні. Тут це наратив про безперервне існування українського народу/нації. Він виявляється у спротиві руйнуванням колективної української ідентичності, тобто меті, передусім переслідуваній Російською імперією. Цей наратив вибудовує міфічну спадкоємність між середньовічним царством під назвою Русь, столицею якого був Київ, і сучасним національним відродженням, незважаючи на повну гетерогенність і розрив цих соціальних утворень, але враховуючи символічні проміжні прояви [іншої державності] («козацькі» князівства, Українська Центральна Рада 1917 р.). Спадкоємність, звичайно, пов’язана з ідеєю про те, що існує ідентичність, заснована на мовній спільноті, яку імперська влада не змогла «викорінити». Я не маю на меті спростовувати цей наратив (дуже подібний до інших національних міфологій світу), а радше вказати, чому спадщина в цьому регіоні, ймовірно, є складнішим явищем. 

Як випливає з самої назви, Україна (у постійнно змінних державних кордонах) є прикордонним краєм [borderland], де культура та колективна «приналежність» позначені множинністю і гібридністю. Ці землі пройшли через насильство та соціальні конфлікти, – оскільки Україну завжди розривали імперії-вороги (або королівства), піддані або інкорпоровані у гегемонічні суверенітети – пережили демографічні революції, спричинені примусовими виселеннями та переселеннями, геноцид (яких у 20 столітті було два: більшовицький голодомор і нацистське винищення євреїв шляхом масових розстрілів і таборів смерті)... Засадниче явище, згадане мною вище – це двомовність більшості населення, яка багато в чому завдячує радянській шкільній системі, яка виховала сучасний середній клас.

У мене є деякі причини вважати, що найважливішим чинником у формуванні патріотичного духу, що підтримує боєздатність українського народу у цій війні є не етнічний наратив (чи лише він), а демократичний винахід Революції на Майдані 2013-2014 років, внаслідок якої з’явилося уявлення про громадянство, відмінне від етнічної спільноти. Цей демократичний винахід не є ідеальним, оскільки ряснів меркантильними маневрами, маніпуляціями «олігархів» і корумпованих політиків, що навіть призвело до запеклих зіткнень між збройними ополченцями, але він безперечно є народним демократичним повстанням, особливо на тлі регіональних тенденцій до авторитаризму (або «постдемократизму»). Це одна з причин, чому російська диктатура під керівництвом Володимира Путіна не могла це далі терпіти: Україна ініціювала критику корупції та колективний рух до офіційних цінностей західноєвропейських демократичних систем (хоч які «олігархічні» вони є, але простір для політичного плюралізму залишають). Це могло би стати зразком для громадян Російської Федерації.

 

Державний прапор України на фоні барикади під час зіткнень на Майдані в Києві 18 лютого 2014. Mstyslav Chernov. Wikimedia.

 

Звісно, я усвідомлюю, що є інші сили, котрі штовхають у протилежний бік: найпотужнішою серед них є сама війна, зокрема тому, що вона неодмінно спричинить русофобію, спрямовану не лише на Росію як державу, а й на російську культуру і мову, а отже, їх використання та оцінку з боку самих українських громадян. Велика невідомість ситуації, політично визначальної для майбутнього, полягає в еволюції цієї антитези.

Геополітика та наднаціональні простори

Врешті, хочу повернутися до думки про те, що кілька «війн», які переплітаються та перевизначають одна одну в нинішній ситуації, стануть більш зрозумілими, якщо ми застосуємо їхню логіку у контексті гетерогенних політичних просторів, які перетинаються на «прикордонні», яким є Україна.

Дозвольте мені почати з фундаментального парадоксу, притаманного ситуації і примноженого самою війною: нації, які прагнуть незалежності, особливо якщо вони борються проти імперії (або політичного утворення, що намагається імперію воскресити), прагнуть утверджувати власний суверенітет. Проте національний суверенітет (навіть для дуже могутніх держав, тим паче для менш) завжди був «обмеженим» суверенітетом, адже ґрунтувався на визнанні з боку інших націй та на перебуванні у системі союзів. У розпал імперіалістичної епохи суверенітет виглядав як формальна автономія, позаяк світ був розділений на ворожі «табори», котрі знаходилися у різних модальностях. Така ситуація відтворюється і сьогодні, чи, можливо, варто сказати, що українська «війна за незалежність» показує те, що країна ніколи і не зникала, лише змінювала геолокацію й піддавалась впливам інших геополітичних сил.

Видається, що сьогодні Україна може захиститися і врятуватися, лише якщо вступить у військовий альянс НАТО (тобто західну імперіалістичну структуру, котру США гегемонізували на потреби своїх глобальних інтересів), і що вона може утверджувати і культивувати демократичні цінності (у ліберальному сенсі), лише якщо стане членом «квазіфедеральної» структури, якою є ЄС. Два процеси, які породжують залежність як реальний зміст суверенітету, тісно взаємопов’язані і можуть здатися нерозривними, оскільки сама війна посилює військову інтеграцію країн-членів ЄС, що відбувається під егідою членства в НАТО, де також переважно домінують США. Те, що не так давно (після Холодної війни) виглядало як відмінні еволюції політичної та військової політики, тепер знову постало як різні обличчя одного і того ж процесу (із хижацькими наслідками відновлення логіки «таборів» на глобальній арені та відкладення на невизначений термін вирішення того, що я назвав «європейською громадянською війною»).

Чи виправдовує це явище російську пропаганду, яка з самого початку пояснювала, що війна (так не названа) є наслідком агресивної політики НАТО, котра намагається «відтіснити» колишнього комуністичного суперника (як і планували деякі ідеологи неоконсерватизму?). Я так не думаю, бо навіть якщо НАТО провадило політику «оточення» євразійського політичного простору, де безсумнівно традиційно домінує Росія, воно не нападало на Росію військами. Ми ніколи не забудемо, що за армії вторглися в Україну і нині знищують її. Окрім того, немає сумнівів, що ніякі компроміси з режимом Путіна чи підкорення його вимогам не розв’яжуть парадокс здобуття незалежності через підпорядкування більшому союзу.

З іншого боку, мені також зрозуміло, що демократична країна наштовхується на повну асиметрію між перспективою бути захопленою і поглинутою автократичною ретроградною імперією і перспективою включення до федерації, яка створює або культивує нерівність, але встановлює правила для участі в переговорах. Тут доречна дискусія про сучасні форми та масштаби імперіалізму, де також йтиметься і про відмінності накинутих форм підпорядкування. Наступним кроком варто спробувати оцінити ймовірність того, що, як для України, так і для самої Європи, політична інтеграція як неминучий наслідок «війни за незалежність» українців не повністю ототожниться військовій інтеграції у відновлений трансатлантичний «табір». Це залежатиме від стратегічного розвитку самої війни: як довго вона триватиме, хто «переможе» чи просто опиняється у сприятливому становищі для переговорів, які рішення підтримуватимуться чи толеруватимуться громадськістю з обох боків, і тут також треба врахувати російський народ.

Проте, мабуть, найважливіше спостереження ще попереду. Ми не повинні розглядати рівень геополітичних конфліктів між військовими альянсами та новою картографією глобального імперіалізму (де Китай може бути вирішальним гравцем) як останній засіб в обговоренні. Вище концептуалізований мною «гібридний характер» війни, яка не так є «світовою війною», як «глобалізованою», може вивести нас на інший шлях. Війни ведуться за кордони й фронтири. Їх існує декілька видів і шарів: на одному рівні – національні кордони, котрі визначають накинуті державами правила включення та виключення до спільноти співгромадян, на іншому – «глобальні лінії розмежування», що розподіляють планету та людей між «регіонами», поява котрих є наслідком колоніальних та постколоніальних гегемоній, нерівномірного розвитку та локалізації різних форм капіталізму. Ми знаємо про розподіл світових територій і світового населення між Глобальною Північчю і Глобальним Півднем. Вочевидь, цей розподіл відіграє вирішальну роль у тому, як війна сприймається у різних частинах світу, особливо підживлюючи уявлення, здебільшого поширене на Півдні, що це війна між «імперіалізмами Півночі», можливо, навіть «війна за дорученням» яку веде наймогутніший імперіалізм, а саме США (хоча і варто запитатися, чи це досі так).

Проте хочу припустити, що цей розподіл, залишаючись реальним (і ключовим), також доповнюють інші «глобальні» явища: вирішальними тут є глобальне потепління та екологічна катастрофа. Ціною катастрофічних руйнувань природних ландшафтів, ці явища зміщують та спростовують всі кордони у світі, зокрема кордони між заселеними та незаселеними регіонами, а також «кордони» експлуатованих регіонів. Війна додає до цього нове явище, не менш руйнівне: майбутню можливість або навіть ймовірність голоду і масової нестачі продовольства у тих країнах, що переважно розташовані на півдні, де немає ні достатньої кількості врожаю, ні грошових резервів для закупівлі дефіцитних ресурсів за високими цінами. Це конкретна форма катастрофи, до якої можна додати екологічні наслідки пришвидшеного виробництва та використання зброї. У недавніх виступах французький філософ Бруно Латур, тісно пов’язаний із екологічними рухами, припустив, що одночасно ведуться дві незалежні одна від одної війни: війна проти свободи українців і війна проти Землі як живої системи. Мені здається, що вони опосередковано зливаються в єдиний «узагальнений» стан війни у «гібридному» сенсі. Тому перспективи похмурі, а здатність колективної реакції здається обмеженою.

 

A Ukrainian serviceman carries the baby of a displaced family to help to cross a river, on the outskirts of Kyiv, on March 31, 2022

Український солдат тримає дитину зі внутрішньо переміщеної сім'ї, допомагаючи перейти річку поблизу Києва. 31 березня 2022 року / Getty Images

 

Я не буду робити висновки. Лише скажу наступне. Я дотримуюся властивого лівій традиції пацифізму в широкому історичному сенсі, і інтернаціоналізму, який є невід’ємною частиною антиімперіалістичного репертуару. Але пацифізм опиняється в ситуації суперечливих вимог, особливо з перспективи європейських громадян, як це трапляється у випадку, коли на кону стоять фундаментальні питання прав людини. Що стосується інтернаціоналізму, то він необхідний як ніколи, але виглядає небезпечно неозброєним. Ми повинні «беззастережно» підтримувати народ, який страждає від злочинного вторгнення і масових знищень, який має право захищатися і здобути перемогу над своїм пригноблювачем. З іншого боку, ми не повинні відкидати ідею того, що путінський режим – не те саме, що російський народ (так само, як нацистський режим – не те саме, що німецький народ, адміністрації Буша чи Трампа – не те саме, що американський народ тощо), тому боріться з русофобією і демонструйте максимальну солідарність з російськими інакодумцями, які зсередини протистоять вторгненню. Ми повинні відновити кампанію проти ядерного озброєння і, загалом, шукати усіх можливостей, щоби повернути ідею про інший світовий порядок, заснований на незалежності націй і взаємозалежності народів, а також на колективній безпеці, а не на озброєнні, домінації та санкціях.

13 червня 2022 року

Автор: Етьєн Балібар

Переклад: Юлія Куліш

Обкладинка: Катерина Грицева

Статтю підготовлено на основі доповіді на Лондонській літній школі критичної теорії 2022

Поделиться