Російський капіталізм сьогодні: випадок «примату політики»?

3406
Джайрус Банаджі
Статьи автора

Для опису теперішнього економічного режиму Росії використовують найрізноманітніші характеристики та ярлики. Існують різні терміни: від «державного капіталізму» або різних його версій, приміром «гібридної КДБ-шної форми державного капіталізму», котрим Кетрін Белтон описує путінський режим, до «авторитарної клептократії» Карен Давіші, «керованого капіталізму» Річарда Сакви, і, звісно, «кумівського капіталізму», терміну, яким загиблий американський журналіст Пол Хлєбніков описував олігархію часів Єльцина.

Я надаю перевагу терміну «капіталізм, керований Кремлем» [Kremlin-controlled capitalism], але для розкриття його особливостей волію застосувати інший підхід. На теоретичному рівні мені спадає на думку щонайменше три рамки для пояснення природи російського капіталізму протягом останніх двох-трьох десятиліть: інтеграціонізм, сектори капіталу і примат політики.

Як показав Річард Дей у своєму класичному дослідженні, інтеграціонізм вперше виник у радянських економічних дискусіях 1920-х років. Троцький фактично став на позиції інтеграціонізму, на відміну не лише від Бухаріна та інших, а й від Преображенського. Троцький вважав, що новоутворена радянська держава не може індустріалізуватися без допомоги ресурсів світової економіки. Нещодавно цей термін знову виринув у роботі Стівена Гаймера щодо міжнародних компаній та їх особливостей.

Позиція Гаймера частково перегукується із тим, як Боб Роуторн формулює проблему імперіалізму у захопливій статті, опублікованій 1971 року в «New Left Review». Роуторн підняв питання про те, яка модель імперіалізму найкраще описуватиме його ймовірну природу протягом наступного десятиліття, зрештою зупинившись на суперімперіалізмі, ультраімперіалізмі та імперському суперництві. Концепція Гаймера про інтеграцію світової економіки, що відбуватиметься за рахунок перехресного проникнення внутрішніх ринків найбільших фірм Америки, Європи та Японії найкраще відповідає моделі ультраімперіалізму. Саме ця модель висуває на перший план щораз більшу мобільність та інтеграцію капіталу, а не одностороннє домінування чи конфліктне суперництво поміж компаніями та відповідними національними державами. Інакше кажучи, транскордонна економічна інтеграція передбачає мир поміж капіталістичними державами

«Сектори капіталу» — підхід, який частково користає із розвідки Гільфердінга 1920-х років. Він підкреслив полярність поміж німецькими хімічними та електротехнічними компаніями з одного боку, та важкою промисловістю з іншого. Він припускав, що минуле домінування металургійної та гірничодобувної промисловості сходило нанівець. Ця перспектива формує погляди Зон-Ретеля, який виклав їх в аналізі політичної ролі розколів всередині німецького капіталу приблизно від економічного відродження середини двадцятих аж до депресії і захоплення влади Гітлером 1933 року. Важка промисловість була каркасом Гарцбурзького фронту, неформальної коаліції, яка найбільше схилялася до авторитарного рішення. «І. Ґ. Фарбен» — останнє велике підприємство, яке офіційно підкорилося нацистській державі.

І, нарешті, «примат політики» — це концепція, якою ми зобов’язані Тіму Мейсону, надзвичайно вигадливому історику-марксисту нацистської Німеччини. Вперше цей термін з’явився ще 1966 року на шпальтах західнонімецького журналу «Das Argument». Розглядаючи аргументи Мейсона 1970 року, Пітер Седжвік визначив основну тезу: націонал-соціалізм демонструє «примат політики», в якому ідеологічні цілі «докорінно визначають механізми економічної сфери, так, що вся система втрачає будь-яку раціональність самовідтворення». Сам Мейсон простежив цей саморуйнівний та нераціональний спосіб капіталістичного управління аж до розпаду капіталу як колективної сили, тобто як класу, який був достатньо злагодженим і згуртованим, аби визначати принаймні ті аспекти державної політики, які безпосередньо чи опосередковано впливали на нагромадження. За його словами, «прямі зв’язки між економічною та політичною елітою стали слабшими, ніж у Веймарській республіці». У есе Мейсона основним висновком є ​​аргумент, що за капіталізму «ствердження примату політики є завжди в чомусь ірраціональним».

 

gazprom euro plus

Уведений у 2020 році новий нафтопереробний комплекс «Євро+» російського Газпрому / Фото: Газпром

 

Проілюструймо кожну теоретичну рамку на прикладі [нинішньої] Росії, аби з’ясувати їх доцільність. Глобальна експансія російських енергетичних гігантів ілюструє суто інтеграційну логіку, оскільки прибутковість у нафтогазовому секторі живиться експансією Росії на світових ринках. Пусенкова у цьому контексті згадує випадки «Газпрому» і «Роснєфті». Тут не йдеться про імперіалістичне суперництво в традиційному марксистському розумінні, позаяк експансія передбачає як більшу інтеграцію світової економіки, так і щільну співпрацю поміж компаніями різних національностей. Хорошою ілюстрацією до цього є міжнародні альянси «Роснєфті» з такими компаніями, як «British Petroleum» (для Карського моря) і «ExxonMobil» (для «Сахаліну-І»).

Другий аспект, сектори капіталу, корисний для пояснення основного зрушення балансу сил поміж приватним капіталом і державою, адже Путін підтримав державні корпорації та відновив контроль над нафтогазовою промисловістю, віднявши її у олігархів. Але олігархи чи мільярдери не були статичною групою. Наймогутнішого з них, Ходорковського, Путін знищив в середині 2000-х арештом та ув’язненням нібито за несплату податків, а Рема Вяхірєва, що керував «Газпромом» «наче власною вотчиною» (син Вяхірєва був головою експортного підрозділу компанії!) позбулися ще раніше, 2001 року.

З іншого боку, у 2000-х в Росії з’явиться набагато більше мільярдерів, і хоча світова фінансова криза знищить немало їхніх статків, особливо в банківській справі, левова частка цього капіталістичного класу, станом на 2015 рік, покаже більш диверсифіковану економічну базу порівняно з їхніми активами 2005 року. Найперші олігархи зробили статки на вуглеводнях, металах та банківській справі (переважно завдяки підтасованим аукціонам).

Однак, до 2015 року нерухомість, торгівля, хімічна промисловість і телекомунікації стали новими секторами нагромадження капіталу. Тоді незалежні виробники на ринку газу, пов’язані з могутніми олігархами, почали захоплювати ринок у «Газпрому». Більшість великих фірм приватного сектора керуються ключовими акціонерами, які використовують офшорні компанії для посилення свого контролю. Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х років рівень ворожих поглинань став приголомшливим: це були елементарні насильницькі захоплення капіталу, що працювали на індустрію корпоративного рейдерства, де щільно співпрацювали державні чиновники та бізнесмени. Підраховано, що тільки в Москві в першому півріччі 2005 року відбулося 70 рейдерств. Примат політики можна проілюструвати твердженням Кріса Міллера: деяким нафтогазовим магнатам вдалося зберегли свої енергетичні активи лише через «першочергове забезпечення політичних інтересів Кремля, а не власних фінансових».

Це визначна риса будь-якого капіталізму, позаяк нагромадження підпорядковується потребам держави. Звісно, це було частиною бачення Путіна, підсумованого в офіційному документі 2003 року так: «Роль країни на світових енергетичних ринках значною мірою визначає її геополітичний вплив». Тут неможливо відокремити політичні амбіції держави від стратегічних економічних рішень, що приймаються найбільшими нафтогазовими компаніями.

Або візьмемо приклад, особливо актуальний нині. Розслідування «Reuters» щодо російських митних документів показало, що за чотири роки до 2014, «Газпром» «продав більше 20 мільярдів кубометрів газу за цінами, значно нижчими від ринкових» Дмитру Фірташу, українському олігарху, що має тісні зв’язки із Кремлем. За підрахунками «Reuters», ціна була така низька, що «контрольовані Фірташем компанії заробили на угоді понад 3 мільярди доларів». Інші документи доводять, що «пропутінські банкіри надали Фірташу кредитні лінії на суму до 11 мільярдів доларів… щоби той зайняв панівне положення у хімічній промисловості України й розширював вплив надалі». Фірташ був головним фінансистом Януковича. Загальний висновок цього розслідування полягав у тому, що «Путін використовує російські державні активи з метою створити потоки грошей для політичних союзників», перетворюючи «Газпром» на інструмент зовнішньої політики.

 

Firtash Yanukovych Crimea

Український олігарх Дмитро Фірташ та колишній президент України Віктор Янукович відкривають завод у Криму

 

Зупинимося на мить і згадаймо, що між Горбачовим і першими паростками російської весни та грозовими хмарами Другої чеченської війни, що поклала початок путінському режиму, лежали катастрофи 90-х, коли державні підприємства продавалися за абсурдно малими цінами за ваучерної приватизації Чубайса і пізнішої схеми під назвою «заставні аукціони». Тоді промислові багатства Росії продавалися з аукціону за сміховинними цінами, наводячи на думку, що недооцінка капіталу – ще один важіль первісного нагромадження, який варто вписати у перший том Маркса. Державні пакети акцій вартістю 14 мільярдів доларів продавалися олігархам менше ніж за 1 мільярд. Два разючі приклади такого свідомого заниження: Ходорковський купує ЮКОС, оцінену в 350 мільйонів доларів, «хоча через вісім місяців її ринкова капіталізація становитиме 6,2 мільярда доларів»! Отже, приватизаційні схеми рівнозначні крадіжці, але власне крадіжка відображала як корупційний і грабіжницький характер російського експерименту з приватним капіталізмом (заохочуваного Заходом), так і безладний характер режиму Єльцина, що ряснів злочинністю та був насичений «повсюдною корупцією та некомпетентністю», які Павло Хлєбніков викрив у книзі «Хрещений батько Кремля» [Godfather of the Kremlin].

Розмах невдалого управління, яке уможливило таке масштабне викачування державних ресурсів, до кінця 1990-х років поставив економіку на межу банкрутства, позаяк держава фактично віддала найбільш прибуткові частини російської промисловості та втратила основне джерело доходів. На цьому етапі Путін націлився переінакшити відносини поміж державою і капіталом, рецентралізувати державу (не в останню чергу послабивши владу регіональних губернаторів), консолідувавши командування над бізнесом і значно посиливши власний контроль над різними його апаратами, особливо службами безпеки, звідки він сам і прийшов.

Ключова відмінність між режимами Єльцина та Путіна полягає в тому, що Путін поклав край політичній владі олігархів. Це мало два безпосередні наслідки. По-перше, з’явилися нові олігархи, ті, хто ніколи не мріяв кинути виклик владі Путіна. Це також дозволило уряду відновити контроль над вирішальними секторами економіки, які були узурповані за часів Єльцина.

 

Putin Yeltsyn

Борис Єльцин вручає Володимиру Путіну «президентську» копію Конституції у 1999 році під час передачі влади

 

Проте немає гіршої омани, ніж ототожнювати двадцять з лишком років путінської влади із простим поновленням державного капіталізму. Ось тут і криється виклик для теорії. Приміром, у «Путіноміці» [Putinomics] Міллер посилається на «контрольовані олігархами державні фірми в галузі енергетики та інших ключових секторах»; це показує, що державний капіталізм як такий не може бути достатньо точним описом складних способів артикуляції приватної влади капіталу за Путіна.

Візьмемо найяскравіший приклад: створені Путіним державні корпорації вважаються корумпованими та погано керованими. Таким чином, «найбільшими державними компаніями керують найближчі соратники Путіна, які несуть відповідальність тільки перед ним». Ігор Сєчін з «Роснєфти» та Володимир Якунін з «Російських залізниць» є хорошими прикладами таких керівників державного сектору, які ставляться до державних компаній майже як до приватної власності.

За ними простягається зачароване коло бізнесменів, давніх пітерських друзів Путіна. Кажуть, вони «стали мільярдерами завдяки пільговим угодам з російським урядом, здебільшого отримуючи великі замовлення від «Газпрому» на неконкурентні закупівлі та дешево купуючи газпромівські активи». Отже, єдині будівельники газопроводів «Газпрому» — близькі друзі Путіна, члени його оточення: з одного боку, брати Ротенберги, Аркадій і Борис, яких називають його друзями по дзюдо, з другого – Геннадій Тимченко. Кажуть, що Ротенберги «заробили мільярди доларів на контрактах з «Газпромом» поза будь-яким конкурентним процесом торгів, поки «Газпром» вкладав надівестиції у «комерційно нежиттєздатні» трубопроводи. Ще одним їхнім проектом була зимова Олімпіада в Сочі, в процесі розбудови якої команда Навального задокументувала численні випадки корупції. Керченський міст також є одним із проектів Аркадія Ротенберга, результатом виграного ним 2015 року багатомільярдного контракту. Путін проїхався мостом на «Камазі» у рамках його офіційного відкриття в травні 2018 року. Статки Тимченка, іншого важливого постачальника газопроводів і за збігом спонсора петербурзького дзюдо-клубу, де Путін тренувався в молодості, оцінюються в 22 мільярди доларів, що робить його шостим найбагатшим російським мільярдером 2021 року за версією «Forbes». Я згадую це тому, що чи не єдиний випадок, коли Путін пригадав поняття «права людини», пов’язаний (на диво!) із цим другом-плутократом. Коли ЄС неочікувано втрутився й наклав на Тимченка санкції у квітні 2014 року, Путін кинувся на його захист, публічно поскаржившись на «кричуще порушення прав людини», адже санкції заморозили банківський рахунок і кредитні картки його дружини, і вона не змогла оплатити собі операцію. У Москві Тимченко живе «на Воробйових горах, в одній із величезних, старих сталінських вілл Політбюро, звідки відкривається вид на столицю».

 

Putin Rotenberg judo

Друг по дзюдо Аркадій Ротенберг (крайній зліва) та Володимир Путін на відкритому тренуванні в Сочі у 2019 році / Getty images

 

Створена Путіним владна еліта вочевидь ширша за коло найближчих соратників – вона складається із колишніх друзів з КДБ, які нині успішно контролюють ФСБ, інших силових структур та державного апарату. Згідно із колишнім шведським дипломатом Ослундом, на іншому кінці фінансових потоків, які починаються з корумпованого управління як державними, так і приватними підприємствами, стоять банкіри та влада в офшорах на Заході, які допомагають відмивати гроші для путінських кіл – його так звані куми. Масштаби російського капіталу (за деякими оцінками він значно перевищує трильйон доларів) роблять клептократію важливим виміром явища російського капіталізму. Аби зрозуміти структуру та механізм великого бізнесу, варто наголосити на цьому вимірі як ключовому для природи економік таких країн, як Росія, та, приміром, Індія. За визначенням відтік капіталу зменшує додаткову вартість, доступну для внутрішнього нагромадження, і це призводить до стагнації. Переслідування офшорних рахунків російських олігархів передбачає викриття цілих ланцюгів відтоку та циркуляції капіталу, в яких задіяні інші країни та банківські системи Заходу. Можна не сумніватися, що Байден чи хтось інший навряд колись розглядатиме санкції як контрудар. Путін володіє десятками мільярдів доларів активів за кордоном і дуже засмутився публікацією Панамських документів. Ослунд припускає, що він, ймовірно, перерахував від 100 до 160 мільярдів доларів на офшорні рахунки.

Те, що путінські олігархи заробляли статки на державі, далеко не говорить про наявність суперництва між державним і приватним капіталом, як це було у випадку промислової експансії Індії в 50-х. Це говорить про симбіоз між двома провідними секторами російського капіталу: новими олігархами з одного боку, і спеціально створеними Путіним різними державним корпораціями в енергетиці, транспорті, банківській справі та виробництві зброї –  з іншого. У книзі «Клептократія Путіна» [Putin’s Kleptocracy] Карен Давіша стверджує, що Путін, прийшовши до влади, «хотів, щоб олігархи зрозуміли, що матимуть ці компанії в оренді лише у випадку вірної державної служби. Але щодо отриманих прибутків для вірного олігарха обмежень немає». Це ідеально передає смисл угоди, а також пояснює, чому такі величезні статки заробилися та вичерпалися за неймовірно короткий проміжок часу. Лояльність означала, що олігархам доведеться триматися осторонь опозиційної політики, що відсилає нас до ідеї Троцького про мертвонароджений характер російського лібералізму та вимерлу природу російської буржуазії.

У нещодавній книзі «Російський кумівський капіталізм» [Russia’s Crony Capitalism], Ослунд розглядає російський капіталізм винятково через призму найближчого оточення Путіна та корупційних угод, які їх збагатили за рахунок міноритарних акціонерів державних компаній (таких як «Газпром»), ринкова капіталізація яких різко знизилася. Бентежлива риса цього дослідження полягає в тому, що пояснювати російський капіталізм лише цим – некоректно.

 

Russia’s Crony Capitalism

 

Ілля Матвєєв, приміром, намагався представити більш незалежну роль російського великого бізнесу, підкреслюючи особливості корпоративних переговорів, які ведуться між міністерствами та ключовими бізнес-асоціаціями. Наприклад, радник президента з економічних питань Андрій Бєлоусов нещодавно запропонував створити спеціальний податок, який дозволить уникнути «надприбутків» найбільших експортерів в інших від нафти і газу галузях. Він заявив, що ці надприбутки утворилися завдяки девальвації рубля та високим цінам природних ресурсів на світовому ринку, але в майбутньому вони принесуть півтрильйона рублів нових податкових надходжень. Російський союз промисловців і підприємців (РСПП), провідна бізнес-асоціація, наголосила, що це просто призведе до «масового відходу інвесторів з російського ринку», і пропозицію відхилили.

Зосередження на так званих кумах не повністю висвітлює особливості великого бізнесу Росії, де цікавими є такі питання: хто ці капіталісти, які сектори економіки вони представляють, наскільки їх компанії конкурентоспроможні на міжнародних ринках і як вони поводяться із робітниками та споживачами. Подивимось хоча би на те, хто сьогодні є провідними мільярдерами Росії. В останньому топі десяти найбагатших людей Росії за версією «Forbes», тісні особисті зв’язки із Путіним на позір мають лише Тимченко, якого ми вже тут згадували, і Алішер Усманов, найбільший виробник залізної руди в Росії. Павєл Дуров, власник месенджера «Telegram», – єдиний high-tech підприємець у списку, а решта пов’язані із металургічною та гірничою промисловістю, окрім Вагіта Алекперова, керівника «Лукойлу», другої за величиною нафтової компанії Росії. Найбагатшим бізнесменом у першій десятці є Олексій Мордашов, сталевий магнат і генеральний директор найбільшої російської металургійної компанії «Северсталь».

Особливо цікавою є реакція Мордашова на те, що його нещодавно включили у санкційний список ЄС. У статті «Guardian» читаємо: «називаючи себе людиною поза політикою, Мордашов закликав припинити війну Росії в Україні, яку назвав «трагедією двох братніх народів». «Страшно, що гинуть українці та росіяни, люди переживають труднощі, економіка руйнується. Ми повинні зробити все необхідне, щоби знайти вихід із цього конфлікту якнайшвидше, щоби припинити кровопролиття» (Guardian, 2 березня 2022 р.). Подібні настрої у березні висловив і третій найбагатший росіянин у списку «Forbes», також сталевий магнат, голова «Групи НЛМК» Володимир Лісін. У листі до сталеварів він написав, що загибель людей в Україні є «трагедією, яку неможливо виправдати», і закликав Путіна знайти мирне дипломатичне рішення. Рада директорів «Лукойлу» також побила з Путіним горшки, закликаючи припинити війну. Це голоси найвищої ланки російської промисловості, які допомагають підважити штамповані уявлення про російський капітал як повністю підпорядкований Путіну. Російська металургійна промисловість фактично – єдина галузь виробництва, яка успішно створила кілька компаній світового класу. Російська металургійна промисловість є типовою олігополією: 2017 року 5 найбільших виробників металургії склали 91% загального виробництва. Компанія Лісіна очолює цю групу сталевих капіталістів, а другий за величиною виробником сталі є «EVRAZ», транснаціональна компанія, що належить Роману Абрамовичу, де працюють близько 70 000 людей, 95% яких – в Росії. Російська сталь також принципово залежить від експортних ринків, тому такі промисловці, як Мордашов і Лісін, дуже стурбовані впливом санкцій.

Стрімке зростання російської економіки з 1999 по 2008 роки було обумовлене нафтовим бумом і тим, що держава оподатковувала основну частку експортного доходу з вуглеводневого сектора. До 2005 року нафта і газ становили 60% російського експорту і майже 40% податкових надходжень центрального уряду. Бум зіграв вирішальну роль у тому, щоби надати Путіну «ресурси для відновлення центрального державного апарату примусу та контролю», а також у тому, щоби стабілізувати режим, розширивши базу підтримки Путіна за межі найближчого кола пітерців та силовиків.

Як стверджує Саймон Пірані, підвищення рівня життя після катастроф та занижених зарплат 90-х «було основним джерелом популярності Путіна». Але криза 2008 року породила тривалий період тиску на економіку, що характеризується постійною стагнацією, путінськими війнами (у Чечні, Грузії, Сирії та Україні) та виниклими через війну в Україні санкціями, що далеко не полегшили ситуацію. Найскрутніше було в металургійних регіонах, де на місто приходиться лише одна компанія, а населення значною мірою залежить від одного заводу, що ледь животіє. Досі робітники там здебільшого успішно уникали закриття містоутворюючих підприємств.

У 2016 році було підраховано, що близько 60% жителів мономіст вважають умови життя нестерпними, і це підштовхнуло уряд розробити колірну класифікацію таких міст за ступенем передбачуваного ризику загрози соціального вибуху. Найгірші мономіста отримали назву «червона сотня». Однак, саме великі металургійні компанії розірвали шаблонне уявлення про те, що там забезпечують зайнятістю; як зазначає Стівен Кроулі, у таких компаніях відбулися суттєві скорочення робітників. Таким чином, «2013 року шість великих виробників сталі урізали штат на 33 500, скоротивши персонал більш ніж на 9%» порівняно з попереднім роком. Проте багато звільнених працівників часто наново працевлаштовуються на інші підприємства. Олексій Мордашов, власник «Сєвєрсталі», зазначає: «Я вважаю, що в багатьох компаніях є свого роду суспільний договір». Якщо населений пункт значиться у списку мономіст, громадяни мають право на державні субсидії, і Путін, принаймні, намагався створити враження, що підтримуватиме це й надалі.

 

Воркута — мономісто в Росії, за радянських часів одне із найбільших поселень, розташованих за полярним колом, за останні 30 років втратило більше половини населення внаслідок деіндустріалізації/ Фото: Varlamov.ru

 

Російський автопром будувався за рахунок залучення іноземного капіталу шляхом імпортозаміщення. Політика змінилася, коли 2006 року іноземні моделі почали витісняти російські, і на російському ринку автомобілів почалася боротьба. «Форд», «Тойота» і «Ніссан» відкрили заводи під Санкт-Петербургом, а провідний російський автовиробник «АвтоВАЗ» уклав угоду з «Renault», яка вклала у проект понад мільярд доларів.

Одним із найбільш цікавих аспектів припливу іноземного капіталу є його вплив на профспілки. Знову цитуючи недавню книгу Кроулі, «(нова) політика також виявилася дієвою для працівників автомобільного сектору, коли 2006 року, працівники двох автомобільних заводів «Форд» та «АвтоВАЗ» створили одну з найсильніших альтернативних профспілкових організацій, МПРА (Міжрегіональна профспілка робітників автопрому); якраз тоді почалася політика імпортозаміщення. МПРА очолювала деякі з найуспішніших трудових акцій в Росії, таких як страйк на заводі «Форд» 2007 року, коли робітники зупинили виробництво та забарикадували завод, і таким чином отримали підвищення зарплатні на 11 % і контракт, що гарантував її індексацію на 1 % понад рівня інфляції.

Ці здобутки надихнули інших працівників галузі, а МПРА поширилася на інші автомобільні заводи, такі як «Фольксваген-Калуга». Станом на 2010 рік російський автомобільний ринок став другим за величиною в Європі, трохи поступаючись німецькому, і Кроулі зазначає, що «із покращенням перспектив працівники знову перейшли в наступ». Наприклад, у березні 2012 року, коли в Москві та Санкт-Петербурзі ще тривали протести проти фальсифікації виборів, неподалік від столиці працівники «Benteler Automotive», постачальника автозапчастин для заводу «Фольксваген», провели триденний страйк, внаслідок якого роботу заводу майже призупинили, щоби їхню профспілку нарешті визнали». Однак колапс нафтового буму 2014 року знову підштовхнув автомобільну промисловість до глибокої кризи, а нещодавні санкції призвели до виходу іноземних компаній. З іншого боку, оскільки МПРА поширилася на інші промислові сектори та назвала себе Міжрегіональною асоціацією профспілок, влада подала у суд позов про визнання профспілки незаконною напередодні передвиборної кампанії Путіна 2018 року, але Верховний Суд позов не задовільнив.

 

Протест Міжрегіональної спілки працівників автопрому в Калузі. Напис на плакаті: «Не плач, організуйся». / Фото: 7x7-journal.ru.

***

На завершення я хотів би зосередитися на тому, що вважаю центральним конфліктом російської економіки. Для цього необхідно зіставити дві окреслені на початку теми. Конфлікт між економікою та політикою відбиває конфлікт поміж інтеграційною логікою капіталу та «приматом політики», закладеного в путінському етатизмі. Найяскравіше цей конфлікт виявився у намірі позбавити Ходоровського контролю над ЮКОСом і прибрати найприбутковіші частини його компанії до рук державного «національного чемпіона» «Роснєфті», яка (як і «Газпром») була просто дійною коровою для геополітичних амбіцій Путіна. Про це свідчить сам факт того, що головою «Роснєфті» став Ігор Сєчин, «неофіційний лідер крила силовиків кремлівської еліти», котрий, за словами Густафсона, входив у структури КДБ у середині 1980-х років, як і Путін.

Зрозуміти вагу таких постатей, як Ходорковський, Сєчін і Путін можна через сартрівське поняття «інкарнації». ЮКОС був найбільшою експансіоністською нафтовою компанією в Росії, чий власник – лютий поборник сучасного, глобально інтегрованого капіталізму, якого на Заході почали вважали взірцем корпоративного управління. Конфлікт, який розгорнувся, коли путінські силовики намагалися перейняти у Ходоровського контроль над західносибірськими нафтовими родовищами «ЮКОСа», водночас був конфліктом щодо бачення російського майбутнього та битвою за імперію. Це була спроба відродження Росії як імперії через зусилля Путіна протиставити свою країну Заходу як незалежну силу.

Проте це зіткнення було й глибоко особистим. Вочевидь Путін і Ходорковський ненавиділи один одного не в якомусь суто особистому плані, а за те, що один для іншого представляв. Ходорковський поводився відверто й зарозуміло, часто нападав на державних чиновників у медіа, і підкорити його було нелегко, навіть коли сам Путін спробував це зробити. Белтон повідомляє, що «Ходоровський вкладав десятки мільйонів доларів у фінансування комуністів» і що двоє з топ-менеджерів «ЮКОСу» «очолили список кандидатів від Комуністичної партії». Путіна обурювало те, що Ходоровський спонсорував опозиційні партії в Думі. Повідомляється, що в травні 2003 року під час приватної вечері, на яку Ходорковського запросили разом із Абрамовичем, Путін наказав «перестати фінансувати комуністів», але Ходорковський категорично відмовився, мабуть, уточнивши, що «підтримувати демократію в Росії так само важливо, як і бізнес». Пізніше, у липні того ж року, Путін сказав прем’єр-міністру Михайлу Касьянову, що «Ходорковський переступив межу, фінансуючи комуністів без його дозволу».

У визначній книзі про російську нафтову промисловість «Колесо фортуни» [Wheel of Fortune] Тейн Густафсон розлого описує різноманітні публічні суперечності поміж Путіним і нафтовою владою, зокрема питання трубопроводу до Китаю. «ЮКОС» активно підтримував цей проект на противагу путінській ідеї трубопроводу, що тягнувся б на тисячі кілометрів далі аж до тихоокеанського узбережжя. Ходорковський публічно висміяв цю ідею. На додачу, потім з’явився план створити найбільшу нафтову компанію в світі, об’єднавши «ЮКОС» і «Chevron».

З огляду на роль інституційних інвесторів у нинішньому світовому капіталізмі, жоден великий бізнес не може сподіватися на доступ до міжнародних ринків капіталу, не відповідаючи стандартам та рівням прозорості інформації, «комфортним» для міноритарних акціонерів та міжнародних кредиторів. Кажуть (у випадку з Ходорковським) «мабуть, розумніше було би дотриматися трохи меншої прозорості». Натомість, структури управління державних компаній і корпорацій далекі від стандартів найкращої міжнародної практики. Таким чином, керівників державних корпорацій і компаній призначає Путін, це його люди, підзвітні тільки йому, тому навіть державний, тобто громадський контроль – юридична фікція. У випадку «Газпрому» така культура управління призвела до того, що один дослідник описує як «сімнадцять років жахливого управління», а головування Якуніна в «Російських залізницях» (РЖД) у 2005-2015 роках через надмір корупційних схем стало мішенню для розвідок Навального.

Розгалужений оборонний конгломерат «Ростєх» створив Сергій Чемезов, друг Путіна з часів КДБ у Східній Німеччині. Як пише один критик, «Ростєх не публікує жодних фінансових звітів, річних звітів чи взагалі іншої інформації про свій бізнес. Величезна бізнес-імперія часто засекречених компаній є лабіринтом непрозорості… 2018 року вона перестала вести англомовну версію свого веб-сайту… У випадку «Ростєх» ясно одне: вона залежна від президента. Корпорацією «Ростєх» керує наглядова група, виконавча рада, і генеральний директор, яких призначає Президент Російської Федерації». Але ширше питання полягає в тому, за якою моделлю розвивається капіталізм – інакше кажучи, чи держава обслуговує нагромадження капіталу (такою є стандартна модель ліберальних демократій, де домінують владні корпоративні інтереси), чи нагромадження обслуговує державу (це нестандартний, державницько-авторитарний шаблон, що нагадує поняття «примату політики» Тіма Мейсона, яскравими прикладами якого є як саудівці за Мухаммеда ібн Салмана, так і Росія за Путіна).

Звісно, існують різні значення вислову «примат політики». Приміром, коли один дослідник визначає це як «керування державними фірмами, що здійснюється з урахуванням політичних цілей», то це очевидне, але неповне значення терміну. Це вносить радикальну гетерономію в суть процесу нагромадження, оскільки деякі найбільші фірми не можуть функціонувати як суто капіталістичні підприємства. Однак у путінських війнах, як у Сирії, так і в Україні, смисл «примату» розкривається найочевиднішим чином. Приміром, анексія Криму була результатом рішення, яким Путін міг поділитися лише з найближчими. Очевидно, що з міністерством фінансів ніхто не консультувався. Заступниця міністра фінансів Тетяна Нестеренко тоді наголосила, що «Мінфін заздалегідь не запитали про можливу ціну рішення приєднання Криму». А масштабні санкції, що нині вводять проти Росії, завдадуть великої шкоди економіці та населенню. Отже, війни Путіна підривають інтереси великого капіталу в цілому. Питання в тому, чи турбує це Путіна? За словами Будрайтскіса, останні кілька років спостерігається розмивання «путінської більшості», і це цілком могло бути фактором рішення розв’язати війну проти України. Поки мобілізується військова машина, наростає механізм репресій, що призведе до ще гіршого авторитаризму, ніж більшість звичайних росіян бачили з 2011 року.

Якщо міноритарний ліберальний сектор російського капіталу зазнав феєричної поразки у протистоянні Путіну, то як щодо робітничого класу? У книзі «Трудова дилема Путіна» [Putin’s Labor Dilemma] Стівен Кроулі стверджує, що структурні позиції промислових робітників послабилися, оскільки замість вугілля основою російської економіка стали нафта і газ. Як і у випадку світового робітничого класу, спершу варто створити потужніші профспілки, а потім нарощувати політичні м’язи. Варто зазначити, що в Білорусі під час масових демонстрацій 2020 року робітники створювали страйкові комітети на провідних державних підприємствах і були досить помітними в лавах руху проти Лукашенка, фальсифікації виборів і поліцейського свавілля. Лукашенко був шокований, адже проти нього повстав його «постійний електорат». Важливим є те, що тут робітники діяли як частина ширшої масової боротьби за демократію, як в Єгипті 2011 року. Отже, залишається російська низова опозиція, що гуртується навколо Навального.

Доля війни в Україні матиме вирішальне значення для майбутнього Путіна. Щонайменше, вона показала тій частині російського суспільства, яка не підтримує абсурдну кремлівську пропаганду про загрозу територіальної цілісності Росії, повну безглуздість і жорстокість  геноциду, на який здатен режим заради підтримки політичного життя президента та зацікавлених у його правління корумпованих кіл.

Якщо хтось шукає суто економічне пояснення того, чому Путін за останні 8 років двічі вдерся в Україну, зверніть увагу на слова Руперта Рассела у книзі «Війни цін» [Price Wars]: «2012 року в надрах Чорного моря на території України виявили величезні запаси газу — 2,3 трильйона кубічних метрів. Росія намагалася домовитися про доступ до родовищ, але переговори провалилися. Тоді в січні 2013 року Україна уклала угоду з «Royal Dutch Shell» про початок буріння на Сході України, де було виявлено ще одне велике родовище природного газу». Настільки велике, що український міністр енергетики зазначив, що «до 2020 року Україна стане нетто-експортером у Європу, вступивши у конкуренцію з Європою».


References:

Anders Åslund, Russia’s Crony Capitalism: The Path from Market Economy to Kleptocracy (New Haven & London, 2019). 

Catherine Belton, Putin’s People: How the KGB Took Back Russia and Then Took On the West (London, 2020).

Stephen Crowley, Putin’s Labor Dilemma: Russian Politics Between Stability and Stagnation (Ithaca and London, 2021).

Richard B. Day, Leon Trotsky and the Politics of Economic Isolation (Cambridge, 1973).

Karen Dawisha, Putin’s Kleptocracy: Who Owns Russia? (New York, 2015).

Thane Gustafson, Wheel of Fortune: The Battle for Oil and Power in Russia (Cambridge, Mass., 2012).

Paul Klebnikov, Godfather of the Kremlin: Boris Berezovsky and the Looting of Russia (New York, 2000).

Tim Mason, ‘The primacy of politics. Politics and economics in National Socialist Germany’, in Mason, Nazism, Fascism and the Working Class, ed. Jane Kaplan (Cambridge, 1995), pp. 53–76.

Chris Miller, Putinomics: Power and Money in Resurgent Russia (Chapel Hill, 2018).

Simon Pirani, Change in Putin’s Russia: Power, Money and People (London, 2010).

Nina Poussenkova, ‘The global expansion of Russia’s energy giants’, Journal of International Affairs, 63/2 (2010), pp. 103–124.

Bob Rowthorn, ‘Imperialism in the seventies: unity or rivalry?’, New Left Review, I/69, Sept.-Oct. 1971, pp. 31–54. 

Richard Sakwa, Putin and the Oligarch: the Khodorkovsky-Yukos Affair (London, 2014).

Alfred Sohn-Rethel, Economy and Class Structure of German Fascism, tr. Martin Sohn-Rethel (London, 1978).

Автор: Джайрус Банаджі

Переклад: Юлія Куліш

Обкладинка: Катерина Грицева

Поделиться