Суспільство у капіталістичній державі шокує своєю божевільністю, суперечливістю та одіозністю. В той час коли одні можуть дозволити собі будь-яку примху, інші можуть лише спостерігати за цим святом життя. Та чомусь мало хто задумується над тими комерційними заходами, котрі можуть собі дозволити «надлюди». Це чомусь вважається непристойним у нашому суспільстві.
«Значить так, дивіться. Ви постійно перебуваєте тут. До зали не йдете. Там все одно охорона вас не пропустить на захід», — почав один із керівників інструктаж на випадок надзвичайної ситуації. Нічого особливого. Дали папірець підписати, мовляв, знаємо що до чого і все таке. Лишається чекати. Я акуратно поклав кисневий апарат на стілець, що стояв поруч. Скинув із себе бійцівку, каску. Аптечка та пристрій штучної вентиляції легенів уже лежать на підлозі. Я рятувальник. І мене у складі відділення залучили до проведення комерційного заходу в недобудованій станції метро. Як кажуть: «На всякий пожарний».
Цікавий випадок. Глибоко під землею, на станції «Львівська брама», де панує розруха, влаштовують показ мод. Посеред станції вибудували подіум, стільців у два ряди понаставляли. Залучили неабияку кількість робочого персоналу. І все це заради того, щоб чотири сотні чоловік подивилися на людиноподібних ляльок, одягнених у нове плаття.
Що з людьми творить капіталізм? Заради двадцятихвилинного бенкету орендували цілу станція метро. Розтратили неймовірні кошти на професійну охорону, щоб захищати гостей від усіх — навіть від рятувальників. Ну, з метрополітеном домовились швидко. Закупили кілька кілометрів кабелю, що коштує по 420 гривень за метр, підкинули грошей на будівництво… А люди? Одна охорона чого варта. І заради угару і суспільного схвалення, обраних спустили під землю. У місце, звідки навіть вибратися не так то й просто.
Розмістилися. Тепер чекаємо, поки все закінчиться. Ну ось, іще один потяг з диким гуркотом пронісся тунелем, і потік повітря легко відчинив громіздкі двері. Час повільно минає. Хвилина триває цілу вічність… А нам ще тут сидіти й сидіти. І поволі в голові виникають найрізноманітніші думки, а уява вимальовує ті само ситуації.
Уявив: через велике навантаження та стару проводку виникло коротке замикання, потім задимлення. Навіть не пожежа. І що? Натовп одразу підривається зі своїх місць і швидко рухається до платформ. Все би нічого, однак платформу відділяють від зали кілька дверей. Виникає тиснява, паніка оволодіває натовпом. Усе. Більше нічого не потрібно. Люди падають, втрачають свідомість. Та що там, банально давлять одне одного у тисняві. А ми? Нас усього-то пʼятеро! Як ми їм допоможемо? Нас туди не пропустять. А навіть якщо пропустять, то що ми зробимо з натовпом? Ну, звісно, аптечка є, перша допомога, все таке… Та може бути пізно. А що як пожежа? Людину той букет газів загубить секунд за 20, якщо не менше. І вся надія на пʼятьох рятувальників. Ніяка професійна охорона не здатна врятувати своїх господарів у такій ситуації. Відхід запасним потягом, що стоїть на перегоні. Поки доїде, люди встигнуть наковтатися газів. І знову ж таки, тиснява, паніка. А якщо все серйозніше? Йти до найближчої станції? Як ви уявляєте 400 людей у тунелі? Все. Досить гратися з уявою. Краще просто сидіти й чекати поки все скінчиться.
Під час відсидки розговорилися з місцевими мешканцями — черговими по станції. Вони були шоковані нашою мізерною зарплатою. На питання «Що вас тут тримає?» відповідь знайти не просто. Ніхто так і не зміг цього пояснити. 1800 гривень на місяць у бійця, у командира відділення трохи більше… Тим часом бенкет «надлюдей» був в самому розпалі. Гучно гупала музика, прибували нові й нові люди.
Осточортіло. Всередині почала зʼявлятися лють, згодом вона проявилася й на обличчях. А що ви хотіли? А якби вас посадили на короткий ланцюг, смикнувши з роботи. Коли тебе вважають нижчою істотою, ще й примушують принизливо служити, нерви здають швидко. Як не дивно, сприйняття соціальної несправедливості та нерівності бʼє по свідомості сильніше, ніж помʼяті у гармошку автомобілі з постраждалими всередині. Там розумієш, що і до чого. Тут же все навпаки. Ти — звичайнісіньке гарматне мʼясо, котре просто так залучили до заходу. Навіть не за дякую, а бо так потрібно.
Музика ще довгенько лунала, час спливав, і невдовзі все скінчилося. Нарешті ми дочекалися цього моменту. Нам час повертатися на базу. За коротку зупинку на Львівській брамі, відділення вскочило в поїзд метро. Через кабіну машиніста пройшли до салону. Людей було небагато, та їхні погляди міцно зачепилися за обладнання. Їх можна зрозуміти: не кожен же день побачиш відділення рятувальників зі спорядженням. Приїхали на «Золоті ворота». Вийшли разом із людьми, хтось зайшов у вагон. Усе як завжди. На хвилинку склалось враження, що ми розчинилися у натовпі. Ескалатор піднімає насна гору. Обличчя у всіх похмурі, настрій пригнічений. І це не дивно.
P.S. За цей виїзд ми заслужили лише 100 грамів горілки. І то за власний рахунок.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ЕКСПЛУАТАТОРИ ПРО СЕБЕ (Олексій Вєдров)
ОДНІЄЮ ДОРОГОЮ — В ПРОТИЛЕЖНИХ НАПРЯМАХ (Роксолана Машкова)
