ОСВІТА БЕЗ НУЖДИ

  • 16 апреля 2015
  • 1774
ОСВІТА БЕЗ НУЖДИ

Відповідь на замітку Ольги Мартинюк
«Ставка чи пенсія?»

Пам’ятаю, під час навчання на факультеті соціології в університеті Шевченка в мене виникали претензії до багатьох літніх професорів_ок. Звісно, дехто надавав справді цікаве, збагачене досвідом знання, але більшість вже давно втратила свою форму. Хтось просто вірив у концепції півсторічної давності, хтось потроху впадав у маразм, а хтось взагалі приходив нетверезим на пари. Тоді я вже в притул зайнявся студентським профспілковим активізмом в «Прямій дії», але від відкритого протесту проти цього мене стримувало тільки одне питання – а що справді буде зі всіма цими вже безталанними людьми, коли їх відправлять в злиденне забуття пенсії? Дилема поставала цілком в дусі неолібералізму – або вимагати проводити ефективне антисоціальне скорочення або далі підживлювати бюрократичний баласт. І тоді я так і не знайшов прийнятної відповіді на неї…

Але ось у своїй замітці Ольга Мартинюк дає чудовий варіант – emeritus. Якщо за професор(к)ами зберегти їхні ставки і символічні статуси, але забрати педагогічне навантаження, виходить непогане рішення. Воно забезпечує й ефективне передавання академічного досвіду між поколіннями без обтяження студентів застарілими концепціями, і (що не менш важливо) соціальний добробут академічним пенсіонер(к)ам.

Разом із тим, не можу погодитися із не надто радикальною візією авторки. Замість того, щоб доводити потенціал концепції emeritus до кінця – гарантованого (академічного) доходу, вона впирається на «політиці можливого», зазначаючи, що за складних економічних і воєнних умов України наївно було би вимагати всезагальної безкоштовної освіти. Натомість, гроші на емеритів мають віднаходитися в темних норах університетських бюджетів, які давно стали такими собі «чорними ящиками», в яких за умов прозорої ревізії можна віднайти вдосталь додаткових ресурсів. При цьому, авторка чомусь недобачає, що наступний крок, який логічно випливає з ревізії бюджетів вишів – це ревізія державного бюджету. І віднаходження коштів на всезагальну безкоштовну освіту. При чому, авторка сама ж окреслює потенційний засіб, як цю безкоштовну освіту можна зробити істотно менш бюрократичною та інерційною, ніж у радянському аналогу. Потрібно забезпечити всіх – від студентів_ок до академічних пенсіонерів_ок – гарантованими доходами і/або безкоштовними послугами на базові потреби. Це би звільняло творчу складову науки від питання конкурентної функціонерської боротьби в академічних ієрархіях за «обмежені» матеріальні ресурси. Відтак гризня за стипендії, оклади і пенсії залишилася би в минулому, а єдине, що стояло би перед людиною, яка хоче вчитися і вчити, – це нескінченні фахові поля, які вона може освоювати, творчо застосовуючи свої здібності та залучаючи до цього інших.

Звісно, для здійснення таких радикальних перетворень потрібен справді потужний політичний суб’єкт. Інакше, дійсно, було би наївно вимагати це. Але наївно було би вимагати також й інше – що хтось із освітніх очільників, які технократично впроваджують зараз «ефективні» політики економії, просто так візьме і дослухається до розважливих пропозицій ревізії університетських бюджетів на користь знаходження грошей стареньким емеритам. Ні. Зрештою в нас же війна! Хоча чому би цим освітнім технократам і не дати повноваження університетам та кафедрам самим встановлювати критерії на emeritus та затверджувати кандидатур на нього? В такому випадку ніяких особливих бюджетних витрат не буде (брак коштів – чудове виправдання), а буде скажімо так… ректорат емеритів. Непогана легалізація додаткового доходу для привілейованих, чи не так? Тож, виявляється, що навіть для послідовної реалізації такого дрібного плану з покращення локальних умов також потрібні дієві політичні суб’єкти. При чому навіть їхня мережа.

Але чи може мережа академічних пенсіонерів_ок сама вибороти собі право на достаток під час старості? Навряд чи. Перспектива їхньої групової мобілізації і колективної дії вкрай сумнівна. Радше вже найудатніші з них виклопочуть через канали своїх зв’язків, щоб за ними залишили ставки побільше із пристойними окладами, інші ж просто кануть у нужденне забуття. Тому тут ніяк не обійтися без мобілізації більш широких університетських груп – зокрема молодих викладачів і студентів. Але малоймовірно, що молодь захоче мобілізуватися просто так під гасла гідної академічної старості. Це дуже віддалена перспектива, до того ж затуманена для неї академічними ієрархіями, в яких вона знаходиться на нижчих, притлумлених позиціях.

В той же час, вимога гідного академічного життя для всіх, а не тільки для емеритів, з описаними гарантованими доходами відкриває зовсім іншу перспективу солідаризації. Таке, здавалося би, з точки зору «політики можливого» вкрай нереальне гасло, робить досить реалістичною колективну дію, адже подібні перетворення, по-суті, вигідні переважній більшості в університеті. При цьому, для реалізації таких освітніх перетворень всім їхнім прибічникам доведеться так чи інакше протиставити себе наявному націоналістичному і неоліберальному консенсусу. Крім того, виробити чітке бачення суспільних перетворень із претензіями на перерозподіл благ. І ось ми вже маємо згуртовану антикапіталістичну політичну силу, що готова здійснювати революційний прорив в освіті. Звісно, її засновки були би непозбавлені протиріч (наприклад, хто буде визначати приналежність до вишу, а отже, і до його шикарної соціалки), але вони можуть становити не так джерело вад, як майбутнього розвитку (наприклад, у поширенні гарантованого доходу з вищої освіти на все суспільство). При цьому, як виявляється, тільки в такій формі, радикальній формі вимог цілковитого достатку, і можна послідовно провадити гарантії забезпеченої академічної старості, інакше ініціативи-недомірки загубляться десь поміж кабінетів технократів_ок і виродяться в чергове «покращення» для покращених.

Рекомендуемые

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры