«Соціальні революції дуже часто міфологізувалися марксистами». Інтерв'ю з Павлом Кутуєвим

10433

Ганна Куровська: Ви досліджуєте теорії модерну та модернізації. Серед лівих існує поширене уявлення про теорію модернізації як ідеологічну зброю періоду холодної війни, що приховувала динаміку нерівності та поляризації у світовій системі. Наскільки Ви згодні з такою критикою?

Павло Кутуєв: Відповідь не може бути однозначною, тому що, з одного боку, така критика є абсолютно легітимною та підставовою й існує доволі багато сучасних досліджень того, як дослідницька програма модернізації зароджувалась у повоєнному американському суспільствознавчому середовищі у кліматі холодної війни. І дійсно, одним з імперативів виникнення цілого напрямку, який був би зосереджений на вивченні країн третього світу, що після Другої світової війни, тобто після занепаду й краху європейських колоніальних імперій, почали деколонізуватися й перетворюватися на національні держави, які формально володіли політичним суверенітетом, то, безумовно, одним із найважливіших імперативів були запити наддержав, що проголошували себе протилежними полюсами світоустрою та світогляду. Це конкуренція між двома системами, двома світоглядами. Хоча якщо перебувати на засадах світ-системного аналізу, то цей конфлікт також не варто перебільшувати, бо й Валлерстайн, й Аррігі називали холодну війну західною громадянською війною. Валлерстайн взагалі не розглядав Радянський Союз як соціалістичну альтернативу капіталізму. Він розглядав Радянський Союз як потужну напівпериферію, що обслуговує інтереси гегемона й слугує клапаном випускання незадоволення країн третього світу, країн периферії й пасткою, хибним дороговказом для справді революційних рухів країн периферії. Це хибна альтернатива дійсно революційним рухам країн периферії, тому що насправді Радянський Союз був не революційним, а більш державно-капіталістичним. Тож можна потверджувати, що Валлерстайн перебував під впливом Троцького.

До того ж на самі класики марксизму говорили про можливість соціалізму виключно як світової соціалістичної системи, але аж ніяк у межах національних держав. Як казав Дерлуг’ян під час одного зі своїх виступів в КПІ, «профспілка може захопити фабрику, але доти, доки довкола цієї фабрики залишаються капіталістичні відносини, власне зміна власника, позбуття індивідуального власника нічого не змінює і не вирішує, тому що ви й надалі будете в цьому контексті перебувати, саме контексті капіталістичних відносин». Буде не індивідуальний власник, а колективний. Але товарно-грошові відносини локально скасувати неможливо, це можливо зробити тільки глобально.

 

 

Повернімося до теорії модернізації. Безумовно, конкуренція наддержав (США та СРСР) — зараз абстрагуємося від питання, наскільки ця конкуренція була щирою й реальною — дійсно існувала на ідеологічному рівні (в марксистському розумінні ідеологія — викривлення об’єктивного світу) й вимагала великих ресурсів. Багато американських політичних діячів перебували в паніці від темпів розповсюдження ленінських режимів і сповідували так звану теорію доміно. Вона полягала в тому, що комуністичний Китай спричиняється до приходу до влади комуністів в Індокитаї, а далі вся Східна й Південна Азія потрапляє під вплив комуністів, даючи цій системі велетенські людські й природні ресурси. Відповідно, потрібно було щось протиставити. Для цього треба вивчати, що відбувається в цих країнах, які до того мало досліджувалися, а якщо й досліджувалися, то, перш за все, релігійними місіонерами, антропологами, фольклористами й лінгвістами. Із соціально-економічного й політичного погляду особливого інтересу вони не являли, тому що всі ці країни третього світу й периферії були чітко й однозначно підпорядковані інтересам метрополії, центру, ядра і ні про яку суб’єктність, агентність не йшлося. Отже, не було ані потреби, ані мотивації досліджувати, що там відбувається в соціально-економічному плані, бо всі ці центри ухвалення рішень були не тільки де-факто, але й де-юре розташовані поза країнами-колоніями — в периферії. Ситуація деколонізації де-юре змінює ситуацію й де-юре знов-таки ці держави стають начебто суверенними. Інше питання: наскільки суверенними вони могли бути у світі, поділеному на два полярні табори. Теоретики-дослідники, представники дослідницької програми модернізації виходили з того, що ці новостворені держави повинні будуть копіювати взірці західного модерну. Власне модерн асоціювався із Заходом, а Захід — з модерном. Іншого варіанту модерну дослідники не бачили, не уявляли й не вбачали можливості для виникнення та й особливої потреби в тому, щоб дозволити тут якесь розмаїття. Як потім, в 1970-ті роки, Валлерстайн іронічно казав: якщо вам пощастило або стати, або народитися протестантами, прагнути до висхідної мобільності й освіти, то ви дуже швидко досягнете країни з молочними ріками й кисільними берегами. Сам Валлерстайн взагалі проголосив смерть теорії модернізації й вважав її суто ідеологічним конструктом, який не мав ніякого академічного й наукового підґрунтя. Я вважаю, що з брудною водою вихлюпується й дитина. Знову-таки цінність дослідницької програми модернізації полягала в тому, що її представники почали систематично досліджувати соціальні зміни, так би мовити, в країнах Решти (The West and the Rest — the Rest можна перекласти як і Решту) з використанням широкого спектра соціологічних методів, концепцій, політологічних й економічних теорій. Це вже підвищувало рівень поінформованості про світ в цілому. Інша річ, що це дуже часто робилося з метою обслуговування політики боротьби з розповсюдженням комунізму, чи, точніше, ленінських режимів. Тож такий академічний аналіз підпорядковувався ідеологічним цінностям.

Перше покоління теоретиків модернізації було вельми оптимістично налаштованим щодо перспектив країн третього світу. Як писав Уолт Уітмен Ростоу в епохальній в плані популярності брошурі «Стадії економічного зростання», яка мала дуже промовистий підзаголовок «Некомуністичний маніфест» (Non-communist manifesto) (Rostow 1960), ленінські режими — це паразити, які постають під час переходу від традиційного аграрного до модерного індустріального соціуму. Що швидше ми цей перехід здійснимо, то швидше ми здійснимо цей take off й перейдемо до такого сталого й стабільного швидкого зростання, то менше шансів у ленінських партій на захоплення політичної влади. Соціальний процес і соціальні зміни тут сприймалися дуже лінійно й однозначно: в них є така прогресивістська складова, й завдання теоретиків й практиків модернізації — її визначити, віднайти, максимально ефективно втілити й пришвидшити.

Але вже дуже скоро реалістичні дослідники, такі як Самюел Гантінгтон та Шмуель Ейзенштадт (цей список можна продовжувати, але це два ключові імені, до них трохи пізніше додається трохи молодший Кеннет Джавіт, що більше займався східноєвропейськими режимами, але оперуючи концептуальним словником дослідницької програми модернізації), почали фіксувати, що взагалі-то багато з припущень першого покоління теоретиків модернізації були надто оптимістичними, не стільки описами, скільки wishful thinking (прийняття бажаного за дійсне).

Деніел Лернер написав колись дуже впливову книгу «Прощання з традиційним суспільством» (Lerner 1964) на основі своїх досліджень Туреччини, де він змалював дуже оптимістичну картину трансформації дрібного торгівця, турецького власника якоїсь ятки у власника супермаркету в американському стилі. Дрібний місцевий підприємець трансформується в успішного бізнесмена-підприємця за американськими, західними зразками. Але ж ми зараз бачимо, що відбуваються не тільки ці, а й багато інших процесів, які власне теорія модернізації в тому своєму формулюванні не передбачувала. У середині 1960-х рр. з’являється друге, конфліктне покоління теоретиків модернізації. Перша хвиля теоретизування про модернізацію формувалася в епоху гегемонії інтелектуальної соціологічної теорії Парсонса, яка була надзвичайно складною й багатовимірною, але багато хто з її послідовників інтерпретував її вельми однозначно як теорію гармонійного прогресу Заходу. Коли ця концепція застосовувалася до країн третього світу, периферії, то висновок був один — потрібно просто копіювати ці успішні взірці західних соціальних змін, насаджувати цю інституційну матрицю.

Представники другого покоління активізували свою кар’єру вже в 1960-ті роки. Вони були сучасниками дуже активної критики Парсонса з боку так званої конфліктної парадигми. Це, наприклад, Ральф Дарендорф (найбільш популярний мислитель), яка запропонувала дуже однобічну критику Парсонса. Взагалі вони критикували карикатуру Парсонса, якому приписували багато того, чого він не стверджував. Вони абсолютизували, карикатурно виопуклювали ті твердження, які він робив про прагнення соціальних систем до рівноваги та гармонії. Тож ці конфліктно налаштовані теоретики а-ля Даррендорф звинувачували Парсонса в тому, що він пропонує теорію порядку, яку потрібно доповнити теорію конфлікту.

Це проникнення конфліктного дискурсу до соціологічного теоретизуваня вплинуло на атмосферу соціальних наук у цілому. Цей конфліктний дискурс почав просякати в мислення про модернізацію. Той же Гантінгтон, критикиючи своїх попередників, сказав, що дискурс про модернізацію став чимось подібним до дискурсу про ядерну війну: це щось немислиме, про що навіть не говориться. Дослідники модернізації говорили тільки про політичний розвиток. Натомість Гантінгтон каже, що ми спостерігаємо не тільки політичний розвиток, а й політичний занепад. Ці політичні зміни потрібно осягати в контексті континууму, який формують категорії політичний розвиток/політичний занепад. По-друге, Гантінгтон висунув протилежну тезу, що швидкий соціально-економічний розвиток, навпаки, спричиняється до напруження, до руйнації соціальних зв’язків і до посилення конфліктів. (Дослідники й досі сперечаються щодо цієї тези Гантінгтона, наразі Адам Пшеворський сформулював консенсусну позицію, спростувавши Гантінгтона, але на той час ця ідея була революційною й утилітарною. Завдяки Гантінгтону підважувався панглосівський оптимізм першої хвилі модернізаторів, що соціально-економічний розвиток спричиняється саме до цього політичного розвитку й демократизації; хоч для Гантінгтона демократизація зовсім не була важливим елементом порядку денного.) Гантінгтон вважав ядром своєї реалістичної конфліктної програми те, що завданням країн третього світу було не копіювання абстрактних західних взірців, а створення системи, де урядові й політичні інституції взагалі здатні чимось керувати. Він вважав, що моделлю для копіювання можуть бути інституції радянського чи ленінського типу, тому що вони продемонстрували здатність доволі ефективно нагромаджувати політичну владу й розпоряджатись нею. Треба відзначити, що він ідеалізував радянську систему й приписував їй надто високий ступінь модернізованості й раціональності, але це вже інша історія. Для Гантінгтона важливіше було уникнути хаосу, масових революцій і поставити процеси трансформації під ефективний контроль політичних інституцій. Власне його інша опозиція — політична інституціоналізація/політична участь — передбачає, що політична участь повинна супроводжуватись політичною інституціоналізацією. Інституціоналізацію Гантінгтон розглядав як створення політичних інституцій, знову-таки партій, дуже часто ленінського штибу, які здатні контролювати участь своїх членів у політичному контролі. Тож ви не хаотично й анархічно, а контрольовано-впорядковано, берете участь у політичних процесах. Він із величезним ентузіазмом у своєму монументальному трактаті Political order in changing societies (Huntington 1968) описує, як корейський військовий диктатор Пак Чон Хі, доньку якого нещодавно піддали імпічменту з посади президента Південної Кореї, готувався до виборів президента, поставивши на чолі своєї партії колишнього керівника корейських спецслужб, що дуже активно вивчав досвід Північної Кореї з погляду партійного будівництва, і як він, використовуючи партійний ресурс, виграв вибори. Тому, безумовно, можна інтерпретувати дослідницьку програму модернізації як певний ідеологічний конструкт, який би допомагав надати сенс, інтерпретувати світ холодної війни, але також, беззаперечно, вона запропонувала дуже багато інсайтів для суспільних наук і релевантних інсайтів про динаміку країн третього світу. Врешті-решт, не варто забувати, що попри таку вишуканість, стрункість логічних побудувань світ-системної теорії, що при зіткненні з історичними аномаліями вона теж дуже часто не витримує випробування й ці вишукані конструкції починають руйнуватися. Вони мають ідеологічне підґрунтя і теж до певної міри є ідеологічним конструктом. Відтак, по-перше, є питання, який з ідеологічних конструктів ми обираємо. По-друге, потрібно усвідомлювати, що в цій сфері все є ідеологічним конструктом чи знаходиться під впливом ідеології. Є питання максимального взаємодоповнення різних теоретичних концепцій дослідницьких програм з одночасним усвідомленням того, що в них є потужна ідеологічна складова. Ми, напевно, не можемо уникнути цієї ідеологічної складової.

Існує багато академічних досліджень переплетення ідеологічного комплексу, військово-промислового комплексу та дослідницької програми модернізації доби холодної війни. Вельми інформативними тут є розвідки Майкла Лазема (Latham 2000) та Нільса Гілмана (Gilman 2003). Так само є підставовою критика з позиції світ-системного аналізу про те, що одиницею аналізу в соціології має бути світ-система, яка в добу модерну охопила весь світ, а не окремішні національні держави. Виходячи з цього, ми не повинні потрапляти в пастку іншої виразно крайньої позиції, а саме, що держава не є значущою ані теоретично, ані практично-політично. Врешті-решт, навіть поверхове прочитання Валлерстайнової «Модерної світ-системи» допомагає зрозуміти, що наратив фундатора світ-системного аналізу обертається навколо держав та їхнього внеску до піднесення чи падіння тої чи тої світ-економіки.

Отже, дослідницька програма модернізації мала серйозні вади, але вона зробила третій світ предметом соціально-наукового аналізу, а деякі з дослідників – наприклад, Самюель Гантінгтон та Кен Джавіт – розробили аналітичний інструментарій, який варто й сьогодні використовувати в соціальному аналізі: від Гантінгтонової дихотомії «політичний розвиток — політичний занепад» до Джавітової концепції ленінських режимів, їхньої еволюції, занепаду та зникнення. Детальніше я пишу про це у своїй книжці (Кутуєв 2016)[1] .

 

"Розширення ЄС відбувається за лекалами класичної теорії модернізації, яка ототожнювала модернізацію з європеїзацією, й жодного простору для дискусії з євробюрократами та політиками наразі не існує та передбачається."

 

Не варто також забувати, що на межі сторіч постала нова версія дослідницької програми модернізації, а саме концепція численних / множинних модернів, автори якої – Шмуель Ейнзенштадт та Вольфганг Шлюхтер – свого часу перебували на позиціях євроцентричного модерну. А саме ця концепція пропонує роздивлятися модерн у множині та відстежує його паростки в контексті різних цивілізацій.

Не треба також ігнорувати той факт, що розширення ЄС відбувається за лекалами класичної теорії модернізації, яка ототожнювала модернізацію з європеїзацією, й жодного простору для дискусії з євробюрократами та політиками наразі не існує та передбачається.

З критикою теорії модерну та модернізації як ідеологічного конструкта у такому виваженому стилі я погоджуюся, але це не означає, що така критика дає підстави повністю заперечити аналітичну цінність цих побудувань. Ми повинні дуже ретельно відокремлювати релевантне від нерелевантного, адекватне від неадекватного.

ГК: Інший поширений напрям критики пов’язаний із тим, що поняття модерну певною мірою підміняє поняття капіталізму як головної риси суспільства, що існує впродовж останніх декількох століть. Як, на вашу думку, співвідносяться модерн та капіталізм? Чи можливі некапіталістичні або посткапіталістичні варіанти модерну?

ПК: Безумовно, цінність поняття модерну полягає в тому, що воно ширше, більш багатовимірне, ніж капіталізм. Коли ми говоримо «капіталізм», то ми імпліцитно чи експліцитно опиняємося в гравітаційному полі економічного детермінізму, часто навіть економічного редукціонізму. Модерн пропонує — не можна сказати передбачає, тому що можливе й редукціоністське, одновимірне потрактування модерну — мислити про цей суспільний феномен в ширших термінах, не тільки економічно-капіталістичних, але також і в політичних (національна держава в якості ще одного важливого виміру функціонування модерну наряду з капіталізмом) та культурних (культурна програма націоналізму, про яку писав Бенедикт Андерсон).

 

"Ключові риси модерну, яким ми його знаємо, – динамізм, постійність радикальних соціальних змін / трансформацій, глобальність, накидання логіки ринку на інші соціальні сфери – неможливо зрозуміти без осягнення капіталізму."

 

Якщо співвідносити за обсягами поняття модерн і капіталізм, то модерн — ширше поняття і містить капіталізм як один зі своїх ключових вимірів, але, звичайно, не вичерпується капіталізмом, тому що модерн — це й національна держава, причому національна держава може бути як авторитарною, так і демократичною. Це й боротьба за публічну сферу та за визнання. Це цілий спектр понять і вимірів. Тут в пригоді стає потрактування модерну Аленом Туреном, який вбачає два конфліктні засадничі принципи модерну: розум та раціональність, тобто веберівські залізна клітка чи панцир, які нас, з одного боку, захищають, а з іншого — обмежують нашу автономію. Іншими словами, структура та агентність, мобілізація vs. агентність. Багато тих же дослідників модернізації як першої, так і другої хвилі найважливішим вважали створення гомогенної національної спільноти (цей термін використовували як еквівалент політичної спільноти), яка була б здатна до мобілізації, активного розв’язання завдань суспільно-економічного розвитку. Ленінські режими багато кого з дослідників, особливо другої, конфліктної стадії, надихали своєю ефективністю. Вже соціальну вартість, соціальну ціну й довготривалість цієї ефективності вони схильні були ігнорувати. Врешті-решт, той же Гантінгтон вважав, що Радянський Союз часів тріумвірату Брєжнєва, Підгорного й Косигіна був більш модерним, раціональним, політично диференційованим, ніж архаїчний американський інститут президентства й американська політична система, яку він вважав ближчою до епохи тюдорівської Англії, тобто ХVI сторіччя, ніж до модерної епохи.

 

 

Якщо говорити про некапіталістичні або посткапіталістичні варіанти модерну, то я тільки можу повторити те, що казав Чжоу Еньлай про Велику французьку революцію в середині ХХ сторіччя, за 150 років після революції: «Ще зарано говорити». Ще зарано говорити. Я наразі особисто не вбачаю ембріонів некапіталістичного або посткапіталістичного розвитку. Спроби його віднайти, на мій погляд, є прийняттям бажаного за дійсне й похідними від ідеологічних поглядів. Наприклад, Джовані Аррігі створює культ Китаю, де він вбачає тенденції до некапіталістичного ринкового розвитку, який буде більш мирним, ніж військово-політичний чи мілітарно-індустріальний розвиток західного капіталістичного модерну. Але думаю, що ще надто зарано про це говорити.

Вважаю, що основними двома вимірами модерну є капіталізм та національна держава. Тож не думаю, що варто говорити про підміну. Модерн — ширше поняття. Як із неперевершеними риторичним блиском та логічною переконливістю демонструє Маркс у «Маніфесті Комуністичної партії», ключові риси модерну, яким ми його знаємо, – динамізм, постійність радикальних соціальних змін / трансформацій, глобальність, накидання логіки ринку на інші соціальні сфери – неможливо зрозуміти без осягнення капіталізму.

ГК: Які історичні способи або типи суспільної модернізації можна виділити? Яку роль відігравали соціальні революції в цьому контексті?

ПК:

Говорячи про сучасний стан теоретизування про модерн, не можна знову-таки не згадати про концепцію численних множинних модернів, яку пропонують Шлюхтер й Ейзенштадт і яка покликана подолати монологічне, євроцентричне, нарцистично-самозакохане західне потрактування модерну як еманації імпульсів до модернізації, що надсилає модерний центр, розташований на Заході. Він був першим, єдиним і тривалий час останнім; усім іншим, щоб долучитися до цих принад і благ модерну, потрібно просто копіювати західний досвід. Власне, пояснення піднесення Заходу в такій модернізаційній парадигмі (і за що вона, звісно, заслуговує на критику) є ендогенним, тобто це реалізація західних цивілізаційних чеснот та переваг. Хто не впорався, тобто хто не став модерним, вчасно — винен сам: наприклад, як іронічно казав Валлерстайн вже згаданому тексті про смерть теорії модернізації, не модернізувалися ті, хто не були протестантами. Той факт, що Захід, а точніше Європа, доволі рано почав проводити агресивну експансіоністську політику, ігнорується. Потрапляння інших суспільств в якості колоніально залежних до гравітаційного поля європейської метрополії, радикально трансформував, деформував їхній історичний досвід, темп і напрям соціальних змін. Ми це теж повинні враховувати. А ідея множинних модернів є простою й протиставляє єдиному західному модерну ідею про те, що його паростки спостерігалися в межах різних суспільств і цивілізацій, а експансія європейського модерну притлумила ці паростки й ембріони, заарештувала цей розвиток (arrested development) і спричинилася до залежного «розвитку недорозвитку» чи залежного часткового деформованого розвитку периферії виключно заради обслуговування інтересів метрополії, центру, ядра.

 

"Впродовж формування модерну – а попри теоретично-потенційно можливі інші форми модерну переміг та накинув свою матрицю на весь світ саме західний модерн – ми спостерігаємо гострий конфлікт та напруження поміж Розумом та Суб’єктом."

 

Надзвичайно революційною силою в контексті модернізації виступав націоналізм, який реалізував мрію марксистів про вихід широких народних мас, якщо скористатися цим марксистським штампом, на арену історії. Націоналізм забезпечив розширення політичних спільнот, включення до них різних прошарків, а не тільки елітарних, і всіх забезпечив термінологічними концептуальними засобами для висловлення своєї ідентичності й приналежності, розчинення соціально-економічних і статусних нерівностей, які в ідеалі з погляду політичного процесу не важливі. Значить, один громадянин — один голос, всі рівні — незалежно чи це Рокфеллер або ж шахтар. Соціальні революції дуже часто міфологізувалися марксистами, абсолютизувалися й гіпотезувалися як саме локомотив історії, рушій соціальних змін і прогресу. Звичайно, ми повинні підходити поміркованіше й обережніше. В контексті структуралістських державоцентристських проривів, які пропонували Чарльз Тіллі й Теда Скочпол, треба розуміти центральну роль держави та її дієздатності або недієздатності під час аналізу тих або тих соціальних змін, особливо в напрямі до модерну й модернізації та розумінні того, що держави дуже часто, перш за все, виступали двигуном модернізації. Ця успішність модернізації й була якоюсь мірою похідною від дієздатності держави. Про це, напевно, поговоримо під час відповіді на інші питання, які стосуються саме держави.

Впродовж формування модерну – а попри теоретично-потенційно можливі інші форми модерну переміг та накинув свою матрицю на весь світ саме західний модерн – ми спостерігаємо, говорячи мовою Алена Турена, гострий конфлікт та напруження поміж Розумом та Суб’єктом. Інакше кажучи, це зіткнення мобілізаційних та емансипаторських вимірів модерну. Форми модерну — це й поліцейська держава прусського типу, але це й публічна сфера. Держави переважно просували військово-індустріальну модернізацію, яка воднораз могла слугувати й інтересам ширших прошарків суспільства (як-от загальна освіта, охорона здоров’я, соціальне забезпечення). Мобілізаційній державі протистояли та протистоять різні соціальні рухи, які ставили перед собою емансипаторські цілі. Питанням залишається, наскільки є можливою реалізація емансипаторських програм після отримання контролю над державою. Гарним прикладом історії таких дебатів є обговорення радянського ленінізму американським істориком Стівеном Коткіним у його новій біографії Сталіна (вийшов перший том із запланованих трьох, другий том надійде в продаж у кінці жовтня 2017 року) та критика ототожнення Коткіним сталінізму та комунізму з боку троцькістів (Williams 2015).

ГК: Як можна схарактеризувати досвід суспільств радянського типу? Яким є ваше бачення їхньої природи?

ПК: Я є прибічником синтетичного потрактування радянських суспільств, тобто поєднання осягнень Кена Джавіта, який, як я вже казав, вийшов із дослідницької програми модернізації й активно використовував її концептуальний словник, і світ-системного аналізу. Таке поєднання, як на мене, є евристичним у тому сенсі, що світ-системний підхід дає розуміння Російської Імперії як напівпериферії, в якій особливо гостро відбувалися суперечності, як кажуть світ-системні аналітики, напівпериферійного розвитку. В Російській Імперії ці суперечності досягли, можливо, кульмінації і, звичайно, були посилені досвідом Першої світової війни, яка розхитала й зруйнувала багато інших імперій. Напівпериферійний статус, з одного боку, зумовлював включення до цього капіталістичного розвитку дуже активного, розвиненого пролетаріату, а з іншого — наявність автократичної, авторитарної архаїчної держави й станового поділу суспільства. Репресивність цієї держави, зі свого боку, посилювала радикалізм робітничого класу. Зі світ-системного погляду революція на теренах Російської імперії — це напівпериферійна революція. З іншого боку, Кен Джавіт дає нам змогу на мезорівні осягнути, що і як відбувалося і чому цей проект досяг успіху в доволі великому масштабі. Він пропонує поняття ленінізму й ленінських режимів як таких, що базуються на безособовій харизмі. Джавіт використовує Веберове поняття, переводить його з індивідуального рівня на колективний та інституційний і розглядає ленінські партії як такі, що виказували претензію на те, що вони володіють безособовою колективною харизмою, тобто складаються з професійних революціонерів, або харизматиків, які діють методично й раціонально і які є харизматиками не тільки й не стільки через свої індивідуальні риси, скільки через свою приналежність до колективного цілого, що претендує на харизматичність. Харизматичність вищих лідерів і навіть культ особистості Сталіна так само є похідним від тієї внутрішньої спрямованості партії на здобуття й збереження за собою харизми. Джавіт пропонує виокремлювати три етапи розвитку й еволюції ленінізму: від трансформації епохи приходу до влади цих режимів, під час якої вони виказували гнучкість і здатність до майстерних політичних компромісів, і здатності тимчасового співіснування з іншими центрами політичної влади. Ленінізм характеризується налаштованістю на досягнення консенсусу, але консенсусу лише на своїх власних засадах і прагненням руйнувати всі інші альтернативні центри влади, що відбувається під час етапу консолідації, коли режим починає розглядати себе як фортецю, котра перебуває у ворожому оточенні соціуму, який не був ще реконструйований і трансформований, який необхідно піддавати активним санкціям й активно використовувати примус і репресії задля трансформації. Звідси пришвидшена індустріалізація, колективізація, ліквідація цілих соціальних прошарків, взагалі істерична постава режиму, з одного боку, а з іншого — масова репресивність, яка, зокрема, спрямована не тільки назовні, але й всередину. Репресивність режиму до самого себе теж можна спробувати раціоналізувати, пояснити спробою збереження контролю за партійним апаратом і запровадження механізму циркуляції еліт, який був відсутній за умов відсутності якогось «демократичного» контролю. Але ці героїчні, знову ж із погляду самих ленінців, діяння ленінських партій і режимів, які спричинися до урбанізації, індустріалізації, розширення масової освіти, повстання нових середніх прошарків за габітусом і за культурним світоглядом, спричинили й постання потреб розширення соціально-політичної бази режиму, який по консолідації ефективно зводився виключно до професійних партійних кадрів. Це, як сформулював Сталін, можна порівняти з лицарським чернечим орденом — наприклад, тевтонським. Він порівнював у тому аспекті, що є вище й середнє керівництво та є рядові члени. Зрозуміло, аналогія не є випадковою, тому що лицарсько-чернечі ордени були ізольовані фізично й ідеологічно від суспільств, які вони намагалися поставити під свій контроль і військовим способом, і ідеологічним. Наприклад, ті ж народи Прусії, яких вони, власне, й винищили впродовж колонізації. Тож це вельми промовиста характеристика.

 

"Як пізніше скажуть Девід Старк і Ласло Бруст, пізній радянський режим перетворюється на Гулівера, якого зв’язали ліліпути. Все тоне в постійних узгодженнях всіх з усіма."

 

Розширення соціальної бази, тобто розширення, ускладнення, диференціація соціуму, висуває нові вимоги й до політичної спільноти. Радянський режим і режими радянського типу намагаються цю базу розширити, але, розширюючи її, вони водночас зазнають загрози й втрати, профанізації сакрального, втрати мобілізаційної здатності й харизматичності. Як потім пізніше скажуть Девід Старк і Ласло Бруст, пізній радянський режим перетворюється на Гулівера, якого зв’язали ліліпути. Все тоне в постійних узгодженнях всіх з усіма. Як пише Дерлуг’ян у своєму «Адепті Бурдьє на Кавказі» (Derluguian 2005), робітничий клас у пізньому Радянському Союзі досягає тріумфу з погляду класової боротьби: бракоробство стало тріумфом робітничого класу, формою протесту проти тих соціально-економічних умов, в яких він перебував, і неможливості політичної організації цього процесу.

 

 

Отже, ми переходимо до стадії спершу такої форми включення, тобто розширення соціальної бази, а потім, з погляду веберівської політичної соціології, природної рутинізації харизми, її занепаду й неотрадиціоналістської дегенерації режиму, який ритуально, рутинно продовжує претендувати на харизматичність, але не є вже ані харизматичним, ані репресивним. Втрачаються всі механізми циркуляції еліт, мобілізації, примусу. Ці тенденції спричиняються, врешті-решт, до зникнення ленінізму як типу режиму й соціального типу.

ГК: Що утворилося на руїнах систем радянського типу? Як можна окреслити специфіку суспільних відносин в Україні та інших пострадянських країнах?

ПК: Щоб характеризувати трансформації й соціальні зміни на пострадянських теренах, напевно варто вийти за межі цього регіону, використати телескопічну лінзу й подивитися на інші регіони. Дуже промовистим і корисним буде приклад Китаю, тому що в суспільствознавчій літературі, яка присвячена трансформаціям Китаю останніх десятиріч, можна виокремити два ідеально-типові підходи. Один полягає в тому, що Китай будує абсолютно дикий необмежений капіталізм у стилі Манчестеру XIX століття, тобто те, що Маркс спостерігав у середині XIX сторіччя й описав, концептуалізувавши поняття в «Капіталі». В межах іншого підходу захисником Китаю є Джовані Аррігі в своїй останній книжці «Адам Сміт в Пекіні» (Арриги 2009). Він пише, що Китай є прикладом ринкової некапіталістичної економіки, в Китаї зберігаються ще засади соціалістичного розвитку. Отже, є виразно взаємовиключні крайні позиції для інтерпретації велетенської країни, яка привертає увагу та безліч досліджень.

 

"Старий лад багато в чому було зруйновано, але не всюди, і в багатьох сферах спостерігається симбіотична взаємодія практик радянського штибу з практиками новітніми."

 

Великий масштаб дозволяє нам підійти до меншого масштабу, зокрема до українських пострадянських трансформацій. Тут теж є два ідеальних типи, не такі, можливо, радикальні, як на прикладі Китаю, тому що з колапсом Радянського Союзу зазнала колапсу й Комуністична партія. За парадигматичним висловом Кена Джавіта, зник ленінізм як тип цивілізації, політичного режиму, соціально-політичної дії, ідеології й світогляду. Говорити про який-небудь соціалістичний розвиток (як це відбувається в Китаї, в якому де-юре комуністична партія зберігає панівні позиції, хоч і зазнає радикальних трансформацій) у випадку України було б недоречно. Але є дві позиції, які сформувалися ще в дев’яності роки. Потім, на початку 2000-х, між представниками, речниками й засновниками цих позицій була гостра дискусія на сторінках американського соціологічного журналу. З одного боку був марксистськи, троцькістськи налаштований Майкл Буравой, який каже, що все, що відбувається в пострадянських країнах, — це є дегенеративна інволюція, занепад. Як в одній зі своїх публікацій він висловився, «трансформації не відбулося, але відбувся перехід від хай і недосконалого державного соціалізму до ще більш недосконалого дикого приватного периферійного капіталізму». Інший підхід, більш поміркований, уособлює американський соціолог Девід Старк і його угорський співавтор Ласло Бруст, які в дев’яності роки написали книжку Postsocialist Pathways: Transforming Politics and Property in East Central Europe (Stark and Bruszt 1998), в якій вони висувають тезу про те, що, безумовно, відбулася руйнація попереднього, але ця руйнація дає нам будівельний матеріал для зведення чогось нового. Постсоціалістичні зміни — це не лише інволюція, дегенеративна еволюція, розвиток недорозвитку, говорячи мовою Андре Гундер Франка, це також і можливості, креативна руйнація, бо руйнація попереднього дає нам будівельний матеріал для зведення нового. Їхню позицію можна схарактеризувати як неодюркгейміанську. Є ще книга Івана Селеньї та його спіавторів Making capitalism without capitalists («Розбудова капіталізму без капіталістів») (Eyal, Szelényi and Townsley 2000) (Селеньї — це угорський соціолог, який волею долі ще в соціалістичні часи опинився в Сполучених Штатах, в Єльському університеті, а потім його було запрошено заснувати департамент соціальних наук у філіалі Нью-Йоркського університету в Абу-Абі, куди він запросив Дерлуг’яна викладати.) Обидві ці книжки будувались на прикладі Центрально-Східної Європи. В Селеньї і його співавторів більш неовеберіанська перспектива, і вони досліджують, наскільки партійна номенклатура в центрально-європейських країнах змогла конвертувати свій політичний капітал в економічний. Вони не знаходять підтвердження тій тезі, що теперішня еліта ленінських країн є відтворенням номенклатури минулого. Але вони не досліджували пострадянські країни і кажуть, що, ймовірно, там протилежна ситуація. Такий висновок є вислідом із їхньої загальної позиції. Щодо Центрально-Східної Європи, яка потрапила до орбіти Європейського Союзу, вони говорять про капіталізм, тобто інституції капіталізму, але без агентів капіталізму, тобто капіталістів. Роль капіталістів виконують європейські глобальні транснаціональні корпорації, вони є агентами й розбудовують мережу капіталістичних відносин й інституцій. Натомість на території пострадянських країн є капіталісти, тобто агенти персонального нагромадження, але відсутні інституції раціонального капіталізму. В одному випадку Центрально-Східна Європа — це капіталізм без капіталістів, пострадянські країни — це капіталісти без капіталізму. Такий собі парадокс. Така інтерпретація передбачає більшу розмаїтість спрямування й ритмів соціальних змін, хоч, як ми бачимо тепер на прикладі тієї ж Польщі чи Угорщини, що ті країни, які на початку й особливо в середині своєї трансформації вселяли оптимізм і виглядали як такі, що гарантували успіх і гармонійні соціальні зміни в напрямку успішної модернізації, гальмують і зазнають arrested development щодо політичного розвитку. Можна зробити тривіальний проміжний підсумок, що, з одного боку, старий лад багато в чому було зруйновано, але не всюди, і в багатьох сферах спостерігається симбіотична взаємодія практик радянського штибу з практиками новітніми. Наприклад, коли євроінтеграція освіти відбувається за допомогою і інституцій, і практик, і взагалі етосу, габітусу, який притаманний радянським часам трохи не сталінського періоду, дуже директивно й авторитарно. Всі заганяються в Scopus чи приймаються якісь європейські шкали оцінки, вимагання перформансу від науковців, викладачів на рівні європейських країн без забезпечення не тільки фінансування на рівні забезпечених країн, а й навіть без забезпечення соціальних взаємин на робочому місці, сумісних із практиками розвинених модерних країн.

 

 

Підсумовуючи, можна сказати, що я погоджуюся з Олександром Фісуном, політологом з харківського університету імені Каразіна. Я і сам писав про те, що в політичній сфері інституції слабкого патримоніалізму (так їх можна назвати) залишаються найвпливовішими в країні й в економіці. Напевно, є сенс говорити про периферійний капіталізм. Якщо цю світ-системну концепцію поєднувати з веберівською термінологією, то такий периферійний капіталізм з точки зору, так би мовити, свого обличчя, яке обертається всередину соціуму, є нічим іншим, як політико-авантюрним капіталізмом. Як Ленін свого часу сказав, ліберальна демократія — найкраща політична оболонка для капіталізму, то політичною оболонкою для такого соціально-економічного устрою є слабкий патримоніалізм.

ГК: Ви багато писали про «державу, що сприяє розвитку». Що це таке і наскільки такий тип держави є можливим за умов неоліберальної глобалізації?

ПК: Слушне запитання про саме значення, бо аргументація теоретиків цього типу держави часто є мюнхгаузенівською. Щоб розірвати пута, порочне коло залежного недорозвитку, залежного розвитку чи залежного розвитку недорозвитку, потрібно зробити зусилля й створити потужну ефективну державу. В який спосіб її створити? Є окремі порівняльно-історичні дослідження успішної розбудови держави, яка, зі свого боку, спричинялася до модернізації відповідного суспільства. Це й Аліс Амсден з Масачусетського інституту технологій, яка пішла з життя нещодавно, й Пітер Еванс, що багато писав про Корею й не тільки про неї, британський економіст Роберт Вейд, що зосереджував увагу на Тайвані й свого часу видав книгу класичну Governing the market (Wade 1990). В чому суть цього підходу? Підхід «держави, що сприяє розвитку», є похідним від державоцентричної революції, що відбулася в західних суспільних науках десь наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років і пов’язана з такими іменами, як Чарльз Тіллі, Теда Скочпол. Якщо Чарльз Тіллі багато говорив про важливість політичного порядку для політичного розвитку й згодом становлення демократії і про те, що хаотична демократія є й недовготривалою, й не дуже сприятливою для економічного розвитку. В одній статті, переклад якої було надруковано в журналі «Соціологія» років п’ять тому, він писав: «Як не парадоксально, абсолютизм Людовіка XIV може розглядатись як передумова демократії у Франції». Потім Теда Скочпол в низці своїх праць, де вона розглядала взаємовідносини між державою та радикальними соціальними змінами у вигляді революції на прикладі таких case studies, як революція 1917 року на теренах Російської Імперії (не будемо називати її російською, щоб позбутися цього етноцентризму), французька революція, революція в Китаї, висуває формулу, в центрі якої перебуває держава. Щоб революція відбулася, потрібна криза держави, розкол еліт, який зазвичай спричиняється якимись зовнішніми викликами, що посилюють внутрішню кризу. Еліти стають розпорошеними. Це радикально послаблює державу, а контреліти (чи контррухи) отримують змогу зруйнувати державу, взяти те, що залишилося, під свій контроль і розбудовувати нову політичну систему й нову державу. В центрі є поняття держави, тому що до середини ХХ сторіччя в західному суспільствознавстві домінував системний підхід, який оперував поняттям політичної системи та її елементів, а про державу концептуально й не йшлося. Якщо подивитися класичну блискучу книжку Гантінгтона Political order in changing society 1968 року, то там держава фактично й не згадується. Згадуються політичні системи, партії, окремішні інституції, підрозділи держави, парламенти, уряди, але самого поняття держави немає, вона розчиняється в загальнішому понятті політичної системи або, навпаки, розбивається на якісь окремішні елементи. 1985 року виходить збірка праць під назвою Bringing the state back in — «Повернення держави назад» (Evans et al. 1985). Можна було б додати: «назад до соціологічного, політичного, політологічного аналізу». Це й заклало теоретико-методологічні підвалини цього руху, який акцентував на тому, що для соціальних змін важливими є структурні фактори, уособленням яких є така інституція, як держава. Отже, держава є важливою — таке загальне положення.

 

 

 

Якою має бути держава та ідеально-типова держава, щоб бути спроможною ініціювати успішні соціальні зміни, які призведуть до успішного економічного розвитку та загальної модернізації соціуму? Автори, той же Пітер Еванс, класичний дослідник у рамках дослідницької програми «держави, що сприяє розвитку», пропонують такі елементи: по-перше, така держава має бути сильною, тобто вона повинна бути спроможною втілювати свої рішення; по-друге, система ухвалення рішень у цій державі має бути автономною від якихось зовнішніх, партикуляристських інтересів, тобто ця держава не повинна бути фрагментованою й повністю корумпованою, вона повинна бути більш-менш єдиною й здійснювати цілісну цілеспрямовану політику, а не бути арифметичною сумою міріадів хаотичних, до того ж корумпованих бюрократичних інтересів. Водночас ця держава не повинна, висловлюючись словами Мао Цзедуна, який казав, що «лідер не повинен від мас відставати, але й не повинен їх випереджати», в маоїстському дусі відриватися від соціуму. Пітер Еванс пропонує навіть концепцію закоріненої автономії. Отже, це держава, яка має комунікації зворотного зв’язку із суспільством і з його впливовими групами для того, щоб реагувати на ті сигнали, які надходять від суспільства. Всі успішні приклади класичних держав, що сприяють розвитку, по-перше, були локалізовані в певному регіоні світу (Східна Азія, Японія, словом, так звані «азійські тигри»), по-друге, були капіталістичними, по-третє, були авторитарними впродовж тривалого періоду свого існування в іпостасі держав, що активно сприяють розвитку. Дерлуг’ян пропонує перекладати термін developmental state російською й українською мовами, як «диктатура розвитку». Таку диктатуру розвитку він знаходить і на теренах Радянського Союзу, тобто ленінські режими він пояснює як диктатуру розвитку, що має елементи релевантності, але є надто радикальним твердженням, тому що не враховує повною мірою притаманні ленінському проекту та його втіленню харизматичні елементи. Отже, можна окреслити такий от собі етнорегіональний і авторитарний характер держав, що сприяють розвитку, а також їхній капіталістичний характер. Щодо останнього є такий цікавий приклад: коли Пак Чон Хі прийшов до влади в Південній Кореї, то одним з елементів його порядку денного була боротьба з незаконним нагромадженням капіталів. Декого з місцевих олігархів навіть ув’язнили, але потім швидко випустили й досягли такого собі пакту, суть якого полягала в тому, що держава підтримує корейський бізнес, але корейський бізнес реагує на сигнали з боку держави, інвестує в ті галузі промисловості, на які вказує держава, і проводить політику, наприклад, експорту, індустріалізації, яка ведеться чи спирається на експорт. В 1960-ті роки багато країн висували гасло «Експортуй або зникни» (наприклад, Єгипет), але мало яким із цих країн вдалося успішно реалізувати його. Безумовно, тут присутні світ-системні геополітичні моменти, ті ж східно-азійські країни перебували на передньому краю протистояння в межах холодної війни. Популярною на той час була теорія доміно: падає одна азійська країна, потрапляє під вплив ленінців і тягне за собою іншу. Безумовно, ці країни мали preferential treatments Сполучених Штатів. Як каже американський соціолог Роберт Белла, аби скористатися наданими можливостями теж потрібно мати певну здатність. Валлерстайн у своїй класифікації можливостей пересування щаблями світ-системи запроваджує таке поняття, як «рух вгору на запрошення ядра чи гегемона світ-системи». Ці держави продемонстрували таку здатність.

Свого часу американський соціолог Вівек Чіббер здійснив порівняльне дослідження інституцій Південної Кореї й Індії, ставлячи питання, чому Південна Корея розбудувала успішну державу, яка сприяє розвитку, і здійснила цей економічний стрибок, натомість Індії це не вдалося. Одну з відповідей він вбачає в ефективнішій організації бюрократії в Південній Кореї на противагу Індії, яка не створила таких потужних урядових агенцій, які б опікувалися економічним плануванням і могли б не тільки розробляти ідеї з цього приводу, але також були б наділені владою втілювати ці ідеї. Якщо в Кореї був такий орган, як Рада економічного планування, трохи не Держплан радянського типу, в Індії було кілька конкуруючих агенцій із конкуруючими повноваженнями. Тепер питання постає в тому, чи можливо цей досвід держав, що сприяють розвитку, перенести з етнорегіонального й авторитарного контексту до контексту постленінських Східної Азії та Центральної Європи й вписати в контекст демократичних політичних змін (в найширшому розумінні демократії). На межі 1990-х—2000-х років багато говорилося про Кельтського тигра на прикладі Ірландії — це, мовляв, приклад демократичної держави, що сприяє розвитку, але потім саме виклики неоліберальної глобалізації й глобальної кризи 2008 року цей наратив призупинили. Тож залишається далі спостерігати за соціальними змінами, контролювати їх і розмірковувати про можливість перенесення такого типу держави до різних регіонів світу, можливість її успішного функціонування в демократичному контексті й взагалі успішність функціонування в теперішньому контексті глобалізованого неолібералізму.

ГК: Існує ліва критика «держав, що сприяють розвитку», як репресивних інститутів, що сприяють посиленню експлуатації трудящих класів (Сэлвин 2016). Чи можливо за сучасних умов примирити імперативи розвитку продуктивних сил та соціальної справедливості в інтересах праці?

ПК: Треба відзначити, що, оскільки ці держави є авторитарними (за винятком, може, Японії періоду після Другої світової війни, хоч де-факто це була однопартійна система, де ліберальна демократична партія та її варіації перебували при владі приблизно сорок років), вони були репресивними, жорстко обмежували й санкціонували боротьбу трудящих класів. З іншого боку, в цих країнах рівень нерівності є нижчим, ніж, наприклад, у Сполучених Штатах чи Росії. До речі, окремим випадком є Китай, де є потужне політичне ядро соціуму й держава відіграє важливу роль у соціально-економічному розвитку, який характеризується високим рівнем нерівності. Це занепокоєння є справедливим, напевно. Окрім самої держави, важливу роль відіграють іще глобальні фактори: рівень включеності до світ-економіки й правила взаємодії зі світ-економікою, які сформувалися, тому відповідь не є однозначною. З одного боку, так, держава такого штибу була й може бути репресивною, з іншого — вона може обмежувати якоюсь мірою або регулювати хижацькі інтереси капіталістичного класу, у всякому разі спрямовувати його в більш продуктивний бік. Якщо ми подивимося на ті ж азійські тигри, то вони є потужними індустріальними потугами, а не тільки фінансовими бульбашками. Тож питання відкрите, неоднозначне й дає змогу як для одного, так і іншого.

Зрозуміти чинники формування такої держави ми можемо, лише беручи до уваги геополітичний та світ-системний контекст холодної війни, зовнішніх викликів цим державам і зовнішнього захисту з боку США. Отже, це держава, яка має достатню силу та автономію, аби проводити свою політику, воднораз вона закорінена в соціумі – embedded autonomy Пітера Еванса, — що уможливлює зворотній зв'язок поміж державою та соціумом. Воднораз, усвідомлюючи зовнішній вплив на формування таких держав, не варто ігнорувати той факт, що вони виявилися спроможними вдало скористатися запрошенням, як називає цю ситуацію Валлерстайн, з боку ядра здійснити апгрейд свого статусу в межах капіталістичної світ-економіки.

 

 

Країни під проводом успішних ДСР демонструють нижчий рівень нерівності, воднораз такі феномени, як корупція та авторитаризм, є поширеними. Думаю, нам варто пошук демократичної ДСР із Євросоюзу перенести назад до Східної Азії та аналізувати, що лишилося від ДСР у Південній Кореї після переходу до демократії.

ГК: Сьогодні активно обговорюється політична криза неоліберальної глобалізації та «популістська» відповідь на цю кризу. Наскільки, на вашу думку, це означає закінчення неолібералізму як моделі капіталізму і що може прийти йому на зміну?

ПК: Нам варто ретельно аналізувати структуру цих «рухів шаленого гніву» (термін К. Джавіта для країн третього світу, але ми тепер спостерігаємо постання таких рухів і в країнах ядра) для адекватного розуміння ситуації, що постає у світі.

 

"Наразі у капіталізму є майбутнє. Інша річ, що майбутнє, ймовірніше, проблемне й вельми конфліктне."

 

ГК: Серед теоретиків макросоціології сьогодні активно обговорюється тема історичної кризи капіталізму і того, чи має він майбутнє (Валлерстайн и др. 2015). Якою є ваша думка з цього приводу і чи можемо ми говорити про наявність альтернатив капіталізму?

ПК: Щодо альтернатив капіталізму як такому я черговий раз можу повторити думку Чжоу Еньлая про Велику французьку революцію, що «ще зарано говорити», свою улюблену цитату з Бодрійяра, що «капіталізм завжди випереджає своїх критиків» і заклик перечитати першу частину «Маніфесту Комуністичної партії», де в поетичній, риторично неперевершеній формі описаний динамізм, революціонізм і трансформативна потуга капіталізму. Це повинно вселяти в нас обережність щодо такого поховання капіталізму. Врешті-решт, не варто забувати, що самі Маркс й Енгельс, здійснивши такий де-факто пеан на адресу капіталізму, який Валлерстайн, до речі, в ХХ сторіччі сприймав саме як пеан на адресу капіталізму й звинувачував Маркса в зайвому лібералізмі, попри наявність цієї складової Маркс та Енгельс постійно чекали здійснення революції, яка була в їхньому сприйнятті якимось Годо Беккета, якого теж всі очікують, але він так і не приходить. Варто намагатися уникати такої риторики й нереалістичного очікування зміни всього й вся. Капіталізм неодноразово зазнавав криз. Зараз не готовий сказати, що є сенс говорити про завершення неолібералізму як такого, але є виклики неолібералізму й виклики, які можна назвати популістсько-нативістською реакцією. Можна порівняти сучасний період, з одного боку, із періодом сторічної давності, коли глобалізація останньої чверті ХІХ століття, про яку так яскраво писав Джовані Аррігі і яку він зв’язував із розвитком і технологій, і зростанням світової торгівлі, яка досягла свого піку за історію статистичних спостережень. З іншого боку, революційна технологія — телеграф — з’єднала лондонську й нью-йоркську біржі. Фактично в розпорядженні фінансистів того часу з’явився стаціонарний інтернет, тому що швидкість інформації для тих, хто був залучений до біржових торгів у Лондоні й Нью-Йорку, фактично не змінилася, хіба що на якісь секунди. Зрозуміло, це не кишеньковий інтернет, але суть така сама. Привілейовані й зацікавлені в такому способі комунікації могли в режимі реального часу здійснювати торговельні операції. Перша світова війна цю глобалізацію кінця ХІХ сторіччя руйнує, і світ повертається до меркантилістського ізоляціонізму. Риторика Трампа теж активно посилалася на програму меркантилістського ізоляціонізму й неоіндустріалізації. Таке враження, що Трамп і його консультанти активно читали Еріка Райнерта, який минулого року відвідував КПІ і виступав із закликом здійснювати реіндустріалізацію, висуваючи тезу, що навіть погана промисловість краще відсутності промисловості і що за відсутності промисловості ніяких перспектив розвитку немає. Але ми не повинні забувати світ-системні інсайти того ж Джовані Аррігі, який дуже ґрунтовно досліджував питання зв’язку індустріалізації й розвитку й доводив, що розвиток не можна редукувати до індустріалізації. Заможні країни заможні, тому що вони переймаються залученням до найприбутковіших сфер економічної діяльності. Нема якоїсь єдиної панацеї. Сама собою індустріалізація не обов’язково спричиняється до економічного розвитку й збагачення, якщо вона йде слідом за кимось і за чимось. Це, з іншого боку, не заперечує важливості індустріалізації, тому що, напевно, все ж таки індустріалізованій країні краще, ніж неіндустріалізованій. Але сама собою індустріалізація не є панацеєю, оскільки дуже багато чого залежить від розташування країни в ієрархії світ-системи і того, які сфери промисловості вона підхоплює й починає розвивати. Отже, кризу спостерігаємо, спроби нативістсько-неомеркантилістсько-індустріальної відповіді на фінансову неоліберальну глобалізацію теж можемо зафіксувати. До чого призведуть ці процеси наразі передбачити, думаю, неможливо. Відповідаючи на питання Валлерстайна й співавторів можна сказати, що наразі в капіталізму є майбутнє. Інша річ, що майбутнє, ймовірніше, проблемне й вельми конфліктне.

 


 

Посилання:

Арриги, Дж., 2009. Адам Смит в Пекине. Что получил в наследство XXI век. Москва: Институт общественного проектирования.

Валлерстайн, И., Коллинз, Р., Манн, М., Дерлугьян, Г., Калхун, К., 2015. Есть ли будущее у капитализма? Москва: Издательство Института Гайдара.

Кутуєв, П. В., 2016. Трансформації модерну: інституції, ідеї, ідеології : монографія. Херсон: Видавничий дім «Гельветика».

Сэлвин, Б., 2016. «Политическая экономия развития: этатизм или марксизм?». В: Спільне: журнал соціальної критики. Доступ 14.10.2017 по адресу: [link]

Derluguian, G., 2005. Bourdieu's Secret Admirer in the Caucasus: A World-System Biography. Chicago: University of Chicago Press,

Evans, P., Rueschemeyer, D. and Skocpol, T., (ed.), 1985. Bringing the State Back In. Cambridge: Cambridge University Press.

Eyal, G., Szelényi, I. and Townsley, E., 2000. Making Capitalism Without Capitalists: The New Ruling Elites in Eastern Europe. New York: Verso.

Gilman, N., 2003. Mandarins of the Future: Modernization Theory in Cold War America. Baltimore: The Johns Hopkins University Press.

Huntington, S., 1968. Political Order in Changing Societies. New Haven: Yale University Press.

Latham, M., 2000. Modernization as Ideology. Chapel Hill: University of North Carolina Press.

Lerner, D., 1964. The Passing of Traditional Society: Modernizing The Middle East. New York: Free Press.

Rostow, W., 1960. The Stages of Economic Growth. A non-communist manifesto. New York: Cambridge University Press.

Stark, D. and Bruszt, L., 1998. Postsocialist Pathways: Transforming Politics and Property in East Central Europe. Cambridge: Cambridge University Press.

Wade, R. H., 1990. Governing the Market: Economic Theory and the Role of Government in East Asia's Industrialization. Princeton, N.J. : Princeton University Press.

Williams, F., 2015. “A review of Stephen Kotkin’s Stalin: Paradoxes of Power, 1878-1928: Part one”. In: World Socialist Web Site. Available 14.10.17 at: [link]

Примітки

  1. ^ Електронний  варіант можна безкоштовно отримати, надіславши автору запит за адресою [email protected]  

Розмовляла Ганна Куровська

Вперше опубліковано в: Спільне, №11, 2017: Революція: історія та майбутнє

Поделиться